ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА ДАВНІХ СЛОВЯН. ТРАДИЦІЇ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ У КИЇВСЬКІЙ РУСІ

На межі нашої ери почала формуватись нова самостійна етнічна спільнота - слов'яни, що співіснували з германцями, балтами, угро-фінами, сарматами. З цього часу вони творять власну мовну групу, матеріальну і духовну культуру, суспільний лад, асимілюють елементи культури інших етносів, впливають на них своєю. Почала формуватись і розвиватись своєрідна фізична культура слов'ян, котрі вже у V-VI століттях н.е. жили на території від середньої Вісли до верхнього Дінця (Холмщина, Галичина, Волинь, Полісся, Київщина, Чернігівщина, Пониззя...) і були окремою групою народу - слов'яни (склавини), або анти (з давньоіранського - люди краю, кінця).

Умови та спо­сіб життя слов'ян зумовлювали високі вимоги до стану їхнього здоров'я та фізичної підготовленості. Літературні і фоль­клорні матеріали свідчать, що національний ідеал здоров'я формувався че­рез низку обрядів, повір'їв, порівнянь, приказок, наприклад, "найбільше багатство - здоров'я", "доки здоров'я служить, то чоловік не тужить"; "вартість здоров'я знає лише той, хто його втратив"; "здоровому все здорово"; "без здоров'я нема щастя".[8]

За часів Київської Русі (ІХ-ХІV ст.) була створена і ефективно діяла система фізичної підготовки. Володимир Мономах у «Повчанні…» показав тогочасну систему орга­нізації здорового способу жит­тя, що забезпечувала виховання у дітей та молоді міцного здо­ров'я. Так, існували такі ритуали, як, зокрема, «постриги» - коли вперше дитину садили на коня. В історичній літературі наводиться приклад «постриги» князя Ігоря у 3-річному віці. «Повість минулих літ» наводить дані про те, що київський князь Святослав Ігоревич почав воювати малою дитиною. Володимир Мономах брав участь у ловах (полюванні) з тринадцяти літ. Князь Данило Галицький малолітнім хлопчиком вправно володів мечем.

З семи років розпочинали вчити грамоті, стрільбі з лука, фехтуванню, володінню списом і арканом., їзди верхи, з дванадцяти років основам військового мистецтва. З 17-18 річного віку проводились так звані ініціації – посвята юнаків у воїни, що складались з певних фізичних і психологічних випробувань та передбачали проживання в цей час окремо від громади. Про­тягом перебування у "лі­сових школах" "молоді вовки" (так називали цих юнаків) фізично го­тувались до військових походів та по­лювань, встаючи до сходу сонця, розвивали витривалість, стриманість, вміння зносити і голод, і холод, і спеку, і спрагу.

За свідченнями І.Крип'якевича, молодий воїн «мусив пізнати всякі роди зброї, різні способи боротьби та лицарських вправ, мусів навчитися кидати списом, стріляти з лука, володіти мечем і шаблею, рубати сокирою, їздити верхи конем, ходити на лови, веслувати, боротися рукопаш. Це були тодішні спорти і підготовка до війни».[9]

Військово-фізичне виховання є важливою складовою народної фізичної культури. В Україні воно набуло особливої ваги, зважаючи на її географічне розташування у центрі Європи, на перетині інтересів багатьох народів. Навіть у монастирях та при церквах, які були водночас і культовими, і [10]оборонними спорудами, приділялась увага військо-фізичному вихованню, про що свідчить участь ченців у військових походах. Герої відо­мої Куликовської битви Перес­вєт і Ослябя були монахами Тро­їцького монастиря.

За дослідженнями вчених, у Київській Русі існували такі основні ігри: біги, стрибки через вогонь, через во­ду, метання спису, стрільба з лука, бої навкулачки, гра у боротьбу родів, гра у війну.[11] Як один із засобів фізичного загартування, були поширеними різноманітні види дужання (боротьби). Вони мали багато різновидів – боротьба «на ременях», «спас», «навхрест» та ін. Поступово із простого двобою навкулачки, боротьба перетворювалась на спортивні змагання зі своїми правилами, які убезпечували бійців від прямої загрози їхньому життю та здоров'ю. До поховального обряду наші предки додавали елементи змагального характеру, як от бойові танці, змагання з бігу, стрільби з лука, метання спису[12].

Серед дорослих досить поширеними були і небезпечні розваги: поєдинки людей з тваринами (ведмедями, биками). До наших часів дійшов факт про дужого киянина Микиту Кожум'яку, який у двобої з биком зумів голіруч вирвати йому шмат шкіри.

Засобом фізичної підготовки були також лови (полювання), які були тогочасним різновидом тренувань, а також своєрідною школою відваги, адже полювання призводило до пов­ної мобілізації фізичних якостей, коли успіх міг бути досягнутим лише за допомогою спритності, витривалості, рухливості, вмінням майстерно скакати верхи і добре плавати.

Фізична культура наших предків зародилась на національній основі, але не була обмеженою лише власним культурним простором, вона зазнавала впливи культур сусідніх народів. Так, у Київській Русі, на зразок європейських середньовічних лицарських турнірів, відбувались «руські ігрища». В історії залишилась згадка про те, що київський князь Ізяслав, святкуючи військову перемогу, влаштував великий бенкет і лицарський турнір. Аналогічні турніри не раз проводились у Галичині за правління князя Василька та інших.

У 988 державною релігією Київської Русі стає християнство, яке одним із своїх принципів мало аскетизм - спосіб життя, що передбачав добровільне обмеження життєвих потреб, відмову від чуттєвих насолод, у тому числі від тілесного вдосконалення. Церква зміцнювала у свідомості пастви ідеальний образ - безтілесний страждалець, який з презирством ставиться до власного тіла, з помислами, спрямованими догори. Розпочалась боротьба двох ідеалів - церковного (святості) і народного (доблесті).

Попри це, фізична культура залишилась важливою складовою національної української культури, продовжувала функціонувати у багатьох сферах суспільства: педагогіці, військовій справі, народних святах, побуті, у народних сказаннях, билинах, де хоробрий герой, наділений значною фізичною силою, вправно володіє зброєю та перемагає численних ворогів.

Поиск по сайту: