РОЗВИТОК ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ДОБИ КОЗАЧЧИНИ. БОЙОВИЙ ГОПАК - УКРАЇНСЬКЕ БОЙОВЕ МИСТЕЦТВО

Фізична культура українського народу складалась як неповторна и самобутня. У фізичних вправах, поширених у XV- XVIІІ ст. яскраво виявився її військовий чи напіввійськовий характер. Це, значною мірою, пов'язано з існуванням у цей період такого феномену в українській культурі, як козацтво. Козаки, в силу історичних обставин, взяли на себе роль захисників і оборонців рідної землі від загарбників, стали в Україні синонімом лицарської доблесті, відваги і мужності.

Козацтво виникло внаслідок необхідності захисту кордонів від постійних нападів татар і турків, а також втечі селян і міської бідноти з Галичини, Волині, Поділля, Полісся, Побережжя від феодального, національного і релігійного гніту. У середині XVІ ст. Дмитро Вишневецький об'єднав поодинокі групи козаків, створивши на дніпровському острові Хортиця (нинішнє місто Запоріжжя) Запорізьку Січ, що стала військовою організацією. Ратна справа козаків перетворилась на їхню професію, вони були згуртовані в курені, які очолював отаман, керівництво здійснював гетьман за допомогою козацької старшини, яка обиралась самими козаками серед тих, хто відзначився у битвах і мав добру репутацію.

На початок XVІІ ст. козацтво вже було добре зорганізованою військовою силою, що відчутно впливала на міжнародне становище у Європі. Це неповторний випадок у світовій історії - народ, який не мав своєї державності, створив регулярні збройні сили.

Українська культура у той час творилась не лише у містах чи монастирях, але й на Січі. Не варто вважати, що козаки були гуляками, пияками чи розбійниками. Такий образ був створений польськими авторами-очевидцями, які будучи по інший бік барикад, не могли дати козакам об'єктивну оцінку. Цим же грішила й російська історіографія, в якій запорожці замальовувались, здебільшого, як збіговисько людей, що не бажають сумлінно працювати, не визнають жодних авторитетів і законів. Але такі автори, як Д.Яворницький, В.Антонович, француз Г. де Боплан свідчать про протилежне. Так, один із описів козаків наводить ще один французький автор Н. де Бартенон у "Загальній історії турецьких війн": "Ці люди виросли в праці, як скіфи, загартовані всілякими злигоднями, як гуни, здатні до війни як готи, засмаглі на сонці як індійці, і жорстокі як сармати. …подібні до скіфів у люті, християни за своєю вірою".[13] У цій цитаті яскраво продемонстровано, що козаки з'явились не на пустому місці, вони є нащадками і спадкоємцями культурних традицій усіх попередніх поколінь, які проживали на українських землях.

Стан безперервних воєн вимагав постійного поновлення війська. До козацьких лав приймались сміливі, мужні і фізично підготовлені чоловіки, адже на них чекали походи й битви, тривала повсякденна боротьба з ворогами. Віталось вміння добре плавати, скакати верхи, веслувати, маскуватись. Щовесни влаштовувались змагання з веслування по бурхливому через пороги, Дніпру, а також з пірнання, інколи за люлькою, цінувалось вміння підняти її зубами. А справжнім козаком ставав той, хто гідно виявив себе у військовому поході, довів свою чоловічу зрілість, здатність мужньо долати труднощі військового життя.

Переважну більшість козаків становили вихідці із селян. Для того, щоб перетворити їх на вправних вояків, необхідно було докласти чималих зусиль. Запорожці запровадили систему військово-фізичного навчання та виховання. Вона полягала по-перше, у розвитку спеціальних військових навичок та рухових якостей залежно від військової спеціалізації (піхотинець чи вершник), по-друге, в оволодінні різними видами зброї (шабля, пістоль, рушниця, ніж, спис), по-третє, в оволодінні засобами пересування (кінь, човен, галера тощо), по-четверте, у вдосконаленні навичок плавання, пірнання, веслування, по-п'яте, змагальні фізичні вправи. Суттєвим компонентом фізичної підготовки козаків було загартування (сонце, холод, повітря, вода).

Козаки були вихідцями з народу, на Січ вони привносили традиції, що створені були народною культурою, в свою чергу козаччина впливала на традиційну культуру. Так, у тогочасному українському суспільстві був створений образ козака як мужнього лицаря Запорожжя, захисника своєї землі, православної віри і справедливості, що й спричинив до широкого залучення дітей та юнацтва до рухливих ігор та фізичних вправ, переважно військово-фізичної спрямованості[14]

Фізична культура тих часів мала своїми складовими школи, парубоцькі громади, впливи мандрівних борців, «вулицю» та інші.

Важливе місце у соціальному житті козаків посідала січова школа, яка існувала при церкві святої Покрови (берегині козаків) на території Запорізької Січі. Школа існувала під безпосереднім проводом козацької старшини, керівником був один з ченців. У ній поруч з вправами по оволодінню вогнепальною зброєю застосовувались спеціальні фізичні вправи для вдосконалення техніки верхової їзди, володіння холодною зброєю, вміння правити човном (чайка, дуб, галера), швидко плавати тощо. Фізична підготовка стосувалась і ченців, які могли, за необхідності, змінити рясу на козацький одяг, а бувало, що священники й очолювали козацькі загони.

Підготовка як керівних козацьких кадрів, так і рядових козаків, здійснювалась не тільки у загальноосвітніх школах, але й через стажування підлітків як майбутніх козаків на службі джурами у старших, досвідчених козаків, які опікувалися своїми вихованцями, прищеплювали їм військові навички, загартовували фізично, навчали козацьким звичаям, привчали до суворої дисципліни.

«Парубоцькі громади» як своєрідні об'єднання неодружених юнаків, мали на меті організацію духовного, морального і фізичного виховання молоді. Вступити до громади міг юнак, якому виповнилось не менше, ніж 16-18 років і мав немалий зріст та фізичну силу, а також проявив себе сміливим та кмітливим товаришем. Фізичні якості юнака відігравали вирішальну роль і під час виборів ватажка громади. Парубоцька громада організовувала та проводила усі заходи, що сприяли фізичному вихованню та загартуванню хлопців. У часи проведення народних свят та обрядів юнаки громади брали активну участь у різноманітних змаганнях, рухливих іграх, боротьбі, танцях тощо. Часто молодь брала участь у перегонах та скачках.

Зміцненню авторитету дужої людини та підвищенню фізичної форми чоловіків сприяли змагання з мандрівними борцями, які ходили по селах і мірялись силою з сільськими парубками, про що писав і славетний Тарас Шевченко (поема «Титарівна»): «... Давно се діялось колись, ще як борці у нас ходили по селах...»

Традиційною формою виховання молоді в побутових умовах українського села були «вулиця», «вечорниці», «досвітки», «складщина» тощо. Музика, танці, пісні — все багатство народних засобів духовного і тілесного виховання молоді виникало саме на «вулиці». «Вулиця» була своєрідною формою традиційних розваг української молоді. Вона починалася від великодніх свят і тривала все літо (до 14 вересня). «Вулиця» збиралася у заздалегідь призначеному місці посеред села, на зеленому лузі, над річкою чи на леваді. До польових робіт молодь збиралась щовечора, а у «жнива» — лише в неділю і святкові дні. На «вулиці» дівчата виводили хороводи, співали, танцювали. Хлопці забавлялися рухливими іграми та дужанням (боротьбою). Парубоцька громада влаштовувала також змагання «хто швидше пробіжить або пропливе», «хто далі кине», перетягування линви, ходьба на дибах. Найчастіше грали в «третій зайвий»[15]

На Січі сформувався особливий, вищий стан козаків - характерники. Щоб стати характерником, потрібно було пройти складні випробування - кандидат мав переплисти на човні всі Дніпровські пороги, що зробити під час «великої води» було дуже складно. Та виконуючи неможливе, коли стирається грань між життям і смертю, у людини і проявляються надлюдські здібності.

На Запорозькій Січі школою характерництва був Пластунівський курінь, у якому характерники вишколювали знаменитих козацьких розвідників-пластунів, вчили їх унікальним бойовим мистецтвам (Бойовому гопаку, спасу тощо), які дозволяли виходити переможцями з будь-яких ситуацій. Про Пластунівський курінь за радянських часів було заборонено навіть згадувати, як і про слово «пластуни» - самобутню формацію розвідників саме із Запорозької Січі, гопак видавали лише за танець.[16] Козаки-характерники навчилися вміло маскувалися, могли встановлювати своє місцезнаходження по зорях, напрямку та силі вітру, широко використовували систему умовних сигналів, нерідко імітуючи крики звірів і птахів. Вони відмикали замки без ключів, годинами перебувати під водою, дихаючи через очеретину. Розробленість м’язів і суглобів дозволяла запорожцям позбавлятися кайданів, вилазити з туго зав’язаних мішків. "Ці люди впевнено почувають себе на суші, в воді і в повітрі, скрізь вміють дати собі раду і взяти гору в усіх стихіях" - свідчив барон де Сезі, посол Франції у Константинополі[17]

Одяг розвідника складався з м’якого взуття, традиційних шароварів, короткої полотняної або шкіряної сорочки або куртки. Для захисту від комах одяг просочувався жиром риби і „в’ялився” на сонці. Все вбрання козака було пошито з урахуванням якнайкращого ведення рукопашного бою. Широкі шаровари дещо приховували спрямованість рухів ніг. Пояс, декілька разів обмотаний навколо тіла, певною мірою захищав від ушкоджень внутрішні органи. Висока бараняча шапка захищала не тільки від спеки, а й могла пом’якшити удар у голову[18].

Природні духовні зусилля у сфері руху привели до відродження типово українського напряму козацького вишколу - бойових танців, які існували у наших предків з часів античності, були поширеними і у докняжий та княжий періоди. Як і за часів Стародавньої Греції, вони входили до системи військово-фізичної підготовки. Військові танці виконувались як зі зброєю (шаблі, списи, бойові сокири), так і без зброї. Дослідники стверджують, що рухи, які становили основу бойових танців були засобом не лише мистецького відображення героїки українського народу, а й своєрідною, цілеспрямованою системою фізичної підготовки.

Провідне місце серед таких бойових танців, як козачок, метелиця, аркан, належить гопаку. [19]

У цьому мистецтві відбулось досконале поєднання релігійних, філософських поглядів, притаманних українцям, з властивими національними фізичними та психофізичними якостями – силою, спритністю, кмітливістю. Козаки танцювали при повному озброєнні, з шаблею в кожній руці. Виконання пісні під час танцю ускладнювало вправи і, разом з тим, ефективно тренувало дихальний апарат і витривалість воїна.[20]

Уміння "взяти" супротивника голими руками високо цінувалось серед запорожців. У танці тренувалися способи боротьби ногами, як на землі, так і в повітрі. Кроки, біг, стрибки, "повзунки" - основні рухи у бойовому гопаку. Серед кроків існували основний, крок "аркану", задній крок. Кроки "прибій", "чесанка", "дубони", "стукалочка", ці назви підкреслюють їх тактико-бойову спрямованість. Так, застосовючи крок "дубони", козак пристукував ногами, здійснюючи шум, котрий відволікав увагу супротивника. Біг складався з "доріжки", "дрібушки", галопу. Удари однією чи двома руками здійснювались долонею, ліктем, передпліччям, плечем. Особливо різноманітними були удари долонею. Вони нараховували до десяти прийомів, серед яких "ляпас", "секач", "тумак", "штрик" тощо.

Найбільш ефективними та видовищними прийомами в гопаку були удари ногами на місці чи у стрибку. "Розножкою" називали удар у стрибку обома ногами у різні боки, "щупаком" - удар у стрибку обома ногами уперед, "пістолем" - удар однією ногою убік, "чортом" - удар у стрибку з поворотом тіла на 360 градусів. Кожен елемент танцю міг бути використаним у бою.

Таким чином, високий рівень народної фізичної культури сприяв вихованню здорового, міцного покоління. А це, в свою чергу, сприяло зміцненню військової організації Запорізької Січі. Фізична культура в історичний період козаччини відзначається подальшим розвитком і поширенням серед народу зі збереженням віковічних надбань. З царини побуту та релігійних свят вона поступово переходить у професійно організовану сферу військово-фізичної підготовки та в освітні заклади.

Поиск по сайту: