ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА У ВІЙСЬКОВИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ КІНЦЯ XVIIІ – ПОЧАТКУ XIX СТ

Українські землі з кінця XVIIІ ст. і до початку ХХ були поділені між двома імперіями і відбулось формування двох осередків культури: Наддніпрянщини (опинилась під владою Росії) та Західноукраїнських земель (під владою Австро-Угорщини). На обох частинах України фізичне виховання здійснювалося в народно-побутових формах, у навчальних закладах та армії, а також у спортивних товариствах.

Це були складні часи для розвитку української культури. Традиції козацької боротьби за волю України жили в історії, піснях, але на практиці заборонялися імперськими окупаційними режимами як на сході, так і на заході України. Але незважаючи на державні кордони, проходив процес консолідації української нації, формувалась єдина народна культура, основою для розвитку якої було селянство, яке переважало у соціальній структурі населення на обох берегах Дніпра. Народно-побутовий рівень розвитку фізичної культури продовжував існувати у календарній та родинній обрядовості. Обов’язковим елементом українських календарних свят і обрядів були різноманітні фізичні вправи, танці, одноборства, хороводи, рухливі ігри та забави.

Набула розвитку фізична культура у створених царським урядом на Правобережній Україні військових навчальних закладах. Це були військові училища у Києві, Єлисаветграді та Одесі, а також кадетські корпуси у Києві (створений 1857 року), Сумах (1899), Полтаві (1836) та Одесі (1899). Ці навчальні заклади готували кадрових військових. Дослідники стверджують, що у "дореволюційному царському війську кращими частинами були ті, що складалися з українців".[21] Система підготовки у таких закладах містила стройову підготовку, їзду верхи, плавання, спортивні ігри та фізичну працю. А основним засобом фізичного виховання військових була гімнастика, штиковий бій (фехтування, рубка).

Виховна система у кадетських корпусах складалася з двох компонентів: фізичного і морального виховання. З такими цілями виховання узгоджувався й зміст освіти, покликаний формувати в кадетах "здоров’я, силу й бадьорість тіла й духу, сувору дисципліну розуму й волі, цікавість і схильність до розумової праці."[22] "Положення про кадетські корпуси" регулювало й зміст, форми й методи фізичного та морального виховання. Так, у документі вказано, що "загальна мета фізичного виховання полягає у правильному розвитку й вдосконаленні тілесного організму вихованців, у збереженні їхнього здоров’я, у необхідному пристосуванні тіла до зовнішніх впливів, у зміцненні чутливості органів зовнішніх почуттів й зміцненні кісток, мускулів і нервів". Головними засобами досягнення вказаної мети в кадетських корпусах були, зокрема, "доцільне вправляння фізичних сил і регулярне медичне обстеження кадетів з метою попередження захворювань."[23] Учні військових училищ досягали неабияких результатів у спорті, свідченням чому є організація для них спортивних змагань. Так, у квітні 1908 року в Одесі був проведений перший фехтувальний турнір серед військових училищ.

В умовах жорстокого переслідування царизмом української культури на Наддніпрянщині, більшого культурного розвитку досягли західноукраїнські землі Галичини, Волині, Буковини і Закарпаття. Так, у Галичині розгорнули свою діяльність видатні діячі української культури, виникли культурно-освітні й наукові установи, періодичні видання, які набували загального українського значення. У ХІХ ст. поширився рух, пов'язаний з утворенням спортивних організацій: «Руський Сокіл», «Січ», «Пласт».

«Руський Сокіл» - тіловиховне (рухового профілю) товариство, що мало на меті поширення не тільки фізкультури, але й пробудження національної свідомості народу, яке виникло у Чехії, а згодом поширилось у Галичині. Українське сокільство – це національно-патріотичні руханкові товариства, що існували в Західній Україні з 1894 до 1939 року.

Наслідуючи польський і чеський сокільські рухи, 1894 р. у Львові старанням В.Нагірного та В.Лаврівського було створено гімнастичне товариство “Руський Сокіл”, головне завдання якого полягало у просвіті членів “…через спільні вправи, спільні прогулянки і відчити…”[24] У залі товариства проходили заняття з гімнастики та фехтування, відбувалися звіти й вечори танців.[25] Усі тогочасні тіловиховні системи були гімнастичними, бо вважалось, що саме гімнастика давала людині гармонійний фізичний розвиток. У програмі сокільської гімнастики зазначалось, що сокільський рух є засобом фізичного виховання всього народу і покликаний зміцнювати його силу, мужність, благородство і боєготовність.

Як зазначає дослідник Б.Каверно, великої популярності "Сокіл" набув серед студентів, ремісників, української молодої інтелігенції. Вже через рік кількість членів гімнастичного товариства "Сокіл" подвоїлася, а протягом першого десятиліття весь галицький край було охоплено мережею сокільських товариств. У 1902 р. були засновані сокільські товариства у Станіславові, Перемишлі, Коломиї, в 1903 – в Самборі, Чорткові, Тернополі, в 1904 р. – в Бучачі, Кутах, Бережанах, Золочеві і, навіть, у найвіддаленіших околицях. [26]

Сокільська система виховання притягувала українців своїм демократизмом, гармонійним поєднанням духовності й тілесності, сприяла національному самоутвердженню. Сокільський рух став імпульсом розвитку фізичної культури слов'янських народів.

5 травня 1900 року на західних землях була створена ще одна організація - спортивно-протипожежне товариство "Січ", яке у 1900-1930 роках діяло на Буковині, Закарпатті та в еміграції. Засновником першої «Січі» («січовим батьком») вважається Кирило Трильовський. Протипожежна діяльність “Січі” проявлялася, в основному, у добровільній організації цілодобових чергувань з виявлення та успішного гасіння пожеж у своїх населених пунктах. Формальний характер пожежної організації давав можливість січовим товариствам легально діяти в політично-правових умовах, які склалися на той час в Австро-Угорській імперії.

Особливість цього товариства полягає у тому, що воно мало за приклад історичну Запорізьку Січ з її традиціями товариської солідарності, козацькими звичаями, січовими піснями, духом справедливості та демократизму. Це було невипадковим вибором, у тогочасному бездержавному стані в українців існувала потреба у почутті приналежності до великої, культурної нації із славною історією. Тому запозичені були і назви січових старшин (кошовий, осавул, писар, обозний та ін.).

Зв'язок із давнім січовим військом козаків, одяг у вигляді затверджених одностроїв, військова муштра, марші, руханкові і протипожежні вправи, підкорення січовій старшині та дисципліна, усе це надавало схожості з військовою організацію. Відбувались загальнокрайові січові свята, де січовики демонстрували вміння і навички у боротьбі з вогнем, гімнастичну вправність, а також культурні досягнення. З 1900 до осені 1910 pоку центром січового руху було місто Коломия, де знаходився "Головний Січовий Комітет" (ГСК), 1912 року засновано "Український Січовий Союз" на крайовому з'їзді "Січі" у Львові. "Український Січовий Союз - це усі руханково-протипожежні товариства "Січ" і всі товариства "Українські Січові Стрільці" в Галичині, у 1913 їх було понад 900, а їхніх членів - 80 тис."[27]

Молодь та підлітки на західноукраїнських землях створили організацію "Пласт ". Поштовхом до створення «Пласту» став вихід у 1908 р. книжки «Скаутинг для хлопців» (англ. Scouting for boys) засновника скаутського руху Бейден-Пауела. Слово «пласт» (використано як аналог англійського слова «скаутинг» (англ. scouting - розвідка) і запропоновано невипадково, а з метою продовження уславлених козацьких традицій пластунів-розвідників запорозького війська. Цю книжку українською мовою переклав Олександр Тисовський, який і став одним із засновників перших пластових (скаутських) гуртків при Академічній гімназії у Львові. Незалежно від Тисовського пластові гуртки започаткували Іван Чмола та Петро Франко, які визначили завданнями пластової організації фізичний та військово-патріотичний розвиток молоді. О.Тисовський розробив систему пластових проб (завдань), які мали виконувати пластуни з метою отримання звань та самовдосконалення.

Із проголошенням Першого Універсалу Центральної Ради (1917 рік), «Пласт» почав поширювати свою діяльність на землях Наддніпрянської України. Найбільшими пластовими осередками стали Біла Церква, Кам'янець-Подільський та Чернігів. Протягом 1918 року за підтримки гетьмана Павла Скоропадського було створено пластові гуртки при кожній українській гімназії, завдяки чому «Пласт» пожвавив свою діяльність у Фастові, Катеринославі, Києві, Вінниці, Каневі.

Товариства “Руський Сокіл”, "Січ", "Пласт" стали тими формуваннями, де молодь знайшла практичне застосування власних сил з користю для суспільства, гартуючи при цьому своє тіло, волю і дух, а західноукраїнські землі, зокрема, Галичина, виходили на одну з передових європейських позицій щодо охоплення мас фізичною культурою. Ідея духовного й фізичного відродження нації, розпочата в сокільському, січовому та пластунському русі, дала поштовх для подальшого розвитку українського спортивного та олімпійського руху.

Популярність сокільської гімнастики на межі XIX- XX ст. вплинула на виникнення гімнастичних товариств, першим з яких було " Товариство сприяння фізичному розвитку ", офіційно зареєстроване в Одесі у 1897 році. Гімнастичні гуртки утворились також у Харкові, Чернігові, Катеринославі, Житомирі, Львові, Кам'янці-Подільському. У 1901 р. було засновано "Київське гімнастичне товариство ", найбагаточисельніше в Україні. Авторитет гімнастичного товариства значно виріс у спортивних колах Російської імперії після перемоги Богумила Гонзатке, найкращого гімнаста Києва, на Всеросійському чемпіонаті з гімнастики 1909 р. На змаганнях 1913 р. "Ризького гімнастичного товариства" призові місця посіли харківські гімнасти П. Пелепейченко, М. Протопопов, М. Гвоздиков.

Крім зазначених товариств, гімнастика розвивалась у Київському університеті і комерційному училищі, у Чернігівській гімназії, Харківському університеті та інших навчальних закладах.

Перші спортивні клуби на українських теренах мали аристократичний характер. Вони об’єднували аматорів вітрильного спорту (яхт-клуб у Києві засновано 1869 р.) та англійського футболу (Одеський британський атлетичний клуб (1878 р.), який першим почав проводити футбольні матчі).

З 1900 у періодичній пресі все більше публікуються повідомлення про проведення футбольних матчів серед учнівської молоді Києва та Львова. А у 1903 році була створена київська футбольна команда "Політехніка", до якої входили студенти Політехнічного інституту. Її організаторами були професори Б.М.Делоне, П.К.Плотников і викладач М.О.Панаєв.

У дореволюційній Росії боротьба була поширена більше, ніж інші види спорту. Значну роль у цьому відіграли виступи професіоналів. Перший чемпіонат професійних борців Російської імперії відбувся у Петербурзі в 1904 р., одним із переможців став український борець греко-римського стилю Іван Піддубний.

Іван Максимович Піддубний - 1871–1949
Основні біографічні дані: народився в Полтавській губернії у бідній українській родині. З дитинства був привчений до важкої селянської праці. Батько Максим Іванович сам був богатирського зросту і сили геркулесової. Почав виступати на цирковій арені. Згодом хоч і програврав окремі схватки, за 40 років виступів не програв жодного турніру, пішовши з килима непереможеним. У післявоєнний час через жахливу бідноту, заради їжі змушений був продати усі свої нагороди.
Видатні досягнення: шість разів ставав чемпіоном світу (з 1905 по 1909 роки) " з класичної боротьби серед професіоналів, включаючи найавторитетнійший у Парижі.
Цікаві факти: У 1939 в Кремлі отримав орден Трудового Червого Прапора і звання заслуженого артиста.

На західноукраїнських землях у дореволюційний час спорт розвився більш успішно, ніж на Правобережній Україні. Владні структури польсько-австрійської адміністрації вкладали гроші у спортивні споруди: будівництво стадіонів, плавальних басейнів, стрільбищ тощо.Так, у 1895-1898 у Львові збудовано стадіон з футбольним полем, біговими доріжками та трибунами для глядачів (нині цей стадіон існує і належить Львівському інституту фізичної культури), згодом це принесло свої плоди. Саме українці у перші десятиліття ХХ ст. прославляли польський спорт на стадіонах Відня, Будапешта, Праги. Львів'янин В.Понурський виступав на VІ Олімпійських іграх 1912 p. у Стокгольмі. Львівський спортивний клуб "Погонь", заснований у 1907 p., вважався колискою всепольської легкої атлетики і в 1938 p. був визнаний найкращим спортивним клубом польської держави.

У двадцятих роках ХХ століття хокей був досить популярним видом спорту в Європі. Не стояла осторонь від цього і Польща, і, відповідно, Західна Україна. Хокей культивувався у Тернополі, де існувала хокейна команда "Креси", Ужгороді і Чернівцях виникли сильні хокейні команди. А у Львові в середині 30-х років було аж п'ять хокейних команд. Матчі проходили просто неба на річках і ставках (озерах), а найчастіше, на пустирях у центральних частинах міста, які взимку заливалися водою. Львів делегував на чемпіонат країни відразу три команди - "Чарні", "Легія" і "Погонь". Окрім внутрішнього польського чемпіонату проводилися і різноманітні міжнародні турніри. Традиційним став Новорічний турнір, в якому брали участь польські, українські, литовські, мадярські, румунські, чехословацькі та німецькі команди.

І Всеросійська олімпіада 1913 року, що проводилась у Києві позитивно вплинулана розвиток спорту на українських землях. По-перше, зміцнилась матеріальна база, для цієї події було збудовано в районі Лук'янівки Спортивне поле, де змагались атлети, борці, гімнасти і футболісти, а турніри з плавання, стрибків у воду, веслування і парусного спорту відбувались на території яхт-клубу на Трухановому острові, де спеціально побудували 28-метрову вежу для стрибків. Кіннотники виступали на Печерському іподромі (вул. Суворова), стрільці - на військовому стрільбищі на Сирці. Змагання фехтувальників проходили на спортивно-розважальному манежі (нині вул. Городецького). Понад програму були намічені змагання з тенісу, для яких готували корти на території, де нині Національний спортивний комплекс «Олімпійський». У підсумку змагань київський гурток аматорів спорту нагородили відразу кількома почесними призами, встановленими меценатами, - за найбільше число перемог у всіх видах спорту.

А 27 серпня 1913 у небі над Сирецьким повітроплавальним клубом Петро Нестеров уперше в світі здійснив фігуру вищого пілотажу, що увійшла в історію під назвою «мертва петля» або петля Нестерова. За місяць до того він вразив громадськість організацією групового польоту трьох військових літаків за далеким, як на той час, маршрутом Київ-Ніжин-Київ, який було навіть відзнято на кіноплівку.[28] Таким чином, Київ у ті часи побачив свято спорту, краси та здоров'я.

Поиск по сайту: