Україна, Сибір, Петербург

Розповідаються долі різних людей, що зводяться до того, що всі ми Адамові діти.

Ліричний герой повертається напідпитку у тиху домівку та бачить сон, в якому він летить слідом за совою

Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зострічає.

Герой захоплений красою країни, але в той же час країна страшна через несправедливість, що коїться на землі.

Продовжуючи політ, герой потрапляє в засніжену місцевість, Сибір, де постають у кайданах штемповані каторжні.

Згодом герой пролітає над хатами, церквами – містами московськими, чи турецькими, чи німецькими.

Смеркає – політ над московським парадом. Герой проштовхується наперед, зустрічає дорогою земляка, який пропонує провести його до палацу за гроші. Зробившись невидимим, герой сам проходить до палат («так от, де рай!») царя з негарною царицею, перед якими усі вслуговуються як можуть. Раптом цар вдарив підданого і ланцюжком бійка розійшлась поміж людом, тож герой вирушає далі з метою оглянути місто. Натрапляє на пам'ятники Петру І та Катерині ІІ, аж раптом чує спів ув’язненого царем гетьмана Павла Полуботка про свою долю та долю України. З неба спускається хмара з птахів, що проклинають царя за голод, вигнання з України та смерть свою.
Починається ранок, усі просинаються, починається гамір, а герой шкодує про тих батьків, чиї діти нині поспішають ся кудись, скаржаться на погану освіту, бо не знають німецької, балакають московською, а української і знати не хочуть. Надумався герой подивитися, що ж відбувається у царських палатах, а там з похмілля старшина, челядь, цар, що кричав на підданих, які тікали від нього, поки він не лишився сам. Цар зіщулився і став подібним до кошеняти, через що герой засміявся і прокинувся.

«І мертвим, і живим, і ненародженим… землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє » - послання, громадянська лірика 1845

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,

Герой просить своїх земляків — ліберальних панів — схаменутися, «полюбити щирим серцем» рідну країну, не шукати щастя й волі у чужих краях, бо «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Однак ті, що найбільше кричать про своє прагнення не коритися неправді, нічого не роблять для України. Краще б лжепатріоти, які шанують лише все іноземне, і не поверталися додому. Звертаючись до ліберального панства, поет закликає, поки ще не пізно, замислитися над тим, що чекає його в майбутньому: розбрат.

Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя.

З іронією йдеться про властиве українському панству плазування перед іноземними авторитетами, відсутність національної свідомості та прислухання до іноземних авторитетів, що диктують нам нашу історію А реальна історія складалася не лите зі слави та з витяжних подвигів, адже були в ній і ганебні сторінки. Не слід пишатися з того, що українці виборювали колись славу Москві і Варшаві, адже обидві ці держави прагнули поневолити Україну. І хіба не ганьба для України, що на Запорозькій Січі, де земля щедро напоєна козацькою кров’ю, німці-колоністи садять картоплю.

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.

І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.

Поет закликає згадати про чорні часи, коли Україна позбулася волі, коли розпинали борців за її незалежність. А вивчаючи чужу славу і історію, не слід забувати й своєї. На закінчення твору поет висловлює думку, що порятунок України тільки в національній єднанні і братерстві.

Поиск по сайту: