Ольга Кобилянська - реалізм

«Людина» - присвячена Кобринській

«Земля» - соціально-психологічна повість 1902 Модернізм

Присвячено своєму батькові

Буковина,Село Д.

Івоніка та Марічка Федорчуки тяжко працювали, аби наробити своє багатство, вийшли з бідності. 2 сини: Михайло (старший, високий і красивий, сильний, любить землю, худобу, боїться та уникає зброї), Сава (молодший, худий і високий, мовчазний, не любить землю, лінивий, добрий стрілець, любить полювати).

Сава любить Рахіру (двоюрідну сестру, доньку цигана-злодія), яка намовляє його на зло, проти родини, на крадіжки.
Михайло закоханий у бідну наймичку Анну, мати якої та брат відбирають всі зароблені гроші.

Михайло йде у армію, батько не може його відкупити, змушений 3 роки жити без нього.
Михайло приїздить на звільнення в село, працює в полі, обіцяє одружитись з Анною.

Під час одного звільнення (на 2 місяці) за кілька місяців до кінця служби Сава вбиває Михайла, хоча це і не доведено. Батьки знають, хто вбивця, але у відчаї не видають останнього сина, аби той не потрапив до в’язниці. Відділяють йому частину землі.

Анна вагітна, мати її виганяє з дому, приймає до себе її Докія (хотіла видати доньку Парасинку заміж за Михайла). Анна народжує близнят, одного з них хоче віддати Марічці (як бабусі), але та відмовляється, жене геть Анну і не вірить, що це дитина Михайла (постійно жене Анну від себе через те, що дівчина звинувачує Саву у вбивстві), Іоніка ж приязний до Анни та дітей та звинувачує дружину. Близнята помирають. Анна виходить заміж за брата Докії, Петра. Через 5 років народжується у них син, а Іоніка потай від Марічки відписує хлопчикові кращий лан Михайла.

Василь Стефаник покутська трійця (Лесь Мартович, Марко Черемшина) експресіоніст

«Камінний хрест» - психологічна новела 1900

В основу новели покладено реальний факт: Штефан Дідух, односелець Стефаника, емігруючи до Канади, ставить на своїй нивці кам’яний хрест.

Опис кінця життя Івана Дідуха в Україні та виїзд до Канади.

Перший розділ новели виконує функцію експозиції, вона ознайомлює читача з долею героя: тут подано портрет Івана Дідуха й авторські екскурси в його біографію. Після десятирічної служби у війську Іван повертається в село і стає ґаздою на залишеному в спадщину кам’янистому горбі. Люди пам’ятають Івана у вічній виснажливій праці на цьому горбі. Наступні шість розділів — епізоди сповіді Дідуха про своє життя перед запрошеним на прощальний обід селом. Одним із найяскравіших засобів індивідуалізації головного героя є його монологи, у яких домінує образ горба, на якому Іван поставив собі й дружині хрест. Образ хреста символізує тяжку, каторжну працю селянина, а водночас трагедію його вимушеної розлуки з рідною землею.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) - реалізм

«Лісова пісня» - драма-феєрія 1911

Володимир Винниченко– модернізм

Автор першого українського фантастичного роману

«Момент» - новела

Із оповідань тюремної Шахерезади

Герой-оповідач навесні їхав зі своїм другом-контрабандистом Семеном до кордону, який він мав перейти до ночі. Хоч контрабандист і був проти, але погодився на вмовляння та привіз героя до якоїсь повітки, в якій на соломі вже сиділа гарна панна, яка засміялася та запросила його сісти. Вона розповіла, що в цій повітці вже два дні і думала, що вони тепер разом тут нудьгуватимуть.

Зайшов Семен і сказав, що треба тікати вже зараз, бо до нього йдуть з обшуком — стражники розшукують якусь панночку, дав їм сільський одяг і спрямував до лісу, де був кордон. Панна попросила в оповідача револьвер, і коли той поцікавився, чи вміє вона стріляти, відповіла, що убити себе зуміє.

Йшли полем, відпочивали, дивилися один на одного. Ховалися в житі, як проїжджала підвода. Він запитав, як її звати, вона ж сказала, що не хоче говорити й не хоче знати, як звуть його. Потім раптом попросила, щоб супутник, коли раптом її вб’ють, а він залишиться живий, написав за адресою, яку вона кілька разів повторила, таке: “Мусю вбито на кордоні. Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя”.

Жито скінчилось. Почався ліс. Вони перебиралися від дерева до дерева то повзучи, то перебігаючи. Сідали відпочивати, дивилися, як у природі все живе, рухається, кохає.

Йому так хотілося пригорнути її до себе, але вона відсторонилася. Тільки спитала, чи буде згадувати, як її уб’ють. Він сказав, що її не вб’ють, і сам у це повірив.

Нарешті прийшли до лощини, побачили прикордонні стовпи.

Оповідач сказав, що вони кинуться через межу разом, не озираючись на крики й постріли. Побігли. Почулися вибухи, гуки. Летіли, аж вітер у вухах. А в грудях було “щось легке, широке, як небо, як повітря, як могучий потік”.

Зупинилися далеко від кордону, кинулися одне до одного, даючи волю почуттям. Потім довго і втомлено сиділи мовчки. Муся любовно-ласкаво глянула на свого супутника й сказала, що тепер вони попрощаються, і він ніколи її не шукатиме. Щастя може тривати лише момент, а далі вже йде буденщина, банальність. Розум героя-оповідача дивувався, протестував, а уста мовчали. Хто вона, де вона, він і досі не знає, але завжди носить її образ у своїй душі.

Поиск по сайту: