Економічний зміст власності. Типи і форми власності

Коли ми вивчаємо поняття економічної системи і господарський лад країни завжди ставимо питання: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади полягає в характері привласнення засобів виробництва і його результатів.

Щоб з’ясувати природу та економічну структуру того чи іншого суспільства необхідно розкрити зміст існуючої системи відносин власності.

Як уже розглядалося вище (за теорією К. Маркса) відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Тому власність слід розуміти, як історично визначений суспільний спосіб привласнення людьми предметів виробничого і невиробничого споживання. Власність завжди пов’язана з річчю (об’єктом привласнення), але вона не просто річ, а відношення між людьми з приводу речі.

Історично власність як економічні відносини формуються ще на зорі становлення людського суспільства. На монополізації різних об’єктів власності тримаються всі найважливіші форми позаекономічного й економічного примусу до праці. Так, при античному способі виробництва позаекономічний примус був заснований на праві власності на раба - безпосереднього виробника; в умовах азіатського способу виробництва - на праві власності на землю; у період феодалізму - на праві власності на особистість і землю одночасно. Економічний примус до праці виходить із власності на умови виробництва чи з власності на капітал.

В розвинутій системі економічних відносин власність відбива найглибинніші зв’язки і взаємозалежності, сутність економічного буття. Представники різних цивілізацій досліджували природу власності та її роль у розвитку суспільства. Так, Платон на основі ідеалів давньогрецького світу створив вчення про ідеальну державу, у якому всі громадяни спільно володіють умовами виробництва. Приватна власність, на його думку, ставить інтерес особистості вище загального інтересу, кожний хоче володіти власністю тільки для себе, тому приватна власність аморальна.

В основі стоїцизму закладена ідея особистості й індивідуальної відповідальності. Перевагу віддавали вже приватній власності. Реформація викликала в Західному світі зміну моральних цінностей у відношенні до життя, природи і світобудови. Під впливом протестантської етики виникли уявлення про людину економічну, теорію цивільного суспільства і класової держави, про приватну власність як природне право, а поняття "свобода особи" було зведено до поняття "людини, що володіє власністю".

К. Маркс і Ф. Енгельс, виділяли матеріальні та ідеологічні відносини власності. Як економічна категорія - власність, на думку К. Маркса, являє собою суспільні відносини безпосереднього виробництва і невіддільні від них суспільні відносини розподілу, обміну і споживання. Як ідеологічне відношення власність у класовому суспільстві є юридичним вираженням виробничих відносин. В якості юридичної категорії - власність являє собою відносини володіння, користування і розпорядження об’єктом власності, що відбивають суспільні відносини виробництва, розподілу, обміну, споживання і права, що закріплюються в нормах права.

Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, які визначали за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб’єктами (окремими громодянами, соціальними групами, класами, державою).

Правові відносини власності виражаються в закріплені за різними суб’єктами прав володіння, користування і розпорядження. Ст. 2. Закону України "Про власність" так трактує право власності: "Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном".

Відносини власності втілюються, насамперед у певних юридичних нормативних актах. (Конституція України, розд. 1 ст. 13, 14).

Однак, глибинною сутністю усієї сукупності виробничих відносин (основним виробничим відношенням) є форма власності на засоби виробництва. Саме економічні відносини власності визначають її юридичну форму - юридичні відносини, оскільки перші є базисні (основоположні), а другі - надбудовні (похідні).

Являючи собою суспільний спосіб привласнення людьми засобів виробництва, власність на засоби виробництва обумовлює також і спосіб привласнення людьми продукції, що виробляється. Вона складає внутрішню основу всієї сукупності виробничих відносин, так чи інакше виявляється у цих відносинах. Причому економічні відносини привласнення предметів виробничого і невиробничого споживання не існують поза економічними відносинами всього процесу суспільного відтворення, складаючи його реальний зміст, який закріплюється у суспільстві юридичними принципами і нормами володіння, користування, розпорядження.

Безпосереднє закріплення, що визначає специфіку виробничих відносин, а разом з ними і всієї системи суспільних відносин, форма власності на засоби виробництва знаходить у суспільному способі поєднання робітника (робоча сила) із засобами виробництва. "Той особливий характер і спосіб, - писав Маркс, - яким здійснюєт₁ься це поєднання, відрізняє різні економічні епохи суспільного ладу"¹.

Це методологічне положення економічної теорії марксизму про особливий характер і спосіб такого поєднання має важливе значення для розуміння історичної еволюції власності та її структури на різних етапах розвитку суспільства, що розкривається за допомогою таких понять як "тип", "форма", "вид" власності.

У відповідності з таким підходом тип власності - це, перш за все, історичний тип (форма) власності на засоби виробництва за її характером і якісними особливостями і, отже, історичний тип (форма) виробничих відносин. Так, поєднання в процесі виробництва працівника із засобами виробництва шляхом прямого позаекономічного примусу до праці у вигляді безправного "розмовляючого знаряддя" закріплює рабовласницький тип власності. Економічний примус до праці формально вільного, але позбавленого засобів виробництва працівника, вимушеного продавати свою робочу силу, визначає капіталістичний тип власності.

Окрім даного вживання поняття "тип власності" у сучасній соціально-філософській та економічній літературі використовується також для позначення двох основних типів власності - суспільної і приватної.

Форма власності - соціально-економічне поняття, що характеризує:

-по-перше, історичний тип власності, як найбільш загальну історичну форму - систему економічних відносин, як спосіб прояву, вираження існування її сутності, тобто форму, як спосіб організації змісту ("форма організації праці і власності", "особливий спосіб яким здійснюється поєднання робітника із засобами виробництва" - Маркс);

- по-друге, стан власності - зміцнення існуючої чи перехід із однієї форми в іншу;

- по-третє, структуру основних історичних типів власності - суспільної, приватної та змішаної. Так, суспільна власність включає державну і колективну форми, приватна - індивідуально-трудову і власність з найманою працею.

Вид власності - поняття, що відображає:

- по-перше, різновиди певних суспільних форм власності, що складають їх структуру. Наприклад, різновидами державної форми власності є: загальнодержавна, муніципальна (комунальна); колективної - кооперативна, акціонерна, партнерська власність, власність суспільних організацій, власність релігійних і культових організацій; індивідуально-трудової - особиста, сімейна власність; приватної з найманою працею - індивідуальна із застосуванням найманої праці, монополістична, корпоративна власність; змішаної - державно-колективна, державно-приватна, приватно-колективна, спільна із залученням капіталів та ін.;

- по-друге, соціально історичний поділ, диференціаціацію праці і власності за предметними видами відповідно до їх "форми і матеріалу" (Маркс) - земельна власність, майнова власність, інтелектуальна власність тощо.

Власність в економічному смислі являє собою складну систему відносин, які існують у виробництві. Ця система включає такі групи відносин:

- відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів;

- відносини господарського використання майна;

- економічні форми реалізації відносин власності.

Тобто речі самі по собі це не власність, так само як золото і срібло це не гроші, вони перетворюються на гроші за певних виробничих відносин, так і власність це не річ, а система економічних відносин між людьми з приводу привласнення речей.

Власність є також категорією історичною. Це проявляється у тому, що соціальне середовище, форми і методи присвоювання і відчужування, самі об’єкти власності виникають, змінюються, модифікуються (пристосовуються), і зникають із зміною історичних умов. Кожний спосіб виробництва має свої історично визначені типи, форми, методи і умови привласнення.

Історичні епохи відрізняються насамперед відносинами власності, тобто соціально-економічними відносинами. Це видно при співставленні первісного і рабовласницького, феодального і ринкового суспільства.

Власність (соціально-економічні відносини) складає серцевину системи економічних відносин суспільства. Стабільність та ефективність розвитку економічної системи залежить від наявності у ній таких форм власності, які б у найбільшій мірі сприяли розвитку продуктивних сил і відповідали економічним інтересам людей.

Історично відомі два типи (форми) власності - суспільна і приватна. Вони розрізняються між собою рівнем усуспільнення, характером, формами і способами присвоєння.

Історично перший вид спільного типу власності на засоби виробництва, насамперед на землю як основний засіб виробництва, та діяльності людей виник в первіснообщинному ладі. Основною рисою та особливістю первіснообщинної власності є належність землі общині. В общині кожен є суб’єктом лише володіння та використання землі, а поєднання факторів виробництва має безпосередньо суспільний характер, що зумовлено особливостями стану продуктивних сил первісної доби.

Нерозвинуті продуктивні сили зумовлювали необхідність спільної участі людей у виробництві засобів життя, органічний зв’язок між усіма членами общини, неможливість виживання окремих індивідів, сімей поза общиною, а їх споживання регулюється зрівняльним принципом. Праця і відповідно продукт ще не поділяються на необхідний і додатковий, тобто вся праця і весь продукт є необхідними, що зумовлює неможливість експлуатації одних членів общини іншими, виникнення класової структури суспільства.

Поступовий розвиток знарядь праці та самої праці у межах первісної общини зумовив зростання продуктивності праці, що дало можливість окремій сім’ї забезпечувати своє існування за рахунок праці членів родини і таким чином не залежати від всієї общини.

На цій основі відбувається якісна зміна відносин привласнення, власності:

-виділення в общині сімейно-індивідуальних господарств та їх відособлення від общини;

- праця з безпосередньо суспільної перетворюється на приватну і починає поділятися на необхідну і додаткову, а відповідно і продукт - на необхідний і додатковий;

- зрівняльний розподіл перетворюється на трудовий розподіл, що є свідченням суспільного поділу праці та економічного відокремлення виробників.

Ці зміни призводять до розпаду первіснообщинної власності та становлення історично нового типу відносин привласнення - приватної власності.

Історично перший вид класової, експлуататорської за характером приватної власності на засоби виробництва, виник в рабовласницьку добу. її економічну основу утворює такий рівень розвитку продуктивних сил, за якого безпосередні працівники (раби) вже можуть виробляти продукту більше ніж потрібно для відтворення їхньої робочої сили.

Рабовласницька власність визначається такими основними рисами:

- раб є власністю індивідуального або колективного власника (общини, храму, держави), який розпоряджається ним і використовує як "знаряддя праці, що розмовляє";

- рабовласницька власність реалізується через присвоєння рабовласником усього (необхідного і додаткового) продукту праці рабів на основі позаекономічного примусу до праці;

- за всіх форм рабства раб не є власником ні засобів виробництва, ні результатів своєї праці;

- частину продукту праці рабів, що відповідає необхідному продукту, рабовласник виділяє на відтворення робочої сили раба.

Виділяють дві форми відносин рабовласницької власності - патріархальну та класичну (античну). Патріархальне рабство базувалося на натуральному виробництві й локалізувалося в межах домашнього господарства. Його характеризувала спільна участь рабовласників і рабів у трудових процесах, яка була "м’якшою" за класичне рабство. Класичне рабство^ базувалося на досить розвинутих товарно-грошових відносинах. Йому властиве не тільки реальне, а й юридичне закріплення належності раба рабовласникові.

Цим основним формам рабовласницької власності відповідали два основні типи рабів: раби, позбавлені будь-якої господарської самостійності, та раби, яким надавалося право володіти рухомим і нерухомим майном, вести своє господарство, мати сім’ю, платити податки. Другий тип рабства вже мав деякі риси феодальної власності. (Детальніше див. про це "Економічний словник" у даному підручнику, стаття "Рабовласницький суспільний спосіб виробництва".

Історично другим видом класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності стала феодальна власність. її основою була феодальна власність на землю. - складна сукупність відносин належності, володіння, розпоряджання і користування землею між феодалами (відносини васалітету) та феодалами і кріпаками, які, на відміну від рабів, були вже не об’єктами, а суб’єктами відносин земельної власності.

Структура феодальної власності визначалася тим, що вся земля феодальної вотчини (маєтку) поділялася на панську і селянську. Господарювання селян на "своєму" наділі було умовою розвитку господарства феодала і мало на меті забезпечення феодала робочою силою, а не селянина засобами на життя, тобто прикріплення селян до землі було засобом їх експлуатації. Кріпаки володіли і користувалися невеликими ділянками землі біля своїх дворів, були співвласниками общинної землі, оскільки основою феодальної вотчини була, як правило, залежна, кріпосна селянська община. Селянські наділи були своєрідною натуральною заробітною платою.

Феодальна власність економічно реалізується через присвоєння земельної ренти. Феодальна земельна рента - виробничі відносини між феодалами та кріпаками, за допомогою яких реалізується феодальна земельна власність - здійснюється присвоєння феодалами додаткового продукту у формі відробітної ренти (панщини), натуральної ренти (рента продуктами) і грошової ренти.

Кожна форма земельної ренти відображала відповідний етап у розвитку феодальної власності, феодального суспільства.

Отже, феодальну власність характеризували такі основні риси:

-належність землі феодалам;

- надання феодалами землі селянам у користування та володіння як умова виконання трудової повинності на користь феодала;

- земельна і особиста (кріпацька) залежність селян від феодала;

- реалізація феодальної земельної власності на основі позаекономічного примусу закріпачених селян до праці у формі феодальної земельної ренти.

(Детальніше див. про це "Економічний словник" у даному підручнику, стаття "Феодальний суспільний спосіб виробництва").

Історично третій вид класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності є капіталістична власність. Своїм змістом вона принципово відрізняється від рабовласницької і феодальної власності. Основні риси капіталістичної власності такі:

- засоби виробництва і гроші в формі капіталу належать капіталісту (роботодавцю);

- безпосередні виробники є найманими працівниками, найманий працівник є вільною особою, якій належить її робоча сила і якою вона може розпоряджатися на власний розсуд;

- поєднання робітника із засобами виробництва має економічний, товарний характер і виступає в формі продажу робітником своєї робочої сили роботодавцю (капіталісту);

- основу капіталістичної власності утворює відношення "наймана праця - капітал", а її економічна реалізація зводиться до присвоєння капіталістами додаткової вартості, створюваної найманими працівниками.

Додаткова вартість в системі відносин капіталістичної власності є об’єктом розподілу і присвоєння суб’єктами промислового, торгового, позичкового та фінансового капіталу, землевласниками та ін. У відносинах між ними додаткова вартість набуває перетворених форм - промислового прибутку, торговельного прибутку, підприємницького доходу, позичкового відсотка, дивіденду, земельної ренти та інших доходів.

(Детальніше див. про це "Економічний словник" у даному підручнику, стаття "Капіталізм".

У процесі розвитку капіталістична власність набуває одноосібної (індивідуальної) особистої, групової, державної, змішаної форм власності.

(Див. гл. 9 Виробництво і фірма. Підприємницька діяльність).

Окрім названих вище форм власності, як свідчить історичний досвід, процес розвитку та еволюції відносин власності призвів до виникнення таких форм власності як, "соціалістична власність" та "комуністична власність", які були теоретично обгрунтовані світовою економічною думкою.

До того ж, практика формування соціалістичної власності в колишньому СРСР та інших країнах, вплинула на соціалізацію відносин власності окремих сфер соціального життя (охорони здоров’я, освіти, соціального захисту незахищених верств населення тощо) у розвинутих капіталістичних країнах і сприяла реформуванню капіталістичних відносин у цьому напрямі.

Теоретичні засади комуністичної власності сформульовані в працях К. Маркса і Ф. Енгельса. Основами теорії комуністичної власності є:

- належність основних засобів та умов виробництва суспільству;

- привласнення засобів виробництва здійснюється універсально розвиненими індивідами, праця (діяльність) яких за своїм характером є не засобом до життя (необхідністю "заробити на життя"), а внутрішньою потребою та засобом самореалізації людських здібностей, творчою працею, яка не потребує зовнішніх стимулів (заробітної плати тощо), і сама є стимулом до діяльності. Саме така праця вважається економічною основою комуністичної власності;

- відносини поєднання індивідів із засобами виробництва мають безпосередньо суспільну форму, тобто не опосередковуються купівлею-продажем робочої сили як товару;

- розподіл та присвоєння предметів особистого споживання здійснюються за принципом: "Від кожного - за його здібностями, кожному - за його потребами".

Зміст теоретичних засад комуністичної власності свідчить, що її становлення передбачає якісні зміни у системі суспільних виробничих відносин, насамперед подолання суспільного поділу праці та товарної форми виробництва, тобто перехід до безпосередньо суспільного виробництва, законами якого є переміна праці та універсальний розвиток вільної індивідуальності. (Детальніше див. про це "Економічний словник" у даному підручнику, стаття "Комунізм")

Згідно з поглядами засновників марксизму, соціалістична власність притаманна соціалістичному суспільству як неповному комунізму, тобто як його першій, нижчій фазі (стадії) розвитку. Відносинам соціалістичної власності притаманні:

-властивості, які є загальними для нижчої та вищої фаз комунізму;

- властивості, які зумовлюються особливостями соціалізму.

До особливостей відносин власності на першій стадії комунізму К. Маркс відносив:

- збереження суспільного поділу праці, який є підґрунтям суттєвих відмінностей у праці (фізичної і розумової, кваліфікованої і некваліфікованої тощо) різних індивідів соціалістичного суспільства та зумовлює характер праці не як основної життєвої потреби, а як засобу до життя;

- розподіл та присвоєння предметів особистого споживання за принципом: "Від кожного - за його здібностями, кожному - за його працею".

У реальній практиці будівництва соціалізму в СРСР, як і в інших соціалістичних країнах, сформувався дещо інший зміст відносин власності.

Одержавлення всіх основних економічних процесів у формі централізованого управління економікою адміністративно-командними методами надало відносинам суспільної власності ірраціонального змісту, зумовило відчуження трудівників від вдасності на засоби виробництва. Працівники державних підприємств реально не були суб’єктами володіння, розпоряджання та використання суспільних засобів виробництва, тобто реальними суб’єктами господарювання - фактично вони були найманими працівниками у держави. Це означає, що суспільна власність не мала притаманної їй теоретично індивідуальної якості.

(Детальніше див. про це "Економічний словник" у даному підручнику, стаття "Соціалізм").

Сучасний етап розвитку людської цивілізації характеризується суттєвими змінами у всіх сферах суспільного життя, у тому числі і в сфері соціально-економічних відносин та їх внутрішній основі - у відносинах власності.

Науковий аналіз цих змін дозволяє виявити новітні тенденції у розвитку відносин власності та їх особливості. Серед них однією із найбільш помітних стає переважання кількості підприємств з корпоративною формою власності у розвинених країнах Заходу. їх частка у цих країнах сьогодні складає приблизно 80-90 % загального обсягу виробництва.

Сучасна корпоративна форма власності - це своєрідний синтез класичної форми приватного підприємництва і його позитивного заперечення - колективної форми організації виробництва на основі акціонування власності, делегування влади і повноважень працівникам корпорацій. Внаслідок цього підвищується ефективність діяльності підприємств, створюються економічні передумови для суспільної інтеграції і часткового подолання відчуження людини від засобів виробництва.

В цих умовах ще однією рисою сучасних відносин власності стає посилення процесу де деперсоніфікації великої приватної власності на засоби виробництва і її перехід до рук юридичних осіб (компаній, банків, інших фінансових інститутів), що призводить до втрати окремими власниками персонального контролю над її функціонуванням і передачі управління власністю професійним управляючим - менеджерам.

До інших основних рис у змінах структури власності в країнах з розвиненою ринковою економікою слід віднести: дедалі більш широке залучення до акціонування працівників компаній і перетворення на співвласників цих підприємств. Так, у США сьогодні налічується близько 50 млн акціонерів; розвиток індивідуально-трудової форми власності, що виявляється у зростанні кількості підприємств, які перебувають у індивідуальні формі власності; зміни у державній формі власності, яка все більше використовується у загальнонаціональних інтересах.

Складні і суперечливі процеси відбуваються в сучасній економіці також у механізмах функціонування приватної власності у зв’язку із посиленням ролі інформаційних технологій у постіндустріальному суспільстві, коли, з одного боку, посилюється конкурентна боротьба за володіння інформацією, а з іншого - стимулюється процес знецінення приватної власності на інформацію як на товар, оскільки його специфіка (духовна сутність) робить неможливим повну монополію власності на використання такого товару.

На відміну від розвинених країн у країнах з перехідною економікою (утому числі і в Україні) постають інші складні проблеми у сфері відносин власності, які пов’язані з переходом від адміністративно-командної економічної системи до соціально-орієнтованої ринкової економіки. Надзвичайно важливими тут є процеси формування багатоманітності форм власності та господарювання і науково обгрунтованого, виваженого реформування монопольно-державної власності - роздержавлення.

Реформа відносин власності в Україні передбачає формування такої системи відносин власності, яка певною мірою відповідала б досягнутому рівню усуспільнення праці та виробництва в різних сферах, галузях і ланках економіки. Це є основою вкорінення і функціонування тих видів і форм власності, які дійсно реалізують єдність праці й власності, містять у собі джерела саморозвитку (а не самозаперечення), забезпечують високу ефективність виробництва. Головними напрямами досягнення цієї мети є роздержавлення і приватизація об’єктів державної та колгоспно-кооперативної власності.

Поиск по сайту: