Відмежування заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження

(ст. 121 КК України) від схожих злочинів

Як відомо, Конституція України проголошує життя, здоров’я, честь і гідність людини найвищою соціальною цінністю. На охороні цієї цінності стоїть кримінальне право, яке передбачає найсуворішу – кримінальну відповідальність за неправомірне посягання на такі цінності. Кримінально-правова охорона життя і здоров’я має універсальний характер, вона не залежить від суспільних ознак особи потерпілого. Кримінальний закон однаковою мірою охороняє здоров’я як юнака, так і безнадійно хворого, як героя, так і завзятого злочинця[50, c.233].

З точки зору теорії кримінального права, спричинити смерть потерпілому можна лише шляхом завдання йому тілесних ушкоджень. Тому тілесні ушкодження, внаслідок яких виникає такий патологічний стан, як смерть, можна поділити на три групи:

1) всі умисні тілесні ушкодження, внаслідок яких сталася смерть, якщо винний передбачав і свідомо бажав чи погоджувався з її настанням, утворюють умисне вбивство (ст.ст. 115-118 КК України);

2) умисні тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких сталася смерть, якщо умисел винного був спрямований на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, а щодо смерті умислу не було, утворюють склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 121 КК України;

3) всі інші види тілесних ушкоджень (тяжкі необережні, середньої тяжкості умисні і необережні, легкі умисні, внаслідок яких сталася смерть) можуть утворювати вбивство через необережність (ст. 119 КК України).

При вчиненні умисного вбивства, умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, і вбивства через необережність настає один і той самий злочинний результат – смерть потерпілого.

Водночас покарання за скоєння зазначених злочинів істотно відрізняються. Помилка в кваліфікації вчиненого може спричинити не тільки неправильне призначення покарання, але і незастосування або необґрунтоване застосування ряду інших заходів кримінально-правового впливу (зокрема звільнення від покарання з випробуванням, застосування чи незастосування умовно-дострокового звільнення тощо). Від правильності кваліфікації злочину залежить також підсудність і ряд інших процесуальних наслідків. У зв’язку з цим питання розмежування тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, й інших злочинів, наслідком яких є смерть особи, набуває великого значення[51, c.38].

Почнемо з проблеми відмежування умисного тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого настала смерть потерпілого, від умисного вбивства.

Верховний Суд України (у п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 07.02.2003 р. «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи») з цього приводу зазначає, що для відмежування вбивства від умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, необхідно ретельно досліджувати докази, що мають значення для з’ясування змісту та спрямованості умислу суб’єкта посягання. Відповідно, питання про умисел необхідно вирішувати, виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю. Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має. Фахівці зазначають, що при відмежуванні умисного тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого від вбивства у слідчо-прокурорській і судовій практиці враховують поведінку винного після вчинення злочину [53, с. 286].

Зокрема, про наявність умислу на вбивство свідчитимуть такі обставини: по-перше, нанесення ударів та поранень (їх локалізація) в життєво важливі органи (голову, шию, ліву сторону грудей, печінку, пах тощо); по-друге, застосування такого знаряддя або засобу вчинення злочину, яке визначально здатне спричинити смерть (пістолет, ніж, кастет, сокира, важкий предмет тощо); по-третє, інтенсивність дій винного, яка достатня для порушення функцій або анатомічної цілісності життєво важливих органів (велика сила нанесення ударів або кількість поранень); по-четверте, існування ворожих міжособистісних відносин між потерпілим і винним до вчинення злочину (попередні погрози, факти бійок між винним і потерпілим тощо); по-п'яте, переривання злочинних дій не добровільно, а на вимогу інших осіб, під загрозою бути викритими чи затриманими; по-шосте, негативна поведінка після вчинення злочину (наприклад, залишення потерпілого, який знепритомнів або тяжко поранений без медичної допомоги; створення перешкод для того, щоб потерпіла особа не могла залишити місце злочину, дати собі раду сама або покликати на допомогу сусідів чи перехожих).

Підтвердимо вищевказане наступним прикладом. Громадянин Х. на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин, діючі умисно, почав бити громадянина Ш. завдавши йому п'ять ударів руками і ногами в область голови і тулуба, від чого Шилов А.В. впав на тротуарну плитку. Згідно судово-медичної експертизи громадянин Х. даними діями заподіяв громадянину Ш. відкриту черепно-мозкову травму: перелом потиличної кістки зліва, з переходом на основу черепа, крововилив під мозкові оболонки і в кору головного мозку, три забиті рани потиличної області зліва, синці навколо очей, закритий перелом кісток носа; тупу травму грудної клітки і живота: переломи 5-11 ребер зліва по лопатки лінії з розривами парієтальної плеври і міжреберних м'язів, крововилив у ліву плевральну порожнину загальним обсягом близько 850 мл крові, розрив лівої нирки в області судинно-нервового пучка, крововилив у околонирочну клітковину зліва, масивний синець задньої поверхні грудної клітини зліва, які мають ознаки тяжких тілесних ушкоджень, як небезпечних для життя в момент їх заподіяння, від яких громадянин Ш. через три дні помер в лікарні. Причиною його смерті стала вищевказана поєднана травма тіла, що ускладнилася гострою крововтратою з ознаками шоку, розвитком набряку – здавлення головного мозку, набряку легень, черепно-мозкової травми і травми грудної клітини та живота.

Доказів, що громадянин Х., спричинивши громадянину Ш. тілесні ушкодження, мав намір заподіяти його смерть, не було, свої злочинні дії громадянин Х. припинив за своєю волею, та після чого самостійно викликав машину швидкої допомоги для надання медичної допомоги громадянину Ш., тому дії громадянина Х. були кваліфіковані як умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, що спричинило смерть потерпілого [4].

Стосовно відмежування необережного вбивства від умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого, труднощі, які виникають, зумовлені тим, що ці злочини мають загальну ознаку необережного ставлення винного до наслідків у виді смерті потерпілого.

Якщо ж провести аналіз складів злочинів убивства через необережність та умисного тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, то об’єктами в складі злочину, передбаченому ст. 119 КК України виступає життя особи, а в передбаченому ч. 2 ст. 121 КК України – здоров’я та життя особи; об’єктивною стороною у випадку вбивства через необережність є:

1) діяння – посягання на життя іншої людини;

2) наслідки у вигляді її смерті;

3) причинний зв'язок між вказаними діяннями і їх наслідками.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого з об’єктивною сторони характеризується такими ознаками:

1) діяння (дія або бездіяльність), причому дії можуть виражатися у фізичному, хімічному, біологічному, психічному чи іншому впливі на потерпілого, а бездіяльність має місце тоді, коли винний не вчиняє певних дій, які він повинен був і міг вчинити стосовно іншої людини, що потягнуло за собою заподіяння шкоди її здоров’ю у вигляді тілесних ушкоджень;

2) наслідки у вигляді тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого; 3) причинний зв'язок між вказаними діяннями і наслідками. З суб’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 119 КК України, характеризується необережністю: злочинною самовпевненістю або злочинною недбалістю, а в ч. 2 ст. 121 КК України спричинення тілесного ушкодження здійснюється умисно, а смерть заподіюється необережно. За ст. 119 КК України суб’єкт злочину є загальним (тобто досяг 16-річного віку), а за ч. 2 ст. 121 КК України суб’єктом злочину є особа, з пониженим віком відповідальності, а саме, яка досягла 14-річного віку.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, має місце у випадку, коли в результаті описаного у ч. 1 ст. 121 КК України діяння настає смерть потерпілого, причому особливістю цього є те, що настають два суспільно-небезпечні наслідки (первинний – тяжкі тілесні ушкодження і похідний – смерть). Психічне ставлення до них з боку винного є різним. Так, до заподіяння тяжкого тілесного ушкодження він ставиться умисно, а до настання смерті потерпілого від такого ушкодження – з необережністю. При цьому винний усвідомлює можливість настання похідного наслідку в результаті настання первинного. У разі ж вбивства з необережності, таке усвідомлення відсутнє – винний не усвідомлює настання смерті потерпілого [5, с. 89].

Відповідальність за ч. 2 ст.121 КК України настає лише за умови, що при вчиненні діяння винний передбачав заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, а також передбачав можливість настання смерті, але легковажно розраховував на її відвернення, або якщо не передбачав можливості настання смерті потерпілого, хоча повинен був і міг їх передбачити. А якщо умислом винного не охоплювалося спричинення тяжких тілесних ушкоджень, а стосовно смерті потерпілого в його діях є необережна вина, вчинене слід кваліфікувати як вбивство через необережність за ст. 119 КК України.

Варто погодитися з твердженням М. Михайлова і Ю. Мілько про те, що кваліфікація злочину в подібних випадках не повинна визначатися часом настання смерті (відразу або через деякий час). Необхідно виходити з того, що необережне вбивство передбачає відсутність умислу винного на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, а також і на заподіяння смерті потерпілому [6, с. 22].

Треба також зазначити, що кваліфікація за ч. 2 ст.121 КК України прийнятна лише у випадку, якщо тяжкий характер ушкодження охоплювався умислом винного і якщо винний передбачав цей наслідок. Злочин не може бути кваліфікований за ч. 2 ст.121 КК України, якщо смерть потерпілого сталася в результаті необережного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження.

Проілюструємо викладене конкретним прикладом. Безпідставно за ч. 2 ст. 121 КК України були кваліфіковані дії громадянина А., який вдарив громадянина Б. кулаком в обличчя, від чого громадянин Б. упав і вдарився головою в бруківку. Внаслідок цього удару стався перелом кісток черепа, крововилив у мозок, від чого громадянин Б. помер. Як було доведено, смерть громадянина Б. сталася внаслідок удару головою о бруківку при падінні, а не від удару в обличчя. Доказів, що громадянин А., заподіюючи удар кулаком в обличчя, мав намір заподіяти тяжке тілесне ушкодження, не було, тому дії його були кваліфіковані як вбивство з необережності за ст. 119 КК України.

Порівняння злочинів, передбачених ст. 119 ККУ та ч. 2 ст. 121 ККУ, слід розпочати з короткої характеристики цих протиправних діянь. Отже, ч. 2 ст. 121 ККУ встановлює відповідальність за нанесення умисного тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого способом, що має характер особливого мучення, або вчинене групою осіб, а також з метою залякування потерпілого або інших осіб, або вчинене на замовлення,або якщо воно спричинило смерть потерпілого.

Тілесним ушкодженням визнається протиправне і винне заподіяння шкоди здоров’ю іншої особи, якою порушена анатомічна цілісність чи фізіологічні функції тканин чи органів потерпілого (Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, п. 1.2).

З точки зору теорії кримінального права, спричинити смерть потерпілому можна лише шляхом завдання йому тілесних ушкоджень. Тому тілесні ушкодження, внаслідок яких виникає такий патологічний стан, як смерть, можна поділити на 3 групи:

а) всі умисні тілесні ушкодження, внаслідок яких сталася смерть, якщо винний передбачав і свідомо бажав чи погоджувався з її настанням, утворюють умисне вбивство (статті 115 – 118 ККУ);

б) умисні тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких сталася смерть, якщо умисел винного був спрямований саме на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, а щодо смерті умислу не було, утворюють склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 121 ККУ;

в) всі інші види тілесних ушкоджень (тяжкі необережні, середньої тяжкості умисні і необережні, легкі умисні, внаслідок яких сталася смерть) утворюють вбивство через необережність (ст. 119 ККУ).

Нанесення тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років.

Вбивство через необережність може бути вчинене як внаслідок злочинної самовпевненості, так і внаслідок злочинної недбалості.

Для застосування ст. 119 ККУ необхідно встановити наявність необережної вини щодо злочинного наслідку – смерті іншої людини. Саме ж діяння, яке заподіяло такий результат, може бути як необережним, так і умисним.

Вбивство через необережність слід відмежовувати від випадкового заподіяння смерті (казусу), коли особа, що заподіяла смерть потерпілому, не передбачала настання смерті потерпілого від своїх дій (бездіяльності) і за обставинами справи не повинна була або не могла цього передбачати.

Карається вбивство через необережність обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк, а в разі вбивства двох або більше осіб, – позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.

Якщо провести аналіз складів злочинів вбивства через необережність та умисного тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого (відповідно ст. 119 та ч. 2 ст. 121 ККУ), то об’єктами в ст. 119 виступає життя особи, а в ч. 2 ст. 121 – здоров’я та життя особи; об’єктивною стороною у випадку вбивства через необережність є: 1) діяння – посягання на життя іншої людини; 2) наслідки у вигляді її смерті; 3) причинний зв’язок між вказаними діянням і наслідками, а у випадку умисного тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого: 1) діяння (дія або бездіяльність); 2) наслідки у вигляді тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого; 3) причинний зв’язок між зазначеними діянням і наслідками. З суб’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 119 ККУ, характеризується необережністю: злочинною самовпевненістю або злочинною недбалістю, а в ч. 2 ст. 121 заподіяння тілесного ушкодження здійснюється навмисно, а смерть заподіюється необережно. За ст. 119 суб’єкт злочину загальний, а за ч. 2 ст. 121 суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Отже, порівнявши ці злочини, ми бачимо, що вони мають досить схожий склад, але кримінальним законодавством передбачено різну тяжкість вини і ступінь суспільної небезпечності, про що можна судити з того, як різняться санкції за порушення норм цих двох статей.

Зважаючи на ці та інші обставини, дуже важливо у ході кваліфікації правильно розмежовувати ці два злочини.

Зазначимо, що відмінність між двома суспільно небезпечними діяннями полягає у тому, що умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, має місце тоді, коли в результаті описаного у ч. 1 ст. 121 діяння настає смерть потерпілого, причому особливістю цього є те, що присутні два суспільно небезпечні наслідки (первинний – тяжкі тілесні ушкодження і похідний – смерть), психічне ставлення до яких з боку винного є різним. До заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження він ставиться умисно, а до настання смерті потерпілого від такого ушкодження – необережно[2]. При цьому винний усвідомлює можливість настання похідного наслідку в результаті настання первинного.

У разі ж вбивства через необережність, таке усвідомлення відсутнє – винний не усвідомлює можливості настання смерті потерпілого. Отже, вчинене діяння слід кваліфікувати як вбивство через необережність.

Також треба зазначити, що кваліфікація за ч. 2 ст. 121 прийнятна лише у випадку, якщо тяжкий характер ушкодження охоплювався умислом винного і якщо винний передбачав цей наслідок. Злочин не може бути кваліфікований за ч. 2 ст. 121 КК, якщо смерть потерпілого сталася в результаті необережного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження[2].

Вбивство чи заподіяння тілесних ушкоджень внаслідок злочинної самовпевненості необхідно відмежовувати від вчинення цих діянь з непрямим умислом (коли винна особа передбачала і свідомо припускала настання відповідних наслідків, не розраховуючи при цьому на конкретні обставини, які могли б його відвернути), а вбивство чи заподіяння тілесних ушкоджень внаслідок злочинної недбалості – від невинного заподіяння шкоди (коли особа не передбачала настання відповідних наслідків, не повинна була і (або) не могла його передбачати).

Підбиваючи підсумки зазначимо, що для відмежування умисного тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого настала смерть потерпілого від схожих злочинів потрібно ретельно досліджувати всі обставини, які мають значення для встановлення спрямованості умислу винного, враховуючи попередню поведінку винного і потерпілого, їх взаємовідносини, спосіб і знаряддя злочину, характер і локалізацію поранень, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки.

Отже, порівнявши вищевказані злочини, передбачені ст. 115, ч. 2 ст. 121 і ст. 119 КК України, ми бачимо, що вони мають схожі ознаки, але кримінальне законодавство передбачає різну ступінь їх суспільної небезпечності, про що можна судити з того, як різняться санкції за порушення норм цих трьох статей. Зважаючи на ці та інші обставини, дуже важливо у ході кваліфікації правильно розмежовувати ці три злочини.

Визначальним при відмежуванні умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, від умисного вбивства є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, у випадку ж заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, ставлення до настання смерті характеризується необережністю.

При відмежуванні тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, від вбивства через необережність, треба також звертати увагу на психічне ставлення винного до суспільно небезпечних наслідків, які настають в результаті його суспільно небезпечних діянь. При кваліфікації діяння за ч. 2 ст. 121 КК України, винний до заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження ставиться умисно, а до настання смерті потерпілого від такого ушкодження – необережно. При цьому винний усвідомлює можливість настання смерті потерпілого в результаті заподіяння йому тяжких тілесних ушкоджень. У разі ж вбивства через необережність, таке усвідомлення відсутнє – винний не усвідомлює можливості настання смерті потерпілого. Отже, вчинене діяння слід кваліфікувати як вбивство через необережність.

Поиск по сайту: