Об’єктивна сторона складу злочину,передбаченого в ст.121 КК України

Хоча й вірними по суті, однак досить абстрактними виглядають визначення об’єктивної сторони як характеристики кримінальним законом зовнішніх ознак злочинного діяння [22, c. 131], сукупності юридично значущих ознак, що характеризують зовнішню сторону злочинного діяння [39, c. 239]. В інших, формулюваннях змістовна характеристика об’єктивної сторони поєднується з її предметним наповненням, що робить їх більш конкретними. Однак, при цьому не всі запропоновані дефініції мають достатню універсальність. Так, визначення, сформульоване Г.Тімейком, який пише, що «об’єктивна сторона злочину є зовнішнім актом злочинного діяння, що протікає в певних умовах місця, часу й обстановки», придатне лише для формальних складів злочинів. Незавершеною виглядає й думка П. Гришаєва: об’єктивна сторона складається із суспільно небезпечного діяння, що завдає або здатне завдати істотну шкоду суспільним відносинам, що охороняються кримінальним законом, а також з умов та обставин завдання такої шкоди [58, c. 128].

У цьому випадку вказано лише деякі ознаки, притаманні об’єктивній стороні злочину. Відзначені недоліки відсутні у формулюваннях, які містять детальніші переліки ознак, що утворюють об’єктивну сторону складу злочину. Так, П.Фріс пише про неї як про «сукупність ознак, які визначають зовнішню сторону злочину і характеризують суспільно небезпечне діяння (дію або бездіяльність), його шкідливі наслідки та причинний зв'язок між діянням та наслідками, який обумовив настання останніх, а також місце, час, обстановку, спосіб, стан, знаряддя та засоби вчинення злочину» [56, c. 181].

Перелік ознак об’єктивної сторони тут є навіть дещо надмірним: науковець вводить до нього «стан вчинення злочину», що, по суті, дублює ознаки обстановки та часу. Найточнішим виглядає визначення М.Панова, який вказує, що об’єктивною стороною злочину є «зовнішня сторона (зовнішнє вираження) злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв’язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засобами вчинення злочину» [57, c. 117].

Отже, варіантів визначень поняття об’єктивної сторони у фаховій літературі не бракує. Однак, сама по собі їх істотна кількість та різноманіття не означає, що питання є остаточно вирішеним. Необхідно враховувати, що кожне поняття – це певна система знань, а тому розвиток відповідного поняття означає поглиблення знань про предмет або явище, що ним позначається.

Недоліком багатьох доктринальних визначень об’єктивної сторони злочину, як на нашу думку, є ігнорування тієї обставини, що вона є не окремою, ізольованою кримінально-правовою категорією, а елементом, який належить складу злочину нарівні з іншими його елементами. При цьому склад злочину – не просто сума чи сукупність розрізнених ознак, а система, яка характеризується органічною єдністю компонентів.

Як слушно зауважує Ю. Ляпунов, кожен з елементів й ознак складу злочину, що утворюють його зміст, в реальній дійсності не існує сам по собі, а, згідно з основним постулатом теорії соціальних систем, перебуває в тісному взаємозв’язку, взаємодії й взаємообумовленості з іншими системними елементами та ознаками соціальноправової системи, якою є для кримінального права склад злочину. Випадіння з системи будьякого системоутворюючого елементу знищує або повністю видозмінює її [48, c. 48].

Таким чином, об’єктивною стороною складу злочину зовнішні характеристики суспільно небезпечної поведінки особи можуть бути визнані лише за наявності інших його істотних компонентів. У цьому зв’язку вірно, як на нашу думку, деякими авторами у визначеннях об’єктивної сторони підкреслюється, що її характеризують не всі фактично присутні зовнішні елементи злочинної поведінки, а лише такі, що відображають посягання на певний об’єкт, що охороняється кримінальним законом: «зовнішній акт суспільно небезпечного посягання на охоронюваний законом об'єкт, яким цьому об'єкту заподіюється шкода або створюється загроза її заподіяння» [9, c. 14], «сукупність передбачених законом ознак, які характеризують зовнішній вияв суспільно небезпечного діяння, що посягає на об'єкти кримінально-правової охорони, а також об'єктивні чинники, з якими пов'язане це діяння» [10, c. 80].

У ґрунтовній характеристиці об’єктивної сторони, здійсненій В.Кудрявцевим, її визначено як процес суспільно небезпечного й протиправного посягання на інтереси, що охороняються кримінальним законом, що розглядається з його об’єктивного боку, з точки зору послідовного розвитку тих подій і явищ, які починаються зі злочинної дії (бездіяльності) суб’єкта та закінчуються настанням злочинного результату [11, c. 9]. Як бачимо, в цьому випадку до поняття об’єктивної сторони введено вказівки не лише на об’єкт посягання, а й на суб’єкта злочину. Таким чином показано системні зв’язки між різними елементами складу злочину.

На нашу думку, у загальному визначенні об’єктивної сторони злочину доцільно відображати обумовленість визнання нею лише таких зовнішніх характеристик злочину, які обмежені певними чинниками суб’єктивного характеру. Іноді можливість використання у формулюваннях об’єктивної сторони суб’єктивних характеристик злочинного діяння категорично заперечується. Так, В. Малінін та О. Парфенов, визнавши, що розділення об’єктивного та суб’єктивного у людській поведінці має умовний характер, тим не менш вважають такий підхід у кримінальному праві виключно важливим.

Зазначені автори не вважають за потрібне називати в рамках об’єктивної сторони суб’єктивні ознаки. Оскільки наука визнає можливим в інтересах практики розділити об’єктивне й суб’єктивне у злочинній поведінці, відносячи діяння до об’єктивної сторони та вивчаючи окремо ставлення до нього злочинця (суб’єктивну сторону), то, безумовно, і всі інші ознаки (наслідки, причинний зв’язок, місце, час, спосіб, засоби, знаряддя і обстановку вчинення злочину) слід відносити до ознак об’єктивної сторони, а психічні процеси, пов’язані із вчиненням злочину (його психологічну складову), розглядати в рамках суб’єктивної сторони як психічне ставлення до вчиненого злочину”, – пишуть вони [12, c. 6]. За визначенням зазначених науковців об’єктивну сторону злочину становить зовнішній акт злочинного діяння (дія чи бездіяльність), вчинене певним способом у конкретних умовах місця, часу й обстановки, іноді з використанням знарядь чи інших засобів, що потягло у матеріальних складах шкідливі наслідки [12, c. 13].

Криміналістична характеристика злочинів про навмисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень повинна включати такі елементи:

1) місце, час, обстановка вчинення злочину;

2) способи готування до злочину;

3) способи вчинення злочину;

4) мотиви і мету злочину;

5) засоби вчинення злочину;

6) сліди злочину (у широкому розумінні);

7) дані про особу, яка вчинила злочин;

8) дані про жертву злочину (потерпілого)[38, c.26].

Одним з елементів криміналістичної характеристики злочинів є час і місце, обстановка їх вчинення. Як показали результати досліджень, 32 % навмисно заподіяних тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень відбуваються навесні, 26 % – зимою, 23 % – влітку, 19 % – восени. Щодо астрономічного часу вчинення навмисних злочинів даної групи було встановлено, що 36 % злочинів відбувається увечері (з 18 до 22 годин), 34 % – вдень (з 10 до 18 годин), 26 % – вночі (з 22 до 6 годин), і 4 % – зранку (з 6 до 10 годин).

У більшості випадків злочини мають одноразовий характер. Злочинні діяння безупинні в часі. Одноразовим можна назвати злочин, який вчинено у конкретний час, де злочинне діяння мало разовий характер. Наприклад, засуджений К. у 23 години 05 хвилин вдарив кухонним ножем у ділянку черева гр. Б. Часто зустрічаються випадки, коли визначена сукупність (множина) злочинних дій, що настають слідом одна за одною, безупинні в часі. Наприклад, гр. М. через неприязне ставлення завдав табуретом серію ударів потерпілій Т., заподіяв їй тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого настала смерть потерпілої. Такі діяння відбуваються у визначений проміжок часу – в період із 14³⁰ до 14⁴⁰ годин. Зустрічаються злочини, пов'язані з «розривами» у часі, з тимчасовими проміжками більш-менш тривалого характеру. Наприклад, гр. К. 11 і 13 серпня 2003 р. бив потерпілу Б., чим заподіяв їй тілесні ушкодження середньої тяжкості. Або гр. О. після нанесення серії ударів потерпілій П., стала їсти і вживати спиртні напої, після чого знову продовжила побиття потерпілої.

Місце вчинення злочину можливо розглядати з двох позицій:

1. Місце вчинення злочину як природно-соціальні умови навколишнього середовища. За результатами досліджень, найбільша кількість тілесних ушкоджень – 51 % відбувається в житлових приміщеннях (квартира, будинок); 29 % – на вулиці, у провулках і на подвір'ях; 16 % – в інших приміщеннях (виробничих, навчальних, у під'їздах, прибудовах, підсобних помешканнях); 1 % – у громадських місцях (парки, зони відпочинку, вокзали); 1 % – на транспортному засобі; 1 % – у місцях проведення культурно-масових заходів (стадіон, клуб, дискотека, ресторан); 1 % – на відкритих ділянках місцевості (пустирі, посадки, поля тощо)[19, c.88].

2. Місце вчинення злочину як місце, де безпосередньо було заподіяно тілесне ушкодження. Воно має умовні просторові межі, які визначаються, як правило, при проведенні огляду місця події. Вивчення й узагальнення судово-слідчої практики виявило, що при навмисному заподіянні тілесного ушкодження найчастіше місце вчинення злочину обмежено невеличкою площею або визначається межами різних просторових ділянок (інтеграційне). Рідко зустрічаються злочини, де місце вчинення має великі просторові межі. (Наприклад, при заподіянні тілесного ушкодження способом волочіння тіла людини прив'язаного до транспортного засобу, що рухається). Виключно зустрічаються злочини, місце вчинення яких не визначається чіткою просторовою межею. Такі злочини відрізняються за способом заподіяння тілесного ушкодження (наприклад, коли особа стріляє з пневматичної рушниці з покрівлі свого будинку і влучає в око жертві, що знаходиться на землі) або незвичайністю середовища, у якому відбувався злочин (наприклад, заподіяння тілесного ушкодження в повітряному просторі при стрибку з парашутом).

Злочини про навмисне заподіяння тілесного ушкодження відбуваються, як правило, в умовах очевидності. Варто констатувати той факт, що в більшості випадків – 52% є свідки-очевидці злочину, й вони раніше були знайомі або з жертвою або з особою, яка вчинила злочин, або з ними обома. Такі свідки, як правило, не є співучасниками злочину. Проте, буває, коли вони фізичними діями або вербально сприяють чи перешкоджають вчиненню злочину. Зустрічаються випадки, коли тілесна недоторканність свідка-очевидця спочатку була об'єктом посягання, і йому завдали побої або легке тілесне ушкодження, а в наступному, особа, що заступилася за нього, стала або жертвою злочину, або особою, яка вчинила злочин[30].

Відмінності між існуючими дефініціями об’єктивної сторони злочину полягають, перш за все, в ступені конкретизації авторами її змісту, а також в обсязі відображення її ознак. У сучасній літературі одним з найбільш розгорнутих та деталізованих є визначення, запропоноване Л.Гаухманом: це сукупність зовнішніх, об’єктивних, соціально значимих, таких, що виражають суспільну небезпечність та її ступінь, суттєвих, типових для даного виду злочинів ознак, передбачених кримінальним законом і – при бланкетності диспозиції статті Особливої частини КК – в інших законах та (або) інших

нормативних правових актах, які характеризують злочин як закінчений та вчинений виконавцем (виконавцями) [11, c. 72]. На жаль, наведене визначення є досить громіздким, а тому незручним для вживання. Окрім того, тавтологічною в ньому виглядає ознака «об'єктивність».

Знаряддями вчинення злочину виступають ті предмети, використовуючи які особа вчиняє фізичний вплив на матеріальні об’єкти, у нашому випадку на людину: транспортні засоби, вогнепальна і холодна зброя, технічне устаткування. Засобами вчиненнязлочину називаються ті предмети, речі, за допомогою яких злочин було вчине­но, які використовувались для полегшення вчинення злочи­ну, але безпосереднього фізичного впливу не заподіювали: підроблені документи, формений одяг. Для прискорення, полегшення та більшої ефективності вчинення злочину суб’єкт використовує багато різних зна­рядь та засобів. Найчастіше при вчиненні злочину, передбаченого в ст..121 КК України використовуються: зброя, різні інструменти, прилади, отрута.

У законі про кримінальну відповідальність знаряддя вчинення злочину обмеже­ні і певно визначені: зброя (ст.257 КК), вогнепальна чи холодна зброя (ст.296 КК). Вказані злочини мають місце лише тоді, коли були за­стосовані вищезгадані знаряддя. Відзначимо, що знаряддя застосовуються при вчиненні далеко не всіх злочинів. Винний може їх застосувати, але може і не застосувати, тобто використовує їх вибірково, що завжди обумовлено об’єктивно-предметними умовами вчинення злочину. Тому знаряддя вчинення злочину відносяться до так званих перемінних ознак, тобто, що мають місце не завжди, не у всіх випадках при вчиненні злочину.

При оцінці наведеної позиції слід погодитись, що «рафінований» підхід до

розуміння його об’єктивної сторони, її аналіз у відриві від інших елементів складу злочину є безперечно можливим і зручним для використання з навчальною метою (коли для кращого засвоєння матеріалу навчальної дисципліни „Кримінальне право” увага студента концентрується лише на якомусь одному, окремому елементі складу злочину).

Однак, в реальному житті злочин, як і будь – яке інше правопорушення – це завжди певна (соціально аномальна) поведінка людини. Юриспруденція традиційно стоїть на позиціях, що шляхом правового регулювання суспільство може впливати лише на таку життєдіяльність суб’єкта, яка проявляється зовні [13, c. 93]. При цьому визнається, що без свідомості й волі немає поведінки, вчинку, діяння, а тому й правопорушення [14]. У широкому сенсі поведінка тлумачиться як властива всім живим істотам взаємодія з навколишнім середовищем, яка включає їх рухову активність і орієнтацію відносно цього середовища [15].

Об’єктивну сторону злочину утворюють:

1) дія або бездіяльність;

2) наслідки у вигляді тяжкого тілесного ушкодження;

3) причинний зв’язок між зазначеними діянням і наслідками.

Тілесні ушкодження — це протиправне і винне порушення анатомічної цілості тканин, органів потерпілого та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючих факторів[51, c.128].

Суспільне небезпечні дії при заподіянні тяжких тілесних ушкоджень виражаються у фізичному, хімічному, біологічному, психічному чи іншому впливі на потерпілого. Бездіяльність має місце тоді, коли винний не вчиняє певних дій, які він повинен був і міг вчинити стосовно іншої людини, що потягнуло за собою заподіяння шкоди її здоров’ю у вигляді тілесних ушкоджень[52, c.48].

Відповідно до ст. 121 тяжким тілесним ушкодженням є тілесне ушкодження:

1) небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органа або його функцій;

3) психічну хворобу;

4) інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину;

5) переривання вагітності;

6) непоправне знівечення обличчя.

Небезпечними для життя є ушкодження, які в момент заподіяння чи в клінічному перебігу через різні проміжки часу спричиняють загрозливі для життя явища і які без надання медичної допомоги, за звичайним своїм перебігом, закінчуються чи можуть закінчитися смертю. Запобігання смерті, що обумовлене поданням медичної допомоги, не повинно братися до уваги при оцінюванні загрози для життя таких ушкоджень. Загрозливий для життя стан, який розвивається в клінічному перебігу ушкоджень, незалежно від проміжку часу, що минув після його заподіяння, повинен перебувати з ним у прямому причинно-наслідковому зв’язку[15, c.234].

До небезпечних для життя ушкоджень належать:

а) ті, що проникають у черепну порожнину, у т.ч. без ушкодження мозку;

б) відкриті й закриті переломи кісток склепіння та основи черепа, за винятком кісток лицевого скелета та ізольованої тріщини тільки зовнішньої пластинки склепіння черепа;

в) забиття головного мозку тяжкого ступеня як зі здавленням, так і без здавлення головного мозку; забиття головного мозку середньої тяжкості за наявності симптомів ураження стовбурної ділянки. Під час судово-медичної оцінки ступеня тяжкості струсу і забиття головного мозку слід керуватися методичними рекомендаціями, що затверджуються МОЗ;

г) ізольовані внутрішньочерепні крововиливи за наявності загрозливих для життя явищ. Субарахноїдальний крововилив, який був підтверджений люмбальною пункцією, без відповідної клінічної симптоматики не може бути віднесений до ушкоджень, що небезпечні для життя;

д) ті, що проникають у канал хребта, у т.ч. й без ушкодження спинного мозку та його оболонок;

е) переломовивихи та переломи тіл чи обох дуг шийних хребців, односторонні переломи дуг І або II шийних хребців, а також переломи зубоподібного відростка II шийного хребця, у т. ч. без порушення функції спинного мозку;

є) підвивихи шийних хребців за наявності загрозливих для життя явищ, а також їх вивихи;

ж) закриті ушкодження спинного мозку в шийному відділі;

з) перелом чи переломовивих одного або кількох грудних чи поперекових хребців з порушенням функції спинного мозку або за наявності клінічно встановленого шоку тяжкого ступеня. Рефлекторне порушення функцій (рефлекторний спазм чи розслаблення сфінктерів, рефлекторне порушення ритмів серця, дихання тощо) не є підставою для віднесення ушкоджень до загрозливих для життя[17, c.4];

й) закриті ушкодження грудних, поперекових і крижових сегментів спинного мозку, котрі супроводжувались тяжким спінальним шоком чи порушенням функцій тазових органів;

і) ушкодження з повним (усіх шарів) порушенням цілості стінки глотки, гортані, трахеї, головних бронхів, стравоходу, незалежно від того, з боку шкіряних покривів чи з боку слизової оболонки (просвіту органа) вони заподіяні[52, c.59];

ї) закриті переломи під’язичної кістки, закриті й відкриті ушкодження ендокринних залоз ділянок шиї (щитоподібної, паращитоподібної, вилочкової — у дітей) — все за наявності загрозливих для життя явищ;

й) поранення грудної клітки, з проникненням у плевральну порожнину, порожнину перикарду чи клітковину середостіння, у т.ч. і без ушкодження внутрішніх органів. Підшкірна емфізема, що виявляється при пораненнях грудної клітки, не може розглядатись як ознака проникаючого ушкодження в тих випадках, коли явища гемопневмотораксу відсутні, емфізема має обмежений характер і нема сумнівів у тому, що рановий канал не проникав у плевральну порожнину;

к) ушкодження живота, з проникненням у черевну порожнину, у т.ч. і без ушкодження внутрішніх органів; відкриті ушкодження внутрішніх органів, розміщених в заочеревному просторі (нирок, наднирників, підшлункової залози) і в порожнині таза (сечовий міхур, матка, яєчники, передміхурова залоза, верхній і середній відділи прямої кишки, перетинкова частина уретри), Відкриті ушкодження нижньої третини прямої кишки, піхви, сечовипускного каналу належить відносити до небезпечних для життя тільки за наявності загрозливих для життя явищ[63, c.32]

л) закриті ушкодження органів грудної, черевної порожнини, органів заочеревного простору, порожнини таза — все за наявності загрозливих для життя явищ. Проведення діагностичної лапаротомії, якщо відсутні ушкодження органів черевної порожнини, при визначенні ступеня тяжкості тілесних ушкоджень не враховується;

м) відкриті переломи діафіза (тіла) плечової, стегневої і великогомілкової кісток. Відкриті переломи інших відділів і закриті переломи будь-яких відділів названих кісток, а також відкриті і закриті переломи променевої, ліктьової та малогомілкової кісток можуть бути зараховані до небезпечних для життя за наявності загрозливих для життя явищ[61,c.27];

н) переломи кісток таза за наявності загрозливих для життя явищ;

о) ушкодження, що спричинили шок тяжкого ступеня, масивну крововтрату, кому, гостру ниркову, печінкову недостатність, гостру недостатність дихання, кровообігу, гормональну дисфункцію, гострі розлади регіонарного і органного кровообігу, жирову чи газову емболію. Всі вони мусять підтверджуватись об’єктивними клінічними даними, результатами лабораторних та інструментальних досліджень;

п) ушкодження великих кровоносних судин, аорти, сонної (загальної, внутрішньої, зовнішньої), підключичної, плечової, підклубової, стегневої, підколінної артерій чи вен, що їх супроводять. Ушкодження інших периферичних судин (голови, обличчя, шиї, передпліччя, кисті, гомілки, стопи) кваліфікуються у кожному випадку залежно від спричинених ними конкретних загрозливих для життя явищ[51,c.128];

р) загальна дія високої температури (тепловий і сонячний удар) за наявності загрозливих для життя явищ: термічні опіки ІІІ-ІУ ступеня з площею ураження понад 15% поверхні тіла; опіки III ступеня понад 20% поверхні тіла; опіки II ступеня понад 30% поверхні тіла, а також опіки меншої площі, що супроводжувались шоком тяжкого ступеня; опіки дихальних шляхів за наявності загрозливих для життя явищ;

с) ушкодження від дії низької температури, променеві ушкодження та такі, що були отримані в умовах баротравми, — всі за наявності загрозливих для життя явищ;

т) отруєння речовинами будь-якого походження з перевагою як місцевої, так і загальної дії (у т.ч. і харчові токсикоінфекції) за умови, що в клінічному перебігу мали місце загрозливі для життя явища;

у) усі види механічної асфіксії, що супроводжувалися комплектом розладів функції центральної нервової системи, серцево-судинної системи та органів дихання, котрі загрожували життю; за умови, що це встановлено об’єктивними клінічними даними[6, c.234].

За ознакою втрати будь-якого органа або його функцій тяжким визнається ушкодження не за загрозою для життя, а за кінцевим результатом та наслідками. Втрата будь-якого органа або втрата органом його функцій — це втрата: 1) зору; 2) слуху; 3) язика; 4) руки; 5) ноги; 6) репродуктивної здатності.

Під втратою зору слід розуміти повну стійку сліпоту на обидва ока чи такий стан, коли наявне зниження зору до підрахунку пальців на відстані двох метрів і менше (гострота зору на обидва ока 0,04 і нижче). Ушкодження сліпого ока, що привело до його вилучення, оцінюється залежно від тривалості розладу здоров’я.

Під втратою слуху слід розуміти повну стійку глухоту на обидва вуха або такий необоротний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на відстані три — п’ять сантиметрів від ушної раковини. Оцінка ступеня тяжкості у випадках встановлення наслідку травми органа зору і слуху провадиться відповідно до документів, якими керуються у своїй роботі медико-соціальні експертні комісії.

Під втратою язика (мовлення) слід розуміти втрату можливості висловлювати свої думки членороздільними звуками, зрозумілими для оточуючих. Заїкання не слід розуміти як втрату мовлення[23, c.10].

Під втратою руки, ноги слід розуміти відокремлення їх від тулуба чи втрату ними функцій (параліч або інший стан, що унеможливлює їх діяльність).

Під анатомічною втратою руки чи ноги слід розуміти як відокремлення від тулуба всієї руки чи ноги, так і ампутацію на рівні не нижче ліктьового чи колінного суглобів; всі інші випадки повинні розглядатися як втрата частини кінцівки і оцінюватися за ознакою стійкої втрати працездатності[24, c.18].

Під втратою репродуктивної здатності слід розуміти втрату здатності до статевих зносин чи втрату здатності до запліднення, зачаття та дітородіння (розродження).

При ушкодженні якого-небудь органа чи його частини, функція якого була втрачена раніше (до травми), ступінь тяжкості ушкодження встановлюється за ознакою фактично викликаної тривалості розладу здоров’я.

Традиційно одним з елементів криміналістичної характеристики злочину є спосіб вчинення злочину. Тлумачення способу вчинення злочину в криміналістиці й у кримінальному праві відрізняються. У кримінально-правовому розумінні спосіб вчинення злочину належить до факультативних ознак об'єктивної сторони злочину. Факультативними ці ознаки вважаються в зв'язку з тим, що вони існують не у всіх складах, а лише там, де вони прямо зазначені в диспозиції відповідної ст. КК, і їх встановлення впливає на кваліфікацію злочину.

М. І. Панов, проводячи дослідження з проблем способу вчинення злочину в кримінальному праві, розглянув його як визначений порядок, метод, послідовність рухів та прийомів, що застосовуються особою при вчиненні навмисних або необережних злочинів, які супроводжуються вибірковим використанням засобів учинення злочину [23. c.8]. Ним було відзначено, що спосіб вчинення злочину, виступаючи складовою частиною об'єктивної сторони злочину, наповнений у той же час вольовим змістом та характеризується як зовнішніми (об'єктивними), так і внутрішніми (суб'єктивними) ознаками [24. c.7]. Автором так само була висловлена думка, що іноді в криміналістиці спосіб вчинення злочину ототожнюється зі злочинною дією [24. c.9]. Вчені-криміналісти вважають це прийнятним. Так, наприклад, Г. Г. Зуйков відзначив: «здається правильним існування розбіжних між собою понять способу вчинення злочинів, розроблених наукою кримінального права і криміналістикою», пояснюючи це специфікою завдань, які стоять перед правосуддям і слідством [25. c.67]. На сучасному етапі більшість вчених-криміналістів розглядають спосіб злочину як систему дій суб'єкта злочину. Буде доречним викласти визначення способу вчинення навмисних злочинів, запропоноване Г. Г. Зуйковим. «Для навмисних злочинів спосіб вчинення – це система об'єднаних загальним задумом дій злочинця по підготуванню, вчиненню і приховуванню злочину, детермінованих об'єктивними й суб'єктивними чинниками, поєднаних із використанням відповідних знарядь і засобів» [26. c.320]. Проте, діяльність особи після вчинення злочину не можна розглядати як спосіб злочину, тому що всякий злочин має момент початку і закінчення. На даний час у криміналістиці в структурні елементи способу злочину традиційно входять:

1) спосіб готування;

2) спосіб вчинення злочину;

3) спосіб приховання злочину.

Розглядаючи питання про спосіб злочину, слід керуватися і криміналістичною специфікою й тим, що фундаментальним аспектом тут є кримінально-правове поняття способу, «яке являє собою базу для криміналістичних досліджень і всіх інших наук кримінального циклу» [24. c.5]. Доцільним буде розглянути це питання шляхом аналізу складових частин перелічених вище структурних елементів способу злочину, за винятком способу приховання злочину через ту причину, про яку буде вестися мова далі.

У злочинах про навмисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень типовими способами готування до злочину є:

1. Заволодіння засобами злочину. Слідчо-судова практика свідчить, що засоби заподіяння тілесних ушкоджень можуть бути найрізноманітнішими. Способи заволодіння ними також різноманітні та численні. Серед них можуть бути і протиправні, наприклад, незаконне придбання вогнепальної, холодної зброї, отруйних або сильнодіючих речовин. Заволодіння засобом злочину може статись безпосередньо в момент самої події злочину або за якийсь час до цього. При цьому характерною для безпосереднього заволодіння засобами в момент події злочину є та обставина, що їх залишають на місці вчинення злочину або користуються ними вже після злочину (якщо немає стадії приховування). Як правило, ці засоби мають господарсько-побутове призначення або це будь-які предмети навколишнього оточення. Зустрічаються випадки, коли особа заволодіває ними, беручи (відбираючи) у потерпілих або інших осіб, які виявилися учасниками події злочину. Дослідження виявили, що 53% тілесних ушкоджень заподіюються із застосуванням різноманітних засобів злочину. У цих випадках, предмети господарсько-побутового призначення склали - 40%; інші випадкові предмети навколишнього оточення - 8%; холодна зброя - 3%; вогнепальна зброя - 1%; отруйні та сильнодіючі речовини - 1%.

Заволодіння засобами злочину завчасно до настання самої події злочину, становить великий інтерес. Пов’язано це із з’ясуванням питання про намір особи. Заволодіння засобами злочину до початку події злочину здійснюють особи, які очікують виникнення конфліктної ситуації і мають намір діяти певним чином. Вони перебувають у сварці або неприязних стосунках з іншою особою, прагнуть помсти, підозрюють подружню зраду, або ними керують корисливі мотиви. Інтерес становлять випадки, коли заволодіння засобами здійснюється для так званого “віртуального” злочину. Ці засоби протягом певного часу носить з собою чи зберігає у себе особа, яка їх застосувала. Про їх приналежність цій особі можуть свідчити друзі, члени сім’ї тощо. Характерними в такій ситуації є показання обвинувачуваних, які заявляють, що берегли або здійснювали їх ношення з метою самооборони, або про всяк випадок. Дослідження виявили, що заволодіння засобами злочину завчасно до події злочину здійснювалося у 8% злочинів про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень[17, c.4].

2. Пристосування засобів злочину як спосіб підготування до злочину передбачає який-небудь спосіб видозміни, переробки предметів матеріального світу. Діяльність суб'єкта спрямована на предмети вже наявні в нього, він ними володіє, але вони не пристосовані, не придатні для заподіяння тілесного ушкодження. Застосування таких предметів не дасть бажаних результатів, наслідки їх застосування будуть не тими, якими їх очікує побачити особа, що їх застосовує як засіб злочину, саме тому, вона здійснює пристосування. Пристосування засобів злочину може здійснюватися також на двох стадіях:

- безпосередньо в момент події злочину (наприклад, відбивання дна скляної пляшки;

- завчасно до події злочину (заточування ложки або напилка, оголення електричного кабелю, підпилювання сходинок східців тощо). Пристосування призводить предмет у такий стан, якій робить його придатним для виконання злочину, що замислювався.

3. Виготовлення засобів злочину. Виготовлення означає створення предмета у вже придатному для злочину стані, з метою заподіяння тілесного ушкодження за допомогою його застосування. Виготовлення здійснюється завчасно до події злочину. Наприклад, виготовлення сильнодіючої речовини, кастета, надолонника, вибухового пристрою.

4. Змова на вчинення злочину. Цей спосіб підготування має місце в усіх формах співучасті. Найчастіше змова має місце на стадії саме події злочину. Вона здійснюється без попередньої згоди та без розподілу ролей. Рідко зустрічаються випадки заподіяння тілесного ушкодження за попередньою згодою, і винятково - з розподілом ролей. Дослідження виявили, що більшість злочинів – 94% учиняється однією людиною, 5% – двома особами, 1% – трьома особами й більше. Характерним видом співучасті в цих злочинах є співвиконавство і підмовлення[13, c.145].

5. Створення умов, які сприяють вчиненню злочину. Для цього способу характерні активні дії особи, яка готується до злочину. Особливість цього способу полягає ще й у тому, що особа зловживає довірою жертви злочину, обманює її, вводить в оману інших осіб.[14] Цей спосіб підготування часто має на меті намір приховати злочин. Прикладами такого способу можуть бути: доведення жертви до стану алкогольного сп'яніння, що надалі забезпечить її загальмоване сприйняття дійсності, слабкий опір; заманювання жертви до безлюдного місця, або місце, де природний ландшафт (урвище, яма тощо) або навколишнє оточення (відкритий каналізаційний люк, місток без поруччя тощо) будуть сприяти заподіянню тілесного ушкодження; провокування жертви, під яким-небудь приводом, визирнути у відчинене вікно, полегшивши цим для себе її виштовхування.

6. Очікування умов, які сприяли б вчиненню злочину. Цей спосіб відрізняється від способу створення умов пасивною поведінкою особи, що готує злочин. Особа вичікує зручного випадку без втручання в хід подій, заздалегідь знаючи, або очікуючи настання якоїсь обставини, життєвої ситуації. Вичікувальну позицію, в основному, обирають особи, які вчинили злочин за мотивами помсти, неприязних стосунків. Прикладами цього способу можуть бути: очікування настання темряви, очікування моменту появи жертви в якому-небудь певному місці, очікування моменту глибокого сну жертви тощо.

7. Інтелектуально-інформаційна підготовка може також бути способом готування до злочину. Наприклад, вивчення юридичної літератури, спеціальної літератури (фармацевтичного довідника для одержання інформації про хімічний склад і властивості лікарського препарату), отримання консультацій (порад) від обізнаних осіб тощо.

КПК при розслідуванні злочинів передбачає здійснення такої діяльності, яка б забезпечила виявлення всіх обставин злочину. Встановлення способу готування до злочину має важливу роль у процесі розслідування. Спосіб готування самостійно або в сукупності з іншими доказами, може прямо вказувати на суб'єктивну сторону злочину. З'ясовування способу готування доцільно здійснювати також з метою виявлення додаткових відомостей, які стосуються обставин справи, виявлення латентного злочину, одержання відомостей, які являють собою оперативний інтерес[2].

Класифікація способів заподіяння тяжкого тілесного ушкодження:

1. За формою діяння: а) заподіяння тілесного ушкодження шляхом дії, у тому числі неналежної дії;б) заподіяння тілесного ушкодження шляхом бездіяльності. Зазвичай, заподіяння тілесного ушкодження здійснюється в активній формі, першим способом.

2. За методом діяння: а) заподіяння тілесних ушкоджень із використанням кліматичних умов, особливостей ландшафту, інших об'єктивних чинників (наприклад, хвороби потерпілого); б) заподіяння тілесних ушкоджень за допомогою застосування різноманітних засобів злочину; в) заподіяння тілесних ушкоджень кінцівками, без використання засобів злочину, за допомогою застосування лише фізичної сили; г) заподіяння тілесних ушкоджень за допомогою тварини[24, c. 27].

3. За методом впливу: а) безпосередній вплив – спосіб із застосуванням фізичного або хімічного впливу безпосередньо на організм людини; б) опосередкований вплив – спосіб із застосуванням психічного насильства, що опосередковано заподіює тілесне ушкодження. Такі випадки поодинокі. Вони рідко зустрічаються у практиці. На потерпілого здійснюється психічний вплив, і він самостійно вчиняє дію, яка спричиняє йому тілесне ушкодження. Наприклад, примушування жертви вистрибнути з вагона поїзда, що рухається на великій швидкості.

4. За характером виду травматичного впливу: удар, тиск, розтягнення, розрив, відривання, щипання, крутіння, ламання, поштовх.

Сліди злочину є невід'ємним елементом криміналістичної характеристики злочину. Як було відзначено М. В. Салтевським: «Сліди злочину – результат відбитка минулого, поданого в дійсному. Це ідеальні й матеріальні відображення, які є джерелами відомостей, інформації, для пізнання події злочину» [21.c.142].

Поиск по сайту: