Історична характеристика кримінальної відповідальності за заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження

Перш ніж досліджувати історичні аспекти кримінальної відповідальності за нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень необхідно дослідити історію виникнення відповідальності за злочини.

Отже, суспільство завжди намагається жити за встановленими правилами, проте немає жодної людської спільноти, у якій би правила не порушувалися. Часто вони носять дріб’язковий характер, проте іноді є надзвичайно небезпечними. З розвитком суспільства змінювалося поняття небезпечного діяння, тому науковий інтерес становить прослідкувати трансформацію розуміння поняття злочину та його видів у різні історичні епохи.

В часи Київської Русі не існувало чіткого визначення злочину. Воно мало два значення: “обіду”, тобто нанесення матеріальної, фізичної чи моральної шкоди та за церковним законодавством – “гріх”, тобто моральний злочин, порушення Божественного закону [11, с. 72].

Згідно з “Руською правдою” у ХІІ ст. розрізнялися такі види злочинів: злочини проти життя; нанесення тілесних пошкоджень; злочини проти здоров’я; злочини проти честі, майнові злочини; знищення чужого майна; злочини проти шлюбу та моралі; злочини, що підлягали церковному суду; злочини, що підлягали суду князя; злочини проти держави.

Віра у Київській Русі – пеня на користь князя за вбивство людини чи за завдання тілесних ушкоджень у розмірі 40 гривень. Відома також і подвійна віра (80 гривень) за правом привілею: “Якщо уб’ють княжого мужа під час розбою, а вбивцю не шукають, то платити верву 80 гривень тій верві, в якій голова убитого лежить” [22, с. 88].

Існувала і дика віра – пеня, яку сплачувала община (верв), якщо вбивця, який скоїв на її землі злочин, не був знайдений [33]. Вона виплачувалася у двох випадках – при ненавмисному вбивстві під час сварки чи на бенкеті, та в разі відмови общини видати злочинця чи здійснювати заходи з його розшуку.

Щодо такого виду покарання як потік та пограбування, то за часів Київської Русі це було найбільш суворе покарання, що передбачало вигнання злочинця та його сім’ї з общини, перетворення членів його родини на рабів і конфіскації належного йому майна, застосовувалося за три види злочинів: вбивство в розбої, підпал будинку і присадибних будівель, повторне конокрадство [11, с. 72].

В силу загострення класової боротьби і посилення кримінальної репресії, потік і пограбування перетворилося в засіб фізичної розправи зі злочинцем, яка супроводжувалася конфіскацією і знищенням його майна.

Коротка редакція Правди як єдиний кодифікований акт, на думку дослідників, з'явилася наприкінці XI або на початку XII ст. [33]. Як пам'ятка права, Руська Правда вперше була відкрита В. Татіщевим у 1738 p., тобто понад 260 років тому. Ще й сьогодні залишається спірним питання, чи є Руська Правда першим писаним джерелом права Київської Русі. Науковці припускають, що перші писані джерела права були і до Руської Правди, проте на сьогодні не збереглися [27, с. 26]. Л. Черепній припускає, що між 882 і 911 pp. був створений кодифікований акт ранньофеодального права, який послужив основою для Руської Правди Ярослава Мудрого [17, с.6].

Традиційного поділу тілесних ушкоджень на види, на відміну від чинного законодавства України про кримінальну відповідальність (умисні та необережні, а також легкі, середньої тяжкості та тяжкі) Коротка редакція Руської Правди не знає. Однак із змісту ст. 5 Короткої редакції Руської Правди можна припустити, що йдеться саме про тяжкі тілесні ушкодження. Караність цього злочину рівнозначна караності вбивства — 40 грн винагороди на користь потерпілого. Очевидно такий підхід до караності застосовувався і при пошкодженні ноги потерпілого. Це випливає із ст. 6, де сказано: якщо нога залишиться цілою, але якщо почне кульгати, то нехай усмиряють винного домочадці пораненого. Термін «усмиряють» означає можливість застосування членами родини потерпілого (домочадцями) кровної помсти [20, с.7].

Із дослідження змісту ст. 17 Короткої редакції Руської Правди можна зробити висновок, що розглянуті випадки кримінально-правового регулювання стосувалися лише вільних людей. До холопів та інших залежних людей (рядовичів, смердів, закупів, рабів) у випадку заподіяння ними тілесних ушкоджень вільній людині застосовувалася кровна помста. Каралося і приховування такого холопа його володарем.

Заслуговує на увагу те, що кровна помста допускалась у випадку, коли хто-небудь буде побитий до крові або синців, якщо ж потерпілий за себе не може помститися, то нехай візьме собі з винного 3 гривні винагороди та ще й плату лікареві (ст. 2). Перша особливість такого роду помсти полягала в тому, що право на помсту належало винятково потерпілому, а не його близьким родичам. Друга особливість – штраф, доповнювалася відшкодуванням потерпілому заподіяної злочином шкоди (плата лікареві). Третя особливість - докази визнавалася лише за наявності крові або синців, а якщо їх не було, то показів свідків: якщо хто-небудь буде побитий до крові або до синців, то не шукати цьому чоловікові свідків; якщо на ньому не буде жодних слідів побоїв, то нехай прийдуть свідки; якщо ж не може привести свідків, то справі кінець (ст. 2). Принагідно зазначимо, що доказом образи дією (ст. 10) могли бути лише покази двох свідків. Іноземців у таких випадках приводили до присяги[29, c.125].

В оригіналах списки Руської Правди не поділені на пронумеровані статті, лише деякі з них мають назви окремих частин документа і тільки пізніше такий поділ було здійснено з науковою метою. Отже, Коротка редакція Руської Правди як перший кодекс давньоруського права, який зберігся до нашого часу, заклала основи правового захисту життя та здоров'я особи, що знайшло свій подальший розвиток у наступних кодифікованих правових актах.

У старій Індії важливу роль відігравало кастова побудова суспільства. Станова, кастова сутність давньоіндійського права простежується при розгляді відповідальності за злочини проти особистості. У тому випадку, якщо злочинець і потерпілий належали до однієї варни, передбачалося за нанесення поранень - грошове стягнення, за каліцтво або перелом кістки - вигнання.

Важливий внесок у справу розвитку права внесли стародавня Греція і Рим. Там вже було класифіковано злочини проти особистості, крім вбивств, сюди ставилися: заподіяння каліцтва, нанесення побоїв, наклеп, образу. На початку середніх віків, як на Русі («Руська правда»), так і в Західній Європі (салічний право (уряд франків), «Кутюми Бовези» (Франція), «Саксонське зерцало» (Німеччина), «Швабское зерцало» (Німеччина), «пандектній право» (Німеччина), «Кароліна» (Німеччина), «Загальне право» (Англія), «Право справедливості» (Англія) затверджувався грошовий викуп за заподіяння шкоди здоров'ю [ 21, c.8 ].

У XVI ст. з розвитком суспільних відносин змінилося поняття злочину. У Литовському Статуті 1566 року замість “обіди” під злочином стали розуміти шкоду або злочинство, нанесене власнику чи громаді. Злочин став називатись “виступом”.

У Литовських Статутах поняття віри вже не використовується, на зміну їй приходить головщизна: “шляхтич, який вбив посполитого, карається смертю і сплатою головщизни лише у випадках, коли проти нього свідчать шість свідків, серед яких не менше двох шляхтичів”; “якщо вбивцею був простолюдин, то він карався смертю і сплатою головщизни, якщо проти нього свідчили під присягою три особи будь-якого стану” [26, с. 27].

За ІІІ Литовським Статутом найвищою мірою покарання була страта за такі злочини: за мордування чоловіка чи жінки насмерть, за вбивство батька або матері чи за вбивство дитиною своїх батьків, вбивство сестри чи брата [12, с. 71].

В “Соборному уложенні” 1649 року найсуворіше покарання – це смертна кара, яка представлена у ньому досить детально. Смертна кара була основним видом кримінального покарання і встановлювалася за більшу частину злочинів. Смертна кара поділялась на звичайну і кваліфіковану. До звичайної відносилися: відсікання голови, повішення і утоплення. До кваліфікованої – спалення, залиття горла металом, четвертування, колесування, посадження на палю та інші. Наприклад, ст. 1 Глави 22 зазначає: “А будет которой сын или дочь отцу своему или матери смертное убийство учинят с иными с кем, а сыщется про тодопряма, и по сыску тех, которые с ними такое дело учинят, казнити смертию же безо всякия пощады” [44, c. 22].

У “Правах за якими судиться народ малоросійський” 1743 року з’являється поняття “платеж”: “За каждый гвалт или насилие, от кого б кому ни учинилось, и правно было доведено, имеет быть плачено обидимому 12 рублей денег” [31, с. 67].

В “Уложенні про покарання кримінальне і виправне” 1885 року штрафи стягуються за такі види злочинів як нанесення шкоди майну чи доходам казни, за приховування чи купівлю завідомо вкраденого чи самовільного вирубаного лісу, проступки проти загального благоустрою. Тут з’являється поняття злочину і проступку, які могли бути навмисні і ненавмисні. Так наприклад ст. 5 розділу 1 зазначає, що “зло, сделанное случайно, не только без намерения, но и без всякой со стороны учинившаго оное неосторожности, не считается виною” [12, с. 104]. Згідно “Уложення про покарання кримінальне і виправне” 1885 року смертна кара передбачалася тільки за державні та карантинні злочини.

У ХІХ ст. вже застосовується більш досконала класифікація злочинів: злочини проти віри; злочини проти держави; злочини і проступки проти порядку управління; злочини і проступки проти майна і доходів казни; злочини і проступки проти загального благоденства і благоустрою; злочини проти життя, здоров’я, свободи та честі осіб; злочини і проступки проти власності осіб.

У ХХ ст. були спроби скасувати смертну кару і запровадити нову найвищу міру покарання, проте вони не виявилися вдалими. Другий Всеросійський з’їзд Рад своїм Декретом 7–9 листопада 1917 року скасував смертну кару в країні. До літа 1918 року каральні органи Радянської влади не застосовували смертної кари як виду покарання. І лише 21 лютого 1918 року Рада Народних Комісарів РРФСР приймає декрет “Соціалістична вітчизна в небезпеці!”, який проголосив перехід до надзвичайних заходів і допустив можливість застосування розстрілу на місці за скоєння державних злочинів. 5 вересня 1918 року Рада Народних Комісарів РРФСР прийняла постанову “Про червоний терор”, в якому говорилося, що всі особи, які беруть участь у діяльності білогвардійських організацій, причетні до змов і заколотів, підлягають розстрілу[15, c.86].

Відсутність смертної кари є обов’язковою умовою для перебування держави в Раді Європи. Це стало однією з причин скасування смертної кари в Україні, де мораторій на виконання смертних вироків уперше почав діяти в 1995 році, незадовго до вступу в цю міжнародну організацію. У 2000 році Верховна Рада України внесла зміни до Кримінального кодексу України, якими остаточно вилучила смертну кару з офіційного переліку кримінальних покарань України. Тепер найвища міра покарання в Україні – довічне позбавлення волі.

Що ж до тяжких тілесних ушкоджень то тут необхідно зазначити, що перш за все потрібно визначити, що є тілесними ушкодженнями. Згідно із п. 1.2 Правил судово-медичного визначення ступенів тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 17.01.1995 р. № 6 і погоджених Міністерством юстиції України від 26.07.1995 р. № 255/791, тілесним ушкодженням визнається протиправне, винне заподіяння шкоди здоров'ю іншої особи, якою порушена анатомічна цілісність чи фізіологічні функції тканин чи органів потерпілого.

Здоров'я - це стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб і фізичних дефектів. Володіння вищим досяжним рівнем здоров'я є одним з головних прав кожної людини незалежно від раси, релігії, політичних переконань, економічного і суспільного становища. Ще в стародавньому світі злочини проти здоров'я особистості значилися одними з найбільш тяжких злочинів. Уряд брав на себе функції звичаїв кровної помсти, хоч у країнах залишалося таке поняття як грошові викупи.

Відомо, що вітчизняна кримінально-правова наука протягом тривалого часу розвивалась у лоні кримінального права Росії та Австро-Угорщини. Але, незважаючи на це, вона була самостійною наукою.

Наукове осмислення кримінального права почалося у вітчизняному правознавстві саме у XVIII ст., про що свідчать праці Я. Козельського та С. Десницького. Згодом воно було продовжено на початку XIX ст. у дослідженнях П. Лодія, М. Балудянського та В. Кукольника. Але справжнє становлення відповідних галузей юридичної науки відбулося після заснування університетів у яких були створені юридичні факультети, у середині XIX ст.

У КК 1927 р. статті, що встановлюють кримінальну відповідальність за нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень, практично не були змінені [14, с. 350—351].

Новим етапом законодавчого закріплення норм злочинів проти життя стало прийняття КК УРСР 1960 р. У ньому суттєво змінені норми попередніх кодексів шляхом включення додаткових кваліфікуючих ознак або внесення редакційних змін до диспозицій статей, зміни санкцій статей, криміналізації або декриміналізації окремих злочинів. Позитивним з точки зору юридичної техніки у КК 1960 р. було запровадження назв статей, які дозволяють краще орієнтуватися серед злочинів проти життя та стисліше формулювати той чи інший склад злочину. У цьому Кодексі у главі III «Злочини проти життя, здоров'я, свободи і гідності людини» виділені такі злочини проти здоров'я: тілесні ушкодження (статті 101 — 106); побої та мордування (ст. 107).

Новий етап історії українського кримінального права розпочався з прийняттям нового КК у 2001 р. У чинному КК України норми щодо злочинів проти життя розміщено в розділі II Особливої частини «Злочини проти життя та здоров'я особи». Незважаючи на те, що людина, її життя є в Україні найвищою соціальною цінністю, цей розділ чомусь розміщений після розділу «Злочини проти основ національної безпеки України». В. Борисов зазначає, що розробники проекту КК, що готувався за завданням Кабінету Міністрів України, виявили достатню принциповість у питанні про місце розділу «Злочини проти основ національної безпеки України». Так, Особлива частина КК Російської Федерації розпочинається з норм злочинів проти життя та здоров'я (глава 16), а не з норм злочинів проти основ конституційного ладу і безпеки держави, які передбачені главою 29 [16, с 223].

Підводячи підсумок, можна сказати, що вивчення історії є надзвичайно актуальним для тих, хто вивчає юридичні та історичні дисципліни. Адже для висококваліфікованого фахівця важливо знати не лише зміст терміну, але і його історичне підґрунтя.

Дослідження історії кримінального права дає змогу проаналізувати його розвиток у сфері охорони життя та здоров'я. Історію українського права прийнято ділити на декілька періодів. Першим вважається період звичаєвого (неписаного) кримінального права. Воно застосовувалося, як правило, в рамках звичаїв і традицій. Другий пов'язаний з виникненням писемності та появою законодавства Давньої Русі. Третій етап розвитку пов'язаний з кримінальним правом централізованої держави. Він починається прийняттям воїнського артикула Петра І (1715 р.). Після його відміни набрало чинності «Уложения про покарання кримінальні й виправні». До четвертого етапу становлення кримінального права відносять епоху радянського кримінального права. П'ятий етап розвитку кримінального законодавства — прийняття першого кодексу незалежної України - КК України від 05.04.2001 р.

Злочини проти життя та здоров'я, у тому числі нанесення тяжких тілесних ушкоджень, є одним із найдавніших злочинів у кримінальному праві. Виключно високий ступінь суспільної небезпечності цього діяння визначається тим, що воно посягає на найцінніше благо — на життя і здоров'я людини.

Поиск по сайту: