Суб’єктивна сторона складу злочину, передбаченого в ст.121 ККУкраїни

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом. Мета умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження впливає на кваліфікацію цього діяння лише в одному випадку — коли нею є залякування потерпілого або інших осіб (ч.2 ст. 121). Водночас, встановлення мотиву і мети при заподіянні умисного тяжкого тілесного ушкодження є обов’язковим, оскільки у ряді випадків наявність певного мотиву чи мети є підставою для кваліфікації такого діяння за іншими статтями КК. Так, умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу або його близьким родичам тяжкого тілесного ушкодження у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків слід кваліфікувати за ч. 3 ст. 345; умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень членам певної національної, етнічної, расової чи релігійної групи з метою повного або часткового їх знищення — за ч. 1 ст. 442. Це саме стосується ряду інших діянь, коли заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження обумовлене певним мотивом чи метою (зокрема ч. 3 ст. 350, ч. 3 ст. 377, ч. 3 ст. 398). Кваліфікувати дії винних за таких обставин ще й за ст. 121 не потрібно[3].

На практиці особливу складність становить відмежування умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, від умисного вбивства. Для відмежування умисного вбивства від заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, слід ретельно досліджувати докази, що мають значення для з’ясування змісту і спрямованості умислу винного[29, c.145]. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого злочину, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, попередню поведінку винного і потерпілого, їхні взаємовідносини. Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, у випадку ж заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, ставлення до настання смерті проявляється в необережності.

Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що пройшов з моменту нанесення ушкоджень і до смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має.

Найбільше значення в структурі злочину в психологічному плані мають мотив і мета вчинення злочину. За даними проведених досліджень, типовими мотивами навмисного заподіяння тілесного ушкодження є: помста – 32%; неприязнь – 11%; жорстокість – 10%; злість – 9%; ревнощі – 9%; користь – 3%.

Цікавим є процес формування такого мотиву злочину, як помста. Іноді, особа виношує в собі намір помститися протягом місяців або років. У інших випадках, бажання помститися виникає миттєво як відповідна реакція на якийсь подразник[48, c.156].

В аналізованій категорії злочинів, найчастіше мотив злочину є наслідком міжособистих стосунків. Психологія людських відносин складна та багатогранна, у зв'язку з чим мотивів злочину може бути декілька. Аналіз кримінальних справ показав, що деякі особи приховують справжні мотиви злочину, роблячи це, як правило, з метою ухилитися від кримінальної відповідальності, або пом'якшити покарання[45, c.10]. У більшості випадків обвинувачувані (підсудні) приховують корисливі мотиви, мотив помсти, хуліганський мотив, «вуалюючи» його іншими. Особи, які вчинили злочин через неприязнь або ревнощі, в основному не приховують їх і заявляють про такі мотиви відразу. Потерпілі через почуття сорому, честолюбство, остерігаючись помсти особи, яка причинила їм тілесне ушкодження, можуть промовчати про істинний мотив злочину.

Слід зазначити, що мотив (так само як і мета) заподіяння тілесного ушкодження особами, що відбувають покарання в УВП, може бути специфічним: одержання злочинного авторитету, розплата за карточний борг, переведення до іншої УВП, дотримання злочинних традицій і звичаїв тощо.

Неприязні відносини, як правило, утворюються за тривалий період часу. Негативна інформація, враження і переживання, негативні емоції зберігаються в пам'яті людини і періодично включаються в процес формування мотиву злочину. Зустрічаються випадки, коли неприязне ставлення утворюється за короткий проміжок часу. Передує цьому, в основному, аморальна або безпринципна поведінка особи, що вступає у протиборство з менталітетом іншого індивідуума. Як правило, у таких випадках злочинні діяння відбуваються імпульсивно, без усвідомлення особою мотиву і мети діяння.

Мета злочину не є обставиною, яка підлягає доказуванню у кримінальному судочинстві. Мета є факультативною ознакою суб'єктивної сторони злочину, за винятком ч. 2 ст. 121 КК. Встановлення мети злочину і її доказування вимагає лише та категорія кримінальних справ, де вона є в змісті гіпотези правової норми КК. Однак, на мій погляд, правильною є та точка зору, яка підтверджує, що мета є невід'ємним елементом нормальної психічної діяльності суб'єкта. «Якщо мотиваційний етап злочинного поводження закінчується прийняттям рішення, то етап практичного здійснення являє собою втілення рішення в дію. Тут психічна енергія індивіда спрямована на активну діяльність по виконанню прийнятого рішення, досягненню поставленої мети» [22. с. 29]. Саме мета, як розумовий результат, може вказувати на намір особи, яка заподіює тілесне ушкодження жертві. При наявності того самого мотиву злочину, різні суб'єкти можуть переслідувати неоднакову мету. У одному випадку – заподіяти тілесне ушкодження, а в іншому – фізичне знищення особи. Тому з'ясовування мети при розслідуванні злочинів про заподіяння тілесних ушкоджень особливо важливо. Мета прогнозує результат злочинного діяння. Діяльність, яка не має мети, не властива для психічно здорової людини.

Лише тоді, коли встановлена мета злочинного діяння, можливо зробити висновок про намір особи, яка скоїла злочин, та форму вини.

Тим часом, дослідження виявили, що у 67% вивчених кримінальних справ про навмисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень немає даних, які свідчили б про мету злочину. У зв'язку з цим, неможливо з великим ступенем достовірності розглядати в даній роботі мету, як елемент криміналістичної характеристики злочинів. Але, слід зазначити, що в інших 33% кримінальних справ безпосередньо про мету злочину свідчать показання обвинувачуваного - 27%, показання потерпілого - 3%, показання свідків - 3%. Особа, яка вчинила злочин, у більшості випадків заявляє, що метою її діяння було припинити діяння потерпілого, примусити його до вчинення яких-небудь дій, або самооборона.

Поиск по сайту: