Психосоціальний розвиток особистості у період статевої зрілості за Е.Г.Еріксоном

У теорії психосоціального розвитку Е.-Г. Еріксона пе­ріоду статевої зрілості відповідають стадія ранньої доро­слості і початок стадії середньої дорослості.

Рання дорослість (20-25 років). На цій стадії психо­соціального розвитку настає формальний початок доросло­го життя. Вона є періодом залицянь, раннього шлюбу, по­чатку сімейного життя, формування інтересів, пов'язаних із професією. За переконанням Е.-Г. Еріксона, як і 3. Фрейда, лише в цьому віці людина стає посправжньому соціально і сексуально готовою до інтимних стосунків (до цього більшість проявів сексуальної поведінки було спрямовано по­шуком Его-ідентичності). Раннє досягнення ідентичності і початок продуктивної праці спонукають до нових міжособистісних стосунків. На одному полюсі цього виміру – ін­тимність, на іншому – ізоляція. Інтимність (є глибинним почуттям до шлюбного партнера, друзів, батьків, братів, сестер та ін­ших родичів. Інтимність – це здатність «злити» в одне ціле свою ідентичність з ідентичністю іншої людини без побоювання щось у собі втратити. Саме цей аспект інтим­ності Еріксон вважав основою міцного шлюбу. Однак справжнє почуття інтимності неможливе, доки не буде до­сягнута стабільна ідентичність: щоб перебувати у справ­жніх інтимних стосунках, людині необхідно усвідомити, ким є вона сама. А підліткове «кохання» може бути лише спробою перевірити власну ідентичність з використанням при цьому іншої людини. Тому юнацькі шлюби, укладені у віці 16-19 років, не такі тривалі порівняно із шлюбами тих, кому за двадцять. На думку Еріксона, багато молодих людей, особливо жінок, вступає у шлюб, щоб здобути свою ідентичність в іншій людині та завдяки їй. Однак не мож­на побудувати здорові стосунки, здобуваючи у такий спосіб ідентичність. Інтимність передбачає більше, ніж про­сто сексуальну близькість, вона може включати емпатію (співпереживання, співчуття), відкритість між друзями. У широкому розумінні – здатність віддавати себе комусь.

Головна небезпека цього періоду полягає в надмірній за­хопленості собою, уникненні міжособистісних стосунків. Наслідком нездатності встановлювати спокійні, довірливі міжособистісні стосунки є почуття самотності, соціального вакууму та ізоляції. Зануре­ні в себе молоді люди можуть вступати у виключно формальні (роботодавець – працівник) чи поверхові контакти, відгороджують себе від справжніх взаємин, оскільки пов'я­зані з інтимністю високі вимоги загрозливі для них. Часто вони виявляють відчуженість та незацікавленість у стосун­ках із колегами.

Нормальним виходом із кризи цього періоду є кохан­ня. Крім романтичного, еротичного смислів, Е.-Г. Еріксон вбачав у ньому здатність довіряти себе іншій людині, бути вірним у цих стосунках, навіть якщо вони потребують по­ступок, самопожертв. Цей тип кохання виявляється у вза­ємній турботі, повазі, відповідальності за іншу людину.

Середня дорослість (26-64 років). Основна проблема цієї стадії психосоціального розвитку полягає у виборі між продуктивністю та інертністю.

Продуктивність з'являється разом із стурбованістю людини добробутом майбутнього покоління, станом сус­пільства, в якому воно житиме і працюватиме. Продуктив­ність – турбота про тих, хто прийде на зміну, про те, як до­помогти їм ствердитися в житті, обрати правильний шлях. Отже, основною темою психосоціального розвитку особи­стості в цей час є турбота про майбутній добробут людства. Творчі і виробничі елементи продуктивності персоніфіко­вані в усьому, що передається від покоління до покоління (технічні вироби, ідеї, витвори мистецтва).

Позитивна якість цього періоду – турбота, яка вини­кає з усвідомленням значущості певних людей, справ, пи­тань тощо. Вона є психологічною протилежністю байдужо­сті й апатії, природним бажанням зробити щось для май­бутніх поколінь.

Дорослі люди, яким не вдається стати продуктивними, поступово переходять у стан захопленості собою, основним предметом їхньої турботи стають особисті потреби та зруч­ності. Ці люди не піклуються ні про кого і ні про що, а лише потурають власним бажанням. Із втратою продуктивності припиняється діяльне функціонування особистості в суспільстві (інертність), її життя пов'язане із задово­ленням власних потреб, збіднюються міжособистісні сто­сунки. Це явище – «криза старшого віку» – виражаєть­ся в усвідомленні безнадійності, безглуздості життя.

Поиск по сайту: