Шлюб і сім'я як виховна організація

"З родини йде життя людини", "Без сім'ї — нема щастя на землі" — твердять українські народні прислів'я і приказки. Такі ж думки виражають афоризми й інших народів: "Сім'я — ключ

до щастя"³.

Сім'я робить життя повнокровним, дає щастя: самітню, яка не має сім'ї, людину називають "перекотиполем". Життя її

беззмістовне, нецікаве й безперспективне. Воно нерідко порів­нюється з безплідним деревом, щербатим горщиком:

Ой горе тому нежонатому,

Як тому горщикові щербатому,

Що ще не кцпить,та вже із бігає,

Куди не повернеться — щастя немає¹.

Людина, яка з поважних причин залишилась без сім'ї, заслу­говує глибокого співчуття. Якщо ж вона навмисне уникає обо­в'язків сім'янина, то її осудять. Недаремно вважають, що прожив на світі тільки той, хто побудував нову хату, викопав криницю, посадив дерево, створив міцну сім'ю і виховав гарних дітей. Жи­ти, за народними поглядами, означає творити людину, про­довжувати себе в своїх дітях.

Народна педагогіка дійшла цілком раціональних висновків щодо функції сім'ї у суспільстві — відтворення людського роду і виховання дітей, організація господарської діяльності, побуту і дозвілля. Це яскрава простежується, зокрема, на прикладі української весільної обрядовості², а також родинно-побутового фольклору³.

Основою сім'ї є шлюб. Той, хто його бере, здійснює надзви­чайно відповідальний крок у своєму житті. Недаремно кажуть: "Оженитися — не дощ переждати", "Заміж вийти — не дощову годину пересидіти". Народні звичаї і традиції українців спрямо­вані на те, аби зміцнювати авторитет і єднальну силу шлюбу. У народних піснях так і зазначається:

...на рушничку стати,

Тоді не розлучить ні батько, ні мати,

Ні чужая чужина...*

Шлюб береться на все життя ("Се не на рік, а на цілий вік", "З ким вінчатися, з тим і кінчатися"). Він накладає на людину нові обов'язки ("Заміж іти — треба знати, що нема ні вислуг, ні відставки", "Не штука женитися, та треба журитися, треба лож­ки, треба миски, треба ночов і колиски"). А тому й одруження виимагає тверезої розсудливості ("Перш, ніж одружитись, треба роздивитись"). То й не дивно, що з уст юнака чи дівчини так часто зринають запитання:

Порадь мені, гаю, що маю робити,

Чи мені жениться, чи так волочиться?

Порадь мені, гаю, яку милу брати¹.. -¹

Або:

Як ягідок назбирати, аби не зламати? Чи маю ще дівочити, чи ся віддавати? Як віддамся хоч за кого — гаразду не буде, А як довго дівочити, -то що скажуть люди?² Коли юнак твердо вирішив оженитися, то повідомляє про це своїх батьків і просить поради:

— Чи ту, мамо, сватать, що голова гладка?

— Сватай, синку, й людей питай, чи метена хатка!

— Чи ту, мамо, сватать, що намистечко висить?

— Сватай, синку, й людей питай, чи діжу замісить!

— Чи ту, мамо, сватать, що дрібненько ходить?;— Св атай, синку, й людей питай, чи ділечко робить!³ Українська етнопедагогіка застерігає від легковажності,

осуджує непродумані, поспішні шлюби ("Поспішився — оженився і в біду зразу ввалився", "Ступив у закон, як собака в цибулю", "Козак оженився, неначе утопився"). "Штанці по колінця, а попав у сильця", — кажуть про того, хто рано одружився. Глузують з того, хто збирається Передчасно женитися ("Ще молоко на губах не обсохло, а він женитися задумав"). Загального осуду зазнає і безпричинне затяжне парубкування та дівування: "Перестояна трава — ні сіно, ні солома", "Старий парубок — ні чоловік, ні вдівець", "Стара правда завше добра, але не стара дівка".

Народну педагогіку можна назвати сумлінною сімейною будівницею, невтомною піклувальницею про сім'ю як виховну організацію. У ній усе ретельно й педагогічно передбачливо розраховано на те, щоб будувати дружню, здорову і міцну сім'ю,

здатну мати дітей і правильно їх виховувати. Одруження розглядається як цілком природний, потрібний і неминучий етап у житті кожної нормальної людини ("В тата — мами не до віку", "З віком дівці не сидіти"). Але одружуватися треба тоді, коли настане для цього пора, щоб було ні зарано, ні запізно, але не­одмінно в молодості. І в цьому є значний життєво-педагогічний сенс. Якщо своєчасно одружишся, то встигнеш виховати дітей і допомогти їм, дочекаєшся онуків, а то й правнуків ("Не журися, рано вставши, молодим женившись: рано вставши — багато зро­биш, молодим женишся, — дітей до розуму доведеш, скоріше помочі діждешся"). Дозріти до шлюбу в загальноприйнятому ро­зумінні означає повну здатність самому вже на хліб заробляти й матеріально утримувати сім'ю, бути готовим виконувати всі не­легкі сімейні обов'язки ("Оженитися — не напасть, та щоб, же­нившись, не пропасть", "Оженився, сатано, заробляй на пшоно"), щоб не було так: "Як женився, то хвалився, що буде косити, а як оженився, пішов косити та й став голосити".

Одруження не має бути насильним. Шлюб з примусу чи якогось підступного розрахунку — аморальний. Народна педаго­гіка виробила моральні критерії справді добровільного вибору подружньої пари і бореться за втілення їх у життя.

Основою для шлюбу і створення сім'ї є не якась майнова чи інша вигода, а щире взаємне кохання подружжя ("Хоч в одній льолі, аби до любові!", "Не з багатством жити, а з людиною"). Про окрилюючу, єднальну і всеперемагаючу силу кохання сказано немало: "Любов, як перстень, не має кінця", "Любов сильніша за смерть", "Кохання, неначе добрий кінь, носить людину", "Давньої любові й іржа не з'їсть", "Хто любить, той того й голубить", "Хоч у курені, аби до серця мені", "Хто милий, той красен".

Закохана дівчина каже: "Нехай мене той голубить, а хто вір­но мене любить. Нехай мене той займає, хто кохання в серці має"; "Віддай мене, мамунцю, за такого, що він мене вірно лю­бить, а я його". Справжнє кохання народ ставить значно вище від усякого багатства, срібла й золота:

—Коли правдива мовонька твоя,

— Так будеш, серденько, навік 'ти моя.

Ти добре то знаєш, що я сирота.,

Не маю срібла, не маю злата Опріч любові, що к тобі маю,

Я всім убога — того не таю!

— Не треба ж мені злата — я й сам придбаю

А треба дівчину, що я кохаю'. Поза увагою не залишаються випадки несправедливих шлю­бів, у яких передовсім стоять матеріальні розрахунки, коли бать­ки, брати чи сестри в гонитві за багатством насильно розлучають закоханих. Цим зумовлено те, що український фольклор містить чимало сумних тужливих пісень про нещасливе одруження, про трагізм становища жінки, відданої заміж за нелюба. Найчастіше ці жалі та скарги виливаються матері ("Мати, мати, що ж ти га­дала, що за нелюбом світ зав'язала?"). Мотивом страждання прийняті пісні "Кохав мене батько, як білу тополю", "Ой попливи, вутко", "Чи я в лузі не калина була", "Із-за гори...", "Ой мій бать­ко гіркий мені світа зав'язав", "Ой і зійду я на могилу" та ін.

У багатьох піснях народна педагогіка стверджує віру в не­минучу перемогу кохання як основи родинного щасливого життя, а з ним і здорового виховного осередку. Коли побираються зако­хані, то й життєві труднощі здаються не такими вже й страшни­ми, бо там, де згода в сімействі, найважче стає легким. Однак пісень про щасливе подружнє життя у народній поезії не так уже й багато. І все ж український народ ніколи не впадав у від­чай і послідовно боровся за утвердження високоморальних ро­динних ідеалів через їх постійне проповідування і практичне втілення. Краса високих людських почуттів як основа справжньої сім'ї знайшла відображення в численних українських народних піснях про кохання. Про силу кохання в сім'ї наш народ склав казки, оповідання, легенди.

Народна педагогіка застерігає від шлюбу з розрахунку, вчить совість на багатство не міняти ("Женись на дочці, а не на

тещі").

Найбільш щирими і відвертими є вихідці з трудових верств населення ("Безприданниця— правдивиця, що є, те й є"). Про чваньковитих багатіїв бідні люди кажуть: "Широкого поля ягода. Нам не рівня".

Симпатії до людей зі свого соціального і майнового стану на­стільки великі, що спонукають дівчину віддатися навіть за нелюба, аби не за пана (пісня "Ой летіла зозуленька по Вкраїні"). У ситуації ж вибору лобові чи багатства перевага надається любові:

Не там щастя, не там доля, де багаті люди, Хто злучиться із милою, тому гаразд буде*.

Той, хто оженився заради багатства, дуже швидко розчаро­вується ("Є в неї воли та корови, але немає з нею любої розмо­ви", "Де беруться не з любові, там щастя не буде").

Звичайно, на вибір шлюбної пари значно впливає зовніш­ність людини ("Личко дівку віддає", "З гарною одружитися — є на кого подивитися", "З гарної дівки гарна й молодиця"). В одчій з українських народних пісень вибір подружньої пари моти­вується такими бажаннями:

...Щоб роду тихенького, Щоб личка біленького, Щоб чорті брови і сама до розмови.

Український народ щедро оспівав і опоетизував у своїх піс­нях дівочу та юнацьку красу. Про це складено чимало афоризмів і порівнянь: "Дівчина — як у лузі калина", "Гарна дівка, як маківка", "Дівчина, як берізонька, сережками завішена", "Дівка — як ягідка", "Парубочок — як дубочок". Поряд з цим на­родна педагогіка застерігає: "З краси не пить роси", "За гарного підеш — лиха наживеш". Тут і повчання молодим не гонитися лише за красою, а зважати й на людські якості: доброту, працьо­витість ("Не шукай красоти, а шукай доброти"), любов до дітей та ін.

Свідченням прагнення одружитися з доброю людиною є зви­чай, поширений у давнину на Русі: парубкові, який приходив свататись до дівчини, пропонували стілець, на якому сиділа кіш­ка. Якщо хлопець штовхне її роздратовано — злий, поведеться лагідно — добрий.

Наречені хотіли бачити одне в одного такі риси, як правди­вість і щирість, чесність і благородство, хазяйновитість, прагненням мати дітей і виховувати їх, рішучість у боротьбі за сімейне щастя. Саме на цьому грунті й постала карпатська легенда про ниткову косицю — шовкову квітку. Так називають гуцули див­ний витвір природи, відомий як білотка альпійська, або едельвейс. Ніжна шовкова квітка росте на неприступних кам'яних урвищах. Тільки сміливець міг принести коханій дівчині цю квітку. Міг принести, а міг і загинути. Але той, хто, ризикуючи життям її ім'я любові, приніс квітку, той зможе захистити свою любов, той вартий любові. Розповідають, ніби так одружувались колись гуцульські легіні¹.

Одне з найвищих мірил людської гідності і порядності в на­родній педагогіці — честь людини. Зрозуміло, що тим, хто одру­жується, хочеться мати супутника життя з чесного роду. У на­родній пісні "Ой вийду я за ворота" дівчина так і каже парубко­ві:

Пішов, гидкий, пішов,

стидкий, Поганого роду..!^2.

Парубок, який звів одну, а одружується з іншою, заслуговує на прокляття, як це сказано в пісні устами зведеної дівчини:

Щоб ти женився щомісяця, щогоду.

Щоб ти женився — тобі дівок не стало,

Щоб над тобою сонечко не світило,

Щоб над тобою ясний місяць не сходив,

Як ти божився, як мене з ума зводив..

Парубка Шумильця, який зрадив тринадцять дівчат, "ведуть рубати" (пісня "Нема Шумильця на селі")⁴. Доброго слова не вар­та й дівчина, яка не вміє берегти своєї честі. Це про таку ка­жуть: "Цілувала, а кого і сама не знала!", "І по горіхи не ходила, а запаску загубила".

Поведінці легковажної дівчини, як і парубка, виправдання немає. Але з батьків не знімається провина за погану поведінку сина чи дочки. Тому й в уста покритки народ вклав такі слова: "Оце на тобі, моя ненько, за твою науку: колихала ти мене, коли хай онуку", "Гайка-лайка пішла на долинку, принесла дитинку", "Оце тобі, тату, за твою науку: сядь собі у запічку, колиши ону­ку".

Хто, як не люди старшого покоління, навчені життєвим до­свідом, повинні відвернути молодь від необачних учинків, особ­ливо у взаєминах між юнаком і дівчиною. І тут застереження батьків, громадська думка особливо вагомі; їх педагогічне зна­чення переоцінити важко.

Народна педагогіка засуджує юнаків, які поглядають на чу­жих жінок, і дівчат, які раді залицянням чужих чоловіків.

При одруженні не обходиться без авторитетного слова та по­ради батька й матері. "Казав мені батько, щоб я оженився...", — співається в одній з відомих народних пісень. Юнак просить дів­чину:

— Дівчинонько,

Ти вірненька!

Спитай матір

Ти стихенька,

Чи позволить ходити,

Тебе вірно любити молоду.

Хлопець-сирота жаліється, що не має батьків-порадників:

Коли б мені батько, або рідна мати:

Дали б лісні порадоньку, яку жінку брати. ^:"

Добре виховані діти, стаючи на рушник, не забувають попро­сити благословення своїх батьків, бо воно знаменує собою май­бутнє щастя молодої сім'ї:

Ом щасливий та. Якісно уродився, Що рідному отцю — ненці поклонився.

Мудра порада батьків сприймається з глибокою вдячністю:

Любая порадонька я тобою, мій батеньку,
Що ви мене порадили

1 до вінонька випровадили.

Як бачимо, народна педагогіка народила й виплекала той ідеал наречених, до якого треба прагнути, який треба утверджу­вати Істини, проголошені народною педагогікою, вічні, вони ніколи по старіють. Інша річ, що у практичне втілення цих істин кожна історична доба може вносити певні корективи. Візьмімо для прикладу хоч би таку важливу дівочу рису, як цнотливість. Незай­маність дівчини піднесено народною педагогікою до найкращої моральної риси нареченої ("Батьком-матірью не хвались, а хвалися честю", "І воза не возила, та двір украсила"), — кажуть про дівчину, що вийшла заміж цнотливою ("Лучше цнота в болоті, як нецнота в золоті"). До нецнотливої парубки свататися не по­спішають ("Ой гріхи мої чубаті, ніхто, мене через те не свата"), її обминають ("Як не дівка, — йди до дідька"). У традиційному на­родному розумінні дівчина тільки цнотлива. Був час на Україні, коли цнотливість молодої підлягала перевірці під час весільного церемоніалу — "через комору". Молодим готували постіль у ко­морі, приспівуючи:

— Ой хто буде спати,

Будем йому та постіль стллти,

Соломки в головки,

Сінця під колінця,

А м'яти під п'яти.

Щоб було м'яко спати?

Дружки ведуть шлюбну пару в комору. Вивід її з комори су­проводжується веселою піснею, що славить калину й ложе по­дружньої вірності. Калина — символ збереження дівочої невин­ності молрдою і шлюбного з'єднання:

Темного лугу калина весь луг окрасила,

Доброго батька дитина весь рід звеселила.

Нічого дивувати: така була й її мати¹.

Цнотливість доньки приносить честь і радість її батькам. І великий сором був тій молодій, що "загубила калину", тобто втратила невинність до шлюбу. Над нею та її рідними міг глуми­тися кожний, як тільки міг і хотів. Рідні й гості молодого могли демонстративно покинути весілля, а молодий — назавжди зрек­тися молодої. Двері хати молодої та ворота її обійстя обмазували дьогтем.

В українських народних піснях розповідається про те, як за втрату дівочої честі, дівчина дістає покарання смертю. Цей мотив знайшов особливо сильне вираження у пісні про спалення спо­кусниками дівчини під сосною.

Традиційний колись обряд "комора" відійшов у минуле. У суто інтимні справи молодих тепер ніхто з весільних гостей не втручається. Але це аж ніяк не означає, що нині дівоча честь.та парубоцька гідність не в пошані. Хіба цнотливість не є мораль­ною окрасою сучасної дівчини?

Поиск по сайту: