Участь громадськості у вихованні дітей

Справедливим у народній педагогіці є вислів: "Живемо не батьками— помремо не людьми". У ньому сильно і лаконічно виражається природність і потреба людини в батьківстві й мате­ринстві.

Історія поклала на батьків головну відповідальність за вихо­вання власних дітей, організацію життя родини, визначивши їх як найперших і незамінних вихователів у житті кожної людини. "Виховує, звичайно, сім'я в цілому, — зазначав В. Сухомлинський, — її загальний дух, культура людських стосунків. Але хто творить цей дух, цю культуру? Звичайно ж, батьки. Без батьківської мудрості нема виховуючої сили сім'ї. Батьківська мудрість стає духовним надбанням дітей; сімейні стосунки, побу­довані на громадянському обов'язку, відповідальності, мудрій любові й вимогливій мудрості батька й матері, самі стають величез­ною виховуючою силою. Але ця сила йде від батьків, у них — її корівня і джерело"¹. Про силу виховного впливу батьків красно­мовно говорять українські народні прислів'я і приказки: "Які ма­ма й тато, таке й дитятко", "Який кущ, така й хворостина, який батько, така й дитина", "Які самі, такі й сини", "Яка мама, — та­ка сама".

За справедливим твердженням народної педагогіки, у сім'ї однаково важлива роль належить і батькові, і матері ("Отець — як бог", "Чоловік у домі голова, а жінка — душа", "Що тато, то не мама", "Без хазяїна двір, а без хазяйки хата плаче". Слово бать­ка для дитини має авторитетне значення ("Не послухаєш тата, послухаєш ката"). Результати його виховного впливу значні ("Не навчив батько — не навчить і дядько", "Як батько — рибалка, то діти у воду дивляться", "У ледачого пасічника і бджоли ледачі", "Хороші діти — це честь батька й матері", "Яка хата — такий тин, який батько — такий син", "Молодь багата мудрістю мами і тата"). Тож не дивно, що в Україні діти ще. називають батька "неньом" ("неньо"), "нянько", тобто таким же пестливим словом, як маму — "неня", "ненька", яке походить від "неня" (можливо спочатку нина, а потім — неня, няня) — та, що годує, колише, забавляє немовля, кладе його спати. Слід також звернути увагу на те, що слово "тато", "дядько" ("дєдьо") у нашій мові, як і сло­во "мама", постали з лепету немовляти. Слово "батько" виникло своєрідно. Якщо порівняти болгарське "бате" (старший брат) і чеське Ьаtег (брат матері) з давньоруським "брат" (рідшій батько), то можна припустити, що це слово спочатку вживалося на означення старшого брата, який часто для молодшого був замість батька або дядька по матері, і відігравав велику роль у сімейній общині (родове суспільство), будучи нерідко главою великої сім'ї.

Сучасне поняття "батько" виникло значно пізніше. Очевидно, переусвідомлення цього слова мало б іти в такій послідовності: старший брат — дядько по матері — рідний батько¹. Серед усіх синонімів — батько, тато, отець, няньо (неньо), нянько, дядько (дєдьо) найчастіше вживається на Україні перший — батько. Найпоширенішим стилістичним синонімом до назви "батько" є слово "тато", що тепер уживається переважно як емоційно за­барвлене (пестливе). Похідні слова від "тато", які виражали би поняття, не пов'язані з родинними взаєминами, не вживаються. У мові дітей при звертанні до батька виражається стільки ж ніжності, як і до матері, через уживання різних пестливих слів типу: батечко, батенько, батонька, батусьо, батуньо, батіночко, батейко, татко, таточко, татонько, татуньо, татуненько, татунечко, татусь. Зневажливі форми до слова "батько", як і до слова "мама", майже не трапляються. Від слова "батько" (отець) похо­дить слово "батьківщина" (вітчизна), а також "батьківщина" — спадщина від батьків.

Батько і мати в українців мають спільну назву — батьки, по­декуди — родичі, рідні. В народній педагогіці їм відводиться найвища роль. А в живому мовному спілкуванні слова батько і мати вимовляються шанобливо й поважно. З ними пов'язується утвердження добра, правди і справедливості ("Тільки в світі правди, що рідний отець і мати"). Діти на знак глибокої поваги за народною традицією звертаються до матері й батька через увічливу форму "Ви". Саме на такій формі звертання дітей до батьків наполягав видатний педагог сучасності, глибокий знавець народної педагогіки В. Сухомлинський.

Батько і мати в українців справжня святиня. В арсеналі багатющого українського фольклору майже зовсім немає творів про розлад між батьком та матір'ю, бо в реальному житті його не повинно бути. Де батько — там і мати, де мати — там і батько. Та й за порадою дочка однаковою мірою звертається як до матері (пісні "Да біда ж мені, мати, за бідою", "Ой матінко-вишенько, що без тебе лишенько"), так і до батька (пісні "Гадав же ти, мій ненечку", "Ой давно-давно в батенька була"). Свари­тися з батьком чи матір'ю — гріх ("З отцем, маткою посва­рюся — гріха наберуся...").

Тужить дочка за ріднею у чужому краї, виглядаючи до себе в гості батька і матір:

Ой буду я буду неділеньки ждати,

Чи не прийде мій батенько меде одвідати.

Неділя минає — батеньки немає,

Тяжко, важко на серденьку, да ніхто й не знає.

Ой буду я буду ще й другої ждати,

Чи не прийде моя мати мене одвідати?

Вже й друга минає — матінки немає,

Тяжко, важко на серденьку, да ніхто й не знає¹.

Умираючи в далекому степу, козак посилає вістку до батька й матері. А коли вони приїжджають до нього, то просить похова­ти його:

Приїжджає отець-мати зблизька-здалека,

Прикладає своє личко до його серденька.

— Годі, отець, годі, мати, годі жалувати.

— Тільки прошу, отець-мати, хороше сховати².

Потрапивши в смертельну небезпеку, козак шле свій остан­ній уклін батькам:

… Бийся ж, коню, бийся-вибивайся,

До батька й до неньки пклоняйся, Та батькові й неньці поклоняйся³.

Як резюме:

Нема дерева ряснішого

Ой та від дубочка,

Нема роду ріднішого

Та від батечка.

Нема, цвіту цвітнішого

Ой ти від маківки,

Нема роду ріднішого

Та від матінки¹.

За українською народною педагогікою, батьки завжди вчать і тих дітей добру. Хиби в поведінці й життєві невдачі найчастіше Трапляються у тих синів і дочок, які не слухають батьків.

Мати — розумна, добра й щира порадниця дітям. Лаштуючи і сина в дорогу, радить завжди пам'ятати про Бога:

— Будеш, синку, в дорозі —

Не забудь о Базі.

Добрий дух матері не полишає опіки над дітьми навіть тоді, коли вже її на світі немає. Саме така ідея пронизує українську народну легенду.

"Жив у одному селі чоловік із дружиною. Злагода й мир бу­ли в їхній хаті. Двійко діток пристаралися. Аж якось лихо пере­ступило поріг — захворіла й померла дружина.

Гірко побивався чоловік. І рік не одружувався, і два. Збідувався, бо вже важко йому самому. На третій рік вирішив привес­ти в хату хазяйку. Згодилася піти за нього дуже красива жінка. Але поставила умову: або вона буде в хаті, або діти, разом їм не вжитись. Стало чоловікове серце краятись надвоє. І дітей шкода, і молодиця приворожила. У неї й запитав поради. А та, видно, вже раніше все обміркувала. "Візьми, — каже, — сонних дітей у мішок, занеси вночі на залізницю, а там поїзд своє діло зробить".

Обливається чоловікове серце кров'ю, шкода йому дітей. Але поклав їх у мішку темної ночі на рейки, а сам подався додому.

Незабаром і поїзд загримів. Веде машиніст паровоз, дивиться вперед і відчуває, що твориться диво дивне. Перед паровозом з'явилася жінка в білому з розпущеними косами. Наче ластівка побивається перед поїздом, не дає йому їхати. Протер машиніст очі, думав, що ввижається йому, але ж ні. Не зникла жінка, ста­ла ще більше побиватися, зовсім затуляти собою дорогу. Зупинив машиніст поїзд, і побачив на рейках мішок. Розв'язав його, а там двоє переляканих діток. Забрав їх з собою. Людям розказав про жінку, яка побивалась перед поїздом, — не повірили..,"²

В етнопедагогіці осуджуються ті, хто не виконує своїх бать­ківських обов'язків. Народна мораль вимагає, щоб дітей спільно виховували батько з матір'ю. Слова отець — мати, батько — ма­ти належать до одного з найхарактерніших атрибутів україн­ської народної поезії про родинне життя.

Мати, мама, неня, ненька, матуся... Усе найрідніше, найдо­рожче, наймиліше увібрало в себе це дивовижне, містке, сонячне слово, перше слово, яке з радісною усмішкою вимовляє дитина. Походить воно від дитячого лепету "ма-ма-ма". Ідеал матері, яка виносить дитину під своїм серцем і приводить на світ, зігріває теплом, ласкою і палкою любов'ю, виховує в ній доброту і світлий розум, плекає чуйність і доброзичливість, широко втілений в українському фольклорі. Рідна мати -- перший педагог, від якого розпочався родовід вихователів та й саме виховання, і її ніким замінити не можна ("Нема в світі цвіту цвітніщого, як маківочка, нема ж роду ріднішого, як матіночка", "Матір ні купити, ні за­служити", "На світі знайдеш усе, крім рідної матері", "У кого ненька, в того голівка гладенька", "Хто маму має, той горя не знає"). У багатьох піснях народ називає жінку-матір такими теп­лими словами, як "ненька рідненька", "матінка". Справжня мати нічого не пошкодує для свого маляти. Вона ніколи не залишить дитину в біді, а тим більше не кине її напризволяще. Мати завжди зрозуміє дитину, завжди поспішить їй на допомогу, не вагаючись віддасть останній шматок хліба, а щоб врятувати ди­тину — віддасть і життя. Мати невтомно піклується про своїх дітей, навіть за таких нестерпних умов, "коли дітей тяжче году­вати, ніж камінь глодати". Символічний образ матері-подвижниці зворушливо представлено у відомій пісні "Ой горе тій чайці". На­слідки материнського виховання залишають у дитини глибокий слід на все життя ("Що мати навчить, то й батько не перевчить"). У народній педагогіці не раз зазначається, що любов матері до дитини найсильніша в світі ("Дитина плаче, а матері боляче", "Діти плачуть, а в матері серце болить", "У дитини заболить пальчик, а в мами — серце", "Матері кожної дитини жаль, бо ко­трого пальця не вріж, то все болить", "Матері своїх дітей жаль; хоч найменшого, хоч найбільшого"). Любов материнська найбіль­ша, найсвітліша, найбезкорисливіша, безмежна. Ця думка втілюється у всіх народів. "Любов матері безмежна", "Батькова любов — до могили, материна любов — вічна", — кажуть естон­ці "Без кришки казан не кипить, без матері дитина не граєть-0я", — зазначають туркмени. "Т тисяча діток однієї матері не замінять", — наголошують азербайджанці. А чуваші називають матір "богинею роду". Уявити собі матір без глибокого почуття любові до дітей важко, а то й просто неможливо. Такі відхилення народна педагогіка розуміє не інакше, як казус, рідкісну ано­малію, прикре непорозуміння, помилку природи ("Погана та ма­ти, що не хоче дітей мати"). Яка б у матері дитина не була, врод­лива чи не вродлива, здорова чи хвора, з таланом чи без, мате­риному серцю вона наймиліша ("Всякій матері свої діти милі", "Людям — як болото, а матері. — як золото", "Дитина хоч кри­венька, та батькові-матері миленька"). Мати готова зробити все, щоб її дитина була найкращою, найщасливішою. Про безмежну материнську доброту, всепрощаючу любов і самопожертву скла­дено легенди. Ось як про це розповідається в одній із давніх українських легенд,

"У матері був єдиний син — дорогий, ненаглядний. Душі в ньому мати не чула; по краплинці збирала росу для вмивання, найтоншим шовком вишивала сорочку. Виріс син — ставний, гарний. Одружився з дівчиною предивної, небаченої краси. При­вів молоду дружину в рідну хату. Не злюбила молода дружина свекруху, зненавиділа її. Боялася мати показатися невістці на очі, сиділа в сінях. А потім у сарай переселилась. Але й це не заспокоїло красуню. Каже вона чоловікові: "Коли хочеш, щоб я жила з тобою, убий матір, вийми з грудей серце і спали на по­вільному вогні".

Не здригнулося серце в грудях у сина, зачарувала його не­бачена краса дружини. Каже він матері: "Наказала мені дружи­на вбити вас, мамо, вийняти з грудей ваших серце і спалити на повільному вогні. А не послухаю — піде від мене дружина. Не можу я жити без неї: не можу не послухатись!.." Заплакала мати й відповідає синові: "Ну що ж, сину, роби так, як велить серце".

Пішов син з матір'ю в діброву, наламав сухого хмизу, розпа­лив вогнище. Убив матір, вийняв з грудей серце, Поклав на жар. Спалахнув сучок, тріснув, полетіла жаринка, ударила в обличчя синові, обпекла. Скрикнув син, закрив долонею обпечене місце. Стрепенулося серце материнське, що горіло на повільному вогні, прошепотіло: "Синочку мій рідний, тобі боляче? Зірви листок по­дорожника, ось біля вогнища, приклади до обпеченого місця, а до подорожника приклади серце материнське... Потім у вогонь по­кладеш..."

Заридав син, схопив гаряче материнське серце в долоні, уклав його в розкраяні груди, облив гарячими сльозами. Зро­зумів він, що ніхто й ніколи не любив його так гаряче й віддано, як рідна мати. І такою величезною і невичерпною була любов ма­теринська, таким всесильним було бажання материнського серця бачити сина радісним і безтурбортним, що воно ожило, закрили­ся розкраяні груди, подвелася мати і притисла кучеряву голову сина до грудей. Осоружною стала йому дружина-красуня, не міг він повернутися до неї. Не вернулася додому й мати. Пішли вони вдвох степами широкими, стали двома могилами високими"¹.

Подвижницька любов матері до дітей стала вершиною гу­манності в народній педагогіці, а мадонна з маленькою дитиною на руках — святою,

У народній педагогіці здавна існує думка, що без глибокої, самовідданої любові до дітей не буває і не може бути повноцінно­го сімейного виховання. Світле благородство й велика любов ма­тері до дітей формує її авторитет, а водночас і силу виховного впливу. Однак у любові до дітей, як справедливо вчить народна мудрість, треба мати почуття міри, ніколи не впадати в нерозум­ну, сліпу любов, яка спотворює, калічить дитину. На жаль, такі випадки в сучасній практиці родинного виховання не поодинокі. Згадуючи власне нелегке дитинство, окремі батьки прагнуть будь-якою ціною створити дитині безтурботне, безхмарне життя. Вже з пелюшок купують їй безліч іграшок, потурають усім примхам, відгороджують від турбот і праці, віддають усе най­краще. І все це пояснюється любов'ю до дітей. У сім'ї, де над здоровим глуздом узяла верх сліпа любов до дітей, як правило, виростають бельбаси і лобурі, нероби і марнотратники, вередуни й егоїсти, циніки, хапуги, літуни рвачі,які задля своєї користі й вигоди готові, як кажуть у народі, іншому горло перегризти.

Не мають рації й ті батьки, які на перше місце ставлять суворість, покарання. Така орієнтація батька чи матері відчужує Дітей, робить їх відлюдькуватими, потайливими, навіть жорсто­кими.

Усьому є своя міра. Розумно люблять своїх дітей ті батьки, які ніжність не доводять до всепрощення, піклування — до пота­кань і потурання примхам, а вимогливість поєднують з повагою до особистості дитини.

Досвід тих сімей, які гарно виховують дітей, свідчить, що атмосферу любові й дружби в родинному колі створюють спільні духовні інтереси, спільна праця і дозвілля, задушевні бесіди.

Народна педагогіка наголошує на великому значенні бать­ківського авторитету в родинному вихованні. Чим вищий автори­тет батьків, тим сильніше вони впливають на формування по­ведінки дитини. Слова батька і матері стають для неї законом. Авторитет батьків визначається взаєминами між батьком і матір'ю, їхнім ставленням один до одного, вмінням користуватися батьківською владою і додержувати єдиності у вимогах до дітей; громадським обличчям батьків, ставленням до дітей, інших членів родини, до людей взагалі. Та й повторюють діти своїх батьків насамперед у меті, прагненнях і ставленні до людей ("Що робить батько, те й його дитятко", "Як батьки ставляться до своїх дітей, так і.діти ставляться до своїх батьків"). Діти пова­жають батьків вимогливих і справедливих, чуйних і увалених до дитячих потреб і запитів, тактовних і витриманих, ініціативних в організації корисних справ.

Повнолітні діти зобов'язані допомагати непрацездатним бать­кам, піклуватися про них. Народна педагогіка пильно стоїть на сторожі здійснення цих справедливих вимог у житті, засуджує дітей, які цураються батьків, забувають про свої обов'язки перед ними. Про це читаємо в українській народній казці "Невдячні сини". Ось її початок і зав'язка: "Був собі старий чоловік. Старий прожив вік, дав йому Бог дітей, вивів він їх у люди, поділив їх. Живуть діти, кожен осібно. Усіх синів у старого чотири, кожного старий зробив господарем: яку мав мізерію, кожному з неї до­сталось. Господарі в старого всі чотири сини, а старий роздав на дітей все своє, думає: "Доживу віку при дітях".

Живе старий біля старшого сина, спершу приймають старо­го, як повинно бути: знати, що він батько. Чи їдять що, чи плаття перуть, чи латають що, чи сорочки обрізують, на самий період батькові чого чи не треба?! І як скаже старий, його слухають. Там у праздник у старого є на чарку. Таки так старому, як у доброго сина.

Так геть старший син подержав у себе батька, став якось наче не такий, уже й крикне часом на старого; далі старий уже в хаті собі місця не найде. Нема чого чекати, таке діло: не хоче син держати, жаліє батькові кавалка хліба; нічого робити, треба Ки­дати та йти до менших; чи лучче, чи поганше, а вже і висидіти у старшого не можна.

Ото перейшов старий до свого другого сина. І в того старому хутко стало мулько; як візьме старий що з'їсти, то син з невіст­кою, якби могли, то й не знати що. А сварка через старого! Жін­ка гризе чоловіка:

— Самі жадні кавалкові хліба, а тут старців понаприймав.
Старий не всидів і йде далі...

Так один по одному всі з чотирьох синів брали батька, а батько од них одходив. Всі чотири сини один на другого стика­ються, той на того:

— Нехай же він вас, тату, подержить. А той знов на того:

— Той ще, тату, не держав вас, чи там мало держав.

Таке межи дітьми, що не доведи господи! Далі змагались уже так, що й жоден не приймає до себе батька. У того те, а в того те, і всі не можуть держати у себе батька. Той з малими дітьми, той жінку має сварливу, а в того хата тісна, той знов бід­ний. Хоч куди хоч іди старий. А старий — сивий, сивий, як го­луб, просить дітей та плаче перед ними, як не знати як...

А що? То даремна річ, що ніхто з дітей не приймає батька; треба його десь подіти. Ще й до того старий не сперечається, з ним можна що хоч зробити"¹.

Рада в раду, рада в раду, всі чотири зібрались. І пристали на те, щоб батька жебраком по світу пустити. Черстві серцем си­ни не зважили на батькові сльози.

Казка закінчується тим, що невдячні сини зазнали заслуже­ної кари за свій негідний учинок. Вони все ж таки змушені були ліс слід доглянути старого, а по смерті поховати з усіма почестя­ми: "Поховали, як Біг приказав; обід справили, вже знати, що не жалують для мертвого, гарний похорон справили". Однак це вони робили не із синівського обов'язку, а тому, що гострили зуби на шкатулку, принесену батьком, де, як їм уважалося, мусило бути багато грошей. Але невдячні сини і тут помилися: "Принесли тую шкатулку— хитають її, брязкає всередині... Прийде кожен до скриньки, візьме за скриньку — тріп, тріп: є! Ото розпечатали, одчиняють... Ге! Скло!"¹

У пісні "У неділю рано-пораненько" висміюється син, який, маючи дві хати, не хоче дати рідній матері притулок на старості. З першої хати вигнав її, щоб не заважала гостям, які мають не­забаром з'їхатися, бо "будуть гості та все в бархатні", а неня "в подертій свитині". Знайшла мати притулок у дочки. Та коли в невдячного сина сталася біда, він прибіг за допомогою до матері:

Забрехали вражії собаки, —
Коли йде син матері прохати.
"Іди, пене, тепера до мене, —
Сталася причина у мене...

Сталася у мене причина:

Вмерла жінка — осталась дитина".

"Бодай, брате, ще й хата згоріла,

Як матінці нашій сидіть не до діла.

А як буде та хата горіти,

Явлю людям, щоб не йшли гасити,

Як матінці нашій не. до діла жити".

Проблемі взаємин між батьками й дітьми присвячена українська народна дума "Бідна вдова і три сини". Бідна вдова, напружуючи всі сили, вигодувала трьох синів, вивчила, одружи­ла, хати їм побудувала. Раділа їхньому щастю. Та не довгою була ця втіха. Розбагатіли сини й забундючились, очерствіли. Почали матір зневажати, соромитись її перед численними "гостями-панами" й вигнали з хати, глузуючи. Ні прохання, ні сльози ма­терині не допомогли:

А в святу неділеньку рано-пораненько

Не в усі дзвони дзвонять,

А то сини свою неньку,

Свого стареньку,

Із подвір'я гонять.

Ой то старший за руку веде,

А середущий у плечі випихає,

А найменший ворота одчиняє

Та, бідну, кляне-проклинає:

"Гей, та іди ж ти,

Удове старая,

Куди небудь проживати,.

Бо нам невдобна,

Бо ти робить діца не способна,

Оце ж тобі шлях-дорога широка і довга!"

Ой пішла-то бідна удова, плаче,

Стежки не бане,

Спотика єт ься,

А сидить найменший син край віконця,

Вигнаниця знайшла собі притулок у чужих людей "дітей доглядати". Та "материна сльоза не капає дарма". Для тих, хто кривдить своїх батьків, кара неминуча. Минуло тринадцять ро­ків, а на чотирнадцятому:

Стала хуртовина наступати,

Стала удовиченків побивати.

То перша хуртовина дома повалила,

А вторая у полі хліб побила

І нічого у полі і в домі не оставила...²

До Божої кари приєднався ще й суворий громадський осуд. Невдячних синів засудили й ті, хто постійно в них бенкетував:

Ой то гості-панове пили-гуляли

І за двір виїжджали

І удовиченьків висміяли,

Що, мабуть, у їх хліба-солі не стало,

Що вони неньку,

Удову стареньку,

Із свого подвір'я ізослали¹.

Гірко каялижсь сини за свій негідний учинок ("гріх-страм") "перед Богом і перед людьми", вибачались перед скривдженою Нагір'ю і запрошували її до них проживати. Та тяжка рана обра­ми невигойна. У відповідь мати, обіллявшись "дрібними сльоза­ми", сказала:

— Ой то як я вас, сини, годувала,

Як камиі глодала,

А чого тепер од вас діждала,

Що на чужому подвір'ї проживаю?

То буду я на чужому подвір'ї помирати!²

Народна педагогіка вчить шанувати батька-матір: "Шти отця-матір, будеш довголітен на землі". Нехтувати своїми батька­ми, а тим більше кривдити їх ніхто не сміє ("Куля мине, а мате­рине слово не мине", "Батькова та матчина молитва і з моря ви­кидає, а прокльони в калюжі топлять"). Хто скривдить батька чи матір, братів, сестер чи дітей, того сумління гризтиме все життя. Саме таку ідею проголошує українська народна дума "Олексій Попович", у якій "козак майстровий, писар військовий" Олексій Попович просить прив'язати йому до шиї камінь і в морі втопи­ти, заявляючи:

...Од вас я гріхів більше маю:
Гай, що я ув охотне військо об'їжджав,
..З отцем, з матушкою опрошенія не мав,

У груди отця й матушку стременев отпихав.

Старшого брата за рідного брата не мав.

Що з города вибігав, Триста душ малих дітей розбивав,.

Кров безневинну християнську проливав,

А молоді жони за ворота вибігали,

Маленькії діти на руки хапали,

Мене, Олексія Поповича

. Гей, кляли-проклинали^.

Тому й дівчина не піддається умовлянням козака, бо боїться прокльону батьків:

— Ой, рада б я, молодий козаче,

З тобою мандрувати,

Єсть у мене отець, мати —

Буде проклинати¹.

Ідеал ставлення до батьків, братів і сестер виражений у словах народної пісні "Повів Івасьо коня до води":

У мене батенько — ясний місяченько,

У мене матінка — ясная зіронька.

У мене братенько — яснеє сонечко,

У мене сестронька — ясная звізданька.. За добрими народними традиціями, активними вихователями дитини є всі інші члени родини — бабуся, дідусь, сестри і брати. Поведінка кожного з них впливає на формування характеру ди­тини.

Особливо вагомий вклад у виховання дітей вносять пред­ставники старшого покоління — бабуся і дідусь. У душах онуків вони на все життя залишають помітний слід. Хіба можна уявити дитинство без бабусиної чи дідусевої казки! "Найближчою люди­ною в роки ранньої юності, — згадував В. О. Сухомлинський, — була для мене бабуся Марія — чудова людина, якій я зобов'яза­ний усім, що ввійшло в мою душу гарного, чесного, мудрого, Вона померла напередодні війни, коли їй було сто сім років. Вона від­крила переді мною світ казки, рідного слова і людської краси... Усе найскладніше вона вміла пояснювати казкою"³. Високий ав­торитет літньої людини мотивується народною педагогікою про­сто й переконливо: хто довго жив, той багато бачив і знає ("Вік прожити — не поле перейти", "Вік звікувати — не пальцем перекивати").

Активна допомога всіх членів сім'ї у вихованні дітей, як ми вже зауважували, аж ніяк не дає підстави батькам самоусува­тися від своїх прямих обов'язків як вихователів. У батька і ма­тері місія особлива.

Піклується народ-вихователь і про долю дитини-сироти. їй він присвятив чимло теплих слів співчуття: "За сиротою журба за журбою", "Сиротою жити — сльози лити", "Ніхто не бачить і не чує, як сирота плаче і горює", "Сироту лають і- б'ють, а пла­кать не дають", "Сироті хоч з моста та в воду". Жодного радісно­го просвітку не було в житті сироти "зранку аж до останку¹' ("Росла — весни не бачила, зросла — літечка не знала, прийшла осінь — сирітського серця не нагріла"). Зазначаючи, як важко жити дітям "без роду, без плем'я — без привіту, без совіту", на­род ніколи не втрачав надії на поліпшення їхнього становища ("Сирітська сльоза не капає дарма", "У сироти на подвір'ї сонце засвітить").

В українській етнопедагогіці велика увага приділяється ви бору опікунів — названих батьків. До них ставляться дуже високі вимоги, адже замінити батьків нелегко ("Добра мачуха, та все ж не рідна мати"). Опікуном повинна бути людина автори­тетна, доброзичлива, вимоглива і чесна, з добрим і щирим сер­цем, пройнята любов'ю до дітей і готовністю виховувати чужу дитину як свою власну. Здебільшого опікуном стає близький або далекий родич ("Свій як не заплаче, то хоч скривиться", "До свого роду хоч через воду") або бездітна сім'я, яка має бажання всиновити чи удочерити сироту. Нерідко сироту бере і багатодіт­на сім'я, бо "де шість, там і сьоме пристроїться".

З приходом у сім'ю мачухи або вітчима сімейні стосунки
ускладнюються, що цілком природно, адже втрата найдорож­
чих — рідних батька чи матері — завдає дітям страшного болю
("Нема того краму, щоб купити маму", "Все купиш, лише тата і
маму — ні"). Прихід у сім'ю мачухи чи вітчима завжди насторо­
жує, як правило, викликає в сиріт невдоволення ("Мачуха - - не
рідна мати, вітчим — не рідний батько"). Знайти підхід до дітей
нелегко і не кожному вдається ("Мати голівку миє-- приглад­
жує, а мачуха миє -- прискубує", "Мати дітей пушить, а мачуха
сушить", "Мачушине добро, як зимне тепло", "Мачуха пасинкові
на волю давала: хочеш -— льолю купи, а хочеш -- голий ходи").
Народна педагогіка схвально відгукується про ту мачуху або того
вітчима, які оточили ласкою, теплом і турботою чужих дітей і за­
служили від них щирі й великі слова "мамо" і "тато", зуміли ор ганізувати добру сім'ю навіть і з дітей зведених. У народі про вітчима — батька і про мачуху — маму, які гарно виховали своїх і чужих дітей, говорять з глибокою пошаною: "Не ті батьки, що породили, а ті, що виховали".

Народна педагогіка застерігає від помилок у родинному ви­хованні, які виникають внаслідок нехтування батьками своїми виховними обов'язками, підміни справжнього виховання лише піклуванням про благополуччя дітей, відсутності єдиних вихов­них вимог, надмірної суворості чи потурання усім примхам дити­ни.

Починаються ці хиби, як справедливо зазначає О. Ковінька в гуморесці "Хатнє виховання", з маленького, нібито грайливого:

— Покажи мамі дульку!..

—- Вчи, вчи на свою голову. Іди сюди, доцю, стрибки... Не слухай тата, маму слухай.,. Мама — цяця, а тато — бека... Плюнь на тата... Штрикни таткові в очі... От люба доня, мамина доця... Вона вже вміє батькові в очі штрикати. І мамі штрикаєш? Ой-ой! мама боїться...

Зрозуміло, що таке хатнє виховання закінчується сумно. Ди­тина починає виявляти агресивність, а батьки дивуються: "І звідки воно таке взялося?"

Народження дитини — велика радість для сім'ї. За народни­ми уявленнями поява дитини на світ знаменується спалахом но­вої зірки, яка осяватиме її життєвий шлях.

Оскільки головним обов'язком батьків народна педагогіка вважає виховання дітей, вона прагне на допомогу батькам мобілізувати якомога ширше коло людей, громадськість. Одним з яскравих підтверджень цього є давня традиція вибору кумів, тобто других батьків новонародженого, його опікунів і захис­ників (слово "кум", очевидно, походить з латинської мови і в пе­рекладі означає — заступник). Ця традиція сягає у глибину сивої давнини, в епоху переходу від матріархату до патріархату, коли роль батька як опікуна й вихователя ще не викристалізувалася і рідний брат матері (материнський дядько) брав на себе роль ви­хователя і захисника дитини своєї сестри. В умовах створення моногамної сім'ї архаїчний материнський дядько став прообразом кума.

Кумівство належить до чудових знахідок народної педаго­гіки. Педагогічне значення його переоцінити важко. Завдяки кумівству дитина, крім рідних батьків й матері, має ще, так би мовити, батьків-дублерів, громадських уповноважених, які добровільно тримають педагогічне шефство над дитиною від її на­родження й аж до зрілості. Зародження і становлення кумівства припадає на дохристиянський період. З прийняттям хри­стиянства в Київській Русі в церковному обряді хрещення дити­ни кум виконує роль хрещеного батька, а кума — хрещеної ма­тері.

Як правило, в куми запрошує батько новонародженого. Від­даючи хліб з сіллю вибраним особам, він просить їх бути кумом чи кумою. Таке запрошення є почесним. Тому й відмовлятися від кумівства не можна. Мабуть, звідси й пішла така впевненість: ""найду куму, аби було к чому". Після запрошення у куми між рідними й почесними батьками встановлюються дружні взаємини. За активної участі кумів відбувається наречення дитини, по­свята в повноліття і навіть весілля вихованців, які називають вибраного батька нанашком, а вибрану маму — нанашкою (очевидно, від слова наш, тобто свій, такий, як свій рідний). На­родна педагогіка вимагає, щоб діти з повагою ставилися до по­чесних батьків, слухалися їхніх порад, з вдячністю сприймали зауваження, так само ретельно виконували їхні вказівки, як і рідних батька й матері. Звичайно, що батьки із задоволенням сприймають таку громадську допомогу у вихованні, нерідко, особливо в святкові дні, відвідують своїх кумів, приносять да­рунки. Кум і кума, з свого боку, обдаровують гостинцями своїх підопічних, які у відповідь на це прагнуть радувати їх гарною поведінкою, приходять до них додому, розповідають про свої справи.

Сімейно-побутові стосунки, які складаються на основі кумівства, значною мірою посилюють потенціальні можливості сім'ї щодо виховання дітей. В особі кумів батьки бачать порад­ників і помічників, а також певною мірою і громадських контро­лерів (устами кумів часто передається громадська думка про ви­хованість дітей у тій чи іншій сім'ї). Українське народне при­слів'я "Що кум, то ум" свідчить про досить активну педагогічну

дію і авторитет кумів. Усе це й сформувало такий загальний висновок, що "куми рідніші, ніж брати".

Про авторитет інституту кумівства свідчить і те, що під час першого весілля кумам відводиться одне з найпочесніших місць — навпроти молодих, перші скибки весільного короваю вручаються саме їм — почесним батькам молодої і молодого, Другого дня рідні і почесні батьки сідають на місце молодих, мо­лода пара вшановує їх.

У куми намагаються запросити людей статечних, авторитет­них, розсудливих, працьовитих, які викликають почуття поваги й симпатії ("Батьки суджені, а куми люблені"). У куми запрошу­ються люди як по лінії кровних, так і свояцьких зв'язків, а та­кож сусіди, знайомі, тобто сторонні. Колись були ще так звані стрічні куми — перші зустрічні, яких запрошували бути кумами (за принципом "кого доля приведе"). Найчастіше це робили із за­бобонних мотивів, особливо тоді, коли діти вмирали. Існувало по­вір'я, що таким способом можна відвернути злі сили, які шкодять здоров'ю дитини.

Кількість кумів може бути різною: від одної до двох-трьох пар. На Поділлі кількість їх досягала п'яти пар і більше. А на значній частині Правобережної України в кінці XIX — на почат­ку XX сторіччя поширений був навіть звичай колективного кумівства, нерідко з певною внутрішньою градацією між кумами: особи, які входили в першу пару кумів, називалися старшими (або першими) кумами, усі інші — молодшими (до речі, у мет­ричній книзі церква фіксувала тільки старших кумів). Мотиви колективного кумівства в народній педагогіці різні. Найтиповішими є бажання розгалузити свояцькі зв'язки, а водночас і розширити педагогічне коло людей, наділених громадським обо­в'язком допомагати батькам виховувати дітей. Були й інші моти­ви меркантильного або забобонного характеру: чим більше кумів, тим багатше крижмо — подарунки новонародженому, певніший розрахунок на матеріальну допомогу в сімейному господарстві, на те, що дитину обминатимуть хвороби тощо. Отже, кумівство зводилося до одного — сприяти зміцненню здоров'я та благопо­луччя дитини, належному вихованню дітей у сім'ї. Усе це свід­чить про те, що кумівство як знахідка народної педагогіки і форми залучення громадськості до виховання дітей має прогресив­ний характер.

Наявність кумів, звичайно, не применшує роль батьків у сімейному вихованні. Народна педагогіка всіляко посилює цю роль педагогічною допомогою з боку громадськості через кумівство, а у випадках втрати рідних батьків дає змогу замінити їх названими батьками. У народному розумінні названий — це той, який не перебуває в кровних, родинних зв'язках, нерідний. На­званий батько — чоловік, який узяв на виховання, прийняв за спою чужу дитину (так само і названа мати). Свояцькі зв'язки по лінії названих батьків визначаються так: названа дочка — це та, яку взяли на виховання, прийняли за свою дочку; названий син — той, кого взяли на виховання, всиновили; названа сест­ра — та, з якою хто-небудь побратався, названий брат — той, з яким хто-небудь побратався.

Ми розглянули дані поняття народної педагогіки так доклад­но не випадково. Річ у тім, що інколи в літературі та в життєвій практиці ототожнюють кумів з названими батьками. Інколи ці слова сприймають як синоніми: кум, почесні батьки, названі батьки. Так, куми — це почесні батьки в сучасному розумінні цього слова. їх ще називають запрошеними батьками, обрядови­ми батьками (бо вони беруть участь в обряді реєстрації новона­родженого) або другими батьками. Але аж ніяк не названими батьками. Інша річ, якщо кум усиновив чи вдочерив когось з своїх підопічних. Тоді він стає ще й названим батьком.

Названі батьки для дітей-сиріт як рідні. При названих бать­ках вони вже не повинні відчувати сирітства. Народна педагогіка вимагає, щоб діти слухалися названих батьків, виконували їхні вимоги, поважали, рахувалися з їхніми порадами, шанували й любили. Саме Ця ідея втілена в українській народній казці "Названий батько"¹. Казка починається так: "Зосталися три бра­ти сиротами — ні батька, ні неньки. І дома нема нічого — ні ха­зяйства, ні хати. Ото й пішли вони всі втрьох найматися. Аж іде дід старий-старий, борода біла.

— Куди це ви, дітки, йдете?

А вони кажуть:

— Найматися.

— Хіба у вас свого хазяйства нема?

— Нема, — кажуть. — Якби до доброго чоловіка в найми по­пасти, то ми б йому по правді робили, по щирості і слухалися і за рідного батька його мали б.

Тоді дід і каже:

— Добре! Коли так, будьте ви мені сини, а я вам батько.
Слухайтесь мене, то я з вас людей пороблю, навчу, як жити, з
правдою не розминаючись".

Названий батько додержав обіцянки, подбав, щоб сини одружилися, обзавелись господарством. І побажав кожному з них: "Ну, синку, тепер живи щасливо, та гляди, за правду не за­бувай!" Та й пішов по світах, зробивши із синів самостійних лю­дей. "А три брати живуть. Старший брат так забагатів, що вже будинки собі помурував, червінці складає та тільки про те й ду­має, як би йому тих червінців побільше постягати. А щоб убогому чоловікові допомогти, то того й не нагадуй — дуже скупий був. Підстарший брат теж розбагатів. Стали на нього наймити робити, а сам він тільки лежить, їсть, п'є та порядок дає. Найменший так собі живе: коли що дома є, то й з людьми поділиться".

Через певний час батько вирішив перевірити, "подивитися, як то його сини живуть та чи з правдою не розминаються. При­ходить до найстаршого старцем убогим. Той ходить по двору. Він кланяється, каже:

— Якби ваша ласка подати мені милостині!
А той каже:

— Ге, не який старий! Схочеш, то заробиш, — я сам недавно
на ноги зіп'явся.

А в нього добра, що страх: будинки муровані, стоги, стодоли, товару повні обороги, комори добра повні, гроші... А милостині не дав!

Пішов той дід. Відійшов так, може, з версту, став, оглянувся назад на ту господу та на все те добро — і все добро запалало".

Не виконав заповіту названого батька й підстарший син, скривдивши старого. То й згорів у кару за це разом зі своїм маєтком.

"Приходить той дід до третього брата. А той живе вбого, німка невелика, тільки чистенька. Прийшов та такий уже зро­бився обшарпаний, обідраний". Третій, наймолодший син, щиро прийняв старого, запросив до хати, разом з дружиною пригости­ли, гарно одягнули, допомогли вилікувати на його грудях велику, страшну рану, нагодували, напоїли. Щоб позбавити старого від страшної недуги, третій брат спалив свою хату і все своє добро, щоб попелом з цього "затоптати рану", бо це, як сказав старий, були тільки єдині ліки для нього. "Повиносили вони дітей, самі повиходили. Глянув чоловік на хату — жалко свого добра! А чо­ловіка ще жалкіше! Узяв та й підпалив. Так ураз хата полум'ям і жилася — де й ділася. А замість неї постала інша хата, така гарна та пишна.

А дід стоїть та тільки всміхається.

— Бачу, — каже, — сину, що з вас трьох тільки ти не роз минувся з правдою. Живи ж щасливо!

Тут відразу пізнав чоловік названого батька. Кинувся до нього, аж його вже й нема".

Народна педагогіка виробила й застосовує чимало ефек­тивних форм допомоги сім'ї з боку громадськості у справі вихо­вання дітей (батьківські комітети при школах, комісії сприяння сім'ї та школі, шефські громадські пости, ради батьків по роботі з дітьми та підлітками за місцем проживання, квартальні комітети та ін.).

Поиск по сайту: