Мета, зміст і принципи виховання

Основна мета виховання за українською народною педаго­гікою вбачається в тому, щоб навчити кожного бути людиною. "Дивись — не забудь: людиною будь!" — кажуть українці. Навіть знання нічого не варті без людяності: "Знання без людяності — це меч у руках безумця", — кажуть у народі. Тому й виховання починається там, де вихователь ставиться до вихо­ванця з повагою, не принижуючи його, вбачаючи в ньому особистість, а завершується тоді, коли дитина стає справжньою лю­диною.

"Дитина — гість у нашому домі", сказано в одному з жит­тєвих правил народної педагогіки. З'явившись на світ, вона при­ходить у сім'ю років на двадцять, а потім починає жити своїм життям. Тому й виховання зводиться до того, щоб підготувати її до самостійного життя.

Проблема підготовки до життя і праці — головна в народній педагогіці. Розв'язання її зводиться до бажання мати добрих дітей ("Добрі діти — спокійна старість, лихі діти — старість стає пеклом").

Мету і зміст виховання диктують життя, конкретні умови життєдіяльності (діяльності трудової людини. Щоб жити, треба виробляти й відтворювати матеріальні й духовні цінності, для цього потрібно, щоб прийдешні покоління могли перейняти естафету життєдіяльності від старих. Адже людина в дитячому і юнацькому віні не має досвіду, знань, умінь і навичок поведінки, які потрібні їй для трудової і суспільної діяльності. Усе це приходить тільки м» І..:, виховання, єдність, наступність і спадкоємність поколінь. засвоюючи і використовуючи попередній досвід, нове покоління збагачує й удосконалює його, вносить свій вклад у розвиток матеріальної і духовної культури. Такою є закономірність суспільного прогресу. Тому без виховання не може обійтися жодне суспільство. Виховання— загальна й вічка категорія, властива їй їм суспільно-економічним формаціям.

Народна педагогіка прагне розкрити життя, висуваючи потребу в належній і всебічній підготовці до нього ("Життя прожнти не поле перейти", "Вік ізвікувати — не пальцем перекивати", "На довгім віку всього Доведеться", "Вік прожити — не дощову годину перестояти", "Життя як стерниста нива: не прой­деш і, ноги не вколовши").

Якщо визначати зміст виховання, спираючись на народну педагогіку, то це — весь процес формування особистості й підготовки її до активної участі у виробничому, суспільному й духов­ному житті. У дещо вужчому, але конкретнішому вираженні зміст виховання в народній педагогіці охоплює формування мо­рального обличчя, інтелектуальний і фізичний розвиток, при­щеплення працьовитості й естетичних смаків. Удосконалення ви­робничого досвіду людей, розширення й поглиблення знань про природу, суспільство та й про саму людину,.піднесення культури ставлять перед народною педагогікою нові завдання, вимагаючи розширення змісту виховання.

У народній педагогіці зміст виховання охоплює піклування про здоров'я і фізичний розвиток дитини, передачу знань, трудових умінь і навичок, привчання до організації домашнього по­буту, забезпечення професійної обізнаності в певній галузі ви робництва, підготовку до сімейного життя, формування духовного світу.

Кожна економічна формація накладає свій відбиток на зміст виховання дітей та молоді, а проте, зміст завжди зберігає те основне ядро,що відображає головну суть етнопедагогічної систе­ми, провідним носієм і пильним охоронцем якої є національні традиції і звичаї народу, які в етнізації дітей та молоді мають величезне значення.

Традиція (від лат. (tradio — передача) — досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки і т. ін., що склалися історично й передаються з покоління в покоління. Педагогічне значення на­родних традицій полягає в тому, що вони одночасно виступають і як результат виховних зусиль народу протягом багатьох віків, і як незамінний виховний засіб. Через систему традицій кожен народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер 1 психологію в своїх дітях.

У нерозривній єдності з традиціями є й народні звичаї.

Звичай — загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті й побуті народу, суспільної групи, колективу та ін. Недарма кажуть: "Кожен край має свій звичай". У простому розумінні звичай — те, що стало звичним, засвоєним, визнаним, насущним. Тому і слово "звичай" походить від дієслова "звикати", тобто привчатися до чого-небудь, узяти щось у звич­ку; звичка чинити так, а не інакше.

В етнопедагогіці звичай виступає як форма вияву народної традиції, тому зміст і педагогічна роль їх по суті ідентичні — во ни є засобом збереження і передачі досвіду народу, дотримання порядку й форм життя, регламентації і контролю поведінки ідивідів, посилення їхнього зв'язку з тією нацією чи соціальною групою, до якої вони належать.

Народна традиція своє виховне завдання розв'язує через регулювання духовних якостей індивіда, потрібних для правиль­ної його поведінки. Звичай спрямовує поведінку кожної дитини на жиггєву стежку, прокладену старшим поколінням, вимагає обов'язкового виконання певних дій у кожній конкретній ситуації без особливої мотивації чи будь-яких духовних приписів, оскіль­ки саме такі норми поведінки є звичними, загальноприйнятими.

V цьому нас переконують численні життєві спостереження. Вар­то напитати, наприклад, будь-кого з жителів села в Україні, чому він вітається з кожним зустрічним, як негайно одержимо відпо­відь: так прийнято!

У народі побутує чимало правил і приписів, виражених у крилатих народних висловах, прислів'ях і приказках, які вказують. на те, що потрібно чи не потрібно робити, як-от: "Нових Друзів наживай, старих не забувай", "Не пнись бути найвищим, а вчись бути корисним", "Зобов'язався словом — закріпи ділом".

Зовнішнім виявом звичаю є правило поведінки — детальний опис того, що треба робити в конкретній ситуації. Отже, проглядається певна виховна закономірність: у звичаї педагогічні ме­ханізми діють через детальний опис учинків у конкретних ситуаціях, у традиціях— через формування відповідних духовних якостей людини. Тому виховні наслідки бувають неоднакові: зви­чай формує прості звички, тобто стереотипні, напівавтоматичні, а традиції — складні, що виражають певну спрямованість поведін­ки.

Однак педагогічне значення простих звичаїв ніяк не при­меншується, бо і прості, і складні звички є для людини життєво необхідними. Мало того, рівень звичок складних визначається якістю звичок простих, оскільки перехід від простого до складно­го є об'єктивною закономірністю педагогічного процесу, а в дея­ких випадках навіть категоричною необхідністю. Скажімо, со­ціалізація дитини в перші роки життя без вироблення в неї простих звичок була б неможливою, тому що індивідуальний розпиток кожної людини проходить шлях від простих до склад­ніших суспільних відносин.

Із вищесказаного випливає ще один педагогічний висновок: кожна новонароджена людина в процесі свого зростання й ду­ховного розвитку набуває досвіду етнічної поведінки спочатку через засвоєння звичаїв, а потім через сприйняття традицій.

Дякуючи звичаям, дитина звикає дотримувати правил по­ведінки значно раніше, аніж осягне їхню моральну суть. Педаго­гічна сила звичаю полягає в тому, що він (у дитячому віці) підси люється фізіологічним виробленням певних умовних рефлексів, які формують стереотипну поведінку.

Традиції народної педагогіки наділені ознакою високого оду­хотворення. Завдяки їм у гущі нашого народу віками живуть, передаючись з покоління в покоління, такі благородні людські якості, як любов до рідної землі, отчого краю і домівки, повага до батька і матері, світлої пам'яті своїх предків, до рідної мови, історії, відчуття приналежності до свого народу, усвідомлення себе його кровью і плоттю, прагнення пізнати, зберегти й переда­ти його духовні надбання у спадок і власним дітям, онукам, пра­внукам.

Значення традицій у наш час полягає не тільки в тому, що вони надійно захищають національну самобутність кожного на­роду, а ще й у тому, що в несприятливих екологічних умовах во­ни орієнтують людину на одухотворення її виробничої діяльності. Японія, наприклад, досягла високого прогресу тому, що виключно бережливо ставилася до своїх національних традицій і спадкоєм­ності поколінь¹.

Таке аномальне явище в Україні, як національний нігілізм, пояснюється зневажливим ставленням деяких діячів, минулих і сучасних, до мови українського народу, його культури, традицій. Низка подібних деформацій сприяла тому, що молодь почала цу­ратися свого рідного, материнського. Цей процес призводив до деградації духовності людини взагалі, бо любов до національного є основою інтернаціональних почуттів.

Традиційна етнопедагогіка, можливо, й не дасть вичерпних відповідей на всі питання, поставлені часом, але неодмінно засте­реже від хибних кроків. Адже етнопедагогіка — не вчорашній день. Тільки з її допомогою ми зуміємо перейти в завтра, не за­губивши ні своєї суті, ні самобутності, ні історичної пам'яті.

Традиція не тільки вчить жити, а й зобов'язує діяти згідно з її вимогами і настановами. Традиція — фундамент національно­го, як і національне — фундамент культури. Тому відчуження людини від національної культури нівелює її, робить безликою. Людина знеосіблена, позбавлена власної індивідуальності не здатна створювати духовні цінності. Безродний гомункулус - ворог будь-якого народу.

Традиції зберігають нашу історичну пам'ять. Знищення традиції неодмінно веде до морального, духовного, культурного та економічного занепаду. Нині, коли уклад життя змінюється настільки стрімко, що життєвий досвід батьків часом стає непридатним тім для їхніх дітей, роль традицій особливо зростає.

У процесі багатовікової життєвої практики викристалізувалися провідні принципи української етнопедагогіки, які рєпрезентують сукупність основних вихідних положень та ідей, що визчають основне спрямування, зміст і організацію виховних дій. Вони є переконаннями, нормою, правилом, якими керуються батьки з метою дійового впливу на своїх дітей.

Наукове дослідження української етнопедагогіки дало змогу виявити її провідні принципи: гуманізм, природовідповідність, звязок виховання з життям, виховання працею, врахування вікових та індивідуальних особливостей вихованців, систематичність і послідовність виховання, єдність вимог і поваги до особистості і, поєднання педагогічного керівництва з розвитком самостій­ності та ініціативи виховання.

Принцип гуманізму виявляється у гуманному ставленні до дітей, у застосуванні найдоцільніших засобів впливу на них і («Діти, як квіти: полий, то ростимуть").

Принцип природ овідповідності вимагає будувати процес виховання з урахуванням особливостей природи. На підтвердження цього можна навести порівняння і аналогії типу "людина — природа", чи "природа — людина", які широко побутують у народ­ніх уявленнях, наприклад: "Гни дерево, доки молоде, вчи дитя, поки мале", "На дерево дивись, як родить, а на чоловіка, як робить.", "Заклопотався, як квочка коло курчат".

вік людини нерідко порівнюють з певною порою року: дитинство — весна, молодість — літо, зрілість — осінь, старість — зима. На основі порівняння з чотирма порами року народна педа­нтка будує ще одну аналогію — чотири броди. Суть цієї аналогії яскраво передав Михайло Стельмах у романі "Чотири броди". Вік людини, її життєвий шлях, за словами письменника, проходить Через чотири броди: перший брід блакитний — це дитинство; другий, наче сон, — кохання; третій — брід безмірної роботи і турботи; четвертий — брід онуків і прощання. Чотирма бродами стікають води життя і назад не повертаються.

Вік людини порівнюється і з певною порою дня: ранок — ди­тинство, день — молодість, вечір — старість. Так, у народних загадках запитується: "Що ранком ходить на чотирьох, удень — на двох, увечері — на трьох?" Неважко здогадатися.що тут ідеться про людину і її вік: ходить на чотирьох — раннє дитин­ство, коли дитина ще повзає; на двох — вік, повний сили і здо­ров'я; на трьох — старість, коли сили покидають людину, і вона змушена при ходьбі користуватися ціпком.

Організація виховання на основі зв'язку з працею дорос­лих — єдиний шлях розв'язання найважливішого завдання народної педагогіки — залучення до соціального досвіду людей кожного нового покоління. Народна філософія розуміє працю як доцільну діяльність людини, спрямовану на створення ма­теріальних і духовних цінностей ("Чесна праця — наше багат­ство"). Вона справедливо вбачає у праці основу існування суспільства, природну умову людського життя ("Справжнє жит­тя — в праці", "Праця — душа всього життя"). Без активної тру­дової діяльності немислимий усебічний розвиток особистості ("Без діла слабіє сила"). Завдяки праці розвиваються здібності людини, формуються її світогляд і моральне обличчя. Тому на­родна педагогіка незмінно додержує принципу виконаний пра­цею. Народ прагне і вміє враховувати вікові та індивідуальні особливості дитини, забезпечуючи наступність виховного проце су. Суть цього педагогічного принципу полягає у тому, щоб виховний вплив на дитину відповідав її вікові, життєвому досвіду, силам і можливостям.

У народній виховній практиці розрізняють такі вікові періо­ди розвитку: новонароджений (від появи на світ до 10 днів), не мовля (грудний вік) — від 10 днів до року, дитинство — від од­ного до 10—11 років, отроцтво (підлітковий вік) — від 11—12 до 15—16 років, юність — від 16 до 20 —21 року, дорослий вік від 20-21 до 40 років, зрілий вік — від 40 до 55 років, старечий вік — після 55—60 років. Від народження і до юності людина ви­ховується у сім'ї, а потім, як правило, стає на самостійний шлях життя, створюючи власну сім'ю. Зрозуміло, що з віком дитини турботи про неї ускладнюються ("Малі діти — малий клопіт, ве­кни і діти — великий клопіт").

Ретельного догляду потребує новонароджена дитина. Вона обмежена в рухах і абсолютно безпорадна. ЇЇ треба тримати в теплі й чистоті, часто купати й годувати ("Мала дитина їла б щогодини"),

Не менш складним є плекання грудної дитини. Треба забезпечити її нормальне харчування, запобігти різним захворюванням (захисні властивості організму немовляти досить слабкі), не допускаючи перегрівання чи простуди, гартуючи організм, рішаючи тіло в чистоті. За нормальних умов немовля розви­вається й росте дуже швидко ("Як грибочки ростуть діточки"). Зростають його потреби і в спілкуванні. Саме тому в народі хва­лять, матір чи няньку, яка, бавлячи немовля, постійно промовляє до нього, співає пісень. Приблизно на третьому місяці дитина починає вимовляти окремі звуки, які з часом переходять у лепет. Немовля вчать тримати голівку, сидіти, йото підтримують при перших спробах стояти й ходити.

З віком дитини зміст виховання стає більш розгалуженим ("Милі діти не дають спати, а великі дихати", "Мала дитина — не виспишся, більша дитина — не наїшся, велика дитина— не уберешся"). Допитливість дітей зростає, тому у віці 3—5 років їх Чисто називають "чомучками". Дорослі повинні уважно ставитися дії цих. запитань, розвивати дитячу допитливість. У цей час батькам потрібно приділити увагу засвоєнню дитиною норм взаємин між людьми.

Не залишала поза увагою народна педагогіка і труднощі виховання підлітка, бо саме цей етап переходу від дитинства до юності є надзвичайно складним і суперечливим ("У підлітка розум і серце часто не в ладу"). Народна виховна практика здебільщого вміло долає ці труднощі, дбаючи про поступове ви­роблення у підлітків готовності виконувати вимоги, які ставляться до поведінки дорослих. Найчастіше це відбувається за актив­ної участі підлітків у різних видах спільної трудової діяльності членів родини, коли вони орієнтуються на дорослих— батьків, старших братів чи сестер — як на взірець для наслідування. На плечі підлітків лягає значна частина домашніх турбот, відтак во­ни вчаться думати й діяти, як дорослі. Вони починають замислю­ватися над власним місцем у житті, над майбутньою професією. У селянських родинах діти цього віку вже вміли орати, борону­вати, косити, сіяти, молотити. У родинах ремісника вони тради­ційно тягнулися до професійних операцій свого батька. У зміст виховання підлітка входять також його контакти з однолітками (які навчають жити за принципами товаристськості), а також са­мовиховання, яке в цьому віці стає досить активним.

Юність — найкраща пора життя. Про молодість, її силу і красу співається в багатьох народних піснях. У цьому віці завершується дозрівання людини й відкривається шлях у са­мостійне життя з усіма його радощами і турботами. Юнак чи дівчина з властивими цьому вікові завзяттям.емоціями і роман­тичними переживаннями пориваються у майбутнє. Але в молоді мало життєвого досвіду ("Молоде — зелене"), тому передача знань і досвіду, допомога й мудра порада батьків, дорослих лежать в основі змісту виховання. У трудовій родині здавна стало звичним складні життєві проблеми старших дітей розв'язувати за участю батьків. Заінтересованість тут обопільна. Батьки, покладаючи на дітей великі надії, прагнучи передати свої справи в надійні руки, доброзичливо діляться з ними своєю життєвою мудрістю. Поради (тим більше заповіти) батьків у народній педа­гогіці вважаються священними. Діти не повинні забувати їх навіть тоді, коли дорослішають, самі стають батьками.

Мета і зміст народного виховання мають і певну статеву ди­ференціацію. У трудових родинах хлопчики здебільшого працю­вали з батьком, а дівчатка допомагали матері, були її опорою, готувалися стати добрими господинями. Спостерігається певна різниця й у формуванні їхніх характерів. Батьки схильні орієнтува­ти своїх синів на якості "справжнього чоловіка". Підліткам це ім­понує. Адже кожному з них хочеться бути відважним, сильним, благородним, рішучим і витривалим. У своїй поведінці вони де­далі більше орієнтуються на людей з цими рисами — батька, брата, товариша. Доньки беруть за взірець матір, у якої вчаться жіночої гордості, скромності, гідності. Ідеалом для юнаків і дівчат стає хтось із відомих народних героїв. У зміст виховання народна

педагогіка включає також підготовку майбутніх дружин і чоловіків, матерів і батьків.

Народна педагогіка вказує на складність психіки людини ("Чужа душа — темний ліс"), у яку повинен заглибитись справжній вихователь. На це потрібно чимало енергії й часу
(Щоб людину взнати, треба з нею пуд солі з'їсти"). Вона висуває завдання врахування вікових, статевих та індивідуальних особливостей кожної людини ("У лісі лист, а в миру люди один на одного не схожі", "У всякої пашки свої замашки"). Народна вивихованка практика розуміє під індивідуальним підходом ие сліпе пристосування до особливостей дитини, а наполегливі пошуки найдоцільніших засобів впливу на неї, з урахуванням її темпераменту, сили волі, характеру, нахилів, здібностей, смаків, уподобань, потреб та інтересів. Це — вміння вихователя спертися на позитивні звички дитини, заохотити її до гарних вчинків, допомогти долати труднощі й застерегти від поганого. Індивідуального підходу вимагає кожний вихованець, а не тільки порушники норм поведінки. Виховний досвід показав, що "тихенькі" і "пристосуианці" деколи завдають більше прикрощів, ніж натури бурхливі, схильні відкрито порушувати порядок через свою нестриманість ("У тихому болоті чорти водяться", "Тиха вода людей топить, а бурна тільки лякає", "Од тиха все лихо", "Тиха вода глибока", "Зверху гарно та тихо, а всередині ворушиться лихо").

Виховання слід розпочинати з моменту народження дитини ("Перший крок виховання йде з першим криком дитини") І про­пилити систематично, терпляче й послідовно. Будь-яка стихій­ність., безсистемність і випадковість, неузгодженість і невпорядкованість педагогічних впливів завдає вихованню великої шкоди. Адже виховання — це єдина цілісна система, що в ній одна ланка, поповнює і породжує іншу. Тут усе взаємопов'язано і взаємозумовлено. Суть цієї закономірності виражена в прислів'ї: Посієш вчинок — пожнеш звичку, посієш звичку — пожнеш ха­рактер, посієш характер — пожнеш долю".

Народна педагогіка твердить, що добрий вихователь той, який вимогливо ставиться до вихованця ("Розумний батько сина спитать не соромиться", "Дитині волі не давай", "Гарна мазана паляниця, а не дитина"). Потурання веде до сумних наслідків ("Потурай малому, то, як виросте, буде тебе на старості бити", "Хто дітям потаче, той сам плаче"). Звичайно, що будь-яка вимо­га має бути виправданою. "Все в міру", — кажуть у народі. Доро­слі неодмінно повинні додержувати єдності вимог у вихованні. Неприпустимо, коли дитину виховують усі й ніхто. ("Де багато няньок, там дитя каліка", "У семи няньок дитина без носа", "Де багато баб, там дитя невлад"). Відповідальність за виховання не­суть передовсім батько і мати.

Вимогливість спрацьовує повною мірою, якщо вона грун­тується на повазі до особистості дитини. Той, хто зневажає і кривдить дітей, творить найбільший злочин на землі. Діти — ма­ленькі громадяни. А тому дорослим треба ставитися до них (як і дітям до дорослих) з повагою. Наведемо такий приклад: коли ди­тина зайде до чужої хати, привітається з господарями, то, неза­лежно від віку, її неодмінно запрошують сісти.

Доречно буде зауважити, що й саму вимогливість, якщо вона не мас нічого спільного з прискіпливістю й дріб'язковістю, на родна педагогіка розглядає як вищу міру поваги до особистості: важче вимагати, ніж не вимагати. Вимагати — значить з повагою ставитися до дитини, піклуватися про неї, про її життя і по ведінку. Невимогливий вихователь — це людина, якій байдужа доля дитини.

Багатовікова практика народного виховання визнала найраціональнішим такий стиль взаємин з дітьми, який не придушує, а збуджує їхні сили, розвиває самостійність та ініціативу, спону­кає до позитивних дій і вчинків, підтримує почуття власної гідності й утверджує особисту відповідальність за свою поведінку. З огляду на це дуже повчальними й переконливими є народні афо­ризми, які вчать не заспокоюватися на всьому готовому, шо дали батьки ("Розумна дитина в батьковій свитині"), а дбати про зміц­нення й примноження вже набутого, життєво необхідного, вияв­ляти власні сили та ініціативу ("На батька надійся, а сам не по­ганься", "Батьків хліб не навчить, а треба жить»).

Поиск по сайту: