Народна дидактика в дії

Народна дидактика живе тоді, коли вона діє. Коло інтересів народної дидактики дуже широке: формування в дітей правиль­них уявлень про події та явища навколишнього життя, розвиток у них пізнавальних психічних процесів (відчуття, сприймання, пам'ять, уява, мовлення і мислення), вироблення допитливості й розумових здібностей, прищеплення інтелектуальних умінь і на­вичок.

Мислення нерозривно пов'язано з мовленням. Мовному ро­звиткові дітей у народній дидактиці надається найбільшого зна­чення.

Формування культури слова починається з раннього ди­тинства. Кожна доросла людина, подумки зробивши невеликий екскурс у раннє дитинство, без особливого напруження пам'яті неодмінно згадає такі слова, як "моньо", "жижа", "льоля", "ґава", "папа" (хліб) та багато інших, які колись навчили мама й тато, бабуся й дідусь, та вживали, спілкуючись з малятком, його

старші брати й сестри, близькі. Ми, наче естафету, передаємо ці слова дітям, онукам і правнукам.

Що це таке? Це лексика з дитячої мови, мудро придумана народом-педагогом для того, щоб кожну дитину як найраніше прилучити до спілкування.

Опанувати мову зовсім не просто, а вдосконалення мовлення в особистості, по суті, триває протягом усього її життя. Виходячи з цього, народна дидактика виробила свій погляд на мову як на динамічну систему, що не виникає у новонародженої людини ав­томатично, а формується поступово. Таке трактування проблеми цілком закономірно привело до практичного її втілення як пер­шого, підготовчого етапу на шляху мовного розвитку дитини.

Дитяча мова є основним словесним засобом народної дидак­тики, який чи не з першого дня допомагає немовляті пізнавати навколишній світ, входити в коло родинного спілкування.

Оченята немовляти допитливо дивляться на нас. У нього з перших місяців виникають найпростіші реакції на ласку, розмо­ву; дво-, тримісячне маля стежить очима за "співбесідниками", всміхається. А чотири-, п'ятимісячне навіть намагається "відпо­відати". Воно прагне щось "сказати", тренує свій мовний апарат, видаючи дивні й безсистемні звуки. Вони можуть випадково відповідати будь-яким звукам будь-якої мови, хоч це має суто випадковий, біологічний характер. Через деякий час ми чуємо лепет дитини, яка прагне наслідувати мовлення дорослих. Робити це дуже важко, але маленька людина "працює" надзвичайно енергійно й наполегливо. Незабаром вона вже вимовляє основні звуки материнської мови. При цьому всі можливі звуки, які не­мовля видавало раніше, в дитячому лепеті обмежуються тим ко­лом фонем, що властиві даній мові або наближаються до них. Однак навіть у цій ситуації дитина ще не може відразу перейти до нормативної мови. Що робити? Як їй допомогти? Народна ди­дактика успішно долає і цей бар'єр, давши в розпорядження ма­лят доступну їм дитячу мову як надійний трамплін для опану­вання мови дорослих, як фермент словесного спілкування. Педа­гогічне значення такого кроку цілком очевидно. Маля дуже швидко схоплює доступну його вікові мову й за підтримки стар­ших охоче користується нею. У цій мові вдало вибрані саме такі

слова, що складаються із найлегших для вимовляння звуків, — голосних та найпростіших приголосних, які породили оті най­перші слова кожної дитини: мама, тато, баба. А поруч з ними згодом стають і всі інші, що відображають найголовніші атрибути дитячого побуту — односкладові чи складові слова: "гам" (їсти), "ня" (бери),, "то" (хочу те, дай мені те), "киця", "миця" (кішка), "ляля" (дитина, лялька), "пипа" (соска), "ляля" (колиска, колиса­ти), "люлі" (спати), "тюпа" (йти), "діді" (дідусь), "сюпа" (сісти), "жижа" (вогонь), "зюзя" (холод), "цяця" (гарна, іграшка), "беця" (погане), "цюця" (собака), "па" (будь здоровий, прощай), "чіча" (квітка), "фіця" (танцювати), "тася" (качка) або звуконасліду­вальні: "коко" (курка, яйце), "ку-ку" (зозуля), "кар" (ворона), "му" (корова), "бам" (дзвінок) тощо. Крім таких загальновживаних слів, маля здатне виявляти схильність до власного, оригінального "словотворення". Досить часто цілком "суб'єктивно" дитина нази­ває навколишні предмети, явища, дії, особливо, "по-своєму" ін­формуючи про власні бажання, волю, почуття радості, вдоволен­ня чи невдоволення. Звичайно, що "порозумітися" з нею зможуть найближчі їй люди, ті, хто постійно спілкується з нею. Народна педагогіка схвалює таку тенденцію як психологічно доцільну. До­рослими "словесна творчість" маленьких дітей сприймається як приємна забава. А для дитини — це своєрідна гра, що втілює на­пружену й серйозну працю, натхненну позитивними емоціями від радості живого спілкування.

Якщо вдатися до сучасної наукової термінології, то можна впевнено сказати, що народна педагогіка вдало розгадала й лінгводидактичну суть дитячої мови. Той, хто уважно прислу­хається до неї, неодмінно переконається, що дитяче мовлення найчастіше сконцентровує саме ті звуки, які становлять основний фонд живої материнської мови. Інакше кажучи, дитина тренує свій голосовий апарат у вимовлянні тих звуків, які посідають центральне місце у фонетичній системі нормативного мовлення. Дитяча мова створена й представлена в народній педагогіці як стимулюючий засіб, першоелемент мовного розвитку дітей.

У практиці народного виховання етап користування дитячою мовою проходить надзвичайно інтенсивно й охоплює невеликий відтинок часу. Дидактична доцільність цього етапу полягає у то му, що він має високу педагогічну ефективність і не сповільнює, як на перший погляд може здаватися, а значно прискорює мовний розвиток дітей. Без застосування створеної народом дитячої мови навряд чи можливо було б побудувати повноцінну систему прилучення маленьких дітей до словесного спілкування.

Опанувавши основні фонеми, дитина дедалі активніше будує різні висловлювання. Спочатку це дуже короткі, але зрозумілі за змістом слова-речення ("най!", "дай!", "ляля", "там", "бай") з до­сить виразними інтонаційними нюансами — наказу, прохання, звертання, називання. А в лексиконі півторарічної дитини вже з'являються неоднослівні речення, хоч їх не так і багато. І кожне з них складається переважно з двох невідмінюваних слів: "На ляля" (Візьми мене"), "Ді мама" ("Де мама?"), "Каші се" ("Хочу ще каші").

На третьому році життя дитяче мовлення дедалі більше упо­рядковується: збагачується лексика, збільшується кількість слів у реченнях, з'являються відмінки й час, ускладнюється структу­ра висловлювань. Дитина уважніше прислухається до мовного спілкування дорослих, прагнучи наслідувати його. Відбувається цілком логічний перехід від дитячої мови до мови дорослих. Точ­но визначити момент такого переходу майже неможливо. Та, по суті, це вже й не має принципового значення. Добре те, що до­сягнуто головної дидактичної мети: через дитячу мову дитина швидко, упевнено і міцно ввійшла в русло материнської мови.

Сприйнятливість маляти до мови, навіть схильність до ми­мовільної словесної творчості особливо сильна. Тому й увага до дитячої мови має бути цілком серйозною, як до надзвичайно важливого компонента дитячої й загальнолюдської культури. Саме це й мав на увазі І. Франко, коли в своїй статті "Дітські слова в українській мові", висловив зауваження, що "дітські сло­ва досі мало звертали на себе увагу язикознавців", хоч "у нас слів спеціально дітських досить багато", "на котрі будь-що-будь варто звернути ближчу увагу"¹. У згаданій праці він подає "збірничок" дитячих слів, згрупованих за п'ятьма видами: назви свійських тварин, назви людей своїх і чужих; деякі оточуючі предмети, явища, загальні означення, дієслова. "Примітки до дітських слів" показують, що більшість з них — це наслідування звуків природи чи дуже прості утворення з окриків людини до тварин. Значна частина з них має корені цілком відмінні від ко­ренів тих слів, які означають той самий предмет у "дорослій" мові (наприклад "льоля" — сорочка). У деяких випадках на­трапляємо в цих словах на давні корені, які тепер вийшли з

ужитку.

Надзвичайну сприйнятливість дитини до мови та особливу її схильність до словесної творчості К. Чуковський виділив як один із "найдивовижніших феноменів дитинства", а будь-яку дитину з двох років назвав "геніальним лінгвістом". "Звичайно, — пише він у своїй відомій книжці "Від двох до п'яти", — щоб сприйняти нашу мову, дитина в своїй словотворчості копіює дорослих... Сама того не підозрюючи, вона спрямовує всі свої зусилля на те, щоб шляхом аналогій засвоїти створене багатьма поколіннями дорос­лих мовне багатство. Але застосовує вона ці аналогії з такою майстерністю, з таким чуттям змісту і значення тих елементів, з яких складається слово, що не можна не захоплюватися чудовою силою її кмітливості, уваги і пам'яті, що виявляється у цій важ­кій повсякденній роботі"¹.

Прекрасним стимулюючим засобом згаданого процесу є ди­тячий фольклор, який охоплює словесну творчість дорослих для дітей (колискові пісні, пестушки, потішки, забавлянки, небилиці, казки про тварин, чарівні казки, бувальщини, билиці), творчість дорослих, яка з часом перейшла в дитячий репертуар (заклички, примовки, приспівки, ігрові пісні, лічилки), і безпосередньо дитя­чу творчість (скоромовки, дражнилки).

Вхід дитини у мову через пісню, як і в навколишній світ, має надзвичайно велике педагогічне значення. У народній пісні вповні розкриваються краса і велич усної мови. Народні ко­лискові пісні глибокі за змістом. Вони вчать любити рідну землю, батьків і працю, захищати правду, поважати старших. Мова ко­лискових пісень барвиста, соковита, приваблива, а сюжети прості й зрозумілі, насичені яскравими образами рідних і близьких для дитини людей — матері, батька, братиків і сестричок. Колискові пісні належать до поезії пестування. Вони виробляють у дітей

слух і будять чуття мови, мелодики, створеної народом. У цих піснях з великою ніжністю, теплотою і ласкою виражається щира й вічна любов до дитини, незгасне піклування про неї:

Щоб зростало маленятко,

Наше любе пташенятко,

наша квітонька маленька,

Наша зіронька ясненька.

Колискові пісні глибоко гуманні й зворушливі, бо йдуть від щирого материнського серця. Вони звернені до дітей, а тому щедро насичені пестливими словами. А називаються пісні ко­лисковими тому, що їх співають матері й бабусі над колискою чи колишучи дитину на руках. Традиційно в народній практиці ро­динного виховання дітей колишуть і колисковою піснею при­сипляють, тому в колискових піснях досить часто фігурує чарів­ний образ сну, сонки, дрімоти:

Ходить сон коло вікон,

А дрімота коло плота,

Питається сон дрімоти:

— А де будем ночувати?

— Де хатинонька теплесенька,

— Де 'итина малесенька,

Там ми будем ночувати,

Дитиноньку колихати.

Заспокоєнню і навіюванню сну дитини значно сприяє і спосіб виконання колискових пісень — спокійний, лагідний, монотонний з ритмікою, що нагадує гойдання колиски.

За традиціями народної педагогіки немовлят колишуть, щоб вони заспокоювались і засинали, добре росли і розвивалися. Вис­новок цей переконливо підтверджується багатовіковою народною практикою родинного виховання. Він обгрунтований також су­часною наукою. Учені довели, що діти розвиваються швидше, якщо регулярно стимулювати певні органи, пов'язані із рухом. Моторні рефлекси в немовлят, яких колишуть, розвиваються значно краще й швидше, ніж у інших дітей.

Колисці присвячено не один високопоетичний рядок. Крім свого прямого призначення — колисати малят, вона є символом майбутньої щасливої долі дитини:

Повішу, повішу колиску на дуба,

Буде вітер повівати, колисочку колисати,

Колишся, колиско, понад землю низько,

У ній ся колише маленький хлопчисько.

Колисочка нова з жовтого явора,

Я в тобі колишу малого сокола.

Ой аюаю та люлю, дай ти, Боже, долю,

Дай щасливеньку, дитина маленька.

Ой колиш, колиш, колиско новенька,

В тобі колишетеся рибонька маленька.

Потребу в колисанні дитина відчуває й тоді, коли вийде з колискового віку. Для малят створено чимало різних гойдалок, каталок, каруселей. Тож нехай виколишуються на здоров'я та радість наші малята під мелодії пісень колискових!

Коли малятко починає пізнавати близьких, сидить, простягає ручки, пробує ходити, його забавляють пісеньками й короткими віршиками-пестушками та потішками, які несуть у собі елементи найпростішої дитячої гри.

Пестушками дорослі супроводять перші рухи дитини. Так, привчаючи дитину ходити, ставлять її на ноги, відходять, про­стягають до неї руки, ворушать пальцями і говорять:

Диби, диби...

Ішла баба по гриби,

А дід по опеньки

В неділю раненько.

Коли хтось з дорослих бере дитину за голівку руками, від­хиляє від однієї руки до другої, він промовляє:

Печу, печу хлібчик

Діткам, па обідчик.

Меншому — менший,

Старшому — більший,

Шусть у піч, шусть у піч...

Вимовляти останні слова, підкидає дитину на руках, немовби насправді засовує тісто в піч.

Багата на мовно-сюжетні нюанси пестушки "Зайчику, зайчику":

— Зайчику, зайчику,

Де ти бував?

.......................... У млині, у млині.

— Що ти видав?

— Там були кравчики,

— Перебили пальчики —

— Ледве я втік

Через бабин тік,

Та через колоду,

Та хвостиком у воду.

Щубовсь — і нема!

Проказуючи або співаючи ці слова, перекидають дитину то в один, то в інший бік.

Пестушки тісто переплітаються з потішками — елементар­ними словесно-руховими іграми з пальчиками, ручками і ніжка­ми дитини. Найпоширенішими серед потішок є "Ладки", "Сорока", "То горошок, то квасолька".

Ладоньки, ладусі,

Де були — в бабусі.

Що ви їли — кашку.

А що пили — бражку.

А що на закуску?

Хліб та капустку.

Гай, гай на бабину хату,

Калачі їсти.

Ладки, ладки,

Ладки, ладки,

Побилися бабки.

А за що? За кисіль,

Щоб наївся Василь,

Шуги, шуги, шуги...

Вимовляючи останній рядок, беруть дитину за ручки і маха­ють ними або вчать її плескати в долоні, промовляючи:

Тосі,тосі,

Підемо до Досі,

А у Досі кучерики,

Й жовтеньке волосся.

Переказуючи ці слова (потішка "То горошок, то квасолька"), перебирають дитині пальчики на нозі:

То горошок, то квасолька, то кукурудзка,

а то бобище — фур за плотище!

Крім словесно-рухового навантаження, потішка може нести в собі й певні педагогічні настанови, які є своєрідним "уроком" для дитини. Показовою у цьому відношенні може бути "Сорока". Ди­тину, яка вже починає говорити, беруть за ручку і розпрямляють пальчики. Покручуючи вказівним пальцем у долоні дитини, про­мовляють:

Сорока, ворона,

На припічку сиділа,

Діткам кашку варила.

Ополоником мішала

І хвостиком накривала,

Малих діток годувала: —

Цьому дам, цьому дам,

Цьому дам, цьому дам;

А цьому не дам,

Бо цей буцман

Круп не драв,

Дров не рубав,

Води не носив,

Діжі не місив —

Справжній лежень...

Як бачимо, ця потішка дуже тонко і вміло засобами словес но-рухової гри вводить малечу в коло майбутніх хатніх обов'яз­ків, допомагає засвоїти головний життєвий принцип людини: "Хто не працює, той не їсть". Цей трудовий мотив знаходить під­тримку і розвиток у забавлянках-пісеньках і віршиках складного змісту, вже не пов'язаних з грою. Своїм характером забавлянки нагадують маленькі казочки у віршах з особливим виділенням через діалоги різних причинно-наслідкових зв'язків між предме­тами і явищами, що сприяє розвиткові в дітей уваги і логічного мислення.

Увага маленької дитини дуже нестійка. Тому народна педа­гогіка подбала, щоб сюжет забавлянок був якнайпростішим і пе­редавав якийсь один цікавий епізод. Якщо є сюжет розтягнутий, то для утримання уваги дитини в народній педагогіці застосо­вується виклад "ланцюжком":

Скажу вам байку:

Курив пес файку

На довгім цибуку

Обпалив собі вушко.

— Де то вушко?

— На столі лежало.

— Де той стіл?

— Огонь спалив,

— Де той огонь?

— Вода загасила.

— Де тота вода?

— Горобчики випили.

— Де тоті. горобчики?

— На дереві сиділи.

— Де тота дерево?

— Баба спалила.

— Де тота баба?

— Вилізла на граба.

Граб тріщить,

Баба верещить, Дід тягне за вухо:

— Ходи сюди, старухо!

Так само побудовані й інші забавлянки: "Сіла баба на бара­на", "Ой мав же я два воли", "Дівка красна ткала", "Била баба масло", "На тім боці на толоці", "Товчу, товчу мак"¹.

Особливий гумористичний відтінок мають безкінечні забав­лянки:

Жив-був дід та баба,

Була в них вівця,

Почнемо з кінця:

Жив-був дід та баба,

Була в них вівця,

Почнемо з кінця... і т. д.

Був собі чоловік Сажка,

На поясі Мідяна пряжка,

Свиточка сеМиряжечка,

А на спині синя латочка,

Гарна Моя казочка?

Ти кажеш, "гарна",

І я кажу "гарна",

Був собі чоловік Сажка...

Як правило, забавлянки дуже цікаві за змістом, різноманітні за мовними художніми засобами. Здебільшого в них змальовуєть­ся якась особливо яскрава картина, а події подаються динамічно, з швидкою зміною картин, що повною мірою імпонує активній натурі дитини:

Куєм, куєм ніжку,

Поїдем в доріжку.

Треба коні підкувати

, Будем в баби ночувати.

У забавлянках дохідливо, просто і зрозуміло дається влучна мовна характеристика найближчих і добре відомих дитині пред­метів і явищ. Навчально-виховна мета забавлянок — розвивати мовну активність дитини, тренувати пам'ять, логіку мислення, вселяти оптимізм і жадобу до активного життя, виробляти такі вольові якості, як твердість характеру, вміння керувати своїм настроєм, здатність переборювати труднощі. Так, деякі забав­лянки закликають дітей не плакати:

Маленький Ярчику, не плач,

Спечу Калач,

Медом помажу, усім покажу,

А тобі дам.

інколи це звертання має іронічне забарвлення, що спонукає дитину до іронізування над скиглієм і самокритичного ставлення до власної поведінки:

Цить, не плач,

Спечемо калач,

Медом помажем,

Тобі покажем,

А самі з'їмо!

Дуже багаті й різноманітні забавлянки за своїм звуковим оформленням. Вони поліфонічні. В одному випадку забавлянки нагадують танок:

Ой гоп, чук, чук,

Наловив дід щук.

Баба наварила —

Діда пригостила...,

в іншому — коливання дитини:

Хиті, хиаті,

Коники в житі,

Та нікому вигнати —

Тільки Микиті..

ще в іншому ритміка передає гуркотіння воза.'

А та-та, а тл-та,

Сіла баба на кота,

Поїхала в гості

, Розсипала кості...,

чи відображає ритм злагодженої праці:

Товчу, товчу, мак, мак,

За ступою рейс, рак...,

спів птахів:

Дир-дир, диркач

Загубив плескач...

Дітям така мелодика дуже подобається. Вона розвиває чуття ритму, бадьорить, мобілізує до активної дії.

З віком дитини зміст забавлянок ускладнюється, діапазон їх навчально-виховного впливу розширюється. Народна дидактика прагне раннього пробудження почуття гумору шляхом викори­стання забавлянок типу небилиць, жартівливих пісеньок.

Сміх — запорука здоров'я і життєвого оптимізму. Небилиці смішні незвичайністю дій персонажів:

Козуню-любуню,

Пристань до мене,

Добре тобі буде

Жити у мене:

У мене водиця

Віконцем тече,

У мене горобчик

Хліба напече,

У мене лисиці

Спечуть паляниці,

У мене ведмідь

Ізварить обід...

у них навмисне зміщені реальні зв'язки й відносини:

Миша книги проточила,

Муха борщ пролила

Півень задавив коня —

Нічим їхать до млина.

А бабині коноплі

На печі попріли,

А дідові постоли

На льоду згоріли.

Ходить дід по току,

Баба по вгороду,

Несе дід кочергу,

Баба сковороду.

Відступ від правдивого робиться навмисно для того, щоб відтінити реальні зв'язки. Дитина відразу відчуває, що в житті так не буває, як розповідає небилиця, й обмірковує, як усе мало би бути насправді. Педагогічне значення такого мудрого прийому народної дидактики цілком очевидне. Це мобілізує дитину до ак­тивного мислення, загострює розум, відточує кмітливість і логіку, вчить бачити реальні відносини і взаємозв'язки в навколишньому світі.

У народі ціниться дотепний оповідач. Виробленню такої риси сприяють жартівливі віршики й пісні, яких у дитячому фольк­лорі дуже багато, наприклад "Танцювали миші", "А кулик на­миє", "Козуню-любуню", "Бігло, бігло козенятко", "Два півники", "Вимолотив чоловік горох", "Ой мав же я два воли", "Ой піду я на базар" та багато інших. Ці пісні вселяють дітям життєвий оп­тимізм. Тому й виконуються вони у веселому настрої, з усміш­кою, із заохоченням дитини до сміху.

Тривале повторювання жартівливих пісеньок змусить дити­ну розсміятися. З іншого боку, так пісні легко й непомітно повер­тають малят у виховне річище, роблять їх максимально сприй­нятливими до засвоєння правил гарної поведінки, вчать бути чемними, терплячими, не вередувати. Саме таку мету має жар­тівлива дитяча пісенька "Мала білочка":

Мала білочка по ліщині скаче

Білі горішки у торбину мече

Плаксивим дітям дала по лушпинці.

А чічиним, чемним те, що в серединці.

Виконуються жартівливі пісні темпераментно, жваво, з при­мовлянням до дітей. Створенню атмосфери задушевності й щи­рості під час спілкування з дитятком через пісню сприяють діалоги, як у піснях "Три кулики чайку любили", "Ходить гарбуз...", "Зайчику, зайчику", "Летів чорний жук", "Та продай, бабусю, бичка", "Піду в ліс". А докладні й майстерні характеристики пер­сонажів учать спостережливості, виробляють у дитини вміння аналізувати побачене, давати йому вмотивовані оцінки. Ось як описується журавель у жартівливій дитячий пісні "Та внадився журавель":

То внадився журавель, журавель

До бабиних конопель, конопель.

Таки, таки -журавель,

Таки, таки цибатий!

Таки, таки носатий,

Таки, таки дибле,

Конопельки щипле...

Такі ж докладні характеристики тварин, їхніх типових рис даються у пісні "Ой піду я на базар".

Жартівливі пісні, як і інші жанри народного дитячого фольк­лору, є важливим засобом розвитку зв'язного мовлення дітей. Вони виробляють естетичний смак, учать любити рідну мову, ба­чити її веселкові барви, щедре багатство й різноманітні відтінки вираження думки, прищеплюють уміння давати художні описи предметів і явищ, заохочують до мовленнєвої діяльності й сло­весної творчості.

Подібні завдання виконують і казки, бувальщини, билиці.

Казки захоплюють дітей несподіваністю змісту й високим злетом творчої вигадки. Вони, як і пісні для дітей, насичені діалогами ("Рукавичка", "Лисичка-сестричка і вовк-панібрат", "Солом'яний бичок", "Горобець-молодець"), можуть бути віршова­ними:

Був собі дід та баба Та була в них курочка ряба, Та влізла на поличку, Та знесла яєчко.

Мишка бігла, Хвостиком зачепила — Яєчко впало й розбилось. Дід плаче, баба плаче, А курочка кудкудаче...

І хоча народні казки оповідають переважно прозою, але за мовою вони високопоетичні. Цікаво, що герої їх, як і діти, теж забавляються чи спілкуються дитячими пісеньками. Ці казки дітям особливо подобаються, швидко й, по суті, на все життя вкарбовуються у пам'ять ("Колобок", "Котик і півник", "Як вовк забажав козенят", "Коза-дереза", "Івашко", "Дивна сопілка", "Кривенька качечка"). Відомою усім є казка "Рійка". Наші діти знають цю народну казку в класичному переказі І. Франка як чудовий вірш у прозі. Казка славить спільну працю, переконує дітей, що трудовий внесок навіть найменших є потрібним і від­чутним. Казку не випадково складено саме про ріпку. Для наших предків ріпка була одним із основних продуктів харчування.

Помітне місце в розвиткові мовлення дошкільнят займає ди­тячий фольклор, що об'єднує такі жанри, як заклички, примовки, ігрові пісні та лічилки.

Назва "заклички" походить від слова "закликати" — звати, просити, запрошувати, звертатися, як і "примовки" — від "примовляти", "приговорювати". Походження їх дуже давнє і пов'язане з язичницькою вірою у магічну силу людського слова, його здатність приборкувати навіть стихію природи. Зародилися заклички та примовки в середовищі землеробів, тому й спрямо­вані вони до життєдайності землі, сонця і води. їхній зміст тісно пов'язаний з календарним циклом сільськогосподарських робіт. Тому пісенні заклички і словесні примовки можна віднести до календарного фольклору. Діти в селянських родинах рано залу­чалися до праці, разом з дорослими турбувалися про врожай, переживали радості й невдачі, переймали духовну культуру, в тому числі й такі словесні дійства, як заклички й примовки, а також знання про послідовність і види сількогосподарських робіт.

У наш час заклички й примовки втратили, звичайно, своє магічне значення, назавжди перейшли від дорослих до дітей і

стали дитячою грою, якої діти найчастіше навчаються у колі своїх ровесників. Вони співають хором або поодинці і просять:

Іди, іди, дощику,

Зварю тобі борщику.

Тобі каша, мені борщ,

Щоб густішим ішов дощ.

Якщо ж погода сльотава, то й зміст заклички інший:

Дощику, дощику, перестань,

Та поїдем на баштан,

Та зірвемо диньку,

Тобі половинку.

Або:

Не йди, не йди, дощику,

Дам тобі борщику

У глинянім горщику.

Поставлю на дуба.

Дуб повалився,

Горщик розбився,

Дощик полився.

Заклички можуть стосуватися не тільки дощу, а й сонця, ве­селки, птахів, дерев. Досить оригінальною серед них є закличка-мініатюра "Гайку, гайку", яку діти вигукують, збираючи гриби:

Гайку, гайку,

Дай гриба й бабку,

Сироїжку з добру діжку, _:

Красноголовця з доброго молодця.

Стали дитячою грою й примовки — короткі, переважно вір­шовані звертання до тварин, птахів і комах, наслідування пта­шиних голосів. Найчастіше діти вимовляють їх поодинці. Так, скачучи на одній нозі, щоб з вуха вилилась вода, яка потрапила туди під час купання, хлопчик чи дівчинка промовляє:

Равлик, равлик

Вилий воду на колоду,

Бух!

Дитя може звернутися із закличною до мишки з проханням замінити зуб, що випав, новим, здоровим; до сороки, щоб вона не крала курчат; до зозулі, щоб вона 'накувала" побільше років життя.

Заклички й примовки по-народному мудрі й по-дитячому наївні. Вони єднають людину з природою, облагороджують серця дітей, виховують у них бережливе ставлення до всього живого, доброту і чуйність.

Милі дитячі роки. Як би довго не жила людина, та завжди кортить, навіть на схилі літ, хоч подумки зазирнути знову в чарівний світ дитинства, сповненого дзвінкого сміху, безтурботно­го настрою, веселих ігор у колі ровесників. Золотий фонд народ­ної дидактики наповнений чималою кількістю цікавих і різно­манітних дитячих ігор з фольклорними компонентами — ігро­вими приспівами та піснями-примовками ("Грушка", "Дзьобка", "Горобейко", "Перепілка", "Гуси", "Сірий кіт", "Рак-неборак", "Дрібушка", "Залізний ключ", "Кривий танець", "Зайко", "Коз­лик", "Кіт і мишка", "Коза", "Як зажену зайця", "Край долини мак", "Женчичок-бренчичок", "Дрібу, дрібу, дрібушечки", "Звідки ти, баране?" та ін.). Місце приспівів у грі та їх композиційні функції досить різноманітні. Ними гра розпочинається або закін­чується. Вони можуть пов'язувати різні частини ігрових дій, да­вати інструктаж щодо організації гри, розподілу ролей між її учасниками. Діти грають, приспівують, словесно коментують свої дії.

Поиск по сайту: