Шляхи і засоби розумового виховання

Невід'ємним компонентом української народної педагогіки є розумове виховання — цілеспрямований вплив дорослих на ро­звиток активної розумової діяльності дітей. У масовій практиці сімейного виховання воно включає ознайомлення дітей з навколишнім світом, формування їхніх пізнавальних інтересів, інтелектуальних навичок і вмінь, розвиток пізнавальних здібностей.

Пильна увага народної педагогіки до розумового виховання випливає з високої оцінки його ролі й значення у життєдіяль­ності кожної людини: "Знання та розум — скарб людини". За її твердженням, розум — одна з найкращих людських якостей ("Не краса красить, а розум"). Від розумового виховання зале­жить успіх підготовки людини до життя ("Розумний всякому дає лад"), її трудові успіхи ("Без розуму ні сокирою рубати, ні лика в'язати"), особисті доля й щастя ("Щастя без розуму — торбина дірява"). Різні складні перипетії і тяготи життя Найчастіше до­лаються не силою, а розумом ("Сила уму уступає", "І сила перед розумом никне", "Треба розумом надточити, де сила не візьме"). Людина з неповноцінним розумом — каліка ("Нема ума: вва­жай — каліка", "Людина без розуму, що сніп без перевесла"). Широка життєва функція розуму зафіксована в численних на­родних висловах: "до розуму дійти" (порозумнішати), "навчатися розуму" (наставляти на добрий розум), "до розуму приймати" (уважно слухати), "до розуму довести" (виховати, вигодувати), "на розум навести" (порадити, роз'яснити), "брати на розум" (брати до уваги), "держати розум у голові" (бути розсудливим), "дібрати розуму" (розмірковувати, придумувати), "в розум прий­ти" (опам'ятатися, схаменутися), "спасти на розум" (прийти на думку), "піти до голови по розум" (обдумати, обміркувати), "розумом не збагнути" (не зрозуміти), "розуму не забракне" (глузду вистачить), "дурний розум" (глупота), "з дурного розуму" (здуру), "з розуму звести" (зачарувати, обманути) та ін. А якщо додати сюди стійкі словосполучення із синонімами до слова "розум" — "ум", "глузд", "толк", "розсудок", "смисл", "мудрість", "тямучість", то таких афоризмів набереться дуже багато. Щоб підкреслити життєве значення розуму, народна дидактика дуже часто протиставляє його глупоті ("Краще з розумним у біді, ніж з дурним у добрі", "Краще один мудрий, ніж десять дурних", "З розумним розуму наберешся, а з дурним і останній згубиш", "Краще з розумним двічі згубити, як з дурним раз найти", розумний розсудить, а дурень осудить", "Більше в розумного розуму в п'яті, як у дурня в голові"),

Слід зазначити, що народна дидактика дає правдиве тлума­чення розумові, розглядаючи його як найвищий ступінь виявлен­ня пізнавальної діяльності людини, здатності мислити, порівню­вати явища і робити обгрунтовані висновки. У щоденний обіг слово "розум" увійшло з давньоруської мови (за допомогою пре­фікса роз- і праслов'янського "ум" (роз+ум). Звідси в українській мові утворилися споріднені слова: уміти, умілий, умілець, умілість, уміння, розуміти, розуміння, розумітися, розумний, розумник, розумниця, розумність, розумовий, розумування, ро­зумувати. Людину, наділену великим розумом, яка має значний життєвий досвід, у народні називають мудрою. Слово "мудрий" своїм походженням теж сягає того самого кореня "ум" прасло­в'янської мови, І в сучасній живій мові таке гніздо слів: мудрець (мудрій), мудріти, мудро, мудрований, мудрощі, мудрування, мудрувати, мудруватий.

У поняттях "розум", "ум", мудрість" дуже часто уособлюють­ся й такі позитивні риси людини, як статечність, стриманість, передбачливість, обачність, розсудливість, скромність: "Повний колос униз гнеться, а порожній вгору дереться", "Повна бочка мовчить, а порожня гудить". Мудрість зовні непоказна, заро­зумілість — чванкувата, обвішана блискітками й брязкальцями. Саме на такому зіставленні побудовано низку народних казок про братів, які вважають себе дуже мудрими, і найменшого бра­та, якого старші вважають дурнем. "Було собі три брати", — по­чинається українська народна казка "Три брати"¹. — От най­менший усе робить не так, як люди. Тоті брати на нього все ка­жуть: дурень! Дурень — так уже всі його звуть. Розумні брати в хазяйстві порядок дають, а дурня посилають свиню пасти". Подібну фабулу має також казка "Як Іван Царя перебрехав"². Проте різні життєві випробування витримують саме ті, кого мали за найдурніших. Наймолодшого брата звінчали з самою королів­ною "та такий бенкет учинили! А старші брати сидять на тому бенкеті та тільки дивуються: був дурень, а тепер короленко"¹. У другому випадку наймолодший Іван виявився настільки кмітли­вим, що сам цар зганьбився, бо простак його переміг у словесно­му поєдинку: "Не хотілося цареві віддавати дочку за Івана. Та не міг він відмовитися від свого слова і наказав весілля гуляти. Став Іван царем у тій державі. І тепер царює, коли не вмер". Ці казки застерігають від зарозумілості, вчать шанувати людську гідність, розпізнавати й цінити справжню мудрість, якою найчастіше наділена скромна, проста людина ("Кого насмішкою зневажають,

з того люди бувають").

Народна педагогіка вчить, що кожна людина має бути ро­зумною ("На те й голова, щоб у ній розум був", "Голова не на те, щоб тільки кашкет носить", "Голова без розуму, як ліхтар без свічки"), бо розумова обмеженість і тупість заважають.жити й працювати ("З дурнем пива не звариш", "Один дурень зіпсує, що й десять розумних не поправлять", "Нема гіршого ворога, як дурний розум", "Умного пошли — одне слово скажи, дурного по­шли — три слова скажи й сам за ним піди"). Про того, хто вияв­ляє низький рівень розумового розвитку, кажуть: "Немає третьої клепки в голові", "Не всі дома — пішли по дрова", "З-за кутка мішком прибитий". Нестачу розуму нічим не недолужиш: ні вро­дою ("Шкода краси, де розуму нема"), ні статурою ("Високий — як тополя, а дурний — як квасоля"), ні показною солідністю і блиском ("Живіт товстий, та лоб пустий", "Голова велика, та ду­же дика", "Зверху блистить, а в голові свистить", "Шовкова борідка, та розуму рідко"), ні грішми ("Що ті й гроші, як чортма в голові", "Не купити ума, як нема"), ні багатством ("Дурному си­нові й батьківське багатство не в поміч"). Розум кожному дістається не так то й просто ("Дурному свого розуму не вста­виш"), його на ковадлі не викуєш ("Хто розуму не мас, тому й коваль не вкує"), та й не позичиш ("У сусіда ума не позичиш"). Процес розумового розвитку відображає сукупність кількісних і якісних амін, що відбуваються у розумовій діяльності людини в зв'язку а віком ("Які літа — такий розум", "Усякому на старість розуму прибавиться"), збагаченням досвіду ("Кожна пригода до мудрості дорога") і завдяки навчанню ("Чоловік розуму вчиться весь вік"). Однак народна педагогіка вважає, що "і з сивою боро дою не все розум приходить". Адже рівень розумової підготовки кожної людини залежить передовсім від розумового вихованші ("Мудрою людиною треба виховати"). Тому народна педагогіка закликає дбати про формування розуму в дітей ("Не бажай си­нові багатства, а бажай розуму"). Народна виховна практика ви­робила чітку систему цілеспрямованого впливу дорослих на ро­звиток активної розумової діяльності дітей. Вона бере під опіку кожну дитину, по суті, з моменту її народження. Вже над ко­лискою немовляти мати висловлює побажання, що її дитині йшов "розум добрий в головоньку"¹, щоб воно було "розуму мудрого"².

Пізнання навколишнього починається з відчуттів, сприйман­ня. Тому головне завдання на першому році життя дитини зводиться до піклування про нормальний розвиток відчуттів і сприймання дитини — зору, слуху, смаку, нюху й дотику, З перших місяців немовляти дорослі прагнуть викликати в нього зорові, слухові й дотикові враження, привертаючи увагу до яскравих іграшок, брязкалець, предметів, що рухаються. Батьки дуже радіють, якщо вже до чотирьох місяців їхня дитина вміє розрізняти деякі предмети (пляшечку з молоком і брязкальце) і по-різному на них реагувати, може відрізнити "чужих" від "своїх", повертає голівку і знаходить поглядом маму, яка стає збоку й кличе дитину. "Розумненьке росте", — кажуть у такому випадку.

Розумове виховання — процес тривалий і складний. Успіх його забезпечується багатьма чинниками. Провідне місце серед них займає живе спілкування з розумними людьми ("З розумним поговорити, то й розуму наберешся, а з дурним — то й свій за­губиш"). А звідси й порада: "Мудрого шукай, дурного обходь". Саме такий обмін думками дуже потрібний у спілкуванні з ма­лими дітьми, коли в них формуються уявлення про навколишнє життя. Діти люблять, коли з ними багато говорять. Розмова з ди­тиною викликає і розвиває голосові реакції, підтримує вимовлян­ня нею спочатку окремих звуків, згодом, з п'яти-шести міся­ців, — складів: ма, ба, па. Дитяче лепетання завжди викликає

Приємні переживання, як у дітей, такт у дорослих. З розвитком мовлення батьки справедливо пов'язують свої надії на добрий розвиток розуму дитини, бо мова і мислення нерозривні: мовлен­ня людини свідчить про її розум, і навпаки ("Який розум., така й балачка", "Що з голови, то й з мислі"). З мовою приходить свідо­ме. осягнення дійсності. Народ високо цінить мову як основний засіб вираження самої сутності людини.

Збагнувши силу і значення емоційного і мовного_розвитку дитини у розумовому вихованні, народна педагогіка завжди три­має його під постійним контролем. Оволодіння мовою дає змогу дитині здобути знання про дійсність опосередковано, а не тільки шляхом безпосереднього сприймання предметів або явищ. По-справжньому піклуються про розумове виховання своїх дітей ті батьки, які з ними багато говорять, чітко й у доступній формі відповідають на численні запитання малят, всіляко підтримують їхню природну допитливість, будять увагу. У малих пам'ять особливо загострена. Вони охоче запам'ятовують усе, що кажуть дорослі, — нові слова, назви, вирази, зв'язні розповіді тощо. Крім живого, безпосереднього ситуаційного спілкування з дітьми, у практиці розумового виховання багато важить використання фольклору. Ніколи не треба забувати такі чудові, перевірені ба­гаторічним досвідом поколінь засоби розумового виховання, як пісні, потішки, пестушки, примовки, каламбури, загадки, перека­зи, легенди, оповідання, думи, байки, коломийки, частівки, при­слів'я, приказки, сміховинки.

Залучення дитини до світу мови через пісню, насамперед ко­лискову, має велике педагогічне значення. Для українських на­родних пісень характерні висока художня досконалість, влуч­ність епітетів і метафор, милозвучність; вони закладають надій­ний фундамент для розвитку мовного слуху дитини, тонко роз­кривають поняття навколишнього світу, всіляко заохочують ди­тину до самостійної розумової діяльності.

Чільне місце в розумовому вихованні посідає казка, яка ши­роко відкриває двері в навколишній світ. Казка вчить послідовно і логічно викладати думки ("Гарна пісня ладом, а казка — скла­дом", "Казка від початку починається, до кінця читається, в се­редині не перебивається"). Казки цікаві за змістом, привабливі

своєю образною мовою, високим емоційним зарядом. "Казка, гра, фантазія, — пише В. Сухомлинський, — животворне джерело дитячого мислення, благородних почуттів і прагнень... Через казкові образи в свідомість дітей входить слово з його найтоншими відтінками... Під впливом почуттів, що пробуджуються казковими образами, дитина навчилася мислити словами. Без казки — жи­вої, яскравої, що оволоділа свідомістю і почуттями дитини, неможливо уявити дитячого мислення і дитячої мови. Діти зна­ходять глибоке задоволення у тому, що їхня думка живе в світі казкових образів. П'ять, десять разів дитина може переказувати одну й ту саму казку і щоразу відкриває у ній щось нове. В каз­кових образах — перший кров від яскравого, живого, конкретно­го до абстрактного"¹.

Механізм психолого-педагогічної дії казки на розумовий ро­звиток дитини яскраво, глибоко й переконливо розкрив ще Панас Мирний. Щоб забавити дитину, почне їй баба казочку "про ря­беньку курочку або про горобця — доброго молодця, — читаємо в романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" — Чіпка слухає і дума: "І чого отой дід з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. І чому тій билині не поколихати горобця — доброго молодця?!"

Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його з роду ро­зумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не ви­гадкою, а билицею. Не раз хлоп'я рівняло казку до життя, а життя до казки — і само собі міркувало, дивувалося... В казці звірі та птиці те саме і так само говорять, як і люди... А так — птиці щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають... І ніхто не знає, що вони кажуть... "А добре було б дознатись: що то каже скоти­на, як іде ревучи з поля додому? яку пісню співає пташка у лузі?.. І чого одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці тільки цвірінькають?! І про що ото розмовляє травиця між собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками?,."

Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь від товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою... Глибоко западали вони у його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою — з самого

спооду до верху... Як рій той, гули в дитячій голівоньці, як завірюха, крутились, вихрились... Од билинки перелітали до і пиці; од птиці до скотини; од скотини до чоловіка — поки не за­сягали усього світа!"¹

Дійовим засобом навчання у народній педагогіці виступають народні прислів'я. Діти чують їх від дорослих і легко запам'ятовують. Народні афоризми випромінюють світлий розум і жит­тєвий досвід народу, високий злет людської думки. Безпосереднє засвоєння прислів'їв і приказок має велике виховне значення, бо допомагає дитині подивитися на предмети зіркими очима предків та висловитися влучним словом, вірним духу народної мови. Звичайно, не всі прислів'я і приказки зрозумілі дітям, та головне, щоб золота перлина народної думки міцно закарбувалася у ди­тячій головці, а повне її розуміння неодмінно прийде трохи, піз­ніше. "Прислів'я тим саме й добре, — резюмує К. Ушинський, —~ що в цьому майже завжди, незважаючи на те, що воно "коротше під пташиного носа", є дещо, що слід дитині зрозуміти, являє со­бою маленьку розумову задачу, яка цілком дитині під силу"².

Головне призначення розумового виховання народна педаго­гіка вбачає у тому, щоб розвивати в дітей цікавість, допитливість розуму й формувати на їх основі пізнавальні інтереси.

Піклування про здоров'я та фізичний розвиток дітей

Народна педагогіка ставить піклування про здоров'я та фізичний розвиток дітей на перше місце. З цього, по суті, й почи­нається виховання дитини в сім'ї. Зразу ж після появи немовля­ти на світ батьки вважають своїм першим і головним обов'язком піклуватися про його здоров'я. Так, співаючи над колискою, мати бажає своєму дитяті "рісточки у кісточки", "здоров'ячко на сер­дечко"³ і хоче, щоб воно "спало — не плакало, росло — не боліло"⁴.

Велике значення нормального фізичного розвитку зумовлювалось цілком реальними життєвими потребами. У діяльності трудової людини завжди постає немало проблем, для подоланим яких потрібні чималі фізичні зусилля. Сила і витривалість, стій кість і спритність у народі високо ціняться. Ці риси батьки прагнули виховати в дітей. Крім того, народ давно збагнув, що фізичне виховання_нерозривно пов'язано з іншими сторонами формування особистості.

Емпіричним шляхом народна педагогіка дійшла висновку, що вдале просування фізичного розвитку дитини сприяє виробленню таких важливих рис, як наполегливість, відвага, рішучість, чес­ність, дисциплінованість, потяг до праці, впевненість у своїх можливостях, оптимізм, колективізм, здатність до переборення труднощів. Кожний знає, що фізично загартована людина рідко хворіє, може стійко переносити холод і спеку, погодні й життєві негоди, витримувати тривале фізичне навантаження.

У народі з покоління у покоління передаються казки, леген­ди, думи, оповідання про людей, наділених надзвичайною фізич­ною силою, — богатирів Іллю Муромця, Кирила Кожум'яку, До-бриню Никитича, Минулу Селяновича, Івася Коновченка (Удо­виченка), Федька Ґанджу Андибера, Котигорошка. Велич бога­тирів у тому, що їхня надзвичайна фізична сила поєднується з моральною довершеністю. Усі вони завжди на перше місце став­лять громадські справи, борються зі злом, відстоюючи інтереси народу. Тому й народ їм завжди глибоко симпатизує. Цікаво, що в українському народному епосі богатирями були не тільки чо­ловіки, а й жінки, народною уявою, наприклад, створено такі прекрасні образи жінок-богатирок, як Настасія Микулична — дружина богатиря Добрині, Настасія-королівна — дружина бога­тиря Дуная, Маруся-козацька дочка. Це переконливо свідчить про однаковий підхід народної педагогіки до фізичного виховання юнаків і дівчат.

Фізична і розумова діяльність завжди перебувають у тісному зв'язку ("Сила без голови шаліє, а розум без сили мліє"), однако­во репрезентуючи позитивні ознаки особистості. Піднесення рів­ня фізичного розвитку поліпшує розумову діяльність людини ("В здоровому тілі — здоровий дух"), її працездатність ("Щоб пра­цювати, треба силу мати").

Особливо чітко простежується зв'язок фізичного виховання з трудовим. Народна педагогіка високо підносить значення фізич­ного розвитку, тому що він створює добрі передумови для пов­ноцінної й активної трудової діяльності.

Кожний батько, кожна мати знають, що своєчасне формування у дитини рухових навичок, удосконалення її фізичних якостей і зміцнення здоров'я допомагають успішно оволодівати трудовими діями. Високопродуктивною праця здебільшого буває тоді, коли той, хто працює, фізично дужий, спритний, витрива­лий. Тому при створенні нових сімей враховували, поряд з усіма іншими якостями, також фізичну зрілість молодих. Дівчата здо­рові, жваві, гарні мали більше шансів вийти заміж ("Личко дівку піддає"). Батьки нареченої теж цікавилися не тільки походжен­ням, родинними зв'язками і матеріальним становищем наречено­го, а й станом його здоров'я. Прихід у сім'ю кремезних зятя чи невістки вселяв тверду надію, що в неї влились нові робочі руки; та й гарантій більше, що народяться здорові діти.

Отже, значення фізичного виховання у народній педагогіці зумовлюється тим вагомим вкладом, який воно вносить у зміц­нення підростаючого покоління, його фізичний розвиток, збіль­шення тривалості життя, формування у молоді найважливіших морально-вольових якостей. Добре розуміючи, що хвороба чи каліцтво травмують людину, трудящі піклуються про те, щоб діти росли бадьорими, сильними, здоровими ("Веселий сміх — здоров'я"). А народна мудрість закликає: "Бережи одежу знову, а здоров'я змолоду", бо "Горе стихає, а здоров'я зникає".

В українському фольклорі знаходимо чимало висловлювань про значення життя на землі, міркувань про способи його продо­вження. Так, показовим є воскресіння героїв казок завдяки чарівній силі цілющої води. А скільки різних пригод зазнають шукачі молодильної води (казка "Молодильна вода"). Народ сла­вить тих, хто вміє переборювати смерть, бо вона "боїться того, хто з нею бореться". Вітаючись між собою, люди зичать один од­ному доброго здоров'я. Того ж бажають на весіллі молодим та їхнім майбутнім дітям.

Народна педагогіка вимагає, щоб батьки, піклуючись про фізичний розвиток дитини, всіляко заохочували її до рухів. Чим більше дитина рухається, тим краще росте і розвивається ("Як дитина бігає і грається, то їй здоров'я усміхається"). Коли дитя швидко росте й міцніє, то батьки відзначають: "Росте, як каченя на воді", "Росте, як на дріжджах". Щоб дитина швидко навчила ся ходити, приставляють її до спеціальних візочків — ходунків. Велике значення має і правильне харчування. Український фольклор опоетизував цілющі властивості материнського молока.

У сім'ї дорослі прищеплюють дітям елементарні гігієнічні на­вички, вимагаючи, щоб вони щодня вмивалися, тримали в чистоті тіло, одяг і взуття, постіль, житло, а під час харчування добре пережовували їжу. Дітей систематично купають. На Україні по­ширився звичай класти в першу купіль квіти і трави, висло­влюючи маляті добрі побажання. Так, у купіль хлопчика клали любисток (щоб любили), гілочку дуба (щоб був міцний, як дуб), а також барвінок (щоб довго жив), чорнобривець (щоб був чорно­бривий), а в купіль дівчинки •— ромашку (щоб рум'яна була), ка­лину (щоб красна була), гілочку вишні (щоб гарна була), любис­ток (щоб люб'язна була) тощо¹.

Зрозуміло, що підрісши, діти вже купаються самі: влітку — в річці, озері чи ставку, взимку чи в холодну погоду — вдома в дерев'яному цебрику, кориті чи ванні. Одне з доброзичливих на­родних побажань так і гласить: "Будь здоровий, як вода". Ще й досі в деяких сім'ях зберігся звичай випускати малих дітей го­лими під зливний теплий літній дощ з надією, що діти після цього краще ростуть. У теплу пору року дітей у селі привчають ходити босоніж. Цю традицію народної педагогіки, тепер дещо призабуту, палко підтримав видатний радянський педагог В. Сухомлинський. У своїй відомій книжці "Серце віддаю дітям" він розповідає про те, як сільські діти-шестилітки прийшли першого дня до школи: "Майже всі діти святково вдягнені, в новеньких черевичках... Чому ж батьки намагаються захистити дитячі ніж­ки від землі, вранішньої роси й гарячої розпеченої сонцем землі? Все це вони роблять з добрих намірів, а виходить погано: з кожним роком усе більше сільських дітей взимку хворіють на грип, ангіну, коклюш. А треба так виховувати дітей, щоб вони не боя­лися ні спеки, ні холоду"¹.

Тому, ведучи своїх учнів у школу "під блакитним небом, на зеленій травичці, під гіллястою грушею, на винограднику, на зе­леному лузі", Василь Олександрович запропонував: "Скиньмо ось тут черевики й підемо босоніж, як ви звикли ходити раніше. — Діти радісно защебетали; їм незвично, навіть незручно ходити в жарку погоду в черевиках. — А завтра приходьте босоніж, у нашій школі це буде найкраще"².

Дуже добре, якщо діти люблять улітку бігати босоніж навви­передки. Народна педагогіка знає немало ігор, які сприяють фізичному розвиткові дітей: "гуси-лебеді", "піжмурки", "третій зайвий", "мисливці і качки", "квач", "курки" та ін..Поставлена мета в них досягається через різноманітні рухи: ходьбу, стрибки, біг, кидання чи перенесення предметів. Рухливі і спортивні ігри виховують силу, спритність, витривалість, відвагу, рішучість, ініціативу, товариську взаємовиручку, привчають долати психічні й фізичні навантаження, гартують організм, створюють у дітей бадьорий і веселий настрій. Спортивні поєдинки дуже за­хоплюють молодь. У них беруть участь не тільки діти, а й доро­слі. На Україні рідкі свята обходяться без силових змагань та різних випробувань. Кожний старається змалку навчитися пла­вати. Там, де є річка, озеро чи ставок, плавати й пірнати повинні вміти всі діти. А коли хлопці пасуть корів десь на вигоні, то граються м'ячем, влаштовують такі ігри, як "свинка" та ін. Добре сприяють фізичному загартуванню їзда на самокаті, велосипеді чи верхи на коні, веслування. Діти охоче вчаться стріляти з лу­ка, стрибати через різні природні перепони — струмки, рівчаки, а також через скакалку, спритно лазити по деревах, піднімати тягар, боротися, бігти за обручем чи паперовим вітряком, котити дерев'яні коліщата, запускати до хмар паперового змія, монтува­ти водяний млин. Великою радістю для дитини є гра в сніжки, ліплення снігової баби, катання на санках, лижах,ковзана.

У підході до фізичного виховання дітей родинна етнопедагогіка спиралась на раціональне ядро народної медицини, в основі якої лежав нагромаджений протягом віків досвід, відкриті наро­дом ефективні засоби й прийоми лікування, які передавались з покоління у покоління.

Поиск по сайту: