ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Педагогічна думка України має глибокі історичні коріння, які беруть свій початок з давніх часів. Але довідатись про них ми можемо лиш настільки, наскільки "сягають писані звістки людські. Для нашого народу се значить півтори тисячі літ назад..; а для декотрих, приморських частин нашого краю — дві з поло­виною тисячі літ, або трохи більше"¹.

Українська етнопедагогіка остаточно склалась у процесі формування української народності на багатющій культурній спадщині давньоруської народної педагогіки. Вона характери­зується властивими їй внутрішніми історико-педагогічними зако­номірностями розвитку, що об'єднують у собі елементи загальні і специфічні. Загальна закономірність полягає у залежності родин­ного і громадського виховання від усього характеру суспільного буття, укладу сім'ї, розвитку продуктивних сил і виробничих відносин між людьми, соціально-культурного прогресу. Спе­цифічна закономірність криється у здатності етнопедагогіки за­безпечувати соціально-виховну, морально-психологічну захи­щеність "людської природи", зберігати генофонд у його природ­ному розвиткові.

Здійснений нами науковий аналіз усних і письмових джерел показав, що українська народна педагогіка репрезентує собою цілісну виховну систему, яка має свою термінологію, відображає світогляд народу, його погляди на формування особистості. За змістом і виховними цілями її умовно розділяємо на п'ять ор­ганічно пов'язаних між собою складових частин: 1) народну фамілогію (родинознавство); 2) етнічне дитинознавство (етнографію дитинознавства); 3) народне виховання; 4) етнодидактику; 5) пе­дагогічну деонтологію.

Добре виховання в українській етнопедагогіці розглядається як найбільша чеснота. Тому етнопедагогіка в основному націлена на реалізацію таких виховних завдань, як натуралізм — роз­криття фізичних якостей, природних нахилів і здібностей дити­ни; раціоналізм — плекання розуму; гуманізм — прищеплення якостей досконалої людини; евдемонізм — вироблення здатності

до осягнення земного благополуччя і людського щастя, життєвого оптимізму; етнізація — опанування національною культурою (національна освіта) у поєднанні із засвоєнням загальнолюдських духовних цінностей (цивілізація).

Соціалізація (етнізація) дітей і підлітків відбувається голов­ним чином, у контексті життєдіяльності сім'ї, де найбільш успіш­но й повно, духовно багато реалізується засобами етнопедагогіки весь виховний комплекс.

Народна виховна пансофія — це передовсім педагогіка сім'ї. Сім'я дає дитині життя і продовжує рід людський. Духовний зв'язок поколінь між батьками і дітьми здійснюється в основному через сім'ю. Сім'я є тим першим соціальним середовищем, у яко­му розвивається і виховується дитина з моменту її народження, з першого осмисленого погляду, коли бавить її мати і дарує іграшку батько. Тобто сім'я бере на себе виховний обов'язок саме в той найвідповідальніший момент, коли відбувається найінтенсивніший розвиток дитини і коли вона найбільшою мірою схиль­на до наслідування і піддатлива до виховних впливів.

Виховна місія сім'ї особлива, тому що саме тут формується характер людини, її ставлення до життя.

Педагогічний ідеал народної педагогіки — сім'я повна, бага­тодітна, зі сприятливою для виховання дітей педагогічною атмо­сферою.

Діти — майбутнє народу, його найбільший скарб. Отже, і го­ловний сенс сімейного життя полягає у тому, щоб мати й догля­дати дітей, вирощувати й виховувати їх. За твердженням народ­ної педагогіки, подружжя може досягти свого повного духовного, фізичного й емоційного розвитку тільки через дітей.

Народна педагогіка особливу роль відводить батькам насам­перед як вихователям. На високий п'єдестал вона поставила жінку-матір. "Усе найкраще на землі, — кажуть у народі, — йде від сонця та від молока матері". Мати — хранителька домашнього вогнища, перша вихователька дітей. Високими виховними обо­в'язками наділений батько. За вимогою народної педагогіки дітей повинні виховувати спільно батько і мати. Чоловік, який пере­кладає виховання дітей на свою дружину, збіднює їх духовно, самопринижує себе як батько, як людина, прирікає своїх дітей на те, що вони перестають бути дітьми батьковими, а стають дітьми лише маминими, дитсадівськими, шкільними. У таких умовах найчастіше виникають різні непорозуміння між батьками й дітьми.

Народна педагогіка бореться за здорову й міцну сім'ю.

Перші істини, ази життя діти пізнають у родинному колі Саме тут дитина засвоює найелементарніші правила людської поведінки, набуває трудових навичок, дістає уявлення про нав­колишній світ, про взаємини між дітьми. Через "сімейний універ­ситет" у молоді формуються ті основні поняття, погляди, почут­тя, звички, які стають підвалиною духовного становлення особис­тості.

Родинне життя з його багатогранними психологічними, мо­ральними й побутовими особливостями є своєрідною школою підготовки хорошого сім'янина.

Сім'я виховує дітей усім ладом свого життя. До того ж ро­динне виховання відбувається у своєрідній психологічній атмо­сфері, створеній стосунками між подружжям, батьками і дітьми. Сім'я є першим І неперевершеним за силою впливу осередком, який соціалізує особистість, розширює її кругозір і наділяє жит­тєвим досвідом.

Життя і спілкування у дружній, згуртованій сім'ї, у колі близьких і рідних людей дає змогу найбільш повно виявляти свої почуття, інтереси та емоційні переживання. Правильно поставле­на діяльність сім'ї — виховна, господарсько-економічна, ор­ганізація побуту, споживання і дозвілля — створює великі мож­ливості для задоволення духовних та інтелектуальних запитів дітей. У сім'ї з її здоровою моральною атмосферою діти нор­мально розвиваються, з повагою й любов'ю ставляться до батьків. Відносини любові й дружби встановлюються також між братами й сестрами.

Виховання дітей — це не тільки особиста справа батьків, а й їхній громадський обов'язок.

Отже, у народній педагогіці чітко виділене головне коло провідних вихователів дитини, до яких належать мати, батько, старші діти, брати і сестри, бабусі й дідусі, близькі й далекі ро­дичі (сім'я загалом), свояки, куми, домашні няні, ровесники, дит садок, школа, виправні будинки для занедбаних дітей, будинки для сиріт, виховні заклади для дітей хворих та інвалідів, а та­кож релігія і природа. У свою чергу, природа об'єднує такі фак­тори впливу на розвиток виховання, як-от: вроджені здібності дитини, індивідуальні особливості, стать; зовнішні впливи (клімат, ландшафт, харчування, житло, флора і фауна, побут, матеріальне становище, природні краєвиди й земельні угіддя), місце проживання (село, селище, місто).

Основою виховання є праця — найперше життєдайне дже­рело людської гідності, моральності та щастя. Тому прекрасною є родинна виховна традиція, за якою кожний член сім'ї, у тому числі й дитина, обов'язково трудиться, бере на себе частину за­гальних турбот та обов'язків. Дітей змалку привчають до самооб­слуговування, до посильної праці. Чим старші діти, тим склад­ніші й вагоміші їхні трудові обов'язки. Навіть тоді, коли дитина почала ходити до школи й на першому плані стало її навчання, вона не усувається від інших видів праці, зокрема побутової.

Зробивши трудову підготовку центральною у своїй виховній системі, народна педагогічна практика наочно й переконливо до­вела, що без трудового виховання немислиме ні моральне, ні ро­зумове, ні фізичне, ні естетичне формування особистості (як не­мислиме й виховання взагалі). Єдність Трудового й морального виховання має на меті насамперед формування працьовитості й дисциплінованості, сумлінного й творчого ставлення до праці. Оцінкою моральної та естетичної краси людини теж є праця: гарний і моральний той, хто любить працю.

Домашні умови, побут сім'ї, її культурний рівень справляють величезний вплив на естетичну сприйнятливість дитини, на формування її смаків та уподобань. Народна педагогіка в обов'я­зок батьків увела прилучення дітей до прекрасного, орієнтуючи на застосування таких надійних засобів естетичного виховання дітей у сім'ї, як природа, праця, мистецтво, естетика побуту й поведінки, залучення до художньої творчості.

Народну педагогіку неможливо уявити без фізичного вихо­вання. Віковічне прагнення людства - мати фізично досконале, здорове, життєрадісне покоління, підготовлене до продуктивної праці.

Народна педагогіка є динамічною виховною системою, яка змінюється й удосконалюється разом з економічним розвитком суспільства.

Сумніву не підлягає, що саме етнопедагогіка, народні виховні засоби є тим джерелом, яке за його повного використання може зробити значний вклад у збагачення педагогічної науки, будів­ництво національної школи, встановлення гармонії сім'ї і школи у вирішенні сучасних виховних проблем, пов'язаних з повернен­ням батьківській та шкільній педагогіці її істинно народної ду­ховно-моральної основи.

За критерій оцінки науковості будь-якої теорії родинно-шкільного виховання треба брати ступінь її відповідності етнопедагогіці. Перебудова виховання дітей та підлітків у школі та сім'ї мусить проходити через застосування етнопедагогіки. Здійснити це треба не тільки в сім'ї, а й у дитячому садку, в школі, про­фесійних навчальних закладах, а також у педагогічній пропа­ганді, батьківському всеобучі.

Застосування знань і засобів етнопедагогіки ставить реаль­ний заслін бездуховності, національному нігілізму, історичному безпам'ятству, допомагає дітям і підліткам усвідомити свою роль як спадкоємців народних цінностей і традицій, національної сімейно-побутової культури.

Література

Декларація про державний суверенітет України // Літера­турна Україна. — 1990. —

17 лип.

Державна національна програма "Освіта" ("Україна XXI століття"). — К, 1994.

Артюх Л. Ф. Українська народна кулінарія. — К, 1977.

Бабишин С. Д. Школа та освіта Давньої Русі (IX—І пол. ХШ ст.). — К., 1973.

Балади. Кохання та дошлюбні взаємини. — К, 1987.

Борисенко В. К. Весільні звичаї та обряди на Україні. — К, 1988.

Болтарович 3. В. Народне лікування українців Карпат кіпця XIX — початку XX ст.

— К., 1980.

Бурячок А. А. Назви спорідненості і свояцтва в українській мові. — К., 1961.

Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава, 1994.

Весільні пісні. — К, 1988.

Винниченко В. Відродження нації. — Ч. І—III. — К, 1992.

Воропай О. Звичаї нашого народу. — Ч. І—II. — К, 1991,

Гайдай М. М. Народна етика у фольклорі східних і західних слов'ян. — К., 1972.

Гаврилюк Н. К. Картографирование явлений духовной куль­тури (по материалам

родильной обрядности украинцев). — К, 1981.

Граціанська Л. М. Нариси з народної математики України. — 1968.

Грицай М. С, Бойко В. Г., Дунаєвська Л. Ф. Українська на­родно-поетична творчість.

— К., 1983.

Гнатюк В. М. Вибрані статті про народну творчість. — К., 1966.

Грушевський М. Про Українську мову і українську школу. — К, 1991.

Горленко В. Ф. Нариси з історії української етнографії. — К, 1984.

Дитячий фольклор. — К, 1986.

Довжепок Г. В. Український дитячий фольклор. — К., 1981.

Довженко О. її. Щоденник // Україна в огні. — К., 1990.

Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персонали. — К., 1993.

Закувала зозуленька. Антологія української народної твор­чості. — К., 1989.

Календарно-обрядові пісні. — К., 1987.

Колискові пісні. — К., 1973.

Кравець О. М. Сімейний побут і звичаї українського наро­ду. — К, 1966.

Квіти верховини: Коломийки. — Ужгород, 1985.

Культура і побут населення України. — К, 1991.

Курочкін О. В. Новорічні свята українців: традиції і сучас­ність. — К, 1978.

Летіла сорока по зеленім гаю. Дитячі та молодіжні українські народні ігри. — К,

1990.

Макаренко А. С. Книга для батьків // Зібр. т.: В 7 т, — К., 1954. — Т. 4.

Макаренко А. С. Виступи з питань сімейного виховання // Зібр. тв. — Т. 4.

Мицик Ю. Л., Плохій С. М., Сторожепко І. С. Як козаки воювали. —

Дніпропетровськ, 1990.

Народні усмішки. — К, 1986.

Народні оповідання. — К, 1986.

Огієнко І. Українська культура. — К, 1991.

Основи національного виховання. — К., 1994.

Пазяк М. М. Українські прислів'я та приказки. — К., 1984.

Пашкова Б. Т. Етнокультурні зв'язки українців та біло­русів. — К, 1978.

Погребенник Ф. Наша дума, наша пісня. — К., 1991.

Приступа Е. Я., Пилат В. С. Традиції української націо­нальної фізичної культури.

— Львів, 1991.

Пушик С. Г. Перо золотого птаха. — Ужгород. — 1978.

Рекрутські та солдатські пісні. — К, 1974.

Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні. — К, 1991.

Російщення України. Науково-популярний збірник / Гол. ред. Леонід Полтава. —

К., 1994.

Семчигиин М. Тисяча років української культури. — К., 1993.

Січинський В. Чужинці про Україну. — Львів, 1994.

Сковорода Г. Вірші, пісні, байки, діалоги, трактати, притчі. — К., 1983.

Скуратівський В. Т. Берегиня. — К., 1988.

Скуратгвський В. Т. Посвіт. — К., 1989.

Ступак Ю. Я. Виховне значення українського фольклору. — К, 1960.

Соціально-побутові пісні. — К, 1985.

Стельмах Г. Ю. Історичний розвиток сільських поселень на Україні. — К, 1964.

Субтельний О. Україна. Історія. — К, 1994.

Сухомлинський В. О. Моральні заповіді дитинства і юності. — К., 1966.

Сухомлинський В. О. Батьківська педагогіка. — К., 1978.

Сявавко Є. І. Українська етнопедагогіка в її історичному ро­звитку. — К., 1974.

Український дитячий фольклор. — К., 1962.

Українські народні думи та історичні пісні. — К., 1990.

Українознавство. Посібник / Укл. В. Я. Мацюк, В. Г. Пу­гач. — К, 1994.

Українська душа. — К., 1992.

Українські прислів'я та приказки. — К., 1984.

Українські приказки, прислів'я і таке інше / Спорудив М. Номис. — Ст., 1864.

Українські народні пісні, наспівані Д. Яворницьким. — К,, 1990.

Українські народні загадки. — К, 1963.

Ушинський К. Д. Про сімейне виховання. — К., 1974.

Франка 1. Я Педагогічні статті і висловлювання. — К, 1961.

Шевченко Т. Г. Кобзар. — К., 1988.

Ярмиш Ю. І. У світі казки. — К., 1974.

Поиск по сайту: