Принципи й методи навчання та форми його організації

У народі здавна побутує справедлива думка, що навчання не така вже й проста справа ("Наука не пиво: в рот не ввіллєш", "Нема науки без муки"). Його не можна звести до простої пере­дачі знань, якими володіє вихователь, тим, хто цих знань не має. Це спонукає до постійних пошуків раціональних Шляхів ор­ганізації навчання, відкриття його об'єктивних закономірностей, які знайшли своє відображення у принципах і методах навчання.

Дидактичні принципи — це основні положення, якими ке­рується вихователь при організації навчання. Принципів навчан­ня у народній дидактиці ніхто не вигадав. Вони постали емпірич­ним шляхом на основі узагальнення народної практики навчання і відкриття його найтиповіших об'єктивних закономірностей.

Вироблення принципів навчання в народній дидактиці відбу­валося поступово. Кожний крок щодо пізнання природи, суспіль­ства, людини, розвитку виробництва, матеріальної і духовної культури не тільки розширював і поглиблював зміст навчання, а й забезпечував поступ у застосуванні його принципів. Глибина й точність відображення закономірностей процесу навчання визна­чається рівнем розвитку народної педагогіки і суміжних з нею Галузей знань — народної психології, фізіології. Мотивізація до­цільності додержання того чи іншого дидактичного принципу нерідко випливає також а позицій народної філософії. Напри­клад, народна філософська течія природовідповідності актуалізу­вала в народній дидактиці принцип природовідповідності, за яким навчання треба проводити з урахуванням природи дитини, зокрема її особливої піддатливості до навчання ("Гни дерево, по­ки молоде, вчи дітей, поки малі", "тоді вчи, як упоперек на лавці лежить, а як уздовж ляже, тоді вже не навчиш", "Чого Івась не навчиться, того Іван не знатиме"), вікових та індивідуальних особливостей ("Що голова, то розум", "Всяк розумний по-своєму: один спершу, а другий потім"). Народна філософія сенсуалізму, яка вважає, що навколишній світ пізнається в основному через відчуття і почуття людини, та розглядає відчуття як відобра­ження об'єктивної реальності, висунула на передній план прин­цип наочності ("Краще раз побачити, ніж сто разів почути"). Ха­рактерно, що народна дидактика до кожного відкритого нею принципу ставиться з однаковою увагою, не допускаючи при­меншення хоч би одного з них. Показовим у цьому відношенні може бути ставлення до наочності, роль якої в навчанні велика, але не всеосяжна ("Око бачить далеко, а думка ще дальше") Чуттєве сприйняття деколи може бути неточним, а то й оманли­вим ("Чув дзвін, та не знає, де він"). Уникнути цього можна че­рез забезпечення єдності суттєвого пізнання з логічним ("Треба розумом надточити, де руки не візьмуть"), через збудження свідомості й активності думки ("Хто думає, той і розум має"). А коли ще згадаємо поширені серед народу афоризми: "Говори ма­ло, слухай багато, а думай ще більше", "Не на користь книжку читать, коли вершки лише хапать", то твердо переконуємося у послідовному відстоюванні народною дидактикою принципу свідомості й активності навчання. Справжній успіх грунтується на свідомому навчанні, на бажанні вчитися ("Гарно того вчити, хто хоче все знати"). І навпаки, нехтування навчанням призво­дить до сумних наслідків ("Ледачий учень плачучи до школи йде"). У полі зору української етнодидактики перебуває можли­вість підвищеної чутливості дитини чи підлітка в певні періоди до навчального матеріалу і виховних дій, яка в педагогічній науці називається сенситивністю, береться до уваги також і запобіган­ня пригніченню розуму й психіки дитини (депривації).

Народна дидактика наскрізь оптимістична, пройнята глибо­кою вірою в утверджуючу силу навчання. Тому й закликає: 'Не кажи — не вмію, а кажи — навчусь". Навчання має бути доступ­ним, відповідати вікові і рівневі розвитку дитини. Принцип до­ступності навчання у народній дидактиці вимагає, шоб нові знання були посильними для дитини, грунтувалися на її жит­тєвому досвіді, вже здобутих знаннях, щоб кожна порція нових знань підносила особистість на вищий рівень розвитку, вела її від простого до складного, від невідомого до відомого.

Доступність не означає спрощеності чи штучного полегшення. Навчання — не забавка і не розвага, а серйозна, наполеглива праця. Справжнє навчання те, яке вимагає долання певних труд­нощів ("Доки не впріти, доти не вміти", "Хто хоче знати, тому треба менше спати"), дає людині знання, що їх вона може збе­регти протягом усього життя. Спрямування народної дидактики в майбутнє, орієнтація на додержання принципу міцності навчан­ня зафіксовані, зокрема, у таких народних висловах: "Що в мо­лодості навчишся, то на старість як знайдеш", "Учись змолоду — пригодиться на старість", "Учись — на старість буде як знахід­ка".

Народна дидактика зародилася, виросла і зміцнила у вирі життя народу. Вона виплекана генієм колективного розуму ба­гатьох людей. Інакше кажучи, народна дидактика постала зі школи життя, тому провідним її орієнтиром стало саме життя, життєві потреби людини, реалізація принципу зв'язку навчання з життям, який передбачає передовсім життєвість і актуальність

змісту навчання ("Потрібно учиться, завжди пригодиться"), ор­ганічну єдність знань, умінь і навичок ("Науки не носить за пле­чима", "На те коня кують, щоб не спотикався"), поєднання нав­чання з виробничою працею ("Хто багато робив, той і багато знає", "Хто що вміє, то і діє", "Хто що знає, тим і хліб заробляє", "Губами говори, а руками роби", "Хто добре вчиться, той буде добре й робить"). Останнє означає, що здобуті людиною знан­ня — не мертвий вантаж, а міцна опора в повсякденній трудовій діяльності. Про того, в кого голова начинена знаннями, далекими від життя, у народі іронізують: "Учений, а кобили не запряже".

Цінними є не будь-які знання, а достовірні, правдиві ("Правда світліша сонця", "Той дає раду, хто знає правду").Справжні знання дають змогу пізнати навколишній світ, зрозуміти, найістотніші властивості та взаємозв'язок предметів і явищ. Справжні знання — це знання наукові. Про науку в фольклорі є чимало висловів: "Наука в ліс не веде, а з лісу виво­дить", "Чим більше науки, тим довші руки", "Де більше науки, там менше муки". Людина, озброєна науковими знаннями, непе­реможна. Сила науки в тому, що вона дає об'єктивне відобра­ження світу, озброює людину системою знань про закономірності розвитку природи і суспільства та способи впливу на навколиш­ню дійсність. Народна дидактика постійно прагне до наукових знань. Вона поставила науковість навчання у ряд своїх найваж­ливіших дидактичних принципів. Народ визнає справжнім тільки те навчання, яке спрямоване на засвоєння наукових знань. Тому й слово наука, крім прямого значення, у народному розумінні асоціюється ще й з іншими поняттями: наука — це освіта, на­вички, знання, набуті людиною у процесі навчання, життєвого досвіду; те, що повчає, дає життєвий досвід. У народі досить часто поняття "посилати, віддавати вчитися куди-небудь, до ко­гось" передають словами "віддавати в науку". Навчання — це наука. Провчити кого-небудь теж означає "дати науку". Коли когось застерігають від прикрих помилок, то кажуть: "для нау­ки"; "у (на) науку".

Ми вже говорили, що народна дидактика визнає тільки те навчання, яке виховує. У зв'язку з цим вона твердо й послідовно обстоює принцип виховуючого навчання. Навчання і виховання у народній дидактиці так тісно переплелися, що в багатьох мо­ментах їх розділити просто неможливо, бо сприймаються вони як одне ціле. Віра у виховні можливості навчання така велика, що поняття "навчання (науки)" нерідко фігурує замість поняття "виховання". Коли в народі кажуть "навчання", то здебільшого мають на увазі виховання: "Умів дитину народити, умій і навчи­ти", "За науку цілуй батька й матір у руку", "Та дитина ледача, якої батько не вчив", "Злому синові не в честь наука", "Діти батька не вчать". Емпіричним шляхом народна дидактика дійшла справедливого висновку, що навчання — основний чинник стано­влення особистості (формування розуму й світогляду дитини, її почуттів, історичної нам'яті, уяви, національної свідомості, мо­влення і мислення, уваги й спостережливості, ставлення до жит­тя, знань і праці, пізнавальних і творчих здібностей та інтересів). Навчання за народною дидактикою спонукає розум дитини вби­рати характер і психологію своєї нації, її переконання, звичаї, традиції, моральну, інтелектуальну й естетичну культуру. Надійним спільником у цій важливій справі є різноманітні мето­ди і прийоми навчання.

Методи навчання — це способи педагогічних дій, за допомо­гою яких досягається засвоєння знань, умінь і навичок, а також розвиток пізнавальних і творчих здібностей людини. Прийом є частиною методу, його деталлю, що виявляється в окремих опе­раціях мислення, моментах процесу засвоєння знань, формуван­ня умінь і навичок. Методи і прийоми навчання у народній ди­дактиці мають психолого-педагогічний вплив на особистість. До того ж вони дуже прості, легкі й загальнодоступні в застосуванні, розраховані на масове користування. Умовно їх можна поділити на чотири групи: наочні, словесні, практичні й ігрові.

Наочний метод — показ дітям явищ навколишньої дійсності. Використання його відповідає дидактичному принципові наоч­ності, а застосування пов'язано насамперед зі спостереженням. У повсякденному житті дитина вже змалку спостерігає за працею дорослих, змінами в житті рослин, у неживій природі, звичками тварин, учинками людей, побутом. Важливе значення у навчанні має також показ предметів, малюнків, зразків певних речей (наприклад, вишивки під час вишивання, аплікації чи якоїсь

конструкції), способів дії під час навчання рукоділля, фізкуль­турної вправи, танцю, ознайомлення з творами народного образо­творчого мистецтва.

Наочні методи використовуються у тісному зв'язку зі словом. Народна дидактика розглядає слово як важливий засіб здобу­вання знань. Вона за свою багатовікову історію виробила великий арсенал словесних методів навчання. До них належать бесіда, розповідь, опис, пояснення, читання, усна народна оповідна творчість (казки, легенди, перекази, спогади, бувальщини), на­родна пісенна творчість (календарна обрядова поезія, трудові пісні, думи, історичні пісні, балади, пісні ліричні, родинно-побутові, соціально-побутові, козацькі, антикріпосницькі, рек­рутські та солдатські, чумацькі, бурлацькі, строкарські, заробіт­чанські, стрілецькі, коломийки і частівки, народна драма, робіт­ничі пісні, пісні боротьби) і народна повчальна творчість (прислів'я і приказки, притчі, заповіді, правила, сентенції, забо­рони).

Народна дидактика бореться за те, щоб молодь не тільки ма­ла знання, а й володіла відповідними вміннями і навичками, тоб­то вміла застосувати здобуті знання на практиці, у трудовій діяльності. Особливої актуальності в зв'язку з цим набули прак­тичні методи навчання. Діти виконують практичні завдання за зразком (чи за вказівкою). Зразок орієнтує на те, що слід зроби­ти, а вказівка — як зробити. Найчастіше ці завдання відобража­ють суть трудових обов'язків. Тому й практичні методи навчання у народній дидактиці в основному втілювалися у повсякденній праці.

Велику увагу народна дидактика приділяє методам, які сти­мулюють навчання. До таких методів належать різноманітні ігри — дидактичні, рухливі, драматизовані, а також епізодичні ігрові прийоми. Усіх їх об'єднуємо в ігрову групу методів. Ця група в народній дидактиці представлена дуже щедро, у чому легко можна переконатися навіть із самою тільки переліку на­родних дитячих рухливих ігор і забав: "У ворони", "У вуха", "Гуси-гуси, додому", "У гльога", "У дарунки", "У довгої лози", "У дула", "У джгута", "У зайців", "У ковіньки", "У кавуна", "У коз­ла", "У койструбки", "У крамаря", "У неба", "У ножа", "У палочки", "У перепілки", "У піжмурки", "У сліпака", "У сороки" та ба­гато інших. До словесних ігор належать народні загадки й скоро­мовки, запитання, задачі, головоломки, шаради, небилиці, лічил­ки, колискові пісні та забавлянки (утішки), ігрові пісні й приспів­ки, заклички та примовки, прозивалки і дражнилки, безкінечні пісеньки та діалоги, звуконаслідування. Народна дидактика на­дає великого значення ігровим методам, які викликають інтерес до знань, розвивають допитливість і кмітливість дітей, сприяють сенсорному вихованню, вселяють життєвий оптимізм, будять емоційну снагу. Те, що в звичайній ситуації може бути нудним, тяжким і нецікавим, у грі стає легким і захоплюючим. Однак на­родна дидактика не зводить навчання тільки до ігор і забав. Вона культивує лише елементи гри в навчанні, а не замінює навчання грою. Навчання — це наполеглива, мозоляста, напружена й ко­пітка праця. Тому й ставитися до нього слід серйозно, скру­пульозно шукаючи оптимальних варіантів на основі раціонально­го застосування відповідних принципів, методів і форм навчання.

Форма навчання є важливим компонентом народної дидак­тики. Вона наділена властивою тільки їй функцією. Якщо при визначенні змісту навчання народна дидактика прагне відповісти на запитання "Що вчити?", через принципи навчання зорієнтува­ти на вимоги до навчального процесу, в методах розкрити шляхи й способи навчання, то в формах вона відображає найраціональнішу організацію навчання. Форми організації навчання визна­чаються її можливостями та умовами функціонування й органіч­но пов'язані зі змістом, принципами й методами навчання, втілю­ваними на практиці. Зокрема, народна дидактика виділяє такі найпоширеніші форми навчання: навчання "ланцюжком", само­навчання, челядництво, наставництво, похід, прогулянка, екскурсія, гурткове заняття, колективне голосне читання. Форми навчання, як і його методи, в народній дидактиці склалися істо­рично і зазнають у своєму розвиткові змін.

У навчанні "ланцюжком" діє принцип: "Знаєш і вмієш сам — навчи іншого". Це одна з форм індивідуального взаємонавчання. Склалося воно в народній дидактиці дуже давно.

У систему етнопедагогіки входять також самонавчання, че­лядництво як форми професійної підготовки, участь у гуртках,

прогулянках, походах, екскурсіях. В сучасній українській етнодидактиці поширені такі форми здобуття і поглиблення знань, як читання книжок, газет, журналів, слухання радіо, доповідей, лекцій, повідомлень, перегляд телепередач, відвідування музеїв, виставок, кіно, театрів, зустрічі з відомими людьми, вченими, спеціалістами з різних галузей знань, громадськими діячами.

Говорячи про форми навчання, слід згадати й про форми виявлення власне народної дидактики порівняно з дидактикою науковою. Наукова дидактики знаходить своє вираження у нау­кових працях учених, а застосування — у діяльності педагогів-професіоналів, у шкільному навчальному процесі. Народна ж дидактика живе в пам'яті народу, масовій навчальній практиці батьків, навчально-виховних народних традиціях. Школою, підручником, уроком для тих, хто вчиться за народною дидакти­кою, є життя і праця. Народна дидактика відзначається не тіль­ки великою масовістю аудиторії, а й широким педагогічним діа­пазоном виявлення змісту, принципів, методів і форм навчання з явною тенденцією до їх розвитку й удосконалення.

Поиск по сайту: