Звідки ти?

Діти бігають навколо дівчинки, якій зав'язують очі, торкаю­чись її злегка, щоб не знала, кого ловити. Між ними відбувається такий діалог:

— Звідки ти?

— З Яворова.

— Чия ж ти?

— Ковальова.

— Бувай здорова, Ковальова!

— Бувай здорова, Ковальова!

— На чім стоїш?

Цей же діалог відбувається, коли очі зав'язують хлопцеві:

— На чім стоїш?

— На шпильках.

— Чому тебе не колють?

— Бо я в червоних чобітках.

— А хто тобі їх робив?

— Стефанко.

— Біжи, біжи! Лови його!¹

Мета кожної народної пісні-гри — підготувати дитину до життя і праці. У багатьох з них — наслідування трудової діяль­ності дорослих. Наприклад, пісні "Огірочки", "Мак", "А ми просо сіяли" відображають трудові операції, пов'язані з вирощуванням цих культур. Через багаторазове повторення ігрових дій народна дидактика прагне прищепити дітям повагу до праці, до народних традицій і звичаїв, бажання і вміння працювати, поєднувати працю з відпочинком, раціонально проводити своє дозвілля.

В аспекті мовного розвитку дітей істотне значення має жан­рова різноманітність ігрових пісень. Переважну більшість з них наповнює казковий зміст, що свідчить про давність їх походжен­ня. Своїм корінням дитячі ігрові пісні сягають у сиву давнину, у сферу життя та побуту наших далеких предків, які вірили в міфічних божеств (Ярило, Коляда, Коструб) і влаштовували на їхню честь різноманітні ігрища. З часом ігрові пісні, створені до­рослими, повністю осіли в дитячому репертуарі.

Граючись, діти люблять змагатися між собою. Реалізувати це прагнення допомагають голосилкм (змагання У тривалості) та мовчанки, до яких діти вдаються після бурхливих ігор для заспокоєння та відпочинку.

— Кішка здохла,

Хвіст обліз,

Хто промовить,

Той і з'їсть!

— швидко говорить ведучий і одночасно різними кумедними жестами й гримасами прагне розсмішити гравців. Програє той, хто перший не витримав і порушив мовчанку.

Багаті на творчу фантазію дітей лічилки — римовані віршики на шість, вісім, десять і більше рядків, за допомогою яких перелічуються гравці (звідки й походить назва). У лічилках пере­важно фігурують слова на позначення лічби.

Раз, два — дерева,

Три, чотири — вишили звірі,

П'ять, шість — пада лист,

Сім, вісім — птахи в лісі.

Дев'ять, десять — це сунички

Підвели червоні личка.

Раз, два, три, чотири, п'ять —

Вийшов зайчик погулять.

Як нам бути, що зробити?

Треба зайчика зловити,

Будем знову рахувать:

Раз, два, три, чотири, п'ять.

Нашим дітям відомі й такі лічилки, як "Раз, два, три, чоти­ри — мене грамоти учили", "Сидір, Мидір та Каленик", "Одинчики, дробинчики", "Хобре-бобре", "Гулі-гулі", "Ходить бу­сол по болоту", "Сітка-вітка", "Бігла лялька по току" та ін.¹ Ди­дактичне значення лічилок полягає у тому, що вони в ігровій формі, легко, доступно й швидко підводять дітей до засвоєння числових понять у їх практичному застосуванні. Щоправда, мо­жуть бути лічилки, де не вжиті числівники, як, наприклад, лічилка, якою діти користуються, граючись у піжмурки:

Котилася торба

З високого горба,

А в тій торбі

Хліб-паляниця

Кому доведеться —

Той буде жмуриться.

Лічилки виконуються здебільшого речитативом. Крім прив­чання до кількісного аналізу предметів, вони активно прилуча­ють дітей до словникового багатства рідної мови, загострюють чуття до смислових та інтонаційних барв живого слова. Слід зазначити, що діти не тільки користуються лічилками, а й самі їх складають. Отже, застосування лічилок є стимулом для роз­гортання словесної творчості дітей, розкриття лінгвістичних здібностей і мовних обдаровань.

Походження дитячих лічилок давнє. Поштовхом для їх по­яви, очевидно, послужили старовинні форми ворожінь, коли ви­падкове випадання жеребка комусь уважалося волею долі і не могло ображати чи сприйматися як несправедливість.

У звуковому оформленні лічилок може бути зроблений наго­лос на вимовленні певного звуку з метою тренування артикуляції і вироблення певних орфоепічних навичок. Наприклад, хтось з гравців, торкаючись по черзі рукою дітей, вимовляє:

Семен сказав своїм синам:

— Сини, складіть скирту сіна,

— Сини склали скирту сіна.

— Семен сказав своїм синам:

— Спасибі.

На кого припало слово "спасибі", той стає ведучим. Неважко помітити навмисне нагромадження тут фонеми «с» та увагу до гарних людських взаємин (слухняність синів Семена, ввічли­вість батька). Навчальна й виховна суть цієї лічилки очевидна.

Дитячій творчості властиві ще й такі лічилки: моно, двоно, трон, чатер, патер, шістер, містер, шутка, вутка, чах.

Що це таке? Це теж лічилка за призначенням і ритмом, але числівники в ній (у даному випадку від одного до десяти включ­но) зашифровані у вигаданих словах. Про генезис такого прийо­му можна легко здогадатися: "незрозуміла" мова зумовлена ко­лишнім забобонним уявлення про магічну силу числа, стародав­нім звичаєм табу в лічбі — забороною лічити й називати числа, намаганням обминути лічбу навіть у розмові: господиня не лічила яєць, щоб кури добре неслися; журавлів під час перельотів не

лічили, щоб не втратили пам'ять; мисливець не лічив упольовану ним дичину, щоб вдалим було наступне полювання. Такі повір'я давно відійшли в минуле, ніхто в них не вірить, а діти навіть їх не знають, але замінники числівників у лічилках вживають, іду­чи за успадкованою традицією, а ще більше — заради цікавої забави, з бажання повеселитися, погратися словами, здивувати своєю вигадкою інших. До речі, діти так захоплюються цією грою, що передають вигаданими словами не тільки числові, а й інші поняття, що істотно впливає на вироблення в них мовної ін­туїції. Принагідно згадаємо ще хоча б таку словотворчу забаву дітей, як переставляння складів. "Чешхо сятивчи тивапла?" — запитує одна дитина другу. Та відповідає: "Чухо". Присутні при цій розмові дивуються: про що це діти говорять такою чудер­нацькою мовою. Дітям це подобається. Виявляється, нічого дивно­го тут немає. Просто один другого запитує: "Хочеш вчитися пла­вати?" А той відповідає: "Хочу".

Різні словесні жанри й прийоми, поширені в дитячому сере­довищі, привчають кожного змалку будувати добрі міжособистісні взаємини, оберігаючи людську гідність, уміти прощати необачність, бути скромним, не впадати в амбіцію, розуміти гу­мор і жарти. Цьому сприяють різні словесні дотепи, кепкування, дражнилки.

Виробленню мовної пильності сприяє, зокрема, дотеп-пастка:

Ведучий: Я піду в ліс.

Слухач: І я.

Ведучий: Зрубаю дуба.

Слухач: І я.

Ведучий: Зроблю корито.

Слухач: І я.

Ведучий: Свині будуть їсти.

Слухач: І я.

Діти зі сміхом сприймають подібні дотепи, поблажливо став­ляться до прізвиськ, які, по суті, серед дітей не обминають ніко­го, до кепкувань, по-дитячому наївних і не розрахованих на об­разу:

— Скажи "Коса".

— Коса.

— Твоя тітка оса.

Далі мовці міняються ролями:

— Скажи "На городі хата".

— На городі хата.

— Твоя голова пелехата.

Як бачимо, останні слова в дитячих кепкуваннях переважно римуються, у прізвиськах — теж: "Іван-побиван", "Остап-цап", "Михайло-попихайло", "Юлька-цибулька", "Федька-редька". На­слідуючи дорослих або сперечаючись між собою, діти створюють ущипливі пісеньки-дражнилки: на Івана:

Ванька-встпанька требуха

З'їв корову і бика,

Сімсот, поросят,

Самі ніжки висять.

на Дмитра:

Мицьку-мщь,

Мицьку-миць,

Ходи, дам ти варепиць:

Варениці посолені

Та ще й салом помащені.

Дражнилки можуть осуджувати ненажерливість ("Ненаже­ра — тлуста бочка і химера"), брехливість ("Брехач-клепач, трю­кач, пустий квач"), злодійство ("Злодій-злодій, вкрав коралі, сидів місяць в криміналі"), наклепництво ("Наклепник — шпик, зашкарублий черевик").

Слід зазначити, що кепкування і дражнилки з погляду на­родної педагогіки мають суперечливий характер. З одного боку, вони шкідливі, бо здатні рознервувати, зіпсувати на якийсь час добрі відносини між дітьми, можуть навіть включати лайливі слова. Тож якогось особливого педагогічного чи художньо-естетичного значення вони не мають. Та й, до речі, викликають осуд не тільки дорослих, а навіть самих дітей. Про любителів дражнити кажуть: "Дражнило — собаче рило!".

Але як дражнилки, так і кепкування серед дітей живуть, тому що відповідають імпульсивній психіці дитини, потягу до словесної творчості. Що робити? Може, категорично заборонити? А що дасть така заборона? Хіба що відіб'є бажання щирого воле виявлення настрою, захоплення римуванням слів, критичного ставлення до вчинків, придушить мовну ініціативу, позбавить можливості пізнати полеміку, відчути суть міжособистісних взаємин, набути вміння відстоювати свою гідність, усувати непо­розуміння, бути стриманим, статечним, уміти попросити проба­чення, помиритися, якщо допустив необачний учинок, чи посва­рився, не ображатися на критику, якщо вона справедлива, не бу­ти злопам'ятним. Між іншим, діти не злопам'ятні. Якщо вони по­сварилися, то швидко миряться, забуваючи про недавні непоро­зуміння.

Отже, категорична заборона дитячої словесної творчості, зо­крема дражнилок, мало що дасть. Діти, може й менше та потай­ки, все одно дражнитимуться. Цей жанр дитячої словесної твор­чості допустимий, але у відповідних рамках. Якщо батько чи ви­хователь помітив, що дражнилки ведуть до занадто гострого конфлікту — сварки чи бійки, то треба дітей зупинити і запро­понувати помиритися за принципом: "Уміли посваритися — умійте і помиритися". Народна педагогіка має на такі випадки навіть мирилкм. Ці слова співають двом дітям, якщо вони посва­рилися:

Мир —- миром,

Пироги з сиром,

Вареники в маслі,

Ми подружечки красні,

Поцілуймося!

Діти, які посварилися, подумають, подумають, а потім і по­миряться.

Якщо сварка виявилася глибокою і затяжною, то й мирилка довша:

Вишні-черешні розвиваються,

Синє озеро розливається.

Ясне сонечко усміхається.

Жито силоньки набирається.

Через тин вишня похилилася.

Дві подруженьки посварилися.

Тобі яблучко, лісні грушечка,

Не сварімося, моя душечко

Тобі яблучко, мені зернятко,

Не сварімося, моє серденько.

Цікавою, веселою і захоплюючою словесною грою для дітей старшого віку є скоромовки — чудовий витвір народної логопед­ії. Вони складаються з жартівливих висловів, скомпонованих з важких для швидкого вимовляння слів, якими часто розважа­ються діти, випробовуючи свої орфоепічні можливості та вдоско­налюючи власне мовлення. У народній дидактиці їх створено чимало. Ось лише деякі з них: "Прийшов Прокіп — кипить окріп, пішов Прокіп — кипить окріп, як при Прокопі кипить окріп, так і без Прокопа кипить окріп", "Чорний баран, рябе ярча", "Летів го­робець через безверхий хлівець, ніс четвертик гороху, без червотоку, без червоточини, без почервоточини", "Був собі паламар, його діти паламаренята перепаламарилися", "Перепеличка неве­личка, під полукіпком випідьпідьомкалась", "Наша верба найкорчукуватуватіша", "Ходить посмітюха по смітнику з посмітюненя-тами", "Був Собі цебер, перецебрився, мав діти цебренята пере-цебренята", "Правда, що ми ходили дещо і гуторили про що; тільки коли я хоч що або абощо, то нехай мені покищо — от що, а не то що! А ви ще кажете, щоб я там-що-що або абощо...", "Босий хлопець сіно косить. Роса росить босі ноги", "Ти, малий, скажи малому, хай малий малому скаже, хай малий теля при­в'яже", "Хитру сороку спіймати морока. А на сорок сорок — со­рок морок", "Сів шпак на шпаківню, заспівав шпак півню: "Ти не вмієш так, як я. Я не вмію так, як ти". Іноді скоромовки більш розгорнуті, мають діалогічну форму:

Когут каже:

— Вовки ідуть. Баран каже:

— Де?

А пес каже:

— Онде, онде. Квочка каже:

— Клопіт мій, Клопіт мій,

Де курятка подіти? А качка каже:

— Так ті треба,
Так, так.

В українській етнодидактиці скоромовок багато. Це під­тверджує й сама скоромовка: "Всіх скоромовок не перескоромовиш, не перевискоговориш". Переймаючи їх від дорослих, діти з задоволенням розважаються.

До дитячого фольклору входять також сміховинки — ко­роткі дотепні висловлювання дітей з приводу певних життєвих ситуацій¹, а також стидинки (соромилки) — невеличкі, навмисно перекручені в мовному відношенні, римовані вислови, нерідко гидкого змісту, якими підлітки дражнять маленьких дітей чи од­нолітків, а інколи й старших, якщо ті не вимовляють якихось звуків.

Важливу роль у народній педагогіці відіграють прислів'я та приказки. В них не тільки втілені основні ідеї, положення і вис­новки народної дидактики, а й закладена сама програма навчан­ня. Мало того, прислів'я та приказки значною мірою і реалізують цю програму, несучи інформацію з різних галузей народних знань.

Дуже близько до прислів'їв і приказок стоять народні запо­віді й сентенції, які лаконічно, в імперативній формі подають суть істини, яку треба пам'ятати й за якою жити. Вони мають високий емоційний заряд і велику силу виховного впливу на осо­бистість.

Народні сентенції вчать шанувати батька й матір, поважати людей старшого покоління — дідусів і бабусь, берегти родинну злагоду, доброзичливі стосунки між братами і сестрами, бути мудрим і справедливим, мужнім, скромним і стриманим. З роду в рід, з покоління у покоління передаються народні правила, які зобов'язують не залишати людину в біді: голодного нагодувати, спраглого напоїти, дати притулок подорожньому, співчутливо по­ставитися до скривдженого й допомогти йому, відвідати хворого, не допустити лихого вчинку, відвернути від людини біду. На­родна дидактика застерігає від бундючності й хитрості, заро­зумілості й безсоромності, лінощів і заздрості, ненажерливості, пияцтва, розпусти, протиставляючи цим потворним явищам такі моральні чесноти, як щедрість душі й чистота серця, доброзич­ливе й щире ставлення до трудової людини. "Викорінюй зло, чини добро", — вчить народна дидактика. Суть чесноти за народною дидактикою полягає у тому, щоб бути доброчесним, робити добрі діла, боротися за утвердження добра і справедливості, і тут для позитивної орієнтації народна дидактика звертається до кришталево чистої і світлої душі дитини ("Невинний, як дити­на").

Зло багатолике. Воно може виявлятися у недобрих вчинках, лихих думках і словах, злих намірах і бажаннях. Тому й бороть­ба зі злом має бути постійною й безкомпромісною і увінчуватися перемогою й утвердженням добра. Під добром народна педагогіка розуміє все позитивне в житті людей, що відповідає їхнім інтере­сам, бажанням, мріям. Добро є чеснотою, протилежною лихові, злу, це благо, корисна справа, вчинок. Доброю є та людина, яка чинить добро й тяжіє до морального самовдосконалення.

Народна дидактика в своїх діях прагне до забезпечення як навчання, так і виховання. Головне її покликання — активно до­помогти молоді в трудовому й моральному зростанні. Народна дидактика прагне не тільки прилучити молодь до знань, а й нав­чити її самостійно думати, старанно працювати, долати трудно­щі, поєднувати закони, правила, факти в світоглядну систему.

"Розум виховується розумом", — кажуть у народі. Народна дидактика схвально оцінює того, хто вчить дітей спостерігати, бути уважним, розвиває дитячу пам'ять і уяву. У практиці на­родного навчання увагу дітей звертають на те, що їх оточує, під­креслюючи окремі властивості предметів. Дуже часто дорослі в процесі побутової діяльності вголос коментують те, що вони роб­лять. А згодом, із залученням дитини до праці, обсяг навчання збільшується. Діти, виконуючи хатню роботу, працюючи поруч з дорослими на подвір'ї, у полі, на городі, у майстерні, вирощуючи рослини, доглядаючи тварин, вчаться встановлювати причинно-наслідкові зв'язки, між предметами і явищами навколишнього світу, робити певні висновки й узагальнення. Цьому сприяє й пе­ребування дітей на лоні природи. У родинний побут міцно ввій­шла гарна звичка батьків: ідучи в ліс по гриби, ягоди, відпочи­ваючи або подорожуючи, брати з собою й дітей. Під час таких походів дорослі й діти жваво спілкуються, що сприяє розумовому розвитку останніх, розширює їхній кругозір, розвиває мовлення,

формує пізнавальні інтереси. Перебуваючи з дорослими на при­роді, дитина ставить їм безліч запитань, що схвалюється Народ­ною дидактикою ("Хто людей питає, той і розум має"), оскільки розглядається як показник дитячої допитливості й нормального розумового розвитку ("Розумний, як щось не знає, то в іншого запитає"). Не слід відмахуватись від запитань дітей, мовляв, нехай виростуть, то й самі довідаються ("Нехай" — поганий чо­ловік"). Хто так робить, той глушить допитливість і прагнення до знань, гальмує розумовий розвиток дитини ("Дітям не відповіда­ти — розуму не мати"). Зміст дитячих запитань дуже різно­манітний: про навколишні предмети, природу, про знаряддя праці, будову світу, про людей та їхні вчинки, про суспільні явища й події. Характер цих запитань змінюється з віком дити­ни. Серед них бувають і кумедні, й дуже наївні, але обминати чи кепкувати з них не слід. Народна дидактика вимагає, щоб доро­слі серйозно ставилися до дитячих запитань, відповідали на них доброзичливо, чітко і зрозуміло, не обмежуючись при цьому ли­ше словами "так" і "ні", а в доступній формі розкриваючи суть того, про що діти запитують. Мудра відповідь — це та, яка під­штовхує дитину до самостійного мислення, розвиває її уяву і фантазію.

Надаючи виняткового значення у розумовому вихованні спілкуванню дорослих з дітьми, народна дидактика розцінює мудру відповідь на запитання дитини як велике мистецтво, що сприяє засвоєнню нових знань.

Окрасою народної дидактики стали загадки про природу і працю, людину та її духовний світ, дидактичні ігри у вигляді загадок-шарад, загадок-задач, загадок-жартів, вікторин.

Загадка — це короткий алегоричний опис подій, предметів, явищ, які треба впізнати, відгадати. Наприклад: "Стою стрункий, високий, в зелених шатах я, і золотом оздоблена голівонька моя" (Соняшник). Цікаво, що сама загадка про загадку характеризує її так: "Я тобі не говорю, що тобі не договорила. Що це є?"

Щоб успішно справитись з поставленими в загадках завдан­нями, треба мати відповідний запас знань, уміти помічати спіль­не як у конкретному, так і в абстрактному. Цікава загадка завж­ди міцно вкарбовується у дитячу пам'ять, збагачує знання і водночас перевіряє рівень інтелектуальної підготовки, спонукає до різноманітних розумових операцій — аналізу, синтезу, індукції, дедукції і порівняння, учить мислити, логічно обґрунтовувати свої міркування, будить емоційні переживання, привчає до ро­зумової праці, виробляє уважність, спостережливість, кмітли­вість, тямучість, збагачує мову, розвиває пам'ять, уяву. Кожна загадка — це своєрідний урок мислення. Загадки мобілізують до розумової праці над оволодінням знаннями, спрямовують увагу до явищ природи, соціального життя людини, виробничої тех­ніки, матеріальної і духовної культури.

Народна дидактика знає сотні дидактичних вправ та ігор для розвитку кмітливості й розумових здібностей дітей. Так, в Україні є великий цикл загадок, задач і прислів'їв, у яких широ­ко використані математичні поняття.

Слід зазначити, що народні загадки не тільки розвивають, а й перевіряють розум людини. До них охоче вдаються не тільки діти, а й дорослі. Так, парубок, звертаючись до дівчини, пропо­нує:

— Одгадай ти, дівко, сім загадок...

Угадаєш, моя будеш,

Не вгадаєш, дурна будеш.

А що росте без коріння?

А що цвіте без синього цвіту?

А що біжить без прогону?

А що шумить без привіту?

А що сяє круту гору?

А що росте без колосу?

А що плаче без голосу?..¹

На основі загадок влаштовуються "розумові поєдинки". На­приклад, в українській народній казці "Мудра дівчина" розпо­відається, як дочка бідного селянина Маруся допомогла батькові відгадати всі загадки пана, які не відгадав її багатий і бундючий дядько — батьків брат. Примхливий і жорстокий багач не чекав цього й дуже розгнівався, що змушений був визнати перед про­стою біднячкою свою поразку. "Як це? Я такий розумний, а вона

проста собі дівка та мої загадки повідгадувала!" — уголос обурю­вався пан.

Народна дидактика відображує важливі закономірності нав­чання, як у загальнодидантичному аспекті, так і в плані вивчен­ня окремих навчальних предметів. Причому ця тенденція у практиці народного навчання настільки чітка і виразна, що мож­на зробити висновок про зародження у середовищі народу пред­метних дидактик. Не буде перебільшенням сказати, що всі нинішні шкільні наукові методики з'явились на світ Божий знач­ною мірою завдяки народній дидактиці і своїм корінням сягають у предметні дидактики, створені народом..

Так, народна предметна дидактика з мови виробила над­звичайно ефективні методи навчання й дуже цінний дидактич­ний матеріал, у тому числі й такий, що привертає увагу до ролі мови як суспільного явища. Зокрема, запитания-загадки "Що є на світі, що до кожного липне?", "Що всі предмети мають?"), слова-омоніми ("З якого полотна не можна пошити сорочки?"), будо­ва слів ("На небі одно, а в баби двоє", "Яке слово складається з, семи однакових літер?", "На мені молотять за сніпом новий сніп, а якщо з кінця читати, будуть миші враз тікати") та багато ін­ших. Отже, цінних народних знахідок у галузі методики навчан­ня рідної мови багато. Вони стали окрасою сучасної наукової ме­тодики мови. Можливості і потреби їх застосування у роботі вчи-теля-словесника досить великі¹. Подібне можна простежити на прикладі досягнень предметної народної дидактики й з інших галузей знань, зокрема з народної математики.

Дітям з раннього віку прищеплюються навички лічби ("Скільки в тебе рук, ніг, очей, пальчиків на руках і ногах?" А скільки лапок у нашого котика?") Елементи математики мають і дитячі ігри. Діти тренуються на математичних вправах-лічилках. Згодом їм пропонують математичні задачі. Підлітків залучають до виконання певних розрахунків у зв'язку з господарською діяльністю сім'ї² Історичні відомості діти черпають з українських народних дум та історичних пісень, переказів, пройнятих великим патріо­тизмом; За висновками І. Франка, "... думи й пісні виховували нові покоління, вливаючи в них з молоком матері той самий ге­роїчний дух, яким жили батьки"¹.

Народні думи — це жанр українського народного героїчного епосу. Вони народились з умов коккретно-історичної дійсності України XV—XVII століть і стали унікальним явищем не тільки в українській етнопедагогіці, а й у світовій педагогічній культурі, що дало підставу Тарасові Шевченку в поезії "До Основ'яненка" гордо заявити:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

От де, люде, наша славо,,

Слава України!

Без золота, без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як Господа Слово¹,

Основне призначення народних дум — оспівування подвигів українського народу у боротьбі проти колонізаторів, утверджен­ня ідеалів народної педагогіки, здорової родинної і громадської моралі. У них знайшли своє втілення кращі риси справжнього українця: безмежна любов до рідної землі, почугтя власної гід­ності, відданість вірі християнській, вірність національним зви­чаям і традиціям, стійкість у боротьбі за волю і справедливість. Зрадники і запроданці, перевертні, яничари й манкурти в народ­них думах тавруються як злочинці, гірші за ворога-чужинця.

Фольклористами зафіксовано понад 50 сюжетів українських народних дум, серед яких такі відомі, як "Козак Голота", "Маруся Богуславка", "Самійло Кішка", "Отаман Матяш Старий", "Козак-нетяга Фесько Ганжа Андибер", "Буря на Чорному морі" та ін. Деякі з них мають по кілька десятків варіантів ("Втеча трьох братів з Азова, з турецької неволі", "Івась Удовиченко, Коновченко" та ін.): Героями дум виступають борці за щастя наро ду — козак Голота, Івась Удовиченко, Іван Богусловець, Федір Безрідний та ін., безіменні герої-козаки, герої визвольної вій­ни — Богдан Хмельницький, Іван Богун, Максим Кривоніс, Іван Сірко та багато інших мужніх, кришталево чесних захисників рідної землі.

Навчально-виховна сила впливу народних дум в українській етнопедагогіці забезпечується багатьма психолого-педагогічними чинниками. По-перше, думи виражають заповітні мрії і надії на­роду. По-друге, виклад сюжету базується на особливій доскона­лості художнього слова. По-третє, його донесення йде через живе спілкування виконавця зі слухачами на сприятливому емоціо­нальному фоні під акомпанемент кобзи, ліри чи бандури. По-четверте, думи виконувались лише талановитими народними співцями, кобзарями, бандуристами чи лірниками на винятково високому професійно-мистецькому рівні.

Можна собі уявити, яке величезне враження на людей, особ­ливо на дітей і підлітків, справляли віртуозна гра і прекрасний задушевний голос, чітка дикція з виразною інтонацією, міміка та жести сивого кобзаря!

Збереглося немало оповідань очевидців про захоплюючі, не­забутні враження від дум кобзарських. Серед них дуже цікавими є, зокрема, спогади про кобзарів Тараса Шевченка. "Живі вра­ження кобзарів і кобзарських пісень, — відзначав І. Франко, — мусили у Шевченка бути дуже сильні і численні, коли по деся­тилітній розлуці з Україною (від 1829 до 1839) він, виступаючи на поле літературне, майже що крок малює образи кобзарів"¹.

Захоплюючись мистецтвом кобзарів, Шевченко в повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали" відзначив, що навіть у рапсодіях хіоського сліпця, праотця епічної поеми Гомера "нічого нема похожого на наші історичні думи-епопеї, "Олексій Попович пирятинський", або "Утеча трьох братів з Азова", або "Самійло Кішка", або, або, — та їх не перелічиш. І всі вони так піднесено прості й чудові, що якби воскрес сліпий Хіоський та прослухав хоч одну з них від такого ж, як сам він, сліпого кобза­ря чи лірника, то розбив би в дрізки свій луб'янець, називаний

лірою, і став би міхоношою у самого бідного нашого лірника, назвавши себе публічно старим дурнем".

Народні думи й пісні були одним з провідних джерел пое­тичного натхнення Тараса Шевченка. Перебуваючи на засланні, він 17.06.1857 р. у своєму "Щоденнику" занотував: "Я ніби з жи­вим розмовляю з її (України — М. С.) сліпими лірниками і коб­зарями".

Далеко за межі України сягнула слава таких відомих коб­зарів, як Григорій Любистко, Данило Бандурко, Остап Вересай, Іван Кравченко, Федір Гриценко-Холодний, Михайло Кравченко, Андрій Шут, Петро Сіроштан, Семен Зезуля, Федір Кушнерик та ін.

Коріння кобзарства сягає у часи Київської Русі, де вже були співці — виконавці творів на історичні теми. Згадаймо славетного Бонна із "Слова о полку Ігоревім", що "співав славу" захисникам землі Руської. Праотцями українського кобзарства були співець Мануйло, згадуваний у літописі Київському (1137 р.), та Митуса, згадуваний у літописі Волинському (1241 р.). Кобзарі часів ко­заччини є прямими їхніми нащадками.

Поиск по сайту: