|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Визначення віддалі за демаскуючими ознакамиВогонь від цигарки видно до 500 м. Світло кишенькового ліхтаря – до 1,5-2 км. Спалахи пострілу із стрілецької зброї – до1,5-2 км, Світло фар автомобіля і танка – до 4-8 км.
2.4. РУХ ЗА АЗИМУТОМ. ОСОБЛИВОСТІ ОРІЄНТУВАННЯ Цей спосіб руху широко використовують на місцевості, бідній на орієнтири, вночі і при обмеженій видимості. Його суть полягає у витри-манні під час руху заданого магнітним азимутом напрямку на місцевості і відстані в цьому напрямку. Напрямок витримують за допомогою компаса, а відстань вимірюють кроками або по спідометру машини.
Для руху за азимутом необхідно спочатку по карті визначити вихідні дані: магнітні азимути напрямків руху між точками повороту на маршруті та відстані між ними, які оформляють у вигляді схеми (рис. 29)або виписують у таблицю (табл. 1). Магнітний азимут – це кут, відрахований від північного напряму магнітного меридіану (магнітної стрілки зорієнтованого компаса) за ходом годинникової стрілки до напрямку на будь-який предмет на місцевості. Він має значення від 0° до 360°. Щоб визначити магнітний азимутна місцевий предмет за допомогою компаса, треба стати обличчям до цього предмету і зорієнтувати компас, потім, утримуючи компас в орієнтованому положенні, встановити візир пік, щоб візирна риска – проріз – мушка збігалися з напрямом на місцевий предмет. У цьому положенні позначка на лімбі проти вказівника біля мушки – це величина прямого азимута на місцевий предмет (рис. 27).
На даному малюнку магнітний азимутна поодиноке дерево буде 330". Для визначення зворотнього напрямку руху використовують зворотній азимут, який відрізняється відзначення прямого азимуту на 180°. Потрібно додавати або віднімати 180° від прямого азимуту. На рис. 28 зворотній азимут від окремого дерева на точку стояння буде 150°. Для визначення напрямку на місцевості за заданим магнітним азимутом (рис.29), необхідно встановити на шкалі компасу навпроти мушки відлік, який дорівнює значенню заданого магнітного азимуту. Потім, відпустивши фіксатор магнітної стрілки, повернути компас у горизонтальній площині так, щоб північний кінець стрілки встановився навпроти нульової поділки шкали. Не змінюючи положення компасу, намітити на місцевості по лінії візування через цілик і мушку який-небудь віддалений орієнтир. Напрям на орієнтир і буде напрямом, відповідним заданому азимуту. Для витримування напрямку руху використовують проміжні орієнтири. Під час руху за азимутом потрібно знати магнітні азимути з кожного пункту на маршруті руху та відстані між пунктами руху "в парах кроків" (у чоловіка середнього зросту два кроки приблизно дорівнюють 1,5 м). При переході від одного пункту до іншого дотримуються напряму на орієнтири, а відстань підраховують "у парах кроків". На початкових 1 пунктах повороту за визначеним азимутом за допомогою компасу знаходять напрям руху. В цьому напрямі вибирають і запам'ятовують або більш віддалений орієнтир (допоміжний), або розміщений ближче до пункту повороту на маршруті руху (проміжний) орієнтир. Якщо з проміжного орієнтиру не видно пункту повороту, то визначають наступний орієнтир. Уночі як проміжні (або допоміжні) орієнтири використовують силуети місцевих предметів, вогні, яскраві зірки. Якщо такої можливості немає, то компас із вільно опушеною стрілкою весь час тримають перед собою в орієнтованому положенні, а за напрям руху вважають пряму, що проходить через проріз мушки.
Обхід перешкод Якщо під час руху за азимутом на відкритій місцевості на шляху зустрінеться яка-небудь перешкода, потрібно: запам'ятати орієнтир на протилежному боці перешкоди в напрямі руху; визначити до нього відстань і додати її до пройденого шляху, після цього, обійшовши перешкоду, підійти до вибраного орієнтиру і, визначивши за компасом напрям шляху, продовжувати рух. На закритій місцевості чи в умовах обмеженої видимості (ніч, туман), обхід перешкоди можна здійснювати за компасом таким чином (рис. ЗО).
а) підійшовши до перешкоди (точка 1), визначити за компасом азимут нового напряму руху вздовж перешкоди праворуч або ліворуч і продовжувати рухатися за цим азимутом, вимірюючи відстань, до кінця перешкоди (точка 2); б) у точці 2 записати пройдену відстань (1 -2) і визначити напрям за початковим азимутом, зробити поворот і рухатися на точку 3 (кінець перешкоди), рахуючи кроки; в) прийшовши в точку 3, рухатися ліворуч (праворуч) до точки 4 за зворотним азимутом до напряму 1 -2, поки не буде пройдено шлях, що дорівнює відстані між точками 1 і 2; г) у точці 4 визначити напрям за початковим азимутом і продовжувати рух за ним, додавши до пройденої відстані довжину відрізка 2-3 (ширину перешкоди в напрямі маршруту). Особливості орієнтування на місцевості без карти в різних умовах Вночі орієнтуватися на місцевості значно складніше, ніж вдень. Багато місцевих предметів і форми рельєфу, які вдень легше розпізнаються, вночі стають важко помітними. Впевнене орієнтування вночі багато в чому залежить від попереднього вивчення місцевості по карті і аерофотографіям, запам'ятовування основних лінійних і площинних орієнтирів. Крім того, вночі необхідно завжди знати, в якому напрямі (за сторонами горизонту) підрозділ рухається. Маршрут руху вночі позначають як правило вздовж лінійних орієнтирів, щоб полегшити підтримання напрямку руху. Як допоміжні орієнтири використовують небесні світила, віддалені вогні, а також місцеві предмети і форми рельєфу, які проектуються на фоні неба. При орієнтуванні на місцевості вночі поряд з найпростішими способами часто використовують більш сучасні способи і технічні засоби – напрям руху (атаки), який вказують променем прожектора, світловими трасами чи світловими створами, широко використовують прилади нічного бачення, наземну навігаційну апаратуру, а в деяких випадках і радіозасоби. Взимку через сніговий покрив місцевість стає більш одноманітною, її нерівності згладжуються, а дороги, канави, струмочки, заболочені ділянки, покриті снігом, не можна побачити. Все це значною мірою ускладнює орієнтування. При русі на лижах напрям руху на відкритій місцевості часто підтримують по залишеному сліду, а на закритій місцевості – по компасу. Добрими орієнтирами взимку, особливо вночі, можуть служити населені пункти, окремі зарослі, узлісся, залізниці й автомобільні дороги, мости через широкі річки та інші площинні і лінійні орієнтири.
2.5. ОРІЄНТУВАННЯ КАРТИ. ВИЗНАЧЕННЯ ЗА КАРТОЮ Зорієнтувати карту – це означає розмістити її в горизонтальній площині так, щоб північна (верхня) сторона рамки карти була обернена на північ. При такому положенні карти розташування місцевих предметів і форм рельєфу на місцевості буде відповідати розміщенню їх умовних знаків на карті, а лінійні орієнтири на місцевості й карті, паралельні. Орієнтація карти може бути виконана за лінійним орієнтиром чи в напрямі на орієнтир, коли на карті попередньо відоме своє місцезнаходження (точка стояння). Якщо точка стояння невідома, карту орієнтують за сторонами горизонту. За лінійним орієнтиром карту зорієнтовують приблизно або точно. Для приблизної орієнтації досить повернути карту так, щоб уявно проведений від точки стояння напрям уздовж умовного знаку лінійного орієнтира на карті, наприклад, дороги, співпав із напрямом цього орієнтира на місцевості. Потім перевіряють, чи всі місцеві предмети і форми рельєфу, розміщені зліва і справа від дороги, мають таке ж розміщення на карті. Якщо ця умова виконана, карта зорієнтована правильно.
Карта зорієнтована Карта зорієнтована правильно неправильно Рис.31. Орієнтування карти за лінійним орієнтиром
Для точної орієнтації карти використовують візирну лінійку чи олівець. Прикладають лінійку до умовного знака лінійного орієнтира (рис. 31.), так, щоб співпав її напрям із напрямом цього орієнтира на місцевості. Після цього перевіряють розміщення місцевих предметів і форм рельєфу відносно орієнтира. Якщо ця умова виконана, карта зорієнтована правильно. По напряму на орієнтир (рис. 32) карту орієнтують так само, як і за лінійним орієнтиром. Різниця тільки в тому, що замість лінійного орієнтира використовують напрям від точки стояння на який-небудь віддалений місцевий предмет (окреме дерево, міст, геодезичний знак), впевнено визначений на місцевості й на карті. Рис. 32. Орієнтування за напрямом на орієнтир Карту орієнтують за компасом, коли не можна з'ясувати своє місцезнаходження на ній чи з точки стояння не видно орієнтира. При приблизній орієнтації карти за компасом спочатку встановлюють напрям на північ, позначають у цьому напрямі який-небудь орієнтир і потім повертають карту так, щоб верхня (північна) сторона рамки/ карти була повернута в напрямі орієнтира. При точній орієнтації спочатку вказівник відраховування компаса встановлюють проти поділки шкали, що дорівнює похибці напрямку (рис. 33, а), якщо компас встановлюють або на вертикальній лінії координатної сітки, або на величині магнітного схилення (рис. 33,6) якщо компас встановлюють на західну або східну сторони рамки карти.
Рис. 33. Орієнтування карти за компасом
а) компас встановлений на вертикальній лінії координатної сітки; б) компас встановлений на боковій (західній) стороні рамки карти. При позитивній поправці (магнітному схиленні) вказівник відраховування встановлюють вправо від нульової поділки шкали компаса, а при негативній – вліво. Потім компас встановлюють на карту так, щоб його нульова поділка співпала з вертикальною лінією координатної сітки або з однією з бокових сторін рамки карти і була направлена в північну сторону рамки. Не змінюючи положення компаса, карту повергають у горизонтальній площині доти, поки північний кінець магнітної стрілки не встановиться навпроти відраховування, яке попередньо було встановлено на шкалі. ВИЗНАЧЕННЯ НА КАРТІ ТОЧКИ СТОЯННЯ Точку стояння можна визначити на карті різними способами; за найближчими орієнтирами на око, виміром відстані, за напрямом на орієнтир і за відстанню до нього, за створом і засічкою. Спосіб визначення точки стояння вибирається з урахуванням даного часу, умов обстановки і потрібної точності. Визначення свого місцезнаходження за найближчими Це найбільш поширений спосіб. На зорієнтованій карті розпізнають один-два місцевих предмети, видимих на місцевості, потім визначають на око своє місцезнаходження відносно цих предметів за напрямками і відстанню до них і намічають на карті точку свого стояння (рис. 34). Рис.34. Визначення точки стояння за найближчими орієнтирами
Якщо точка стояння на місцевості знаходиться перед яким-небудь місцевим предметом, зображеним на карті, то місцезнаходження умовного знака цього предмета буде співпадати з точкою стояння, яку шукають. Вимір відстані. Цей спосіб частіше використовується при русі вздовж лінійних орієнтирів (доріг, просік тощо) на закритій місцевості, а також при русі за азимутами. На вихідному пункті спочатку записують відраховування за спідометром і починають рух. Для визначеня точки стояння, потрібно на карті відкласти в напрямі руху відстань, пройдену від вихідного пункту до точки зупинки. За напрямком на орієнтир і за відстанню до нього точка стояння може бути встановлена, якщо на місцевості й на карті виявлений тільки один орієнтир. У цьому випадку на зорієнтованій карті до умовного знака впізнаного орієнтира прикладають лінійку, візирують її на орієнтир на місцевості, по краю лінійки креслять пряму лінію і відкладають на ній відстань до орієнтира. Отримана на лінії візирування точка і є точкою стояння, яку шукають. За створом. Створом називається пряма лінія, яка проходить через точку стояння і дві інші характерні точки місцевості (орієнтири). Якщо машина знаходиться на лінії створу, її місцезнаходження можна визначити: за створом і лінійним орієнтиром, за створом і боковим орієнтиром, за виміряною відстанню. За створом і лінійним орієнтиром (рис. 35).
Знаходячись на лінійному орієнтирі й у створі з двома іншими місцевими предметами, достатньо накреслити на карті пряму через умовні знаки місцевих предметів, у створі з якими є точка стояння на місцевості, до пересікання з лінійним орієнтиром (дорогою). Точка пересікання лінії створу з дорогою і є точкою стояння, яку шукають. За створом і боковим орієнтиром. У наведеному на рисунку 36 прикладі, створом служить напрям вулиці населеного пункту. Для визначення точки стояння орієнтують карту за лінією створу, а потім, приклавши лінійку до бокового орієнтира (окреме дерево), візирують на нього і проводять пряму до пересікання з лінією створу. Там, де пересікаються лінія створу з лінією візирування на орієнтир, і буде знаходитися точка стояння.
За виміряною відстанню: На карті проводять лінію створу. Потім визначають відстань до найближчого орієнтира, який знаходиться на лінії створу, і відкладають цю відстань на накресленій прямій (від орієнтира на себе). Отримана на прямій точка і буде точкою стояння. Засічкою точку стояння визначають при умові ретельного огляду місцевості й наявності на ній місцевих предметів і форм рельєфу, які можуть служити надійними орієнтирами. Засічку за двома-трьома орієнтирами (рис. 37) використовують тоді, коли своє місцезнаходження на карті не визначено. Карту орієнтують за компасом і розпізнають на місцевості два-три орієнтири, які зображені на карті. Потім, як і в попередньому випадку, візирують почергово на вибрані орієнтири і накреслюють по лінійці напрямки від орієнтирів на себе. Усі ці напрямки повинні перетнутися в одній точці, яка буде точкою стояння. Така засічка називається зворотною.
2.6. ПІДГОТОВКА ЗА КАРТОЮ ВІДОМОСТЕЙ Підготовка виконується на великомасштабній топографічній карті і включає: – вивчення місцевості; – вибір маршруту й орієнтирів на його ділянках; – визначення магнітних азимутів напрямків і відстаней між вибраними орієнтирами; – оформлення даних на карті або складання схеми (таблиці) руху. При вивченні місцевості в напрямі руху оцінюють, головним чином, її прохідність, маскувальні та захисні якості, визначають важко-прохідні та непрохідні ділянки і шляхи їх обходу. Вибір маршруту і орієнтирів. Головне – це вибрати маршрут, який забезпечить швидкий і прихований від противника вихід до призначеного пункту (об'єкту). Маршрут вибирають з таким розрахунком, щоб він був з мінімальним числом поворотів, але і відстань між орієнтирами не повинна перевищувати 1 -2 км (в пішому порядку), а при русі на машинах – 6-10 км. При русі в нічний час орієнтирів по маршруту намічають більше. Точки поворотів маршруту намічають біля орієнтирів, які можна легко розпізнати на місцевості (перехрестя доріг, мости, геодезичні знаки). Щоб забезпечити прихований вихід до вказаного пункту, маршрут намічають через луговини, масиви з рослинністю та інші об'єкти, які забезпечують маскування руху. Не можна рухатись по відкритій місцевості, а також по гребенях висот. Орієнтовний варіант вибору маршруту показаний на рисунку 38.
Визначення магнітних азимутів напрямків між вибраними орієнтирами. Спочатку визначають дирекційні кути всіх ділянок маршруту. Потім їх переводять в магнітні азимути з урахуванням поправки напряму для даного аркуша карти. Поправка винесена на південну частину аркуша карти, де є запис в лівому куті "Поправка в дирекційний кут при переході до магнітного азимута... (може бути плюс чи мінус і конкретно поправка в тисячних)". Дирекційний кут – кут між північним напрямком вертикальної лінії координатної сітки карти і напрямом на місцевий предмет (орієнтир), відрахований за ходом годинникової стрілки. Він може мати значення від 0° до 360°. Дирекційні кути вимірюють транспортиром у такій послідовності: – необхідно з усіх орієнтирів на маршруті продовжити лінії простим олівцем так, щоб ці прямі були більші радіуса транспортира і перетинали будь-яку вертикальну лінію координатної сітки; – суміщають центр транспортира з точкою перетину, як показано на (рис. 39), і відраховують по транспортиру значення дирекційного кута.
У нашому прикладі дирекційний кут з точки А (окремий камінь) на точку В (окреме дерево) дорівнює 60°, а дирекційний кут з точки А на точку С (геодезичний пункт) – 302°. Перехід від виміряних на карті дирекційних кутів до магнітних азимутів виконується за формулою: Ам = а - /±ПН/ де: Ам - азимут магнітний; а – дирекційний кут; ПН – поправка напряму. Вимірювання відстані між орієнтирами на маршруті. Відстань вимірюється за допомогою циркуля - вимірювача і лінійного масштабу. Потім отриману відстань у метрах переводять у пари кроків. Необхідно відстань у метрах поділити на – 1,5. При вимірах відстані треба всі розрахунки на ділянках робити від центру вказаного орієнтира.
Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.018 сек.) |