Визначення віддалі за демаскуючими ознаками

Вогонь від цигарки видно до 500 м.

Світло кишенькового ліхтаря – до 1,5-2 км.

Спалахи пострілу із стрілецької зброї – до1,5-2 км,

Світло фар автомобіля і танка – до 4-8 км.

2.4. РУХ ЗА АЗИМУТОМ. ОСОБЛИВОСТІ ОРІЄНТУВАННЯ
НА МІСЦЕВОСТІ БЕЗ КАРТИ

Цей спосіб руху широко використовують на місцевості, бідній на орієнтири, вночі і при обмеженій видимості. Його суть полягає у витри-манні під час руху заданого маг­нітним азимутом напрямку на місцевості і відстані в цьому напрямку. Напрямок ви­тримують за допомогою компаса, а відстань вимірюють кроками або по спідометру машини.

Для руху за азимутом необхідно спочатку по карті визначити вихідні дані: магнітні азимути напрямків руху між точками повороту на маршруті та відстані між ними, які оформляють у вигляді схеми (рис. 29)або випису­ють у таблицю (табл. 1).

Магнітний азимут – це кут, відрахований від північного напряму магнітного мериді­ану (магнітної стрілки зорієнтованого компаса) за ходом годинникової стрілки до на­прямку на будь-який предмет на місцевості. Він має значення від 0° до 360°.

Щоб визначити магнітний азимутна місцевий предмет за допомо­гою компаса, треба стати обличчям до цього предмету і зорієнтувати ком­пас, потім, утримуючи компас в орієнтованому положенні, встановити візир пік, щоб візирна риска – проріз – мушка збігалися з напрямом на місце­вий предмет. У цьому положенні позначка на лімбі проти вказівника біля мушки – це величина прямого азимута на місцевий предмет (рис. 27).

		150º50		Пн
		Пд
	Рис.27. Визначення магнітного азимуту

На даному малюнку магнітний азимутна поодиноке дерево буде 330". Для визначення зворотнього напрямку руху використовують зво­ротній азимут, який відрізняється від­значення прямого азимуту на 180°. Потрібно додавати або віднімати 180° від прямого азимуту. На рис. 28 зворотній азимут від окремого дерева на точку стояння буде 150°.

Для визначення напрямку на місцевості за заданим магнітним ази­мутом (рис.29), не­обхідно встановити на шкалі компасу навпроти мушки відлік, який дорівнює зна­ченню заданого магнітного азимуту. Потім, відпустивши фіксатор магнітної стрілки, повернути компас у горизон­тальній площині так, щоб північний кінець стрілки вста­новився навпроти нульової поділки шкали.

Не змінюючи положення компасу, намітити на місцевості по лінії візування через ці­лик і мушку який-небудь віддалений орієнтир. Напрям на орієнтир і буде напрямом, відповідним заданому азимуту.

Для витримування напрямку руху використовують проміжні орі­єнтири. Під час руху за азимутом потрібно знати магнітні азимути з кож­ного пункту на маршруті руху та відстані між пунктами руху "в парах кроків" (у чоловіка середнього зросту два кроки приблизно дорівнюють 1,5 м). При переході від одного пункту до іншого дотриму­ються напряму на орієнтири, а відстань підраховують "у парах кроків". На початкових ¹ пунктах повороту за визначеним азимутом за допомогою компасу зна­ходять напрям руху.

В цьому напрямі вибирають і запам'ятовують або більш віддале­ний орієнтир (до­поміжний), або розміщений ближче до пункту повороту на маршруті руху (проміж­ний) орієнтир. Якщо з проміжного орієнтиру не видно пункту повороту, то визначають наступний орієнтир. Уночі як проміжні (або допоміжні) орієнтири вико­ристовують силуети місцевих предметів, вогні, яскраві зірки. Якщо такої можливості немає, то компас із вільно опушеною стрілкою весь час тримають перед собою в оріє­нто­ваному положенні, а за напрям руху вважають пряму, що проходить че­рез проріз мушки.

Обхід перешкод

Якщо під час руху за азимутом на відкритій місцевості на шляху зустрінеться яка-небудь перешкода, потрібно: запам'ятати орієн­тир на протилежному боці перешкоди в напрямі руху;

визначити до нього відстань і додати її до пройденого шляху, після цього, обійшовши перешкоду, підійти до вибраного орієнтиру і, визна­чивши за компасом напрям шляху, продовжувати рух.

На закритій місцевості чи в умовах обмеженої видимості (ніч, туман), обхід перешкоди можна здійснювати за компасом таким чином (рис. ЗО).

а) підійшовши до перешкоди (точка 1), визначити за компасом ази­мут нового напряму руху вздовж перешкоди праворуч або ліворуч і про­довжувати рухатися за цим азиму­том, вимірюючи відстань, до кінця пе­решкоди (точка 2);

б) у точці 2 записати пройдену відстань (1 -2) і визначити напрям за початковим ази­мутом, зробити поворот і рухатися на точку 3 (кінець пе­решкоди), рахуючи кроки;

в) прийшовши в точку 3, рухатися ліворуч (праворуч) до точки 4 за зворотним азиму­том до напряму 1 -2, поки не буде пройдено шлях, що дорівнює відстані між точками 1 і 2;

г) у точці 4 визначити напрям за початковим азимутом і продовжува­ти рух за ним, до­давши до пройденої відстані довжину відрізка 2-3 (ши­рину перешкоди в напрямі ма­ршруту).

Особливості орієнтування на місцевості без карти в різних умовах

Вночі орієнтуватися на місцевості значно складніше, ніж вдень. Багато місцевих предметів і форми рельєфу, які вдень легше розпізнають­ся, вночі стають важко поміт­ними. Впевнене орієнтування вночі багато в чому залежить від попереднього ви­вчення місцевості по карті і аерофотографіям, запам'ятовування основних лінійних і площинних орієнтирів. Крім того, вночі необхідно завжди знати, в якому напрямі (за сторонами горизонту) підрозділ рухається.

Маршрут руху вночі позначають як правило вздовж лінійних орі­єнтирів, щоб полег­шити підтримання напрямку руху. Як допоміжні оріє­нтири використовують небесні світила, віддалені вогні, а також місцеві предмети і форми рельєфу, які проектуються на фоні неба.

При орієнтуванні на місцевості вночі поряд з найпростішими спо­собами часто вико­ристовують більш сучасні способи і технічні засоби

– напрям руху (атаки), який вказують променем прожектора, світлови­ми трасами чи світловими створами, широко використовують прилади нічного бачення, наземну на­вігаційну апаратуру, а в деяких випадках і радіозасоби.

Взимку через сніговий покрив місцевість стає більш одноманіт­ною, її нерівності згла­джуються, а дороги, канави, струмочки, заболочені ділянки, покриті снігом, не можна побачити. Все це значною мірою уск­ладнює орієнтування. При русі на лижах напрям руху на відкритій місце­вості часто підтримують по залишеному сліду, а на закритій місцевості – по компасу.

Добрими орієнтирами взимку, особливо вночі, можуть служити населені пункти, окремі зарослі, узлісся, залізниці й автомобільні доро­ги, мости через широкі річки та інші площинні і лінійні орієнтири.

2.5. ОРІЄНТУВАННЯ КАРТИ. ВИЗНАЧЕННЯ ЗА КАРТОЮ
МІСЦЯ СВОГО СТОЯННЯ

Зорієнтувати карту – це означає розмістити її в горизонтальній площині так, щоб північна (верхня) сторона рамки карти була обернена на північ.

При такому положенні карти розташування місцевих предметів і форм рельєфу на мі­сцевості буде відповідати розміщенню їх умовних знаків на карті, а лінійні орієнтири на місцевості й карті, паралельні. Орієнтація карти може бути виконана за лінійним орієнтиром чи в напря­мі на орієнтир, коли на карті попередньо відоме своє місцезна­ходження (точка стояння). Якщо точка стояння невідома, карту орієнтують за сто­ро­нами горизонту.

За лінійним орієнтиром карту зорієнтовують приблизно або точно. Для приблизної орієнтації досить повернути карту так, щоб уявно прове­дений від точки стояння на­прям уздовж умовного знаку лінійного орієн­тира на карті, наприклад, дороги, спів­пав із напрямом цього орієнтира на місцевості.

Потім перевіряють, чи всі місцеві предмети і форми рельєфу, розмі­щені зліва і справа від дороги, мають таке ж розміщення на карті. Якщо ця умова виконана, карта зорієн­тована правильно.

Карта зорієнтована Карта зорієнтована

правильно неправильно

Рис.31. Орієнтування карти за лінійним орієнтиром

Для точної орієнтації карти використовують візирну лінійку чи олівець. Прикладають лінійку до умовного знака лінійного орієнтира (рис. 31.), так, щоб співпав її напрям із напрямом цього орієнтира на місцевості. Після цього перевіряють розміщення місце­вих предметів і форм рельєфу відносно орієнтира. Якщо ця умова виконана, карта зо­рієнтована правильно.

По напряму на орієнтир (рис. 32) карту орієнтують так само, як і за лінійним орієнти­ром. Різниця тільки в тому, що замість лінійного орієнти­ра використовують напрям від точки стояння на який-небудь віддалений місцевий предмет (окреме дерево, міст, геодезичний знак), впевнено виз­начений на місцевості й на карті.

Рис. 32. Орієнтування за напрямом на орієнтир

Карту орієнтують за компасом, коли не можна з'ясувати своє місцезнаходження на ній чи з точки стояння не видно орієнтира.

При приблизній орієнтації карти за компасом спочатку встановлюють напрям на пів­ніч, позначають у цьому напрямі який-небудь орієн­тир і потім повертають карту так, щоб верхня (північна) сторона рамки/ карти була повернута в напрямі орієнтира.

При точній орієнтації спочатку вказівник відраховування компа­са встановлюють проти поділки шкали, що дорівнює похибці напрямку (рис. 33, а), якщо компас вста­новлюють або на вертикальній лінії координатної сітки, або на величині магнітного схилення (рис. 33,6) якщо ком­пас встановлюють на західну або східну сторони рамки карти.

Рис. 33. Орієнтування карти за компасом

а) компас встановлений на вертикальній лінії координатної сітки;

б) компас встановлений на боковій (західній) стороні рамки карти.

При позитивній поправці (магнітному схиленні) вказівник відра­ховування встанов­люють вправо від нульової поділки шкали компаса, а при негативній – вліво.

Потім компас встановлюють на карту так, щоб його нульова по­ділка співпала з верти­кальною лінією координатної сітки або з однією з бокових сторін рамки карти і була направлена в північну сторону рамки.

Не змінюючи положення компаса, карту повергають у горизонтальній площині доти, поки північний кінець магнітної стрілки не встановиться навпроти відраховування, яке попередньо було встановлено на шкалі.

ВИЗНАЧЕННЯ НА КАРТІ ТОЧКИ СТОЯННЯ

Точку стояння можна визначити на карті різними способами; за найближчими орієн­тирами на око, виміром відстані, за напрямом на орієнтир і за відстанню до нього, за створом і засічкою.

Спосіб визначення точки стояння вибирається з урахуванням даного часу, умов об­становки і потрібної точності.

Визначення свого місцезнаходження за найближчими
орієнтирами на око

Це найбільш поширений спосіб.

На зорієнтованій карті розпізнають один-два місцевих предмети, видимих на місцево­сті, потім визначають на око своє місцезнаходження відносно цих предметів за напря­мками і відстанню до них і намічають на карті точку свого стояння (рис. 34).

Рис.34. Визначення точки стояння за найближчими орієнтирами

Якщо точка стояння на місцевості знаходиться перед яким-небудь місцевим предме­том, зображеним на карті, то місцезнаходження умовно­го знака цього предмета буде співпадати з точкою стояння, яку шукають. Вимір відстані. Цей спосіб частіше вико­ристовується при русі вздовж лінійних орієнтирів (доріг, просік тощо) на закритій мі­сцевості, а також при русі за азимутами.

На вихідному пункті спочатку записують відраховування за спідо­метром і починають рух. Для визначеня точки стояння, потрібно на карті відкласти в напрямі руху від­стань, пройдену від вихідного пункту до точки зупинки.

За напрямком на орієнтир і за відстанню до нього точка стояння може бути встанов­лена, якщо на місцевості й на карті виявлений тільки один орієнтир. У цьому випадку на зорієнтованій карті до умовного зна­ка впізнаного орієнтира прикладають лінійку, візирують її на орієнтир на місцевості, по краю лінійки креслять пряму лінію і відкла­дають на ній відстань до орієнтира.

Отримана на лінії візирування точка і є точкою стояння, яку шука­ють. За створом. Створом називається пряма лінія, яка проходить через точку стояння і дві інші харак­терні точки місцевості (орієнтири).

Якщо машина знаходиться на лінії створу, її місцезнаходження можна визначити: за створом і лінійним орієнтиром, за створом і боко­вим орієнтиром, за виміряною від­станню. За створом і лінійним орієн­тиром (рис. 35).

Знаходячись на лінійному орієнтирі й у створі з двома іншими місце­вими предметами, достатньо накреслити на карті пряму через умовні зна­ки місцевих предметів, у створі з якими є точка стояння на місцевості, до пересікання з лінійним орієнтиром (доро­гою). Точка пересікання лінії створу з дорогою і є точкою стояння, яку шукають.

За створом і боковим орієнтиром. У наведеному на рисунку 36 прикладі, створом служить напрям вулиці населеного пункту.

Для визначення точки стояння орієнтують карту за лінією створу, а потім, приклавши лінійку до бокового орієнтира (окреме дерево), візирують на нього і проводять пряму до пересікання з лінією створу. Там, де пересікаються лінія створу з лінією візиру­вання на орієнтир, і буде знаходитися точка стояння.

За виміряною відстанню:

На карті проводять лінію створу. Потім визначають відстань до найближчого орієн­тира, який знаходиться на лінії створу, і відкладають цю відстань на накресленій пря­мій (від орієнтира на себе). Отримана на прямій точка і буде точкою стояння.

Засічкою точку стояння визначають при умові ретельного огляду місцевості й наявно­сті на ній місцевих предметів і форм рельєфу, які мо­жуть служити надійними орієнти­рами.

Засічку за двома-трьома орієнтирами (рис. 37) використовують тоді, коли своє місце­знаходження на карті не визначено.

Карту орієнтують за компасом і розпізнають на місцевості два-три орієнтири, які зо­бражені на карті. Потім, як і в попередньому випадку, візирують почергово на вибрані орієнтири і накреслюють по лінійці на­прямки від орієнтирів на себе. Усі ці напрямки повинні перетнутися в одній точці, яка буде точкою стояння.

Така засічка називається зворотною.

2.6. ПІДГОТОВКА ЗА КАРТОЮ ВІДОМОСТЕЙ
ДЛЯ РУХУ ЗА АЗИМУТОМ

Підготовка виконується на великомасштабній топографічній карті і включає:

– вивчення місцевості;

– вибір маршруту й орієнтирів на його ділянках;

– визначення магнітних азимутів напрямків і відстаней між виб­раними орієнтирами;

– оформлення даних на карті або складання схеми (таблиці) руху.

При вивченні місцевості в напрямі руху оцінюють, головним чи­ном, її прохідність, маскувальні та захисні якості, визначають важко-прохідні та непрохідні ділянки і шляхи їх обходу.

Вибір маршруту і орієнтирів. Головне – це вибрати маршрут, який забезпечить шви­дкий і прихований від противника вихід до призначеного пункту (об'єкту). Маршрут вибирають з таким розрахунком, щоб він був з мінімальним числом поворотів, але і відстань між орієнтирами не повинна перевищувати 1 -2 км (в пішому порядку), а при русі на машинах – 6-10 км.

При русі в нічний час орієнтирів по маршруту намічають більше. Точки поворотів ма­ршруту намічають біля орієнтирів, які можна легко розпізнати на місцевості (перехре­стя доріг, мости, геодезичні знаки).

Щоб забезпечити прихований вихід до вказаного пункту, марш­рут намічають через луговини, масиви з рослинністю та інші об'єкти, які забезпечують маскування руху. Не можна рухатись по відкритій місце­вості, а також по гребенях висот. Орієнтовний варіант вибору маршруту показаний на рисунку 38.

Визначення магнітних азимутів напрямків між вибраними орієнти­рами. Спочатку визначають дирекційні кути всіх ділянок маршруту. Потім їх переводять в магнітні азимути з урахуванням поправки напряму для даного аркуша карти. Поправка вине­сена на південну частину аркуша карти, де є запис в лівому куті "Поправка в дирек­ційний кут при переході до магнітного азимута... (може бути плюс чи мінус і конк­ретно поправ­ка в тисячних)".

Дирекційний кут – кут між північним напрямком вертикальної лінії координатної сітки карти і напрямом на місцевий предмет (орієн­тир), відрахований за ходом годин­никової стрілки. Він може мати зна­чення від 0° до 360°.

Дирекційні кути вимірюють транспортиром у такій послідовності:

– необхідно з усіх орієнтирів на маршруті продовжити лінії простим олівцем так, щоб ці прямі були більші радіуса транспортира і пере­тинали будь-яку вертикальну лінію координатної сітки;

– суміщають центр транспортира з точкою перетину, як пока­зано на (рис. 39), і від­раховують по транспортиру значення дирекційного кута.

У нашому прикладі дирекційний кут з точки А (окремий камінь) на точку В (окреме дерево) дорівнює 60°, а дирекційний кут з точки А на точку С (геодезичний пункт) – 302°.

Перехід від виміряних на карті дирекційних кутів до магнітних азимутів виконується за формулою:

Ам = а - /±ПН/

де: Ам - азимут магнітний;

а – дирекційний кут;

ПН – поправка напряму.

Вимірювання відстані між орієнтирами на маршруті.

Відстань вимірюється за допомогою циркуля - вимірювача і лінійно­го масштабу. По­тім отриману відстань у метрах переводять у пари кроків. Необхідно відстань у метрах поділити на – 1,5. При вимірах відстані треба всі розрахунки на ділянках робити від центру вказаного орієнтира.

Поиск по сайту: