Історія заповідної справи в Україні

Заповідна справа в Україні має глибокі історичні корені. Уже у часи Київської Русі існували території, призначені для охорони і відновлення мисливських і промислових видів тварин і птахів. Охорона природних об'єктів у «займищах», «потішних лугах», «ловчих лісах» здійснювалася винятково в господарських чи розважальних цілях (видобуток хутра, ловчих птахів, князівські полювання і т.п.).

Згодом на Україну, що входила до складу Російської імперії, поширилися укази Петра 1 по заповіданню приміських, прибережних і «корабельних» (тобто по якості деревини придатних до кораблебудування) лісів. Указами Петра 1 також заборонялося полювання на період з 1 березня по 29 липня і рибний лов у місцях нерестовищ. За порушення указів передбачалися дуже жорстокі санкції.

З приходом Катерини ІІ природоохоронні закони значно зм'якшилися: поміщики одержали право використовувати приналежні їм території по власному розсуді. Результат не сповільнив позначитися: площі лісових масивів Російської імперії, у тому числі і розташованих в межах сучасної України, значно скоротилися.

Надалі, з розвитком капіталістичних відносин, промисловості, сільського господарства, комунікацій знищення дикої природи досягло небаченого розмаху. Положення ставало загрозливим, з огляду на масштаби і швидкість поширення антропогенного впливу на навколишнє середовище - крім скорочення площ лісів і степів, катастрофічно скоротилася чисельність безлічі диких тварин, водоплавного птаха, коштовних порід риб. Для вчених, державних діячів, освіченої громадськості стала очевидною необхідність уживання термінових заходів по порятунку дикої природи. Так, у 1898 р. власник маєтку Асканія-Нова в Херсонській губернії Ф.Е.Фальц-Фейн по настійній раді відомого геоботаніка І.К.Пачоського виділив у своєму маєтку величезну ділянку незайманого степу як заповідну територію. Цілі створення заповідника були природоохоронними і науковими. Незабаром аналогічним способом і у з тими ж цілями були узяті під особливу охорону і виключені з господарського використання лісу по р. Ворсклі і на Волині, частина території Криму.

У 1905-1906 р. на засіданнях Московського суспільства випробувачів природи постійно підкреслювалася необхідність створення заповідних ділянок степів і охорони окремих пам'ятників природи на Південно-Заході Російської імперії, тобто саме в Україні. Тут було створено безліч суспільств сприяння охороні природи - Харківське, Полтавське, Кримське, Миколаївське, Одеське.

У 1913 р. суспільство аматорів природи м. Харкова організувало навряд чи не першу у світі виставку по охороні природи, де демонструвалися матеріали природоохоронних заходів у Західній Європі, Північній Америці і Росії. Число заповідних об'єктів повільно, але неухильно зростало, так само як і інтерес вчених і громадськості до проблем збереження дикої природи.

Зі скасуванням приватної власності на землю в 1917 р. створення заповідних територій перейшло у ведення держави. Охорона природних об'єктів висвітлювалася в декретах «Про ліси», «Про охорону пам'ятників природи, садів і парків». У 1919 р. вийшов перший природоохоронний акт на Україні, що проголосив поміщицьке господарство Асканія-Нова заповідним парком. У 1921 р. Асканія-Нова одержала статус державного заповідника. У тому ж році були організовані заповідники Парасоцький ліс, Конче-Заспа, Гористе, Академічний степ, у 1923 р. – Канівський і Кримський заповідники, потім – Хомутовська степ, Кам'яні Могили, Стрельцовська степ, Михайлівська цілина. У 1927 р. організований Приморський державний заповідник, що простягнувся уздовж узбереж Чорного й Азовського морів майже на 500 км.

Велике значення мало прийняття Радою Народних комісарів України «Положення про пам'ятники культури і природи». Відповідальність за створення, реєстрацію, вивчення, контроль і охорону пам'ятників природи була покладена на Наркомат освіти України. Були створені крайові інспектури по охороні пам'ятників природи – Харківська, Дніпропетровська, Київська, Одеська. До 1940 року загальна кількість природоохоронних територій на Україні склало майже 2 тисячі.

У період 1941-1945 р. багато заповідних об'єктів, особливо пам'ятники природи, були зруйновані чи цілком знищені. Післявоєнний час відрізнявся бурхливим розвитком промисловості, відновленням сільського господарства, стрімким зростанням темпів будівництва житла і комунікацій. Стоки багатьох рік у результаті спорудження каскадів великих ГЕС виявилися зарегульовані, осушення і зрошення земель привели до ще більш відчутних змін ландшафту. Про екологічні пріоритети в державній політиці не було і мови. Співробітники заповідників були звільнені і піддані різним репресіям. У 1951 р. Головне Керування по заповідниках при Раді міністрів УРСР було взагалі ліквідоване, заповідники передані у ведення Академії Наук УРСР. Згодом саме установи АН УРСР зіграли величезну позитивну роль у науковій організації заповідної справи в Україні.

Із середини 50-х років заповідна справа в Україні й у СРСР у цілому помітно активізувалося, як і уся фундаментальна наука, знекровлена і зруйнована сталінськими репресіями. У 1960 р. приймається закон «Про охорону природи Української РСР», що визначив основні задачі заповідників, напрямки дослідницької роботи, режим охорони і т.п.; були переглянуті і збільшені площі охоронюваних об'єктів, розширені, доповнені і затверджені списки заповідних територій.

У 1967 р. заповідні об'єкти перейшли у ведення єдиного органа – Державного комітету УРСР по охороні природи, що самим позитивним образом позначилося на заповідній справі. У 1972 р. урядом УРСР була затверджена нова класифікація заповідних територій, що включила п'ять категорій (державні заповідники, природні парки, заказники, парки-пам'ятники садово-паркового мистецтва республіканського і місцевого значення). У 1978 р. список заповідних категорій офіційно поповнився ще двома – заказниками місцевого значення і заповідних урочищ. Списки поповнювалися в 1981 і 1983 р. У цей період були організовані найцінніші в природоохоронному аспекті заповідники – Карадагський, Дунайські плавні, Расточ’є. У 1984 р. Чорноморський заповідник і Асканія-Нова одержали статус біосферних, тобто маючих загальнопланетарне природоохоронне значення.

Вчасно знаходження Україною незалежності природно-заповідний фонд країни нараховував 6100 об'єктів загальною площею 1413 тисяч га, що складало всього 2,34% території. У 1997 р. останній показник досяг 3,2%, а в 2003 р. – 4,2%.Загальне число об'єктів природно-заповідного фонду до 2003 р. склало 7010. Найбільш характерна риса заповідних об'єктів в Україні – величезна кількість при невеликих, навіть незначних по закордонних мірках територіях, по загальній площі не сягаючих мінімально необхідного стандарту (5%). Це порозумівається незвичайно високим рівнем антропогенної трансформації території України, а також роздержавленням землі, ростом числа індивідуальних земельних господарств, загальною недостатньою екологічною культурою населення.

Поиск по сайту: