Основні складові соціології політики

Оскільки політика — явище складне і багатоманітне, то і структура соціологічного знання про неї є складною і розгалуженою. У зв'язку з цим дослідники вирізняють такі внутрішні складові соціології політики, як соціологія політичних рухів і партій, соціологія держави, соціологія політичної свідомості і політичної поведінки, соціологія міжнародних відносин тощо. Зупинимось докладніше на деяких з них.

Коли йдеться про соціологію політичних рухів і партій, то наголошується, насамперед, на їх типології та понятті політичної системи. Політичні рухи організуються суспільними силами, які намагаються змінити існуючий соціальний порядок або закріпити його шляхом здійснення тиску на уряди чи шляхом боротьби за владу. Політична партія є політичним рухом, який має високий ступінь організації і прагне до реалізації своїх цілей, борючись за владу або за здійснення цієї влади в соціальній практиці. Є.Вятр будує типологію політичних рухів, виходячи з різних критеріїв. Якщо брати до уваги роль суспільних класів у створенні політичних рухів, то можна виділити рухи, які мають класовий (робітничий рух, селянський рух тощо), міжкласовий (національно-визвольний рух) і позакласовий характер (політичні рухи, в яких беруть участь професійні групи або соціальні прошарки).

Якщо мова йде про ставлення до існуючого політичного устрою, то з цієї точки зору можна вирізнити:

• консервативні політичні рухи (які прагнуть зберегти існуючий стан речей);

• реформаторські (які стоять на позиціях збереження певного політичного устрою, але вважають за потрібне вдосконалити його);

• революційні (які відкидають існуючий лад і мають намір замінити його іншим);

• контрреволюційні (які скеровані проти певного політичного ладу, що встановився внаслідок перемоги революційних або реформаторських рухів, і мають на меті замінити його попереднім устроєм).

Якщо критерієм є ступінь і форма організації політичних рухів, то соціологічному аналізу піддаються стихійні, слабоорганізовані політичні рухи, рухи з високим ступенем організації. Найбільш розповсюдженою нині формою останніх є політичні партії. Залежно від статусу в політичній системі партії поділяються на урядові (і до того ж консервативні, бо прагнуть зберегти владу у своїх руках), і опозиційні (або радикальні, бо прагнуть усунути правлячі партії від влади).

Функціональний критерій зумовлює поділ на партії «індивідуального представництва» (які концентрують свою діяльність на доборі кандидатів на виборчі посади) та «соціальної інтеграції» (метою яких є згуртування довкола своїх гасел різнородних верств населення).

Відмінності в організаційній побудові дозволяють виділити так звані децентралізовані (наприклад, консервативні і ліберальні в Західній Європі і США), централізовані (наприклад, соціалістичні партії континентальної Європи) і суворо централізовані (комуністичні і фашистські) партії.

Політичні партії, що відстоюють більш-менш прогресивні доктрини, прийнято називати лівими, реакційні — правими, а ті, що займають проміжне становище, — партіями центру. М.Дюверже, однак, як і багато інших західних вчених, не визнає поділу на ліві і праві партії за ідеологічними ознаками і вважає таку диференціацію умовною, придатною лише для схематичного опису політичного спектру.

Партії є важливим елементом політичної системи, до якої, крім них, входять політичні інститути, а також політичні ролі, відносини, процеси, принципи політичної організації суспільства, політична свідомість, політична культура тощо. Як підкреслюють вітчизняні соціологи, політична система суспільства визначається:

• класовою природою, соціальним устроєм, формою правління (парламентського, президентського);

• типом держави (монархія, республіка);

• характером політичного режиму (демократичного, тоталітарного, авторитарного);

• характером соціально-політичних відносин (стабільних або нестабільних, конфліктних або консенсусних);

• характером політико-правового статусу держави (конституційна, з розвинутими або нерозвинутими правовими структурами);

• характером політико-ідеологічних і культурних відносин (відкритих або закритих з паралельними, тіньовими, маргінальними структурами чи без них);

• історичним типом державності;

• етнічною структурою тощо.

У працях Н.Смелзера також розглядаються основні форми держави, до яких він відносить:

• тоталітарну державу (така держава прагне повністю підкорити собі громадян, подавляючи і контролюючи всі інші соціальні інститути суспільства, навіть первинні групи, як сім'я або друзі. Американські дослідники С.Фрідріх та З.Бжезинський називають шість основних особливостей тоталітарної держави: панування і широке розповсюдження однієї ідеології, однопартійна система з одноосібною диктатурою і придушенням опозиційних партій; широке застосування терору, контроль над засобами масової інформації, розпорядження зброєю і монополія на її застосування, контроль над економікою з державним економічним плануванням і доведенням завдань до кожного підприємства);

• авторитарну державу ( в якій влада зосереджена в руках монарха або диктатора, які правлять за допомогою сили; такі режими подібні до тоталітарних, але є значно слабшими від них: допускається існування різних політичних партій та інших ідеологій, менше контролюється приватне життя тощо);

• демократичну державу (сучасна демократія зазвичай асоціюється з представницькою демократією, коли народ на певний термін передає владу своїм представникам, що підлягають переобранню; для таких держав характерними є, згідно з Н. Смелзером, віра у високу значимість особи, утвердження рівності і справедливості, важливе значення індивідуалізму загалом; наявність конституційного уряду, законодавства про розподіл і обмеження політичної влади; загальна згода громадян бути керованими обраними ними представниками, періодичність виборів, підзвітність державних чиновників і обмеження терміну їх повноважень і, нарешті, наявність лояльної опозиції з ЇЇ багатопартійною системою і можливістю вільно висловлювати свою думку).

Суть держави проявляється в її функціях, як основних напрямках діяльності. До них належать: регулювання економічного життя, культурно-виховна функція, сприяння розвитку освіти і науково-технічного прогресу, забезпечення обороноздатності країни, співробітництва з іншими державами і народами.

Поиск по сайту: