Номенклатуру справ структурного підрозділу розробляє його керівник, залучаючи до цієї роботи фахівців та осіб, відповідальних за діловодство

Номенклатура справ структурного підрозділу друкується в 3-х прим., Підписується керівником структурного підрозділу, узгоджується з архівом установи і передається:

1 екз. - Канцелярії;

2 екз. - Структурному підрозділу;

Екз. - В архів.

Після створення номенклатура справ структурними підрозділами складається зведена номенклатура справ всієї установи, яка складається з номенклатури справ всіх підрозділів, потім затверджується керівником і погоджується з архівною установою.

Зведену номенклатуру справ в установах розробляє керівник канцелярії або секретар. До розробки залучають завідувача відомчим архівом чи співробітника, відповідального за архів.

У зведеній номенклатурі справ в першій графі проставляють індекси справ.

У другій графі вказують найменування розділів номенклатури справ. Індекси розділів відповідають індексами структурних підрозділів.

Третю графу номенклатури заповнюють у структурному підрозділі в кінці року, коли відомо кількість справ і томів, що утворилися в минулому році.

У четвертій графі вказують термін зберігання справ і номер статті в переліку, згідно з якою він встановлений.

У графі "Примітки" протягом періоду дії номенклатури проставляють відмітки: про заклад справ, знищення справ, передачу їх в архів установи або ін установи, про що переходять справах і т.д.

У зведеній номенклатурі справ першим розділом ставиться діловодна служба (канцелярія), а громадські організації - в кінці після структурних підрозділів. Наприклад: канцелярія, виробничо-технічний відділ, плановий відділ, бухгалтерія, відділ кадрів, профспілковий комітет.

Номенклатура справ установи друкується в кількох примірниках. Перший прим. зберігається в канцелярії, другий - використовується канцелярією як робочий примірник; третій - знаходиться у відомчому архіві в якості робочого документа; четвертий - надсилається до державного архіву.

Номенклатура справ вводиться в дію з 1 січня наступного року. Якщо функції і завдання установи не змінюються, номенклатура справ може залишатися впродовж кількох років без змін. Однак, вона підлягає перескладанню та узгодженню не рідше одного разу на п'ять років.

Наприкінці поточного року заповнюється підсумковий запис про кількість заведених справ за рік. Підсумкова запис у зведенії номенклатурі справ підписується керівником канцелярії, затверджується керівником організації і узгоджується з архівом установи.

86.

Номенклатура (латинське “nomenclatura” – перелік, розпис імен) – по-перше, система (сукупність) назв і термінів, які застосовуються у будь-якій галузі науки, техніки тощо; по-друге, система абстрактних та умовних символів, призначення якої надати зручний з практичної точки зору засіб для визначення речей.

Таким чином, номенклатура – це перелік найбільш важливих посад в державному апараті та громадських організаціях, кандидатури на які розглядалися та затверджувалися партійними комітетами – від райкомів до ЦК. Звільнялися з роботи особи, що входили до номенклатури партійного комітету, також лише з його згоди. До номенклатури включалися працівники, які знаходилися на ключових постах.

Тобто, номенклатура – привілейований клас у стратифікаційній структурі посад державної служби Радянського Союзу, закритий прошарок керівників усіх рівнів. Існувала номенклатура з жорсткими та чітко регламентованими принципами та правилами, які визначала КПРС. Характерними рисами номенклатурної бюрократії були: секретність, закритість, жорсткий відбір за принципом відданості справі партії та діловим якостям. Крім того, номенклатурні працівники мали право носити зброю. Таким чином, керівні посади могли обіймати лише члени КПРС, рекомендовані на ці пости відповідними партійними комітетами [1, с. 124].

Створення номенклатурної системи зв'язується зазвичай з ухвалою Оргбюро ЦК РКП(б), прийнятою в червні 1923 р. Усього до номенклатури ЦК тоді увійшли 13163 посади, з них у список No 1 було включено 3500 найбільш важливих постів (народні комісари, члени ВЦВК, президій і колегій наркоматів та інших центральних радянських і господарських органів), у список No 2 — заступники начальників главків, управлінь та ін., у список No 3 керівні кадри на місцях. Свої номенклатури існували на губернському рівні, повіті тощо, але при цьому місцеві керівники прагнули до свого затвердження в центрі, щоб не залежати від розстановки сил на місцях. Номенклатурна система стала могутнім інструментом бюрократизації і централізації.

Номенклатура розрізняється за трьома головними критеріями: по-перше, за партійним органом, який включив цю особу до номенклатури; по-друге, за вищестоящим органом, який санкціонував це включення, по-третє, за характером номенклатурної посади, який представляв дану особу: є вона штатною чи виборною. Таким чином, номенклатура поділена на такі підвиди: 1)основну та обліково-контрольну

(облікову); 2) штатну та виборну [1, с. 146].
Основна номенклатура – це номенклатура того партійного органу, який ухвалив рішення про

призначення (затвердження, рекомендації) претендента на номенклатурну посаду. Обліково-контрольна номенклатура – це номенклатура вищого органу, який погодився з рішенням про призначення. У жовтня 1989 року обліково-контрольна номенклатура була скорочена [1, с. 147].

Слід звернути увагу на штатну та виборну номенклатури, які породжували певні кадрові хвилі. Штатна номенклатура – це номенклатура (основна та облікова), до якої входили особи, призначені на штатні номенклатурні посади, тобто на апаратні посади. До штатної номенклатури входили всі відповідальні працівники парторганів, керівні працівники державних органів, а також особи, що обіймали ключові адміністративні посади в колгоспах, кооперативах, наукових організаціях, творчих союзах та ін.

Виборна номенклатура – це номенклатура (також основна та облікова), до якої входять особи, затверджені або рекомендовані на виборні номенклатурні посади. До виборної номенклатури входять члени та кандидати ЦК та Центральної ревізійної комісії, депутати Верховних та місцевих рад, секретарі парторганізацій, членів різних комітетів: захисту миру, радянських жінок тощо [1, с. 147]. Отже, виборна номенклатура – тимчасова, що дозволяє “вибрати” певну кількість робітників та колгоспників (випадкових осіб) до Верховної Ради та у ЦК: вибиралися такі особи для того, щоб показати демократичність виборів. Тобто – це були певні кадрові хвилі.

Аналіз літератури дає підстави виділити ще такі два види номенклатури: партійна номенклатура та номенклатура державного управління. Партійна номенклатура – це працівники: у загальносоюзному масштабі – ЦК КПРС, ЦК ВЛКСМ, ВЦСПС, ЦК профспілок та центральні громадські організації; в республіканському – ЦК нацкомпартій, республіканські ЦК комсомолу, ради та ЦК профспілки, в межах областей – крайкоми, обкоми та окружкоми КПРС, ВЛКСМ та профспілки. До номенклатури державного управління слід віднести голів урядів СРСР та республік, міністрів, голів держкомітетів, начальників головних комітетів (рос. – главков), управлінь та відділів Ради Міністрів, міністерств та держкомітетів, голови виконкомів (областей, округів, районів, міст), а також заступники всіх цих посадовців, а також працівники апаратів Верховної Ради СРСР та республік.

87.

Термін «номенклатура» сягає своїм корін- ням у глибоку давнину. З’явився він ще у давньоримську епоху і походить від латин- ських слів nomen – ім’я та clare – скликати, що в перекладі означає перелік, список [8, с. 345]. Із цього приводу М. Сергієнко гово- рить, що у Стародавньому Римі серед рабів навіть існувала окрема категорія під назвою раб-номенклатор, основним обов’язком яко- го було знати імена всіх мешканців міста і рабів у домі та при потребі підказувати їх своєму господарю [9, с. 249]. Проте, сьогодні тлумачення цього слова не відповідає своєму первинному змісту, адже ще за часів існу- вання Радянського Союзу воно міцно вкоре- нилося у партійній лексиці та набуло нового сенсу.

В радянських умовах поняття «номенкла- тура» з’явилося у партійних документах во- сени 1923 року, після того, як секретаріат ЦК РКП(б) направив усім наркомам і керів- никам державних установ перелік посад, призначення на які здійснювалося виключно за постановою ЦК. З того часу номенклатур- ний принцип призначення партійних кадрів на державні посади був узаконений, а сам термін почав означати перелік найважливі- ших керівних посад у партійно-державному апараті та громадських організаціях, призна- чення на які відбувалося лише із санкції центральних партійних органів [1, с. 3].

Усі дані про номенклатурні посади збері- галися у суворій таємниці, а списки номенк- латури вважалися цілком таємними докуме- нтами і розсилалися тільки обмеженому колу осіб.

Навіть сам термін «номенклатура» вико- ристовувався дуже рідко, в тому числі і у партійних документах. Він лише позначав, а не розкривав зміст типу кадрової політики, тобто призначення на керівні посади згори до низу, яке повністю відкидало принцип обрання чи відбір кандидатів на конкурсних засадах. Пізніше цією категорією почали називати й групу осіб, що обіймала номенк- латурні посади, тобто самих чиновників.

Слід також зазначити, що номенклатур- них посад було дещо більше, ніж працюю- чих на них людей, оскільки частина партій- но-радянських та господарських управлінців одночасно обіймали декілька посад.

В історичній літературі термін «номенк- латура» набув поширення тільки після вихо- ду у 1972 році монографії М. С. Восленського [10]. Зауважимо, що до цього часу вона є найбільш повною та ґрунтовною науковою працею, в якій глибоко досліджено номенк- латуру та проаналізовано важливу її ознаку – ієрархічність. Сутність останньої полягає у розумінні внутрішньої будови номенклатури як пірамідальної ієрархії, для якої характер- ним було те: чим важливіше номенклатурне «крісло», тим вищий партійний орган здійс- нював призначення працівника на нього.

Зауважимо, що найвищий щабель партій- но-державної піраміди СРСР обіймали пер- ший секретар ЦККПРС, члени Політбюро ЦК КПРС, кандидати в члени Політбюро і секретарі ЦК. Наступною сходинкою була номенклатура Політбюро ЦККПРС, тобто керівники, які були призначені на засіданнях Політбюро. До цієї групи входили перші, інколи, другі секретарі республіканських ЦК компартій, перші секретарі обкомів та міськ- комів найбільших міст, союзні міністри, ви- щі військові чини, посли, директори найбі- льших заводів ВПК, керівники творчих сою- зів, головні редактори центральних партій- них видань. Рівнем нижче знаходилась но- менклатура Секретаріату ЦК КПРС, до якої належали заступники міністрів, другі секре- тарі обкомів, перші секретарі облвиконкомів і т.д. [11, с. 52]. Номенклатура Політбюро і Секретаріату становила номенклатурну вер- хівку, яка в офіційних документах носила назву «основна номенклатура». Останнє міс- це у цій ієрархії займала обліково- контрольна номенклатура ЦК КПРС. Приз- начення на ці посади відбувалося лише після узгодження у відповідних відділах ЦК.

До «Переліку номенклатури ЦК КПРС по Українській РСР», крім партійних працівни- ків різних рівнів, були внесені усі важливі посади: від голови Президії Верховної Ради УРСР до директорів заводів та начальників пароплавств, ректорів вузів та редакторів газет. І тому номенклатурний контроль зумів охопити усі сторони життя українського суспільства.

Структуру номенклатури в 1953-1964 роках можна розглядати також із позиції вертикалі влади, виокремлюючи номенклатуру рівня ЦК КПРС, ЦК КПУ, обласного, міського, районного та рівня первинної парторганіза- ції, або по горизонталі влади, поділивши на партійну і радянську, у якій, в свою чергу, можна виділити номенклатуру державних органів влади і господарських керівників. Проте, у будь-якому випадку представники номенклатури обов’язково були тісно взає- мопов’язані між собою.

На сьогодні в історичній, політичній та соціологічній науках сформувалося ціле ро- змаїття підходів, що дають пояснення сутно- сті феномену номенклатури через різні поня- тійні категорії, такі як: «партократи», «чино- вники», «еліта», «правлячий клас», «новий клас», «політичний інститут», «функціоне- ри», «бюрократи», «партійне керівництво», «призначені працівники», «відповідальні працівники», «влада», «владні структури», «державний апарат», «управлінці», «керівна верхівка» тощо.

Проте, саме розуміння концепту «номенк- латура» не дає змоги до кінця з’ясувати роль та місце феномену номенклатури у суспіль- но-політичному житті УРСР. Для цього не- обхідно проаналізувати його складові: «но- менклатурну систему» та «номенклатурний принцип» добору кадрів.

Аналіз джерельної бази робить очевидним те, що «номенклатурна система» та «номен- клатурний принцип» добору кадрів відігра- вали важливу роль у формуванні всіх ланок керівників. Тонкощі перебігу цих процесів у хрущовське десятиліття у науковців викли- кають особливий інтерес. Оскільки на почат- ку 50-х років ХХ століття нове керівництво країни на чолі з першим секретарем ЦК КПРС Хрущовим, у результаті змін, що відбулися у вищих ешелонах влади та склад- ної економічної ситуації, відчуло необхід- ність нових підходів, щодо формування пар- тійно-радянської та господарської номенкла- тури. А основним змістом багатьох реформ стали десталінізація та лібералізація радян- ського суспільства й передусім самої КПРС, оскільки компартія мала одноосібний вплив на діяльність органів державної влади та на розвиток всього радянського суспільства, тому, віддаючи всі, без винятку, керівні

посади своїм членам, вона намагалася через Ради народних депутатів як політичну осно- ву СРСР, профспілки, комсомол, виробничі та громадські організації, творчі спілки три- мати все під своїм контролем. А правляча номенклатура у свою чергу всіляко підтри- мувала міф про компартію як «авангард робітничого класу».

88.

З часу проголошення незалежності в 1991 р. Україна наслідувала державну службу, структура якої, склад та управлінські системи були створені відповідно за підтримки уряду в державі колишнього Радянського Союзу. Головним завданням держави було управління економікою. Головною функцією державного апарату було забезпечення розповсюдження рішень комуністичної партії стосовно виробництва та розподілу ресурсів у всіх галузях економіки та забезпечення виконання цих рішень відповідно до офіційної лінії уряду.

Коло обов’язків державного апарату в колишньому Радянському Союзі було значно вужчим від країн Організації економічного співробітництва та розвитку, тому кількість державних службовців у ньому була набагато меншою.

Від державних службовців не вимагалося аналізувати політичні процеси, розпоряджатися ресурсами або керувати процесом виконання урядових рішень у незалежному правовому полі. Їм не потрібні були знання з економіки, права, менеджменту та фінансів. Замість цього більшість державних службовців мали технічну освіту та деякі знання виробництва. Більше того, були важливими такі персональні якості, як дисципліна, відданість, слухняність та здатність виконувати накази. Державних службовців призначали на посади або висували на вищі посади на підставі цих якостей та знання виробництва. Державна служба Радянського Союзу була високо дисциплінованою бюрократією.

Призначення на вищі посади контролювалося політичними керівниками. Це сприяло розвиткові прислужливості та дисципліни, а не ініціативи та відповідальності. Державні службовці слугували більше своєму керівникові, ніж загальному громадському інтересові.

Поиск по сайту: