АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Цивілізації Аравії та Африки

Читайте также:
  1. Історія стародавньої Аравії.
  2. Країни Західної Африки.
  3. Країни Південно-Східної і Південної Африки.
  4. Матеріальні основи розвитку сучасної цивілізації
  5. НАЙДАВНІШІ ЧАСИ. ПОЧАТОК ЛЮДСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ
  6. Неполітичні чинники конфліктності західної та мусульманської цивілізації (за роботою П. Норріс та Р. Інглегарта «Справжнє зіткнення цивілізацій»).
  7. Основні етапи розвитку цивілізації
  8. Особливості сучасної цивілізації, глобальні проблеми і перспективи людства.
  9. Розділ 4. СТАНОВЛЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
  10. Формування основ постіндустріальної цивілізації

На території Африки крім зони єгипетської цивілізації відомі неолітичні поселення в південно-західній частині Лівії, які датуються VI тис. до н.е., де були сліди скотарства. На південь від Сахари існували культури тропічного землеробства Зернові культури (сорго, просо, тефф), овочі та корінці (гвінейський ямс) були вперше введені в землеробський оббіг саме тут в ІІІ-ІІ тис. до н.е.

Пізніше самобутні держави Напата, Мерое та Аксум довели, що Африка приймала участь в цивілізаційних процесах. Навіть Тропічна Африка, як свідчасть найновші дослідження приймала участь в цих процесах. В лісовій зоні в І-на поч. ІІ тис. н.е. виникають самобутні державні утворення. В утворенні африканських цивілізацій велику роль відіграли природні обставини. У ІІІ-ІІ тис. до н.е. почався складний процес висихання Сахари. Це примусило жителів шукати нових мість для проживання. Світлошкірі скотарі з семіто-хамітської мовної сім”ї (берберо-лівійській діалект) переміщаються в напрямку долини Нілу, а землероби негроїди відступили на територію Західного Судану. У VIII ст. до н.е. на території Нубії (Північний Судан), до того часу вона тривалий час знаходилась під пануванням єгипетських фараонів утворилась самостійна держава Куш, столиця якої місто Напата знаходилась біля четвертого порогу ріки Ніл.Витоки землеробсько-скотарських традицій населення цього району берить з археологічних культур, зразки якої дає поселення Керма. Жителі цього комплексу мади зв”язки з Єгиптом, Східною Сахарою, областями сучасного Судану та прикордонними районами Ефіопії. Соціальне розшарування відбувалось дуже відчутно і окремі гробниці правителів Керми досягали 100 метрів в діаметрі. На поселенні були зерносховища, міський квартали, релігійний центр, огорожа. В добу розквіту, який співпадав з добою Середнього царства та ІІ Перехідним періодом єгипетської історії правителі Керми контролювали землі між 2-м та 4-м порогами. Розкопки цього регіонального утворення провадили француз Ш.Бонне тв в 1961-1962 рр. до н.е. радянська екпедиція під керівництвом Б.Б.Піотровського. Після колонізації Керми Єгиптом риси подібної до єгипетської культури зазнали ще більшої нівеляції. Проте єгипетська основа трансформувалась на місцевому підгрунті, набувши деяких рис відмінних від зони основної цивілізації.

На протязі 75 років правителі Напати навіть володіли значнлю частиною Египетського царства, утворивши ХXV ефіопську династію. “Начебто водяним ураганом був захоплений Мемфіс, багато людей там вбито, і приведені полоненні до його величності. Немає більше нома, закритого для його величності серед номів Півдня та Півночі, Заходу та Сходу”. Так розровідає про вступ кушитів в Єгипет у 729 році стелла фараона Піанхі. Академік Б.Б. Піотровський говорить про те, що археологічні дані підтверджують однаковий рівень розвитку культур Верхнього Єгипту та Північної Нубіїще в ранню добу. Пізніше їх шляхи розійшлися, щоб зустрітись майже через тисячу років.

Куш контролював території між третім та п”ятим порогами Нілу, хоча іноді кушитським царям вдавалося розповсюдити владу на північ від Асуану і на південь від Хартуму (столиці сучасного Судану). Місто Напата знаходилась ав районі золотовидобутку. тут було побудовано в часи єгипетського панування храм Амону. Це дало змогу в серидині VIII ст. до н.е. правителю Куша домогтись зарахування своєї доньки до складної ієрархії фіванського жрецтва. У землях фів були залишені загони кушитів. Коли Єгипет спробував об”єднатись під владою правителя Саїса - Тефнахта. Син кушитського царя Кашти за ім”ям Піанхі рушив із своїми загонами проти єгиптян. Біля Фів та Гераклеополя відбулись битви, і Тефнахт після поразки був вимушений визнати владу Піанхі. У 715 році до н.е. похід на Єгипет здійснив наступник Піанхі - Шабака. Він спалив живцем нового претендента на об”єднання Єгипту Бокхоріса. Кушити правили Єгиптом до 664 року. Стародавні грекі називали кушитів ефіопами. Таким чином в цей час Куш та Єгипет були об”єднані в одну державу. Над могилою Піанхі була побудована піраміда, але тіло лежало не у саркофазі, а на ліжку, як було характерно для гробниць періоду Керми. З кушитських правителів, добру пам”ять про своє правління залишив фараон Шабака. Він сприяв розвитку культури. За його правління було переписано богословський трактат Мемфісу. Тому недарма одна з вулиць Мемфіса навіть до часів Птолемеїв (ІІІ ст. до н.е.) носила його ім”я. Апогея величі династія кушитських фараонів досягла за часів правління фараона Тохарки. Його коронаційні стели були встановлені біля ІІІ порогу Нілу та біля дельти в місті Таніс. Тільки бурхливий натиск ассирійців зруйнував сподівання та амбіції фараонів з Кушу.

В зв”язку з наступом ассирійців головні центри кушитської держави були перенесені на південь. До сер. VI ст. до н.е. політичний центр Напатської держави перемістився з її столиці в Мерое - смісто між V та VI порогами. Воно було дуже зручно розташовано оскільки знаходилось в районі перетину караванних шляхів, а Напата продовжувала лишатись центром релігійного життя, місцем коронації та поховання царів. Войовнича активність правителів тепер була зосереджена на південь та південний схід, і в IV ст. до н.е. територія держави просунулась до північно-західних районів сучасної Ефіопії.

Мерое дуже швидко перетворилось на центр металургії і навіть зараз його іноді називають “африканським Бермінгемом”. Найбільш відома пам”ятка місцевої архиьтектури та мистецтва це релігійний комплекс у Мусавварат-ес-Суфра, де особливі почесті віддавались головному богу Апедемаку, який зображувався з головою лева. Храм Апедемака за стилем нагадує єгипетські, але при розгляді його кидаются і віддимінності. Зокрема зображеня левів в храмі суто африканські.

Обрання царів в державі Мероїтського періоду залежало від волі жерців та затверджувалось ними. Особливий розквіт царство переживає в ІІІ ст. до н.е. В правління царя Ергамена (248-220 рр. до н.е. до н.е.) були проведені важливі реформи. Вони були спрямовані на посилення централізації влади. Цар позбавив напатськи х жерців Амона впливу на політичне та релігійне життя та встановив спадкову передачу влади. Була встановлена диференційована система титулів та рангів для аристократії та чиновництва. Тепер пірамідипховання царів почали споруджуватись біля Мерое. На царя сильний вплив мала грецька філософія. Сам цар отримав грецьке виховання. Як стверджує Діодор Сіцілійський, цар перебив усіх жерців тва знищив звичай вбивати царя за наказом жерців. В сучасній науковій літературі саме цьому царю приписують ініциативу створеняння мероїтської писемності. Це найдавніше письмо Африки. Літери алфавіту ідентифіковані у 1910 році завдяки написам царя Натакапані (12 р. до н.е. -12 р. н.е.), де його ім”я передавалось і єгипетськими ієрогліфами, але мова Мерое ще не дешифрована.

В державі Напати та Мерое було дуже мало родючої землі, тому існували спроби створити власну іригаційну систему. В деяких районах землеробство співіснувало з напівкочоаим скотарством. Частина населення зібравши врожай, залишала села на берегах Нілу і відправлялась з худобою вглиб країни. Орачі і скотарі були тими прошарками населення. які несли основний тягар повинностей. Вони жили сільськими общинами, і самі общини вносили податки та поставляли робочу силу для будівництва пірамід і зрошувальних систем. Знать, яка виросла з родової аристократії на чолі з царем мала власні земельні володіння та великі стада худоби. Такими ж власниками були і храми. Ці верстви контролювали мідні та срібні рудники, місця видобутку золота та драгоцінних каменів. Цар та храми користувались монополією в справі лиття та обробки зхолота, причому навіть пічи для цього були їх власністю. Їм також належали ремісничі майстерні. Царську монополію складали доходи від перевезеня товарів та виручка від зовнішньої торгівлі. Рабська праця зафіксована в садібах та рудниках царя, знаті та храмів. Але як і в інших державах раби не грали головної ролі у виробництві і використовувались як допоміжний та обслуговуючий персонал.

Основу війська складали вільні члени сільських общин та родів. Військова здобич розподілялась між царем, знаттю та храмами. Сусідні держави, особливо Єгипет розглядались як торгівельні партнери. Тому у 30 -му році війська Мерое підтримали боротьбу Клеопатри з Октавіаном. У 23 році до н.е. цариця Аманішакете зруйнувала римські храми на острові Філе, у відповідь римська армія на чолі з префектом Гаєм Петронієм зруйнувала Напату. Послабленням царства скористались кочовикі з племені блеміїв (предки сучасної народності беджа), які остаточно підірвали його могутність царства, і в перших століттях нашої ери воно розпадається. Залишкі цієї великої держави проіснували до ІV століття.

Небезпечним суперником та ворогом Мерое в цю добу було і царство Аксум. Воно було розташовано на Ефіопському нагіррі. Закривши вихід Мерое до Червоного моря, воно не раз турбувало нападами столицю Мерое. В середині IV тис. до н.е аксумський цар Езанаостаточно розгромив Мерое. Саме царство виникло ще в перші століття нашої ери на території сучасної провінції Тігре (Ефіопія). Тут були знайдені рештки самого міста Аксум, чудові кам”яні споруди, написи. В цьому місті коронувались правителі дкержави і воно рахувалось священним місцем. Хроністи XIII ст. пробували зв”язати родовід ефіопських царів від Менеліка (Х або ІХ ст. до н.е.), буцімто сина царя Соломона та цариці Савської. Але незважаючи на деяку тенденційність цього підходу слід відзначити, що вони мали певну пацію, оскільки історія звела в єдиний потік історію африканської держави Аксум і невеличкої держави Саба, яка дійсноіснувала в часи між 950 та 115 рр. до н.е. до н.е. Ця держава носила торгівельний характер, оскільки являла собою торгівелну факторію арабських купців, які виступали посередниками у індійській торгівлі з країнами Близького Сходу. Залишки впливу цієї держави на історію Аксума прослідковуються у використанні сабейської писемності, та активними контактами Аксума з арабськими племенами, під час їх боротьби проти Хім”яритського цартва. Саме це царство із столицею Маріб і завоювало Сабу.

Тоді ж місто Адуліс, засноване грецькими колоністами на аксумчькому березі Червоного моря стало торгівельним та промисловим центром, через який пішла транзитна торгівля індійськими товарами у Середземномор”я, минаючи Аравію. Правителі Аксуму монополізувавши дохід від торгівля та право збирати податки з торговців золотом та слонової кісткою швидко підвищують свій потенціал. На грунті цих доходів і за допомогою обміну досвідом великий прогрес спостерігається в обробці заліза та побудові терасових систем зрошування.

В цих умовах посилилась соціальна диференціація і племінна аристократія стає панівним прошарком суспільства. На початку ІІІ ст. все частіше грецькі та римські автори згадують правителів Аксума. Серед перших згадується ім”я Зоскалеса, який добре володів грецькою мовою. Він розповсюдив саою владу вздовж узбережжя та організував торгівлю внутрішніх областей Африки з долиною Нілу. В написах складених давньоаксумською мовою гєез він називає себе “першим великим правителем аксумитів”. Спочатку писемність Аксума використовувала в якості основи сабейсько-хім”яритську, потім навіть використовувалась грецька мова. В IV столітті приходять ефіопські літери, які означали не тільки приголосних, але й голосних. До речі ця мовапотім послужила осгновою для складання державної мови Ефіопії (амхарскої мови).

Період найбільшого розквіту Аксуму припадає на IV-VI ст. н.е. В часи правління Езане не тільки була знижена держава Мерое, але й налагодились стосунки Аксуму з Римською імперією. Навіть зберіглось послання, яке в 356 році римський імператор Констанцій надіслав “високоповажним братам Езане і Сезане. Справа в тому, що в ці часи священики з Сирії розпочали проповідь християнства на території Аксума.. Але слід сказати, що тільки в VI-VIII cт. християнство набуває в цих районах широкого розповсюдження.

Союз Аксуму та Східної Римської імперії був викликаний необхідністю захисту від спільного ворога сасанідського Ірану (Персії). Цар Аксуму Калеб, якого високо шанують і грецькі і перські автори у 517 році здійснив військовий похід в Південну Аравію, в наслідок якого Йемен до 572 року став частиною Аксуму.

В галузі господарства, жителі Аксуму вели осідлий спосіб життя, займаючись землеробством та скотарством. Основною культурою була пшениця. Царі Аксуму та знать отримували прибуток у вигляді податків на сілські общини та племена, які платили данину у вигляді релігійних приношень та відпробітків. З ІІІ ст. н.е. Аксум карбував золоті, срібні та мідні монети. На його території ходили і іноземні монети (передусім римські). Спочатку на монетах Аксуму були зображені серп Місяцю та дві зірки, а потім з IV cт. відтворюється християнський хрест.

Царі Аксуму залишили монументальнібудівлі, палаци, кам”яну скульптуру. Для її створення на самих тяжких роботах використовували і рабів.Слово раб “бареа” амхарською мовою, говорить проо те, що напевно з племені бареа походили ці полоненні. Найбільший з палаців правителів Аксуму мав площу 80 на 120 м, найбільша стела доходила до 34 метрів висоти.. З початком арабських завоювань за Мухаммеда та перших халіфів аксум втратив своє значення. він був відрізаним християнським островом. У VIII cт. був зруйнований порт Адуліс. Перехід торгівля з Івнлією в руки арабських купців остаточно підірвало економічну могутність держави. Нам невідомі особливості її подальшої історії. Лише в XIII cт. в цьому районі з”являється нова держава Ефіопія, яка вже була вторинним вогнищем цивілізацієї.

Нинішній рівень знань дозволяє переглянути погляди на те, що африканський континент не входив у зону цивілізаційного розвитку. Можна стверджувати що передцивілізаційна фаза розвитку була пройдена багатьма спільностями африканського населення. Вогнищами цивілізаційного розвитку були Західний Судан, центральні та північні частини сучасної Нігерії, басейн верхньої течії ріки Луалаба (провінція Шаба в Заїрі), центральні та східні області Зімбабве, узбережжя Індійського океану. Назвемо лише окремі центри. Цивілізація Гани та культура Нок доводять що в другій половині І тис. до н.е. існували цивілізаційні вогнища з розвинутою металургією та міськими центрами. Район Санга в Заїрі став центром металургії заліза. причому залізні вироби тут передували мідним. Блискучим прикладом африканських цивілізацій стала цивілізація суахілі, на східному узбережжі Індійського океану. Розквіт її припадає на XII-XIII cт. Вона активно контактувала з Азією і між ними йшов інтенсивний товарообмін. Все це говорить, що на африканському континенті, можуть бути з часом виявлені рештки цивілізацій. які лежали в основі формування самобутнього типу цивілізацій та африканської культури.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.004 сек.)