Природа та населення. Джерела та історіографія

Давній Китай займав тільки частину тієї території на якій зараз розташована Китайська Народна Республіка. За географічними особливостями її можна розділити на дві частини: західну та східну. Західна частина, це найбільше в світі нагірря з такими потужними гірськими системами як Тянь Шань та Гімалаї. Клімат Західного Китаю різко континентальний (обмаль опадів, холодна зима, спекотне літо).

Східна частина мала більш сприятливі умови. Тут значно м”ягше кліматичні умови, більш багатий рослинний та тваринний світ Це була частина бассейну ріки Хуанхе(північ) і північна частина бассейну ріки Янцзи (південь). Територія долин цих двох річок була вкрита тропічними лісами, бамбуковими зарослями, болотами і озерами і відзначалась жарким і вологим кліматом. В лісах жили слони, носороги, буйволи, тигри, антилопи, леопарди і інші тварини тропічного поясу.

Спеціфіка природи визначила з самого початку особливоості давньокитайської цивілізації. Вологий клімат і наноси річок робили можливимим розвиток землеробства без іригаціїї. Правда для цього потрібно було викорчовувати дерева і запастись терпінням переносячи курйози погоди в цьому районі. Східний Китай в природно-кліматичному відношенні також міг бути поділений на дві зони, які пов”язані з басейном річки Хуанхе (“Жовта ріка”) та від долини Янцзи (“Блакитна ріка”)до берегів Південно-Китайського моря. Але до середини І тис. до н.е. вони були не суттєвими. Середньорічна температура в ті часи була на 2 градуси вище сучасної. Родючий грунт, разом з достатньою кількістю опадів (500-600 мм), забезпечував добрий врожай проса. Однак лес [1] вимитий водами Хуанхе осідав на її дні та постійно підіймав її рівень. Тоді вода підмивала береги та змінювала русло, що нерідко закінчувалось частими повенями. Так зараз гірло ріки розташоване на сотні кілометрів південніше, ніж воно було в І тис. до н.е.

Природньо-кліматичні умови південної частини Східного Китаю у давнину мало чим відрізнялись від сучасних. Це була зона лісів і люди змущені були застосовувати терасну систему землеробства, через гірський рел”єф. Вже в III тис. до н.е. на території Китаю існували поселення ранніх землеробів (археологічні культури яншао і луншань)[2]. В Північному Китаї вони одомашнили чумизу, а в Південному - рис. Ми дуже погано знаємо мовні сім”ї до яких відносилось населення, якє залишили ці культури. Є чимало гіпотез. Зокрема з огляду на чорну лощену кераміку культури Яншао шведський геолог Ю.Г. Андерсон на початку століття припустив участь індоєвропейців у її створенні. Зараз можна визначити, що китайська народність складалась на грунті переміщувань та контактів місцеввого автохтонного населення з тунгусами, тібетцями, бірманцями, мангжурами та іншими. Чітко встановити один компонент у цих пороцесах важко. Шаніньці (або житклі першої держави Китаю) були скоріш наслідком злиття однієї з протосінотибетських груп з племенами півдня. До сінотибетської мовної сім”ї належала і більш західна гуппа на грунті якої сформувалась чжоуська народність. І тільки потім формується спільна етнічна сукупність на грунті цих двох етнічних субстратів. Етнічна самосвідомість в процессі складання народності призводить до виникнення самоназв. Крім шан і чжоу існував термін хуа. Це і є етнічні самоназви долби до складання нового народу “ханьжень” доби китайських імперій.

Поиск по сайту: