Соціологічні концепції технократизму

Зазвичай технократизм в соціології розглядається як концепція, що наголошує на необхідності передачі державної влади в руки технічних спеціалістів (інженерів, техніків, організаторів виробництва, а також учених), які тільки й здатні приймати політичні рішення на справжній науковій основі і в інтересах всього суспільства. Як самостійна соціологічна концепція технократизм виник ще на початку XX ст., був тісно пов'язаний з феноменом техногенної цивілізації і віддзеркалював реалії розвитку суспільства в умовах науково-технічної революції.Головними постулатами технократизму є:

• особлива роль належить технократичному мисленню, що засновується на фундаменті наукового знання;

Основними аргументами, які конфліктологи висунули на рубежі "гарячих шестидесятих" проти тези Т. Парсонса про стабільність як атрибуту суспільства, були такі:

• розподілом засобів до життя займається група людей. Вона протистоїть всьому суспільству. Тому конфлікт є неминучим;

• політична влада захищає існуючий економічний порядок розподілу суспільного продукту. Вона теж протистоїть суспільству. Тому конфлікт між нею і народними масами об'єктивно обумовлений;

• в будь-якому суспільстві діє висхідний ланцюжок: гроші — влада — цінності — ритуал. Від першого до останнього компонента повсюду наявним є зштовхування інтересів протилежних соціальних груп. Отже, конфлікти породжуються всією системою суспільних відносин;

• в будь-якому суспільстві мас місце примус одних іншими, бо лише одні володіють засобами виробництва.

Можна виділити також ілюзорні компоненти технократичної свідомості, підкреслюючи її багатовимірну природу. Людині властиво мати ілюзії, створювати міфи, видавати їх за дійсність (і навпаки), перестаючи розрізняти об'єктивне і суб'єктивне. Особливо це характерно для повсякденної свідомості й ідеологічно забарвлених теорій, емотивних і вузькоорієнтованих. Але вони багато в чому визначають соціальні технократичні ілюзії, стимулюють ірраціональний раціоналізм міфів. На сьогодні ясно, що до технократичних “крайностей” належать і уява про науково-технічний прогрес, співрозмірний людині і соціуму; політичні амбіції або влада науково-технічних фахівців; повна технічна раціоналізація всіх проблем і процесів; “технічний рай” (в утопіях); повна об'єктивація пізнання; універсальне розгортання техніко-гносеологічного суб'єкта, абсолютна віртуалізація соціальної реальності тощо. Сучасність, яка характеризується розвитком інтелектуальних технологій, спростовує старі, але породжує нові, більш витончені ілюзії: про розкриття всіх духовних здібностей людини за допомогою нової техніки; уніфікацію способу життя, який підпорядковується мережній логіці інформатики та ін. Зауважується, що технократична свідомість постає “перед викликом нового ставлення до техніки, нового типу антропо-техніко-соціальних систем, нових підходів до розуміння суті та ролі техніки. Технічне знання ніколи не було типологічно єдним – техноцентризм домінував, але не повністю визначав ідеологію техніки. Завжди були міркування про красу, ергономічність, досконалість техніки”. Елемент утопічності і певного гіпертрофування критичних тенденцій розвитку суспільства і суспільної свідомості постійно відтворюється у спеціальній літературі. Свідомість відображає систематизований ідеалізований образ технократичного соціуму, де більшість проблем можуть бути сформульовані і вирішені технологічно. Усе це має науковий вигляд, залучає емпіричний матеріал і прагне до ідеологізації. Так, ідейними витоками концепції Гелбрейта стали теорії відокремлення функції керування від функції володіння в умовах зрілого індустріального суспільства Т.Веблена, який спрогнозував “бунти інженерів”, погляди Дж.Бернхейма, П.Сорокіна, що говорили про “революцію менеджерів”, протягом якої влада перетворюється з власників у технократів. Техноструктура, за Гелбрейтом, – це об’єднання вищих осіб, яке приймає управлінське рішення. Нова управлінська еліта (технократія) бере гору над традиційною фінансовою олігархією. Вона контролює вищі посади в адміністрації, а також керівні щаблі у великих корпораціях і поступово стає правлячим колом західного суспільства. Гелбрейт не є класичним прихильником технократії. Він захищає гуманітарну культуру, попереджає про небезпеку для неї зростаючого впливу техноструктури та пропонує певні шляхи безболісної конвергенції культур. Саме в цьому і полягає велич Гелбрейта, який за межами власних гуманітарних стереотипів ще до інформаційної революції побачив реалії сьогодення. За Гелбрейтом, сучасна корпорація є певною групою осіб, які професійно займаються виробленням та прийняттям управлінських рішень, яка володіє в цій якості самосвідомістю і послідовно вживає розвинуті сучасні технології прийняття рішень. Питання влади в суспільних інститутах пов’язані не тільки з причинами переходу влади від однієї соціальної групи до іншої, а й з проблемою сталості влади.

(4) Становлення і розвиток соціологічної думки в Україні в кінці 19 - на початку 20 ct

Серед представників національної інтелігенції, які істотно вплинули на розвиток соціологічної думки в Україні, можна назвати М. Драгоманова, І. Франка, Б. Кістяковського, М. Грушевського, М. Шаповала, В. Липинського. Михайло Драгоманов (1841-1895) у своїй творчості біль­шою або меншою мірою торкнувся практично всіх проблем, які хвилювали в той час соціологію, — це визначення предмета соціології, методів пізнання, закономірностей соціальної ево­люції, структури суспільства. Саму соціологію він розглядав як науку про суспільство. Незважаючи на різносторонність інтересів М. Драгоманова, головним предметом його дослідни­цької діяльності стала політична соціологія. Вчений сконцент­рував свою увагу на проблемі децентралізації управління еко­номічним і культурним життям. Нa прикладі переворотів, які почалися після Великої Французької революції, Драгоманов спробував довести, що дійсної політичної волі не існує доти, доки є централізоване управління. На його думку, революції не досягають своїх цілей тому, що самодержавство королів змінюється самодержавством парламентської більшості, зали­шаючи без зміни централізовану бюрократичну машину управ­ління країною. Не заперечуючи певної ролі соціальної революції в історич­ному розвитку суспільства, М. Драгоманов підтримував ідею еволюційного розвитку. За його переконанням, досягнення соціалістичного ідеалу «можливо тільки в певній послідов­ності та при високому розвитку свідомості мас, а тому досяжне більше за допомогою освіти, усної пропаганди, ніж кривавих повстань». Вчений досить багато уваги приділяв національному питан­ню, вважаючи його одним з найважливіших. Вирішити його можна тільки через демократизацію суспільства, через досяг­нення політичних свобод. Все це досягається за умови всена­родного земського представництва, загального контролю над діяльністю виконавчої влади й недоторканності свободи осо­бистості та слова.

Іван Франко (1846-1916) — філософ за освітою, який от­римав иопулярність більше як письменник, написав чимало праць соціологічного й соціально-політичного змісту. І. Фран­ко був прихильником федеративного устрою держави. Розгляд цього питання займав значне місце в його науковій творчості. Федерація, на думку вченого, — це справедливе братство, що стверджує порядок, добро й узгодженість між громадами. Тільки федерація зберігає й оберігає саму широку та саму пов­ну автономію особистості, громади, народу. І. Франко виступав за створення «народної держави», заснованої на представниц­тві народних мас у парламенті. У такій державі немає місця па­нуванню одних і гнобленню інших, у ньому немає експлуатації. В «народній державі» всі проблеми вирішуються на користь народу. Незважаючи на свої соціалістичні ідеї, вчений не був прихильником диктатури пролетаріату. Для нього загально­людські цінності були більш важливими, ніж класові.У своїх працях І. Франко так само піднімав проблему соціо- культурного розвитку України. Він підкреслював драматич­ність цього процесу, пояснюючи його постійною боротьбою українського народу із сусідами за незалежність. Стратегічне завдання, яке Україна має вирішити, на думку І. Франка, як найшвидше, — це перетворити величезні маси людей українсь­кого етносу в «цілісний культурний організм». Тільки в цьому випадку національна соціокультурна одиниця буде здатна на успадкування «загальнолюдських культурних здобутків, без яких жодна нація і жодна, хоч і як сильна, держава не може відбутися». Процес формування «цілісного культурного ор­ганізму», за переконанням вченого, іде двома шляхами: зсе­редини — за рахунок нагромадження й поширення власного національного багатства, а також ззовні — за рахунок асимі­ляції цінностей інших культур, унаслідок розширення зв'язків українського народу з іншими народами.

Богдан Кістяківський (1868-1920) у своїх дослідженнях суспільства виходив із загальноєвропейських соціологічних традицій. Особливо йому імпонувала ідея К. Маркса про не­обхідність установлення причинно-наслідкових зв'язків між соціальними явищами. Однак, на відміну від К.Маркса, Б. Кістяковський вважав, що динаміку соціального прогресу не мож­на пояснити тільки виходячи з економічного чинника. Для пояснення явищ необхідно враховувати весь набір причинно-наслідкових зв'язків.Суспільство для вченого — це система необхідних відносин між людьми та соціальними групами, переплетення причинно- наслідкових зв'язків, з одного боку, і втілення ідей про добро, справедливість, красу — з іншого. Тому Б. Кістяківський під­креслював необхідність вивчення ціннісних вимірів людського життя. Використання ціннісного походу в процесі вивчення соціальних явищ за Б. Кістяківським є однією з умов створення наукової соціології. Центральне місце в його соціології займає поняття «соціальна група». Вчений розглядав соціальну групу як сукупність загальних почуттів, прагнень, бажань, тому за­вданням соціології вважав установлення в цій групі причинних відносин, які мають характер безумовної необхідності і можуть будуватися на основі різних форм панування й підкорення.Велику увагу у своїй творчості Б. Кістяківський приділив соціологічному аналізу права. Право, на думку українського вченого, характеризується подвійною природою: з одного боку, це зовнішня форма існування волі й справедливості, з іншого боку — це сфера соціальних відносин між окремими людьми та соціальними групами, сукупність норм, що становить ком­проміс між різними вимогами. Право дає можливість досяг­ти компромісу між різними соціальними групами, установити порядок у суспільстві, скріпити його. Б. Кістяковський вважав, що теорію права необхідно поєднати з дослідженням соціаль­них відносин, соціальних конфліктів та інтересів.

Михайло Грушевський (1866-1934) вивчав проблеми дер­жавності України, відстоюючи ідеї її суверенності. Історія українського народу, зазначав вчений, — це історія національ­ного самозбереження перед небезпекою видимої національної загибелі. На цьому історичному ґрунті виросли такі ідеали ук­раїнського народу як воля, рівність, боротьба за справедливість і автономію. Використовуючи соціологічний підхід до аналізу українського етнокультурного матеріалу, М. Грушевський довів, що український народ існує як окремий культурний і ет­нічний об'єкт, а тому має право на власну державу. М. Грушевський — один з тих, хто стояв у витоків української академічної соціології. На думку вченого, соціологія має дослід­жувати типові для соціального розвитку стани й тенденції ево­люції (закономірності) у кожній сфері людського життя. У су­спільстві такими тенденціями є: самозбереження роду, постійна диференціація, виживання найбільш пристосованих індивідів, розподіл праці та ін. Визначення цих законів-тенденцій, що за­дають ритм соціальних процесів, робить соціологію реальною наукою про загальні напрямки й форми соціального розвитку.М. Грушевський вважав, що соціальний прогрес визначаєть­ся рівною мірою як біологічними, економічними, так і психоло­гічними чинниками. Залежно від того, які чинники домінують, ним було виділено три етапи розвитку людської спільності. Для першого етапу характерне домінування біологічних чин­ників розвитку досоціальних форм організації, відділення люд­ських спільнот від тваринного світу, виникнення економічних чинників, об'єднання людей у рід, плем'я, виникнення звичаїв, традицій. Другий етап характеризується розпадом племінно-ро­дової організації, що відбувається під впливом економічної дифе­ренціації, розвитку приватної власності. На третьому етапі фор­мується класова держава, що супроводжується наростанням ін­дивідуалізму, егоїзму, нерівності. У класовій державі з'являються соціальні верстви з монархом на чолі, нові форми релігії та куль­тури. Для збереження своєї влади пануюча верхівка використовує інструменти ідеологічного впливу - психологічну обробку насе­лення для нейтралізації й ослаблення почуття несправедливості. Таким чином, аналізуючи соціальні факти й соціальну еволюцію, М. Грушевський дійшов висновку, що вирішальну роль у зміню­ванні людського життя відіграє зміна колективістських тенденцій на індивідуалістські і навпаки. Боротьба цих двох тенденцій обу­мовлює ритм соціальної еволюції.

В'ячеслав Липинський (1882-1931) працював у напрямку, який можна визначити як «соціологія українського суспіль­ства». Враховуючи досвід розбудови державності України в часи гетьмансько-козацьких подій, В. Липинський вважав, що на чолі української держави має стояти гетьман. Гетьман для вченого — це та людина, яка походить із стародавнього аристократичного роду, не входить до жодної партії, захищає права та свободу громадян і представляє Україну у світі.Клас — це органічна група, що складається з різних колективів працівників. Завдяки органічному об'єднанню на основі спільної діяльності, в них формуються загальні психічні переживання, які передаються з покоління в покоління. Голо­вним класом в українському суспільстві В. Липинский вважав селянство. Оскільки Україна традиційно є аграрною країною, то і носієм державної ідеї має бути клас, пов'язаний із сіль­ським господарством (хліборобством). Саме в селянстві вче­ний вбачав творця незалежної української держави.Істотне місце у творчості В. Липинського займає розробка проблеми циркуляції еліти. Вчений вважав головною рушій­ною силою соціального розвитку еліту (правлячу верству). Еліта характеризується дієвістю й авторитетом. На думку Липинського, існує три типи еліти — охлократична, класокра- тична й демократична. Охлократична еліта характерна для та­кого типу соціальної організації, в якій немає поділу на класи, а є політично безформений, економічно недиференційова- ний натовп. У такому випадку еліта формується з кочівників і непродуктивних членів людських об'єднань. Класократична еліта характерна для соціальних організацій, в яких існують класи, мораль і віра в закони. Демократична еліта з'являється тоді, коли розпадаються органічно об'єднані класи і виникає хаотичний конгломерат демократично рівних індивідів. Роз пад класів супроводжується втратою загальної моралі й віри. На їх місце приходить раціональність. Оскільки демократична еліта формується з людей різних поглядів, переконань, не об- тяжених релігією або мораллю, вона не здатна створити націо­нальну державу і створює монархічну диктатуру. Історія — це зміна політичних режимів і циркуляція еліт.Таким чином, особливість соціологічної думки в Україні кінця XIX — початку XX ст. полягає в тому, що для неї був характерний пошук рішення проблеми національного відрод­ження, формування національної еліти.

Поиск по сайту: