Етнометодологія

Ця оригінальна соціологічна концепція була представлена у книзі "Дослідження з етнометодології" (1967 р.) американським дослідником Г. Гарфінкелем (нар. 1917 p.). Сам термін "етнометодологія" означає "методи людей" (people methods).Соціальні антропологи, які вивчали соціальні інститути і відносини між людьми в традиційних общинах, помітили, що члени цих общин самі описати функціонування своїх інститутів не спроможні. Зовсім інша ситуація в сучасних індустріальних суспільствах, громадяни яких з легкістю аналізують діяльність соціальних інститутів і свою участь у них. Початок емпіричному соціологічному аналізу цих процесів поклав Г. Гарфінкель і його колеги, які розробили етнометодологію як цілий ряд методів перетворення повсякденних дій індивідів в очевидно розумні і практичні пояснювання. Вони розглядали всі соціальні події і дії як однаково важливі предмети соціологічного дослідження. Щоб при інтерпретації соціальних подій і дій соціолог зміг врахувати їх специфіку, він повинен не лише звернутися до термінів спеціального наукового аналізу, а й використати ті вирази розмовної мови, в яких найбільш повно фіксується ця специфіка і які в процесі інтерпретації подій і дій виявляють свою власну раціональність. Такі вирази етнометодологи називають індексичними і вважають, що предмет етнометодології становлять навички і техніка використання раціональних властивостей індексичних виразів в повсякденному житті. Водночас ці вирази не повинні допускати можливість альтернативних пояснень конкретної ситуації, в якій дані події і дії відбуваються або відбулись. Отже, поділяючи з феноменологічною соціологією суб'єктивну орієнтацію, етнометодологія, відрізняється від неї головним чином у трьох відношеннях:

• специфічним предметом своїх досліджень;

• прагненням визначитися в якості емпіричної дисципліни;

• радикалізмом суб'єктивістських висновків.

Позиція етнометодології, яка відкидає об'єктивну зумовленість нормативних систем, веде до суб'єктивізму. В ній, однак, в односторонній, специфічній формі відбита реальна складність діалектики виникнення, розуміння і засвоєння індивідами соціальних норм, перш за все, момент людської активності в цьому процесі. З цієї точки зору етнометодологія стає антиподом теорії структурно-функціонального аналізу, де нормативні системи розглядаються як вирішальні чинники діяльності, а момент людської діяльності пригнічений.Положення етнометодології викликали різноманітні дискусії в соціології на початку 70-х рр., однак сьогодні її роль не така помітна. Критика етнометодології грутується на тому, що вона: 1) займається тривіальними темами; 2) пропагує ідею надпорядкованості повсякденного життя, а насправді ускладненого конфліктами і непорозуміннями між людьми; 3) не звертає увагу на соціальну структуру і, як наслідок, зневажає соціальні чинники, які обмежують діяльність людей; 4) використовує методи дослідження, які сама ж критикує.

Як функціоналіста, так і етнометодолога цікавлять процеси соціалізації особистості і інтеграції суспільства. Однак якщо в основі функціоналістської теорії соціалізації лежить поняття інтерналізації, то теорія соціалізації, за етнометодологами, грунтується на понятті ідентифікації, тобто зараховування себе до будь-якої групи. Положення функціоналістів про прийняття індивідом зобов'язань участі в тій чи іншій системі взаємодії неможливо сумістити з їх теорією соціалізації. Зобов'язання участі індивіда у конкретній взаємодії повинно бути результатом його вільного вибору, а, згідно функціоналістської концепції соціальної дії, цей вибір детермінований функціональними вимогами соціальної системи. Етнометодологи вимагають пояснення соціального порядку і його змін, а функціоналісти приймають це як дане.

Конфліктологія

Проблеми соціальних конфліктів завжди привертали увагу соціологів різних напрямів і шкіл. В минулому особливо великий вклад в наукову розробку цієї проблематики внесли К. Маркс, Г. Спенсер, Л. Гумилович (1838 — 909 рр.), Г. Зіммель (1858-1918 рр.) та ін. Поряд із цим, в сучасній соціології в середині XX ст. формувався і особливий конфліктологічний напрям, представники якого, опираючись на соціально-філософську і соціологічну спадщину названих класиків, присвятили свої дослідження розробці власне теорії соціального конфлікту, яка склала основу їх соціологічних поглядів. Однією з причин надзвичайної уваги до розробки теорії конфлікту в цей час було помітне ігнорування проблем конфлікту з боку функціоналістів, які прагнули обґрунтувати унітарну концепцію суспільства та культури, яка підкреслювала соціальну інтеграцію та гармонізуючу дію загальних цінностей. Якщо функціоналісти і звертали увагу на конфлікт, то при цьому вони розглядали його швидше як паталогічний, а не нормальний стан здорового в цілому соціального організму.

Однобічність методологічних посилок функціонального підходу, особливо таких, як постулювання стабільності, усталеності, гармонії, порядку в суспільстві, універсального функціоналізму, функціональної невід'ємності всіх компонентів соціуму, — вступала в помітну суперечність з іншим концептуальним підходом до соціальної дійсності, ініційованим, зокрема, суспільною практикою 50 — 60-х рр. XX ст.

Отже, конфлікти породжуються всією системою суспільних відносин;

• в будь-якому суспільстві мас місце примус одних іншими, бо лише одні володіють засобами виробництва. Таким чином, соціальний конфлікт є продуктом економічних відносин.

Активним поборником нового підходу і критиком теорії структурно-функціонального аналізу, поглядів Парсонса вважається відомий американський соціолог Чарльз Міллс (1916 — 1962 рр.). У своїх працях "Владна еліта" (1953 р.) і "Соціологічна уява" (1959 р.) він довів, що порядок, стабільність, усталеність, гармонія досить необхідні пануючому класу, але соціальне життя завжди нестабільне, наповнене і безпорядками, і конфліктами.

Л. Козер здійснив аналіз умов функціонування соціального організму, базуючись на постулатах, головними з яких є:

• в будь-якій соціальній системі, яка складається із різноманітно-пов'язаних частин, виявляються дисбаланс, напруга, конфлікти, інтереси;

• процеси, які відбуваються в складових частинах системи і між ними, за певних умов сприяють збереженню або зміні, зростанню або послабленню інтеграції і її адекватних якостей;

• багато процесів, які зазвичай вважаються руйнівними для системи (насилля, незгода, відхилення, конфлікти), за певних умов можна розглядати як засоби, що зміцнюють основи інтеграції системи та її пристосування до оточуючого середовища.

Соціальний конфлікт, за образним висловленням Л. Козера, — це страхуючий клапан системи, який дозволяє через наступні реформи й інтегративні зусилля на новому рівні приводити соціальний організм у відповідність до умов, що змінились. Такий коректуючий механізм неможливий у жорстких, тоталітарних системах: придушуючи конфлікт, вони блокують специфічний попереджувальний сигнал і тим самим поглиблюють небезпеку соціальної катастрофи.Всеохоплюючий характер створеної Л. Козером теорії проявляється в тому, що вона охоплює широке коло змінних явищ: 1) причини конфлікта; 2) гостроту конфлікта; 3) тривалість конфлікта; 4) функції конфлікта.

Р. Дарендорф запропонував конфліктну модель суспільства, яка включає чотири положення, певною мірою протилежні положенням функціоналістської моделі:

• кожне суспільство завжди знаходиться у стані змін;

• в кожному суспільстві завжди існують елементи незгоди, які ведуть до" загальних конфліктів;

• кожний елемент суспільства може сприяти його інтеграції і зміні;

• будь-яке суспільство базується на насиллі одних членів суспільства (або групи) над іншими, які завжди будуть боротися проти свого пригніченого становища.

Теорія соціального конфлікту, на думку Р. Дарендорфа, повинна відповісти на такі три питання: 1) яким чином в структурі суспільства з'являються групи, які знаходяться в стані конфлікта? 2) яких форм може набрати боротьба між цими групами? 3) якого роду конфлікт між цими групами впливає на зміну структури суспільства? Відповідь на ці питання дає сам Дарендорф у книгах "Соціальні класи і класовий конфлікт в індустріальному суспільстві" (1957 р.), "Нариси з теорії суспільства" (1968 р.). Він доводить, що групи з'являються серед тих, хто владу має і хоче її зберегти, і тих, хто їх хоче змінити. Конфлікт проявляється не відразу, а лише тоді, коли кожна із груп усвідомлює своє становище і починає вимагати зміни статус-кво.За Дарендорфом, соціологія повинна займатися вивченням поведінки людей в точці перетину суспільства і окремої людини. При цьому суспільство трактується як будь-який вид соціального зв'язку, від найвужчого (контактна група) до найширшого (людство в цілому). Основу взаємодії в системі "індивід - суспільство" становлять норми, які задають певну поведінку. Поняття "соціальна роль" — дуже важливе поняття в соціології Дарендорфа, оскільки в ньому фокусується відразу декілька принципових моментів:

• окремій людині роль приписується, задасться, тобто по відношенню до неї роль має нормативно-примусовий характер;

• і на рівні індивіда, і на рівні суспільства існує ієрархія ролей;

• роль — це втілення певних відносин на поведінковому рівні.

Нерівність ролей, яка породжується соціальною нерівністю, веде до конфлікту. Способами розв'язання соціального конфлікта не може бути ні його ігнорування, ні придушення. Конфлікт можна не "розв'язати", але на нього можна впливати, його можна регулювати шляхом доказів, посередництва, компромісу, поступок, арбітражу і т. д.

Гострота конфлікту і оперативність його врегулювання залежать від типу соціальної структури, ступеню її відкритості. Найбільш адекватною формою суспільства є демократичне, відкрите високомобільне суспільство, в якому розгортання і протікання конфлікта гранично формалізовано.

Поиск по сайту: