Модуль 2.1 Організація виробничого процесу. Методи організації виробництва

Тема 2.1.1 Структура та принципи організації виробничого процесу

План

1 Виробничі процеси, їх класифікація; операція, види операцій

2 Принципи організації виробничих процесів

1 Виробничі процеси, їх класифікація

Виробничий процес – це цілеспрямоване, постадійне перетворення вихідної сировини та матеріалів у готову продукцію, яка призначена як для споживання, так і для подальшого перероблення.

Усі виробничі процеси поділяються на три види:

1) основні процеси безпосередньо пов’язані з перетворенням предметів праці у готову продукцію, наприклад, перетворення борошна на тісто, а потім виготовлення хліба;

2) допоміжні процеси лише сприяють безперебійній роботі, але безпосередньої участі у виготовленні продукції не беруть: наприклад, ремонт обладнання, прибирання території;

3) обслуговуючі процеси створюють умови для здійснення основних і допоміжних – транспортні та складські процеси.

Головна відмінність між основними і допоміжними – продукт, вироблений у результаті основного виробничого процесу, надходить на ринок, а продукт, отриманий під час допоміжного процесу, споживається в межах підприємства.

За ознакою кількості компонентів виготовлюваного продукту виробничі процеси поділяються на процеси виготовлення простих і складних продуктів.

За характером впливу на предмети праці: механічні, фізичні, хімічні.

За степенем неперервності: неперервні – відсутні перерви між різними видами операцій та дискретні – мають місце технологічні перерви.

Операціяє частиною виробничого процесу, яка виконується або на одному робочому місці без переналагодження обладнання, або коли кількома робітниками виготовляється один продукт. Розрізняють операції: основні і допоміжні. При основній предмет оброблення змінює свою форму, розмір, певні властивості та якісні характеристики, допоміжні забезпечують нормальне виконання основних операцій (складські операції, контроль якості).

За видом та призначенням продукції, ступенем технічної озброєності виробництва розрізняють на ручні (налагодження верстатів, ручне фарбування), машинно-ручні оброблення деталі на верстаті), машинні (робітник лише наглядає за роботою машини) та автоматизовані операції (здійснюються в певних агрегатах, наприклад, переплавлення руди в доменній печі, робітник вносить поправки та контролює).

Важливого значення набуває проектування виробничого процесу, його початок – закінчення проектування виробу або отримання від замовника готового проекту. На першому етапі визначається лише перелік операцій, а на другому – визначаються матеріали, режим оброблення.

2 Принципи організації виробничих процесів

Принципи поділяються на дві групи: перша – загальні принципи, друга – специфічні, характерні для певного виробництва.

Загальні принципи – за ними будується будь-який виробничий процес у просторі та у часі.

1) принцип спеціалізації – розподіл праці між окремими підрозділами підприємства та робочими місцями в процесі виробництва та їх кооперування. Вона буває функціональна (допоміжні та обслуговуючі виробництва об’єднуються в окремі самостійні підрозділи та виконують певні функції), предметна (закріплення певної номенклатури виробів за окремими цехами – заготівельний цех, механічний), подетальна (закріплення за певними підрозділами виготовлення технологічно однорідних деталей), технологічна (закріплення за кожним цехом та виробничою дільницею певної частини виробничого процесу)

2) принцип диференціації – поділ виробничого процесу на окремі технологічні процеси та операції, слід уникати надмірного поділу операцій;

3) принцип паралельності - одночасне виконання окремих частин виробничого процесу, пов’язаного з виготовленням конкретного виробу, цей принцип широко використовується в умовах серійного та масового виробництва;

4) принцип пропорційності – передбачає відносно однакову продуктивність за одиницю часу взаємопов’язаних підрозділів підприємства, а в межах їх – дільниць, груп, бригад, робочих місць.

5) принцип прямоточності – забезпечення найкоротшого шляху пересування предметів праці від запуску сировини до виготовлення готової продукції та виключення зворотних рухів, що досягається за допомогою раціонального розміщення будов і цехів, технологічного обладнання в цехах.

6) принцип неперервності – скорочення або зведення до мінімуму усіляких перерв у процесі виробництва, найбільш себе реалізує при потоковому або автоматизованому виробництві, ступінь неперервності визначається відношенням тривалості технологічної частини виробничого циклу до всього циклу;

7) принцип ритмічності – весь виробничий процес та його складові повинні строго повторюватися в рівні проміжки часу, що забезпечується високою технологічною дисципліною, раціональною організацією робочих місць, застосуванням високоефективного управління.

8) принцип технічної оснащеності - орієнтований на автоматизацію та механізацію виробничого процесу, усунення ручної, важкої, шкідливої для людини праці.

Контрольні питання

1 Поняття виробничий процес та операція.

2 За якими ознаками класифікують виробничі процеси?

3 Види операцій.

4 Загальні принципи організації виробничого процесу.

Тема 2.1.2 Організаційні типи виробництва

План

1 Типи виробництва, їх порівняльна характеристика

2 Структура виробничого циклу

3 Методи поєднання операцій

1 Організаційні типи виробництва

Основним показником поділу на типи виробництва є спеціалізація робочих місць.

Тип виробництва – це комплексна характеристика організаційно-технічного рівня виробництва, що охоплює номенклатуру продукції, обсяг виробництва, випуск однотипної продукції, характер завантаження робочих місць, кваліфікацію робітників, собівартість продукції. Під типом виробництва розуміють ступінь постійного завантаження робочих місць однаковою роботою і пов’язані з нею особливості в економіці.

Розрізняють такі види виробництва в залежності від ступеня завантаження робочих місць: одиничне, серійне, масове, змішане. Серійне також підрозділяється на дрібно-, середньо- та великосерійне.

Приклад одиничного – дослідне або експериментальне виробництво.

Тип виробництва характеризується коефіцієнтом спеціалізації робочих місць або коефіцієнтом серійності (Кс):

К_с = m*n/p

де p –число робочих місць, шт;

m – середня кількість операцій, які виконуються при виготовленні кожної деталі, шт;

n - кількість деталей в партії, яка оброблюється.

Для масового виробництва Кс = 1-3, для середньосерійного від 11-20 та для дрібносерійного – понад 20.

Одиничне виробництво – характеризується широким асортиментом продукції і невеликим обсягом випуску однакових виробів, зразки не повторюються або повторюються дуже рідко, обладнання унікальне, передача предметів – послідовна, велика питома вага ручної праці. Характерне для суднобудування, верстатобудування та виробництва унікального обладнання.

Серійне виробництво – виготовляється обмежений асортимент, предмети праці надходять до робочого місця партіями,відносно велика номенклатура виробів, але значно менша, ніж за одиничного типу; частина обладнання спеціалізована, передача предметів – послідовно-паралельна, значне застосування механізації праці при незначному використанні ручної праці. Продукція – насоси, компресори, обладнання харчової промисловості.

Масове виробництво – виготовляються окремі види продукції у великій кількості на вузькоспеціалізованих робочих місцях протягом тривалого періоду; характерна незмінна номенклатура продукції; значно менша собівартість продукції, використовуються автоматичні лінії та паралельний вид пересування предметів.

Недоліки масового та серійного виробництва – орієнтація не на конкретного споживача і його вимоги, а на середні стандарти та труднощі перебудування виробництва. Щоб усунути ці недоліки необхідно використовувати змішаний метод.

2 Структура виробничого циклу

Організація виробничого процесу в часі характеризується способами поєднання операцій технологічного процесу, структурою та тривалістю виробничого циклу.

Це один з найважливіших показників, на його основі встановлюються строки запуску виробів у виробництво, розраховуються потужності виробничих підрозділів, визначається обсяг незавершеного виробництва та інші показники.

Виробничий циклвиготовлення виробу (партії) являє собою календарний період перебування його у виробництві від часу запуску вихідних матеріалів та напівфабрикатів в основне виробництво до отримання готового виробу. Тривалість виробничого циклу вимірюється у днях, годинах, хвилинах від початку першої виробничої операції до закінчення останньої. Будь-яке виробництво зацікавлене в його скороченні.

Тривалість виробничого циклу,Т_ц, год., охоплює три стадії: час технологічного оброблення, Тв, час технічного обслуговування виробництва, Т_о та тривалість перерв, Т_п:

Т_ц = Т_в + Т_о + Т_п

Тривалість залежить від тривалості робочого часу, необхідного для виробництва; розміру партії; тривалості перерв; тривалості операцій, прямо не пов’язаних з виробничим процесом.

Технологічний цикл – виконання основних операцій, протягом яких оброблюється предмет праці, на нього впливає якість проектно-конструкторських робот, рівень стандартизації виробів, організаційні фактори.

Технологічне обслуговування – контроль якості оброблення виробу, контроль режиму роботи обладнання, прибирання робочого місця, час доставки деталей до робочого місця.

Час перерв – час, протягом якого не змінюються жодні якісні характеристики виробу, але продукція ще не є готовою і процес виробництва не завершено, розрізняють регламентовані та нерегламентовані перерви. Види перерв: міжзмінні, перерви очікування (завантаження обладнання), перерви партіонності, перерви, зумовлені недосконалою організацією виробничого процесу.

Конкретна структура виробничого циклу залежить від особливостей продукції, технологічних процесів її виготовлення, типу виробництва та деяких інших факторів. У безперервних виробництвах (хімічному, металургійному і т.п.) найбільшу частку у виробничому циклі займає час виробництва.. У дискретних виробництвах істотну частку виробничого циклу становлять перерви. Особливо тривалими є перерви в одиничному виробництві, меншими – в серійному й мінімальними – у масовому.

3 Методи поєднання операцій

Виробничий цикл можна обчислювати як для окремих предметів (деталей, вузлів, виробів), так і для цілий партій. Визначення циклу здійснюється за складовими його елементами. Для виробів із тривали циклом величина останнього обчислюється в календарних днях, у цьому разі враховуються всі перерви. Короткі цикли (до 5 днів) обчислюються в робочих днях без вихідних.

У багатьох випадках виконання допоміжних операцій збігається із часом перерв, особливо перерв чекання. Тоді величина циклу є меншою за суму його складових. Це треба враховувати під час обчислення загальної тривалості виробничого циклу.

Основною складовою виробничого процесу є тривалість технологічних операцій, яка становить технологічний цикл.

Технологічний цикл партії предметів, які обробляються на кількох операціях, залежить також від того, як поєднується виконання операцій над предметами партії. Існують три способи поєднання операцій технологічного процесу (три способи передачі предметів): послідовний, паралельний, паралельно-послідовний.

При послідовному – оброблення партії деталей на кожній наступній операції починається лише після того, коли вся партія пройде оброблення на попередній. Партія предметів передається з операції на операцію повністю.

Приклад. На підприємстві необхідно обробити партію деталей, яка складається з 5 виробів, число операцій оброблення –6, норми часу – 15, 40, 20, 10, 5 та 3 хвилини.

Тц(посл.) = 5 * (15+40+20+10+5+3) = 465 хв.

Коли операції виконуються на кількох робочих місцях:

Т_{ц(посл.)} = n * St_і / c_і

де n – кількість деталей у партії, шт;

t_i - норми часу на операцію, год., хв.;

c_i - кількість робочих місць, один.

При паралельному пересуванніпартія деталей затримується на кожній операції до повного оброблення всіх деталей партії. Тобто передання предметів праці на кожну наступну операцію відбувається поштучно або транспортною партією одразу після оброблення на попередній операції.

Т _ц(пар.) =р* St_і/c_і + [ (n-p)*t_max] / c _max

де р – розмір транспортної партії, шт;

t _max – час виконання найбільш тривалої операції, хв.

C _max - кількість робочих місць для виконання найбільш тривалої операції.

Для розглянутого вище прикладу: р=2

Т ц(пар.) = (15+40+20+10+5+3) + (5-2)*40= 213 хв.

Ще більше скорочення ТЦ досягається при паралельно-послідовному пересуванні, коли останні передаються на наступну операцію у міру їх оброблення на попередній поштучно або транспортною партією. Таким чином, оброблення деталей партії відбувається одночасно на багатьох операціях, немає пролежування деталей через очікування оброблення інших деталей партії. Тривалість ВЦ визначається як різниця між тривалістю циклу при послідовному пересуванні та сумарною економією часу порівняно з послідовним пересуванням за рахунок часткового перекривання часу виконання кожної пари сумісних операцій.

В умовах ринкової економіки кожне підприємство зацікавлене в економії грошових коштів та прискоренні їх оборотності. Цього можна досягти за рахунок скорочення виробничого циклу: удосконалення техніки та технології, підвищення рівня організації виробництва, скорочення виробничого циклу, скорочення часу перерв, викликаних аваріям обладнання та браком матеріалів, зменшення партій деталей, збільшення кількості змін.

Скорочення тривалості виробничого циклу – одне з найважливіших джерел інтенсифікації та підвищення ефективності виробництва на промислових підприємствах.

Контрольні питання

1 Що таке виробничий процес.

2 Види виробничих процесів.

3 Організаційні види виробництва, їх переваги та недоліки.

4 Від чого залежить структура виробничого процесу?

Тема 2.1.3 Методи організації виробництва

План

1 Потокове та не потокове виробництво

2 Показники потокових ліній

3 Автоматизація виробництва

1 Потокове та непотокове виробництво

Залежно від особливостей виробничого процесу і типу виробництва застосовується певний метод організації виробництва.

Метод організації виробництва – це певний спосіб виконання виробничого процесу, що передбачає сукупність відповідних заходів та прийомів. Важливим є взаємозв’язок послідовності виконання операцій технологічного процесу з порядком розміщення обладнання і ступінь неперервності виробничого процесу.

Три методи організації виробництва: непотоковий, потоковий, автоматизований.

Непотокове виробництво – застосовується в одиничному та експериментальному виробництві. На кожному робочому місці виготовляються різні вироби в невеликій кількості, усі робочі місця розташовані групами, без певного зв’язку з послідовністю виконання виробничих операцій; обладнання універсальне; існують перерви у виробничому циклі.

Потокове виробництво – найбільш досконалий метод організації виробництва. Предмети праці обробляються за встановленим найкоротшим маршрутом з фіксованим часом. Властиві ознаки: поділ виробничого процесу на окремі операції і закріплення їх за певним робочим місцем на тривалий термін; за групою робочих місць закріплюється оброблення одного виду продукції; робочі місця розташовуються послідовно; узгодження та ритмічне виконання всіх операцій на основі єдиного розрахункового ритму потокової лінії; технологічний процес диференційований – на кожному робочому місці виконується лише одна або кілька однорідних операцій; передання оброблюваних деталей з операції на операцію відбувається з мінімальною перервою і за допомогою спеціальних транспортних засобів (конвеєр); предмети праці передаються з однієї операції на іншу поштучно або партіями. Основна ланка – потокова лінія: технологічно або організаційно відокремлена група робітників, яка спеціалізується на виготовленні одного або подібних виробів згідно з наведеними вище ознаками потокового виробництва. Види потокових ліній:

1) за номенклатурою виробів: однопредметні постійно-потокові лінії – оброблення або складання одного найменування протягом тривалого часу, для переходу на іншу продукцію – переналагоджування обладнання; багатопредметні постійно-потокові лінії – одночасно або послідовно оброблюються деталі кількох видів, але технологічно подібні, не потребує переналагодження;

2) за методом оброблення виробів: змінно-потокові – при обробленні кількох найменувань деталей по черзі з переналагодженням; групові потокові лінії – без переналагодження обладнання оброблюється значна частина предметів праці;

3) за ступенем безперервності: безперервні та перервні (між операціями предмети праці чекають своєї черги на оброблення)

4) за способом підтримання ритму: лінії з регламентованим ритмом – предмети праці передаються з операції на операцію через точно фіксований термін; з вільним ритмом – деталі передаються з відхиленням від ритму;

5) за охопленням виробництва: потокові, цехові, міжцехові, наскрізні.

Для потокового виробництва необхідні умови: великий та тривалий випуск продукції, можливість раціонального розташування робочих місць, автоматизація виробничих процесів та застосування найпрогресивнішої технології.

2 Показники потокових ліній

Запровадження потокового виробництва потребує певних умов. Основні з них такі: достатній за обсягом і тривалістю випуск продукції; висока стабільність і технологічність конструкції виробу; можливість раціонального розміщення робочих місць і чітка організація їхнього обслуговування; застосування прогресивної технології, механізація та автоматизація процесів.

На підставі аналізу продукції, її обсягу, стану технологічного процесу, можливостей його вдосконалення, маси і габаритів виробу вибирається певний різновид потокової лінії та обчислюються основні її параметри: такт, ритм, кількість робочих місць, довжина робочої зони, швидкість руху конвеєра.

Такт потокової лінії – це інтервал часу, за який сходять з лінії вироби, що пересуваються один за одним:

де r – такт потокової лінії, хв., год.;

F_еф – ефективний фонд часу роботи обладнання, год.;

N – обсяг виробництва продукції за той самий період у натуральному вимірнику.

Кількість робочих місць обчислюється для кожної операції за формулою:

де М_рі – розрахункова кількість робочих місці на і -й операції;

t_шт – норма часу на кожній операції, хв.

М_р заокруглюється до більшого цілого числа М, після чого обчислюється коефіцієнт завантаження робочих місць (К_з) для кожної операції:

Швидкість руху конвеєра залежить від його такту й відстані між виробами:

де V – швидкість руху конвеєра, м/хв.;

l - відстань між центрами двох суміжних виробів на конвеєрі (шаг), м.

Швидкість конвеєра, що рахується безперервно, обмежується раціональним режимом праці. На пульсуючому конвеєрі, який включається періодично, вона встановлюється максимальною з урахуванням правил безпеки праці.

На робочому конвеєрі з безперервним рухом за виконання операції робітник пересувається за ходом конвеєра в межах відведеної йому робочої зони. Після закінчення операції робітник повертається до початку зони і виконує операцію над наступним виробом, який на цей момент має підійти до неї. Довжина робочої зони обчислюється за формулою:

де a_і – довжина робочої зони на і -й операції, м.

Довжина поточної зони, L, м

L= l * åМ

Тривалість технологічного циклу, Т_ц, хв.:

Т_ц = r * åМ

Чисельність робітників, Ч_осн, розраховується за формулою, осіб:

Ч_осн = åМ * К_зм * (1 + К_нев)

де К_зм – кількість змін праці;

К_нев - коефіцієнт невиходів працівників.

За обробки або складання невеликих виробів і малої швидкості руху конвеєра робітник може перебувати (сидіти) на одному місці.

Просторове розміщення потокових ліній може бути різним залежно від кількості робочих місць, типу транспортних засобів, площі дільниці (цеху). Найпростішим і найпоширенішим є прямолінійне розміщення робочих місць за ходом технологічного процесу. Але це не завжди можливо, тому буває дворядне, кільцеве, зігзагоподібне їхнє розміщення. Суміжні потокові лінії треба розміщувати так, щоб було зручно транспортувати предмети праці між ними. За організації потокової обробки і складання виробів допоміжної лінії, що забезпечують складальний конвеєр, розміщують перпендикулярно до нього.

Ефективність роботи потокових ліній значною мірою залежить від рівня організації роботи: висока технологічна та трудова дисципліна, чітка організація обслуговування і забезпечення робочих місць. Ефективність виявляється також у скороченні виробничого циклу, зростанні продуктивності праці.

Недоліки: робітники виконують елементарні механічні операції, ускладнено перехід на виробництво нової продукції за рахунок вузької спеціалізації робочих місць. Істотні переваги – зниження трудомісткості операцій, відсутність простоїв, зниження собівартості.

3 Автоматизація виробництва

Потокове виробництво внаслідок високої спеціалізації, механізації та чіткої організації виробничого процесу є високоефективним. Водночас воно має й помітні недоліки.

Найбільшим недоліком потокового виробництва є примітивізація праці робітників, обмеження її виконанням елементарних механічних операцій, що є наслідком високої диференціації технологічного процесу. Це робить працю на потоковій лінії малозмістовною, суперечить загальній тенденції підвищення освітнього і кваліфікаційного рівня працівників. Крім того, є непривабливим для людини жорсткий ритм роботи на потокових лініях, брак будь-яких творчих елементів в праці.

Цей недолік потокового виробництва усувається його автоматизацією і створенням потокових ліній, коли всі технологічні операції і транспортування предметів праці здійснюється автоматично. Автоматичні лінії широко застосовуються в масовому виробництві.

Автоматизація виробництва - процес, за якого всі або переважна частина операцій, що потребують фізичних зусиль робітника, передаються машинам і відбуваються без безпосередньої його участі. Вона досягається шляхом використання машин-автоматів.

Автоматизовані системи швидко і без великих витрат часу й коштів переналагоджуються на випуск іншої продукції (у межах технічних можливостей). Для цього потрібно змінити програму виробничого процесу, записану на машинному носії. Гнучкі автоматизовані системи – це стратегічний напрямок розвитку техніки та організації виробництва.

Контрольні питання

1 Методи організації виробничого процесу.

2 Види потокових ліній.

3 Параметри потокових ліній

4 Переваги та недоліки потокових ліній

Модуль 2.2 Організація технічного обслуговування

Тема 2.2.1 Виробнича інфраструктура підприємства, організація технічного обслуговування

План

1 Поняття, види та значення інфраструктури

2 Система технічного обслуговування

3 Організація ремонтного, інструментального, транспортного, енергетичного та складського господарств

1 Поняття, види та значення інфраструктури

Інфраструктура – це сукупність складових частин будь-якого об’єкта, що мають підпорядкований (допоміжний) характер і забезпечують умови для нормальної роботи об’єкта в цілому.

Інфраструктура підприємства - це комплекс цехів, господарств і служб, які забезпечують необхідні умови для функціонування підприємства в цілому. Розрізняють виробничу та соціальну інфраструктури.

До виробничоїналежать підрозділи, які не беруть безпосередньої участі у створенні профільної продукції, але своєю діяльністю створюють умови, необхідні для роботи основних виробничих цехів: допоміжні та обслуговуючі господарства, цехи; комунікаційні мережі; засоби збирання та обробки інформації; природоохоронні споруди.

Соціальна – забезпечує задоволення соціально-побутових і культурних потреб працівників підприємства: заклади громадського харчування; установи охорони здоров’я; спортивні споруди; дитячі дошкільні заклади; заклади освіти; заклади культури і відпочинку; житлово-комунальне господарство.

2 Система технічного обслуговування

Система технічного обслуговування повинна постійно підтримувати в робочому стані машини та устаткування; своєчасно забезпечувати робочі місця сировиною, матеріалами, інструментом, енергією; виконувати транспортні операції та інші роботи.

До цієї системи входять господарства: ремонтне, інструментальне, транспортне, енергетичне, складське.

3 Організація ремонтного, інструментального, транспортного, енергетичного та складського господарств

Ремонтне господарство

Ремонт – це процес відновлення початкової дієспроможності устаткування, яке було втрачено в результаті виробничого використання. Підрозділи цього господарства здійснюють технічне обслуговування та ремонт засобів праці, монтаж і введення в дію нового устаткування, виготовлення запасних частин і нестандартного обладнання, модернізацію діючих машин та устаткування.

Три форми організації ремонтно-профілактичних робіт: централізована – ремонтний персонал підпорядкований головному механіку;децентралізована – всі види робіт виконуються ремонтним персоналом цехів, який підпорядковується начальникам цехів; змішана – технічне обслуговування та поточний ремонт здійснює ремонтний персонал цехів, а капремонт, модернізацію та інше – персонал ремонтно-механічного цеху.

Залежно від того, як визначаються потреби в ремонтних роботах, розрізняють систему планово-запобіжного ремонту (систему ПЗР) і систему ремонту за результатами технічної діагностики.

Суть системи ПЗР – всі ремонти здійснюють відповідно до встановлених заздалегідь нормативів (наприклад, відпрацювання кожною одиницею устаткування певної кількості годин проводять його огляди і планові ремонти, черговість і послідовність яких залежить від призначення засобу праці, його особливостей, умов експлуатації).

Ремонт за результатами технічної діагностикиздійснюють залежно від фактичної потреби в них після об’єктивного контролю технічного стану.

Перша з наведених систем забезпечує більшу надійність, друга – значно дешевша.

На вітчизняних підприємствах більш поширена система ПЗР. Вона передбачає проведення технічного обслуговування, поточних планових ремонтів і модернізації.

Технічне обслуговування – усувають дрібні несправності, проводять огляд окремих вузлів, здійснюють заміну масла та регулювання певних механізмів.

Поточний ремонт - замінюють або відновлюють окремі вузли, проводять регулювальні операції.

Капремонт – повне розбирання, ремонт спрацьованих деталей, заміна тих, що підлягають ремонту, регулюють і випробовують під навантаженням.

Модернізація – для підвищення технічного рівня засобів праці способом часткових змін конструкції.

Система нормативів ПЗР:

1) ремонтний цикл – час між 2 капремонтами, або між початком експлуатації і першим капремонтом, за його час здійснюються в певній послідовності усі види робіт по технічному обслуговування і ремонту;

2) міжремонтний період – час роботи устаткування між двома суміжними (черговими) ремонтами, розраховується за формулою:

3) структура ремонтного циклу – перелік і послідовність планових ремонтів, процес техобслуговування в межах одного ремонтного циклу;

4) категорія складності ремонту – показник, що визначає трудомісткість планового ремонту того чи іншого устаткування проти трудомісткості ремонту еталонної фізичної одиниці. За еталон прийнято токарно-вінтронарізний верстат 1К62, якому присвоєна 11-та категорія складності. Тобто трудомісткість одиниці ремонтної складності дорівнює 1/11 трудомісткості верстату 1К62.

Встановлюються також норми трудомісткості одиниці ремонтної складності за всіма видами ремонтних робіт і технічного обслуговування (слюсарні, верстатні та інші роботи). Також визначають потребу в матеріалах для всіх видів ремонту.

Інструментальне господарство

Це сукупність внутрішньовиробничих підрозділів підприємства, що зайняті придбанням, проектуванням, виготовленням, відновленням і ремонтом технологічної оснастки, її обліком, зберіганням і видачею на робочі місця (всі види різального, вимірювального та складального інструменту, штампи, пресформи та інші пристрої).

Інструментальний відділ займається постачанням інструментів, що виготовляються на спеціалізованих підприємствах та проектуванням оснастки для власних потреб. Особливе значення набуває інструментальне господарство під час підготовки до освоєння нових виробів. Витрати на технологічну оснастку складають приблизно від 3-12% собівартості.

Інструментальний цех виготовляє, ремонтує та відновлює спеціальну оснастку (інструмент). Цехові інструментально-роздавальні комори отримують оснастку від центрального складу. Керує господарством головний технолог, а цехові комори підпорядковані начальнику відповідного цеху.

Завдання інструментального господарства: визначення потреби в інструменті; організація власного виробництва оснастки; придбання необхідного інструменту; організація належної експлуатації Річна потреба розраховується виходячи із запланованих обсягів виробництва, номенклатури потрібної оснастки і норм витрат інструменту.

Транспортне господарство

Це комплекс підрозділів, що займається вантажно-розвантажувальними роботами та переміщенням вантажів. В залежності від характеру продукції, типу та обсягів виробництва, деякі підприємства мають спеціальні цехи залізничного, автомобільного та інших видів транспорту; деякі – єдиний транспортний цех. Очолює це господарство начальник транспортно-технологічного відділу, до складу якого входять технічне бюро, бюро організації перевезень, диспетчерська служба, бюро тари.

Діє система трьох взаємопов’язаних видів транспорту:

1) зовнішній транспорт – забезпечує зв’язок з приймальними пунктами транспорту загального користування (наприклад, залізничною станцією), а також зі складами місцевих контрагентів;

2) міжцеховий – для перевезень вантажів на території підприємства;

3) внутрішньоцеховий – транспортні операції в межах окремого цеху.

У процесі управління транспортним господарством визначаються потоки вантажів та обсяги перевезень, встановлюється необхідна кількість транспортних засобів, складаються плани перевезень. В основу планування беруть визначення вантажопотоків, тобто кількості вантажів (у тоннах, кубометрах, штуках), що переміщується в заданому напрямку на певну відстань за конкретний проміжок часу. Вибір видів вантажів залежить від обсягів перевезень, габаритів і фізично-хімічних властивостей, відстані та напрямків переміщення. Розрахунок необхідної кількості транспортних засобів кожного виду здійснюються з урахуванням добового обсягу перевезень, вантажопідйомності і кількості рейсів за добу.

Розробляють річні (квартальні) і календарні (місячні, добові) плани, а також оперативне регулювання перевезень.

Енергетичне господарство

Частка витрат на енергію в структурі собівартості має тенденцію до зростання. Оскільки енергія не може накопичуватися, будь-які порушення енергопостачання завдають підприємству значних збитків. Усе це підвищує значення енергетичного господарства, до складу якого входять:

1) електросилове – знижувальні підстанції, генераторні та трансформаторні установки, електричні мережі, акумуляторні господарство;

2) теплосилове – котельні, компресори, теплосилові мережі, водопостачання, каналізація;

3) газове – газогенераторні станції, газові мережі, холодильні установки;

4) пічне – нагрівальні й термічні печі;

5) слабкострумове – власна телефонна станція, різні види зв’язку;

6) енергоремонтне - техобслуговування, ремонт і модернізація енергообладнання.

Керівництво здійснює головний енергетик, під керівництвом якого працюють відділ головного енергетика, енергоцех і відповідні лабораторії. На невеликих підприємствах керує головний механік.

В основу організації енергогосподарства покладаються розрахунки планового і звітного енергетичного балансу. У витратній частині відображається потреба в енергії для здійснення виробничої, господарсько-побутової та невиробничої діяльності підприємства, а у прибутковій – джерела покриття цих потреб.

Необхідність економії енергоресурсів вимагає встановлення науково обгрунтованих норм та нормативів витрати електроенергії, пара, газу, води.

Розраховують показники виконання плану з виробництва енергії усіх видів, собівартість виробництва енергії, енергоозброєність, використання палива та інших витратних матеріалів для виробництва електроенергії, газу, пари. На кожному робочому місці необхідно шукати найбільш ефективні шляхи покращення використання енергії.

Складське господарство

Умовою безперервного перебігу виробничих процесів є створення певних запасів сировини, матеріалів, палива, комплектувальних виробів, а також напівфабрикатів власного виробництва. Усі ці запаси зберігаються на різних складах підприємства, сукупність яких утворює його складське господарство. Його структура залежить від номенклатури матеріалів, типу, рівня спеціалізації та обсягів виробництва.

Види складів: матеріальні – для запасів, що надходять ззовні; виробничі – для зберігання напівфабрикатів власного виготовлення, цехові інструментальні комори, склади запчастин; збутові – для зберігання готової продукції.

Організація складського господарства передбачає приймання, розміщення, зберігання, підготовку до виробничого використання, видачу та облік руху матеріальних ресурсів.

Завезення матеріалів на склади здійснюється відповідно до оперативних планів відділу матеріально-технічного постачання. Матеріали підлягають кількісному та якісному прийманню.

Розміщення і зберігання матеріалів на складах може здійснюватися трьома способами:

1) сортове розміщення – закріплення за кожним видом матеріалів постійного місця його зберігання;

2) партіонного – кожна партія, що надійшла, зберігається окремо;

3) комплектне – розміщення матеріалів комплектами, що відпускаються у виробництво.

Важливою функцією є також підготовка матеріалів до виробничого використання, тобто комплектування, нарізування, розкрій.

Видача матеріалів здійснюється в межах ліміту, що його розраховує відділ постачання, виходячи з виробничої програми та відповідних витрат матеріальних ресурсів.

Облік руху ведеться за допомогою картотеки як на складах підприємства, так і в бухгалтерії. В окремій картці зазначають номенклатурний номер матеріалу, його найменування, марка, сорт, одиниця виміру і ціна, а також фіксуються всі надходження та видачі матеріалів. За картотекою розраховуються залишки матеріалів, які порівнюються з нормами запасу зберігання та лімітами.

Контрольні питання

1 Поняття інфраструктури підприємства та її значення.

2 Що входить до виробничої інфраструктури підприємства.

3 Які підрозділи входять до системи технічного обслуговування виробництва.

4 Чим викликана необхідність проведення різних видів ремонту?

5 Завдання інструментального господарства.

6 Що покладено в основу організації енергогосподарства?

7 З якою метою створюються певні запаси товарно-матеріальних цінностей?

Тема 2.2.2 Соціальна інфраструктура підприємства

План

1 Характеристика соціальної інфраструктури підприємства

2 Соціальна діяльність підприємства

1 Характеристика соціальної інфраструктури підприємства

Виробництво – це комплексний процес створення матеріальних благ, невід’ємною складовою якого є люди і взаємовідносини між ними. Тому кожне підприємство становить не лише складну виробничо-економічну, а й не менш складну соціальну систему.

Забезпечення соціальних потреб трудових колективів здійснюється сукупністю певних підрозділів соціальної інфраструктури підприємства, до складу яких можуть входити:

1) їдальні, кафе, буфети;

2) лікарні, поліклініки, медпункти;

3) власні житлові будинки, заклади побутового обслуговування;

4) школи, професійно-технічні училища, факультети та курси підвищення кваліфікації;

5) дитячі дошкільні заклади, бібліотеки, клуби (палаци культури);

6) бази та будинки відпочинку, спортивні споруди тощо

Утримання всієї можливої (необхідної) сукупності об’єктів соціальної інфраструктури кожним підприємством потребує чималих коштів.

Управління діяльністю підрозділів соціальної інфраструктури здійснює заступник директора підприємства з кадрових та соціальних питань. Йому підпорядковано відділи: кадрів, технічного навчання, адміністративно-господарський та житлово-комунальний, які вже безпосередньо керують діяльністю установ соціальної інфраструктури підприємства.

2 Соціальна діяльність підприємства

Вирішення питань соціального розвитку колективу підприємства належать до найважливіших чинників підвищення ефективності виробництва, високої результативності виробничо-господарської та комерційної діяльності.

Для задоволення соціальних потреб працівників будь-яке підприємство має скласти план соціального розвитку, тобто обгрунтовану, фінансово та матеріально забезпечену систему заходів, спрямованих на вдосконалення соціальної структури кадрів, поліпшення умов праці й побуту всіх категорій працівників, їхнього соціально-культурного обслуговування, підвищення трудової активності.

Однією з передумов ефективного управління персоналом підприємства є прогнозування змін у соціальній структурі трудового колективу.

У плані соціального розвитку обов’язково треба передбачити конкретні заходи, спрямовані на вдосконалення санітарно-гігієнічних умов праці (зниження рівня шуму, вібрації, запиленості). Не менш важливою є розробка заходів для збереження належної працездатності протягом тривалого часу і запобігання швидкій стомлюваності. Особливу увагу треба приділити заходам, що підвищують безпеку праці та усувають виробничий травматизм, а також запобігають професійним захворюванням.

До плану соціального розвитку трудового колективу обов’язково включають також заходи для поліпшення житлових і побутових умов працівників підприємства, їхнього соціально-культурного обслуговування, охорони здоров’я, а також зміцнення матеріально-технічної бази відповідних об’єктів соціальної інфраструктури.

Головні аспекти плану соціального розвитку підприємства мають бути узгоджені з відповідними територіальними планами. Це пов’язано з тим, що чимало соціальних проблем за своїм значенням і можливостями розв’язання виходять за межі окремого підприємства.

Контрольні питання

1 У чому полягає вплив соціальної інфраструктури на виробництво?

2 Які підрозділи можуть входити до соціальної інфраструктури?

3 В якому документі передбачаються заходи для задоволення соціальних потреб працівників будь-якого підприємства?

4 Які заходи треба передбачити в плані соціального розвитку?

5 Чому головні аспекти плану соціального розвитку мають бути узгоджені з відповідними територіальними планами?

Поиск по сайту: