Основні фактори зниження собівартості

Фактори зниження собівартості:

1) підвищення технічного рівня виробництва, зокрема упровадження нової прогресивної технології, підвищення рівня механізації та автоматизації виробничих процесів; розширення масштабів використання й удосконалення техніки і технологій; краще використання сировини та матеріалів;

2) поліпшення організації виробництва і праці, тобто удосконалення управління виробництвом і скорочення витрат на нього; упровадження наукової організації праці; поліпшення використання основних виробничих фондів; поліпшення матеріально-технічного забезпечення; скорочення транспортно-складських витрат;

3) зміна обсягу виробництва, що зумовлює відносне скорочення умовно-постійних витрат у результаті зростання обсягу виробництва;

4) зміна структури, асортименту та поліпшення якості продукції.

Контрольні питання

1 Поняття: об’єкт калькулювання, одиниця калькулювання

2 Які статті витрат входять до виробничої собівартості

3 Які витрати не входять до виробничої собівартості?

4 Методи калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг).

5 Запропонуйте шляхи зниження собівартості на прикладі конкретного підприємства.

Тема 3.2.4 Поведінка витрат, аналіз взаємозв’язку «витрати-обсяг-прибуток»

План

1 Зв’язок витрат, обсягу виробництва та прибутку; розподіл витрат на постійні та змінні

2 Роль маржинального прибутку в аналізі та прийнятті рішень

3 Аналіз рівноваги та безпеки операційної діяльності

4 Визначення беззбиткового обсягу операційної діяльності у натуральному та грошовому вимірниках

1 Зв’язок витрат, обсягу виробництва та прибутку; розподіл витрат на постійні та змінні

У зарубіжній практиці досить широко застосовується аналіз співвідношення «витрати-обсяг-прибуток». Через оперативність та ефективність цього методу його популярність зростає і в Україні, особливо в останні роки. За своєю сутністю цей метод є досить простим, базується на легко обчислювальних показниках і дає змогу оперативно оцінити вплив величини та структури витрат, обсягу продажу продукції на прибуток, проаналізувати його залежність від рівня цін і структури виробництва, обґрунтувати маркетингову стратегію.

Оскільки прибуток – основний результативний показник діяльності підприємства, важливо знати його залежність від двох попередніх показників – витрат й обсягу продукції. Ця залежність ускладнюється тим, що витрати поділяються на змінні і постійні, а обсяги виробництва і продажу продукції мають непрості зв’язки з цінами на окремі вироби. Крім цього, як відомо, не всі змінні витрати є пропорційними, а постійні витрати включають елементи дегресуючих змінних витрат.

У процесі аналізу обчислюються та аналізуються такі показники: маржинальний прибуток (збиток); коефіцієнт маржинального прибутку; рівноважний обсяг операційної (виробничої) діяльності (точка беззбитковості); рівень безпеки операційної діяльності (обсяг виробництва), що забезпечує цільову прибутковість; операційний ліверидж (операційна залежність), який дає змогу оперативно аналізувати залежність прибутку від динаміки обсягу продукції і структури витрат.

2 Роль маржинального прибутку в аналізі та прийнятті рішень

Маржинальний прибуток (іноді його називають покриттям або внеском у прибуток) обчислюється як різниця між виручкою від продажу продукції та змінними витратами за цей же період. Отже, маржинальний прибуток дорівнює постійним витратам та операційному прибутку, тобто прибутку від продажу продукції.

Маржинальний прибуток є верхньою межею прибутку за зміни величини постійних витрат, а саме:коли постійні витрати прямують до нуля, прибуток прямує до маржинального прибутку. Ці закономірності цінні для аналізу впливу динаміки обсягу виробництва на прибуток. Коли змінюється обсяг виробництва, постійні витрати залигаються на попередньому рівні, тому прибуток змінюється на величину маржинального прибутку.

Коефіцієнт маржинального прибутку – відношення маржинального прибутку до обсягу виробництва. За даних цін і норм змінних витрат коефіцієнт маржинального прибутку величина постійна. Операційна діяльність з виготовлення продукції або надання послуг уважається врівноваженою, коли виручка від продажу цієї продукції (послуг) дорівнює сукупним витратам. Цей обсяг продукції називають також точкою беззбитковості.

Унаслідок наявності постійних витрат виробництв продукції до певного її обсягу (точки беззбитковості) є збитковим, оскільки загальні витрати в сумі змінних і постійних більше за виручку.

Зі зростання обсягу виробництва за умови, що змінні витрати на одиницю продукції менші за ціну, збитки зменшуються і в точці беззбитковості вони дорівнюють нулю.

У стартовий період діяльності підприємства, коли обсяг виробництва дорівнює нулю, збитки дорівнюють постійним витратам. Зі збільшенням обсягу виробництва і продажу на один виріб збитки зменшуються на питомий маржинальний прибуток. Після досягнення точки беззбитковості відповідно зростає прибуток.

3 Аналіз рівноваги та безпеки операційної діяльності

На основі беззбиткового обсягу виробництва визначається рівень безпеки операційної діяльності. Критерієм такої безпеки є ступінь перевищення фактичного (планового) обсягу виробленої продукції над беззбитковим обсягом виробництва.

Коефіцієнт безпеки операційної (виробничої) діяльності К_б обчислюється так:

- у разі натурального виміру обсягу продукції (однопродуктове виробництво):

К_б = (N – N_б) / N,

- у разі вартісного (грошового) виміру обсягу продукції (багато продуктове виробництво):

К_б = (В – В_б) / В,

де N, В – фактичний або плановий обсяг продукції відповідно у натуральному і грошовому вимірі.

Коефіцієнт безпеки операційної діяльності можна вважати мірою операційного ризику. Чим він більший, тим безпечніша ситуація з огляду на прибутковість діяльності. З його зростанням зменшується ризик зниження обсягу виробництва до точки рівноваги, і навпаки, з його зниженням такий ризик зростає.

Прибуток підприємства залежить від його операційної активності, яка на виробничих підприємствах визначається передусім обсягом вироблення і продажу продукції. Якщо йдеться про динаміку активності, тобто темп її зміни, то на величину прибутку істотно впливає й структура витрат, а саме їх поділ на змінні та постійні.

За аналізу залежності прибутку від операційної активності розглядаються такі два питання:

- який обсяг виробництва забезпечує цільовий прибуток підприємства?

- як реагує величина прибутку на зміну обсягу виробництва?

Цільовим у даному випадку називається прибуток, який підприємство хотіло б одержати в певному періоді виходячи зі своїх стратегічних завдань. Тому постає питання: скільки треба виготовляти і продавати продукції за певних цін і рівня витрат, аби зазначений прибуток забезпечити.

Тепер звернемося до відносної реакції прибутку на зміну обсягу виробництва. Цей аспект аналізу називають також операційною залежністю. Вона визначається за допомогою такого показника, як операційний ліверидж (важіль). Він розраховується як відношення маржинального прибутку до операційного:

L = П_м / П

Операційний ліверидж показує, на скільки відсотків зміниться прибуток за зміни обсягу продукції (операційної активності) на 1%.

Якщо, наприклад, L = 2, то за збільшення обсягу виробництва на 10% прибуток зросте на 20%. Прибуток зростає випереджаючими темпами стосовно збільшення обсягу виробництва, тому що є постійні витрати, які не реагують на його зміну.

Операційний ліверидж істотно залежить від частки постійних витрат у сукупних витратах підприємства. З її зростанням величина L збільшується, і навпаки. Чим більша величина операційного лівериджу, тим чутливіша реакція прибутку на зміну обсягів виробництва і продажу продукції.

4 Визначення беззбиткового обсягу операційної діяльності у натуральному та грошовому вимірниках

1.Розрахунок точки беззбитковості (ТБ) за допомогою рівняння

У грошових одиницях:

де Д – дохід від реалізації, грн.;

ЗВ – змінні витрати на весь обсяг, грн.;

ПВ – постійні витрати на весь обсяг реалізації, грн.;

П – прибуток, грн.

Оскільки у точці беззбитковості прибуток дорівнює нулю, то відповідно:

де ТБ – точка беззбитковості, грн.

Виходячи з цього рівняння, точка беззбитковості в натуральних одиницях:

Розрахунок ТБ за допомогою показника маржинального доходу:

Перетворимо рівняння таким чином:

де Ц – ціна за 1 виріб, грн./од.;

N – кількість одиниць реалізованої продукції;

- змінні витрати на одиницю, грн./од.

Оскільки знаменник означає маржинальний дохід на одиницю реалізованої продукції, то:

де - маржинальний дохід на одиницю, грн.

Точка беззбитковості в грошових одиницях:

де - коефіцієнт маржинального доходу.

На практиці менеджера більш цікавить обсяг та ціна реалізації, які

забезпечать отримання бажаного прибутку.

Для цього використовуємо рівняння:

де - бажаний прибуток, грн.

Змінимо це рівняння наступним чином:

Звідси обсяг реалізації в натуральних одиницях, який забезпечить

отримання бажаного прибутку:

Бажаний прибуток – це прибуток до оподаткування, але менеджера може цікавити прибуток, який залишається після сплати податку на прибуток.

Чистий прибуток, що залишається у підприємства після сплати податку

на прибуток розраховується за формулою:

де t – коефіцієнт податку на прибуток,ставка у відсотках встановлюється Податковим кодексом України.

Виходячи з цього:

Контрольні питання

1 У чому полягає сутність аналізу «обсяг-витрати-прибуток»?

2 Які передумови він передбачає?

3 Назвіть показники, що обчислюються та аналізуються в процесі аналізу «обсяги-витрати-прибуток»?

4 Поясніть економічну сутність і роль коефіцієнта маржинального прибутку.

5 Як аналітично визначити беззбитковий обсяг продукції в одно продуктовому виробництві?

6 Виведіть формулу для обчислення беззбиткового обсягу виробництва у грошовому вимірі.

7 Поясніть сутність безпеки операційної діяльності і методику обчислення її рівня.

8 Як визначається обсяг виробництва, що забезпечує цільовий прибуток підприємству?

9 Що являє собою операційний ліверидж (важіль) і як він обчислюється?

10 Як структура витрат впливає на величину операційного лівериджу?

Тема 3.2.5 Проблеми удосконалення обліку витрат і калькулювання собівартості

План

1 Калькулювання за повними витратами

2 Переваги та недоліки системи директ-кост

3 Система калькулювання стандарт-кост

4 Поняття управлінського обліку, принципи його організації

1 Калькулювання за повними витратами

Ринкові відносини постійно висувають нові вимоги до управлінського обліку виробничої діяльності. Можна виділити два підходи до вирішення проблеми розвитку управлінського обліку:

1) удосконалення калькуляції і системи контролю за витратами по кожному виду продукції, робіт і послуг, характеризується поділом всіх витрат на прямі і непрямі, системи обліку витрат передбачають відображення повних витрат.;

2) удосконалення системи управління витратами, методики прийняття управлінських рішень в залежності від кон’юктури ринку та інших зовнішніх факторів. Характеризується поділом витрат на змінні і постійні. Системи обліку витрат передбачають відображення залежності витрат від обсягу і структури випущеної готової продукції на підставі обліку часткових витрат.

Перший підхід орієнтований на виробництво, другий – на ринок.

Практика використання різних систем калькулювання в різних країнах свідчить про те, що більшість компаній багатьох розвинутих країнах ведуть облік на основі калькулювання повних витрат.

Калькулювання повної собівартості передбачає включення до собівартості продукції всіх виробничих витрат на її виготовлення, адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат підприємства.

Прямі витрати відносяться до окремих об’єктів витрат на підставі первинних документів, непрямі витрати розподіляються за конкретними об’єктами витрат (виробами, процесами, підрозділами тощо) пропорційно до певної бази розподілу (машино-години, людино-години, прямої зарплати, матеріальних витрат тощо).

Схема побудови калькулювання повних витрат: накопичення даних про витрати (фактичні чи нормативні); віднесення витрат на собівартість прямих та непрямих, розподіл витрат між НЗВ та готовою продукцією, розподіл між окремими об’єктами обліку);

На базі обліку повних витрат створені системи:

1) облік відносних індивідуальних витрат – по місцях виникнення, центрах відповідальності та на готову продукцію відносять тільки ті витрати, які мають пряме відношення до них. В результаті цього зникають непрямі витрати і всі витрати розглядаються як прямі;

2) облік витрат за факторами виробництва – витрати групуються за факторами, які визначають виробничий процес, - витрати робочої сили, знарядь праці і матеріалів. Облік дає інформацію про необхідність витрат, пов’язаних із застосуванням тих чи інших управлінських рішень по накопиченню ресурсів, ступеню їх використання, по підвищенню продуктивності устаткування;

3) функціональний облік витрат на виробництво – основна ідея полягає в повному використанні виробничого і організаційного потенціалу. Витрати групуються по кожній функції (безпосередні функціях підприємства, допоміжні і обслуговуючі), визначається їх залежність від обсягу продукції і зміни в часі. Система дозволяє інтегрувати планові і фактичні дані, встановити контроль за використанням виробничих потужностей підприємства;

4) структурний облік витрат на виробництво – витрати групуються в трьох розділах: прямі, загальні змінні та структурні (короткострокові та довгострокові). Короткострокові витрати – наприклад, пов’язані із підтриманням виробничого потенціалу при заданому ступені інтенсивності роботи машин. Довгострокові – для досягнення перспективних цілей. Основна ознака групування структурних витрат – мета та час прийняття управлінських рішень. Ця система полегшує виявлення результатів по кожному управлінському рішенню, що приймається;

5) облік витрат, що постійно розподіляються на виробництво – розподіл здійснюється в три етапи: включення до собівартості прямих пропорційних витрат, віднесення до собівартості змінної частини загальних витрат і розподіл по видах продукції загальних постійних витрат. Відмінною рисою цієї системи є застосування способів розподілу постійних загальних витрат по видах продукції.

2 Переваги та недоліки системи директ-кост

Калькулювання неповних (змінних) витратгрунтується на визначенні неповної собівартості продукції, до якої включають тільки змінні виробничі витрати. Відмінність між калькулюванням повних та неповних витрат полягає у способі врахування постійних виробничих накладних витрат. Постійні виробничі витрати так само, як адміністративні та на збут, розглядаються як витрати періоду.

Калькулювання неповних витрат («директ-костинг») почалри застосовувати в Україні з прийняттям НП(С)БО. Існують наступні способи калькулювання:

1) спосіб нагромадження витрат – собівартість калькуляційного об’єкту і одиниці визначають сумуванням витрат за частинами продукції або за продукцією в цілому, за процесами, переділами (у виробництвах неоднорідної продукції – машинобудуванні, суднобудуванні, меблевій та ін.);

2) спосіб розподілу витрат – у виробництвах, де відсутня супутня продукція, коли в результаті комплексної переробки сировини отримують декілька видів продукції із одного процесу – хімічна, кольорова металургія, сільське господарство. Спочатку визначають виробничі витрати всього процесу, а потім їх розподіляють між отриманими продуктами пропорційно обгрунтованим коефіцієнтам, які розраховують на основі одного з наступних параметрів - норма виходу окремих продуктів з одиниці сировини, співвідношення витрат на обробку та ін.);

3) спосіб виключення витрат – коли є основна та супутня продукція (у хімічній промисловості, сільському господарстві, виробництвах комплексної переробки сировини тощо). Спочатку визначається виробнича собівартість всієї випущеної продукції, а потім з неї вираховується собівартість супутньої продукції і отримують вартість основного продукту;

4) спосіб прямого розрахунку – зібрані витрати у розрізі калькуляційних об’єктів діляться на кількість калькуляційних одиниць.

На сьогодні зростає потреба товаровиробників в інформації про витрати на виготовлення виробів та їх реалізацію, не викривлених в результаті розподілу непрямих витрат. Таку інформацію надає система директ-костинг («direct» – прямі; «costing» – калькулювання), вперше почала застосовуватися на початку 50-х років в США та інших капіталістичних країнах. Це система визначення собівартості тільки на основі прямих (змінних) виробничих витрат. Решта витрат (постійні виробничі та невиробничі покриваються за рахунок загального доходу фірми, в процесі калькулювання визначається маржинальний дохід. Застосовуючи цю систему можна оперативно вивчати взаємозв’язки та залежності між обсягами виробництва, витратами та виручкою.

В основі методу лежить поділ витрат по відношенню до обсягу виробництва на постійні та змінні, що грунтується на ряді припущень. Виробнича собівартість виготовленої та реалізованої продукції формується лише зі змінних виробничих витрат, які легко піддаються нормуванню на одиницю продукції. Так само оцінюються залишки готової продукції на складах та НЗВ. Постійні витрати збираються на окремому рахунку і по закінченні звітного періоду повністю списуються на зменшення прибутку від реалізації, отриманого у звітному періоді.

Складність методу – витрати, які є змінними в одному випадку, в іншому можуть бути постійними. Наприклад, витрати на електроенергію в усіх галузях вважались постійними, крім ливарного виробництва. Зарплата оператора обладнання – змінні витрати, але при угоді про гарантовану річну оплату вона може відноситись до постійних витрат. Кожне підприємство здійснює поділ витрат на постійні та змінні самостійно.

Маржинальний дохід (брутто-прибуток)– це різниця між доходом від реалізації продукції та змінними витратами. Його розраховують як по виробах, так і в цілому по підприємству. Він дозволяє краще обліковувати вироби з високою рентабельністю, щоб переходити в основному на їх випуск. За рахунок скорочення статей собівартості спрощується її нормування, облік, контроль. З маржинального доходу покриваються загальні постійні витрати.

Переваги перед системою повного розподілу витрат: розрахунок маржинального доходу дає відібрати вироби з найбільшою рентабельністю; сприяє спрощенню нормування, обліку та контролю; підкреслюється вплив постійних витрат на прибуток; звіти про витрати і доходи більшою мірою відповідають інтересам керівництва фірми; об’єднує такі ефективні засоби контролю, як стандарт-кост і гнучкі бюджети; сприяє прийняттю різноманітних оперативних рішень для досягнення ефективної політики цін.

Основна перевага – можливість приймати оперативні управлінські рішення.

Недоліки: труднощі у відокремленні постійних витрат; для потреб управління необхідно паралельно розподіляти постійні накладні витрати в позасистемному порядку.

3 Система калькулювання стандарт - кост

Стандарт-кост – самостійний метод калькулювання собівартості, в основі якого лежить облік стандартних витрат.

Стандарт-кост – це заздалегідь визначені або передбачені кошторисами витрати на виробництво одного виробу або декількох виробів одного виду протягом певного звітного і попереднього періоду, з якими порівнюють фактичну собівартість. Обліковується лише те, що повинно відбутися, а не те, що відбулося. В основі - чітке, тверде запровадження норм витрат матеріалів, енергії, робочого часу, зарплати та інших витрат. До того ж встановлені норми не можна недовиконати. Перевищення норми над фактом означає, що вона була встановлена помилково.

До початку виробничого процесу нормують витрати за статтями:

1) основні матеріали - виходячи або з рівня цін на момент розробки стандартів, або з визначення середніх цін, що будуть переважати протягом періоду використання норм;

2) оплата праці основних виробничих робітників – найчастіше це середні розцінки, при цьому методі найбільш придатна відрядна форма оплати праці;

3) виробничі накладні витрати (зарплата допоміжних робітників, допоміжні матеріали, орендна плата, амортизація обладнання) –подаються в грошовій оцінці без зазначення кількісних норм;

4) комерційні витрати (на збут).

Норми розглядаються як твердо встановлені ставки, при виникненні відхилень вони не змінюються, відхилення повністю списуються на фінансовий результат.

Калькуляція, розрахована за допомогою стандартних норм, є основою оперативного управління виробництвом і витратами. Відхилення від норм аналізуються, що дозволяє адміністрації оперативно усувати недоліки.

Поточний облік змін норм не передбачено, метод не регламентується законом, не має методики встановлення стандартів. Стандарти на промислово-виробничі витрати залежать від продуктивності праці та ефективності використання потужностей.

Стандарти можна класифікувати як базисні, постійні, ідеальні, досягнені та полегшені, мотивуючі та реальні.

Іноді стандарти встановлюються на короткий період часу і переглядаються в міру необхідності. Порядок зміни стандартів залежить від зміни технології, цін, недоброякісності раніше встановлених стандартів та інших факторів.

Базисна стандартна собівартість – стандарти, які застосовуються протягом тривалого періоду часу незалежно від істотних змін в методах виробництва. На підприємстві з позамовним обліком витрат до початку виробничого процесу заповнюється картка стандартної собівартості по кожному виробу, яка показує кількість витрачених матеріалів, робочої сили і накладних витрат. Стандартна вартість матеріалів складається з двох елементів: кількості матеріалів і ціни. Кількість розробляється інженерами. До картки стандартної собівартості включають неминучі матеріальні витрати – випаровування в хімічній промисловості, стружки металу при його обробці.

Варіанти обліку витрат:

1)по дебету рахунку виробництва витрати оцінюються по стандартній вартості, з кредиту списується готова продукція по стандартній вартості, НЗВ оцінюється також по стандартній вартості;

2) по дебету рахунку виробництва витрати обліковуються за фактичною вартістю, а продукція списується з кредиту за стандартною вартістю, НЗВ – по стандартній вартості з врахуванням відхилень.

Переваги методу:

1) використовується для прийняття рішень;

2) на підставі стандартів можна визначити очікувані витрати, обчислити собівартість для розрахунку ціни, скласти звіт про прибутки; інформація про відхилення використовується для прийняття рішень;

3) менш складна техніка обліку, оскільки картки готують заздалегідь;

4) може використовуватися для оцінки замовлення; реальні та детальні стандарти стимулюють роботу окремих осіб;

5) потрібен менший бухгалтерський штат, тому що в межах цієї системи облік ведеться за принципом виключення, тобто враховуються лише відхилення від стандартів.

Недоліки:

1) важко скласти стандарти – зміна цін, інфляція, не на всі витрати можна встановлювати стандарти;

2) якщо багато різних замовлень – за порівняно короткий час обчислювати стандарт на кожне замовлення незручно, в таких випадках замість стандартів використовують середню вартість.

4 Поняття управлінського обліку, принципи його організації

Сьогодні українським підприємствам надається самостійність в розробці власних виробничих програм, планів розвитку, у визначенні стратегії цінової політики, а отже, суттєво зростає відповідальність керівників за управлінські рішення, які вони приймають. Для прийняття рішень їм необхідна вірогідна інформація, яку надає бухоблік.

Внутрішньогосподарський (управлінський) облік – це система обробки та підготовки інформації про діяльність підприємства для внутрішніх користувачів в процесі управління підприємством. Його завдання – складання звітності для внутрішніх користувачів, для цілей періодичного планування і контролю для власників, керівників (менеджерів). Зміст звітів може змінюватися залежно від їх цільового призначення і посади управлінця, для якого вони призначені.

Управлінський облік – процес виявлення, вимірювання, накопичення, аналізу, підготовки, інтерпретації та передачі інформації, що використовується управлінською ланкою для планування, оцінки та контролю всередині підприємства. Практичним кроком на шляху його становлення було виділення із загальної бухгалтерської служби калькуляційної (управлінської) бухгалтерії. Це пов’язане з розширенням виробництва, зростанням його концентрації, централізацією капіталу, з необхідністю збереження комерційної таємниці.

Поява цього виду обліку як самостійної навчальної дисципліни пов’язана з Американською асоціацією бухгалтерів, яка розробила у 1972 р. програму одержання диплому спеціаліста з управлінського обліку з наданням випускникам кваліфікації бухгалтера-аналітика.

Функції УО – інформаційна, комунікаційна, контрольна, прогнозна.

Предмет УО – сукупність об’єктів в процесі всього циклу управління виробництвом. Об’єкти УО: виробничі ресурси та господарські процеси.

Згідно Закону України «Про бухоблік та фінансову звітність в Україні» підприємство може самостійно розробляти систему і форми УО, звітності і контролю господарських операцій. Організація УО складається з 3-х етапів: методологічний – обирається модель УО; технічний – обирається склад регістрів аналітичного обліку, форми внутрішньої звітності; організаційний – розподіл обов’язків між працівниками системи УО.

Принципи організації УО: задоволення потреб персоналу різних рівнів управління в необхідній для прийняття рішень інформації; обгрунтованість по відношенню до кожного виробничого підрозділу, де виникають відносини типу “ витрати – обсяг діяльності – прибуток “; узагальнення інформації за центрами виникнення витрат, відповідальності та рентабельності; контроль за обсягами виробництва, власними витратами та прибутком кожного підрозділу базується на використанні планів та кошторисів.

Чотири основних функції внутрішньої системи контролю – вимірювання, комунікація, оцінка та мотивація – повинні враховувати особливості організації та структури підприємства, де кожний підрозділ має свої інтереси. Реалізація цілей кожного рівня управління можлива за наявності достатньої оперативної та достовірної інформації: необхідні первинні аналітичні дані, необхідно мати відповідні джерела вихідних даних; необхідно організувати порядок задоволення інформаційних потреб управління в аналітичній інформації.

Контрольні питання

1 Які основні відмінності має система директ-костинг від системи калькулювання повних витрат?

2 Які витрати включаються до собівартості при застосуванні методу директ-костинг?

3 Що таке маржинальний дохід?

4 Які переваги та недоліки має система директ-костинг?

5 Як і коли виник метод стандарт-кост?

Поиск по сайту: