Соціальна політика держави, її завдання та принципи

Соціальна політика є визначальним напрямом внутрішньої політики держави. Соціальна політика – це складова загальної політики, втілена в соціальні програми та різноманітні заходи, спрямовані на задоволення потреб та інтересів людей і суспільства. Зрозуміло, що соціальна політика має бути адекватною стану економіки, але ігнорування соціальними проблемами може призвести до значних економічних втрат [1]. Соціальна політика зосереджується на формуванні ефективних умов життя всіх членів суспільства, відносин між соціальними групами, забезпеченні ефективної зайнятості, створенні соціальних гарантій і умов для поліпшення добробуту населення.

Особливу роль соціальна політика відіграє в суспільствах перехідного типу, оскільки її механізми захищають людину від втрат доходу, а населення взагалі – від негативних наслідків економічних реформ, структурних трансформацій виробництва, ринкової стихії. До того ж, соціальна політика – це той інструмент, за допомогою якого влада може впливати на суспільство і отримувати підтримку політичного курсу, який проводиться. Цю величезну силу соціальної політики, точніше її гасел, особливо чітко можна спостерігати під час виборчого процесу.

Соціальна політика – це система заходів інститутів суспільно політичного життя, спрямованих на забезпечення оптимального розвитку соціальної сфери, підвищення добробуту та задоволення потреб суспільства як загалом, так і окремого громадянина. Під суспільно-політичними інститутами мається на увазі сукупність суб’єктів, які беруть участь у здійсненні соціальної політики.

Метою соціальної політики держави є боротьба з бідністю, збереження людського капіталу, його пристосування до потреб ринкової економіки, сприяння економічному зростанню, забезпечення соціальної справедливості та політичної стабільності.

До об’єктів соціальної політики відноситься, передусім все населення і зокрема його окремі категорії: громадяни похилого віку, безробітні, інваліди, ветерани війни, пенсіонери, багатодітні сім’ї, малозабезпечені сім’ї, самотні батьки, діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, бездомні громадяни та безпритульні діти тощо. Цим вибірковим групам відповідають окремі програми соціальної політики, спеціальні нормативно-правові акти. Отже, об’єктом соціальної політики виступає все населення країни з акцентом на найбільш уразливі та малозабезпечені верстви.

До суб’єктів соціальної політики в першу чергу належить держава, яка залишається основним і найважливішим джерелом її формування та розвитку. Саме держава та її установи й відомства гарантують можливість взаємодії соціальних груп та інших елементів соціальної структури як суспільно впорядкованого і суспільно захищеного процесу, тобто соціальної політики в масштабах країни. Отже, держава є як гарантом здійснення соціальної політики, так і її головним суб’єктом.

Також соціально-політичні заходи здійснюють громадські, благодійні, релігійні та інші недержавні організації й об’єднання, політичні партії, асоціації, колективи, фонди, профспілки, і окремі особистості – професійні соціальні працівники, волонтери, благодійники, правозахисники, а також громадяни шляхом участі у громадських ініціативах і об’єднаннях, групах самодопомоги тощо. Розширення кількості суб’єктів соціальної політики є істотними чинниками для підвищення її ефективності.

Способом реалізації соціальної політики є система соціального захисту і соціальних гарантій. Соціальний захист – це комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на захист добробуту кожного члена суспільства в конкретних економічних умовах. Організаційно-правові заходи передбачають створення інститутів соціального захисту і законів, які повинні керувати їх діяльністю, економічні – формування механізмів перерозподілу доходів, тобто стягнення податків та інших платежів і трансфертів [2]. Соціальні гарантії – встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму; прожитковий мінімум – вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості [3].

Основними напрямами соціальної політики є наступні:

– політика в сфері доходів населення, яка передбачає встановлення соціальних стандартів життя, параметрів життєвого рівня, забезпечення зростання заробітної плати;

– політика зайнятості та охорони праці, яка передбачає законодавче встановлення засобів охорони праці, видів і форм соціального страхування, забезпечення повної продуктивної зайнятості населення, запобігання безробіттю;

– соціальний захист, що передбачає визначення та встановлення параметрів пенсійного забезпечення та інших видів соціального страхування, соціальної допомоги, соціального обслуговування, а також соціальних пільг і гарантій;

– демографічна політика, яка передбачає стимулювання репродуктивного зростання населення, державну допомогу сім’ї, регулювання міграційних процесів;

– політика розвитку соціальної сфери: культурна, мовна, релігійна, молодіжна, рекреаційна політика, охорона здоров’я, у сфері освіти, науки, тощо. Такі напрями можна також віднести до гуманітарної політики.

Основними завданнями соціальної політики в Україні є:

– адресна підтримка соціальне незахищених верств населення;

– пенсійна реформа;

– забезпечення випереджального зростання вартості робочої сили;

– орієнтація стратегії економічного зростання на створення нових робочих місць;

– прискорений розвиток житлового будівництва, забезпечення доступності житла для різних верств населення;

– примноження інтелектуального потенціалу суспільства, створення рівних можливостей для молоді у здобутті якісної освіти;

– зміцнення позицій середнього класу.

Показником результативності соціальної політики є рівень життя населення. Рівень життя населення – це міра задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб людини, забезпечувана сукупністю матеріальних і соціальних умов життя.

Засобами державної соціальної політики визначено: нормативно-правове регулювання, спрямоване на забезпечення соціальних гарантій та соціальний захист населення; розроблення демографічних і соціальних прогнозів; формування та реалізація соціального розділу Державна програма економічного і соціального розвитку України (ДПЕСРУ), в яких визначаються цілі, пріоритети, завдання та заходи соціальної політики; бюджетна діяльність; державне регулювання цін на товари і послуги тощо. На державному рівні функції регулювання рівня життя і соціального захисту населення виконують: Міністерство соціальної політики, Міністерство фінансів, Державна служба України з надзвичайних ситуацій, Міністерство освіти і науки, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство молоді та спорту України, Пенсійний фонд України. Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод громадян здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. В складі Верховної Ради України діє комітет з питань соціальної політики та праці.

Реалізація соціальної політики в основному спрямовується на досягнення цілей, визначених в діяльності держави щодо соціальною сфери, а саме:

- поліпшення матеріального становища й умов життя громадян;

- забезпечення зайнятості населення, підвищення якості і конкурентоспроможності робочої сили;

- гарантії конституційних прав громадян у трудових відносинах;

- гарантії конституційних прав громадян у соціальному захисті, охороні здоров’я, культури; забезпечення житлом населення;

- переорієнтація соціальної політики на сім’ю, забезпечення прав і соціальних гарантій, що надаються сім’ї, жінкам, дітям і молоді;

- нормалізація і поліпшення демографічної ситуації, зниження смертності населення, особливо дитячої та громадян працездатного віку;

- поліпшення соціальної інфраструктури;

- активізація соціальної ролі держави, відпрацювання механізму взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері.

Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери:

- правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;

- прямі державні витрати із бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслуговування, охорона навколишнього середовища тощо);

- соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;

- впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення;

- прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці; створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;

- встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів; контроль за їх дотриманням;

- державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші);

- державний вплив на ціни та цінотворення;

- обов'язкове соціальне страхування в різних формах;

- пенсійне забезпечення;

- розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг;

- підготовка та перепідготовка кадрів;

- організація оплачуваних громадських робіт;

- соціальне партнерство.

В основу здійснення соціальної політики у соціальних демократичних державах покладаються такі принципи, як соціальна справедливість, соціальна солідарність, індивідуальна соціальна відповідальність, соціальне партнерство.

Принцип соціальної справедливості є загальновизнаною цінністю демократичної держави. Соціальна справедливість – одна з фундаментальних цінностей суспільно-політичного життя, що виходить із принципу врівноваженості в соціальних відносинах прав і обов’язків людей, інтересів суспільства і особи, це певна відповідність між практичною роллю різних індивідів (верств) у житті суспільства та їхнім соціальним становищем, між працею і винагородою, заслугами та їх визнанням. Поняття соціальної справедливості використовується в двох аспектах: зрівняльному та розподільчому. Завдання зрівняльної справедливості полягає у наданні всім громадянам однакових можливостей, що є виправданим в ситуації соціального старту, а також у тому випадку, коли «слабкість» одних індивідів у порівнянні з іншими, є об’єктивною. Однак, задовольняючи основні потреби особистостей на однаковому рівні, вона знижує мотивацію індивідів до продуктивної діяльності, обумовлену незадоволеними потребами, а також послаблює спонукальні мотиви до праці, творчості й успіху.

Механізмом реалізації соціальної політики є розподіл і перерозподіл валового внутрішнього продукту. Джерелами перерозподілу є кошти найманих працівників і працедавців. Через регулювання процесів розподілу, де провідна роль належить державі, реалізується принцип розподільчої справедливості. Розподільча справедливість означає, що індивіди винагороджуються за успіх, що стимулює докладати ще більше зусиль. Разом з тим ставляться в обмежене положення ті члени суспільства, які не здатні з будь-яких, в тому числі й об’єктивних, причин до продуктивної діяльності.

Принцип соціальної справедливості в цілому повинен містити в собі обидва елементи: як зрівняльний, так і розподільчий. Розбудова соціальної держави передбачає визнання рівності соціальних прав усіх громадян, незалежно від їх індивідуальних або соціальних особливостей. Таким чином всім громадянам гарантується певний соціальний мінімум, який виражається в мінімальній оплаті праці, мінімальній пенсії, адресній соціальній допомозі тощо. В той же час активні і працездатні індивіди повинні мати можливість отримувати на законних підставах більший обсяг матеріальних благ і послуг за свою працю.

Невід’ємною властивістю, принципом соціальної політики є здатність забезпечувати солідарність суспільства. Принцип соціальної солідарності випливає з почуття взаємної відповідальності, яка поєднує громадян як членів суспільства, сполучає усі покоління – минуле, теперішнє і майбутнє. Саме соціальна політика через механізми перерозподілу доходів є певною мірою засобом забезпечення суспільної солідарності, а через солідарність – таких почуттів, як патріотизм, національна гідність та національна ідентичність. Соціальну солідарність можна визначити як згуртованість суспільства, що характеризується готовністю громадян реалізовувати спільні інтереси, розв’язувати суспільні проблеми.

Принцип індивідуальної соціальної відповідальності означає, що кожен громадянин повинен передусім самостійно дбати про власний добробут, не перекладаючи цих обов’язків на державу. В реальності завжди існує небезпека, що в надії на допомогу з боку держави люди будуть прикладати менше зусиль для досягнення успіху в житті. Як показує міжнародний досвід, значне збільшення різноманітних соціальних допомог призводить до появи утриманських настроїв, орієнтації на споживання та інших настанов, що підривають ринкові принципи вільної конкуренції, опори індивіда на власні сили, орієнтації на успіх та наполегливу працю.

Також, згідно з цим принципом, держава шляхом надання соціальної допомоги має втручатися лише у надзвичайних та кризових ситуаціях, що виникають у громадян і які вони не можуть розв’язати самостійно.

Соціальне партнерство є невід’ємним інститутом сучасного демократичного суспільства, що полягає у функціонуванні розвинених взаємозв’язків між працівниками, роботодавцями, а також державою на засадах співробітництва, компромісів, узгоджених рішень з питань соціально-трудових відносин. Таким чином, на практиці принцип соціального партнерства існує у формі трипартизму, який передбачає участь у переговорному процесі трьох сторін: держави, працівників і роботодавців.

Предметом соціального партнерства є узгодження заходів сторін з таких питань: законодавче забезпечення, гарантування розвинених і гуманних соціально-трудових відносин (оплата, умови праці, режим роботи, тривалість робочого часу і відпочинку, порядок надання і тривалість відпустки), охорона та безпека праці, продуктивна зайнятість і соціальний захист тощо. Завданнями соціального партнерства є створення ефективного механізму регулювання соціально-трудових відносин; проведення колективних переговорів, взаємних консультацій, укладення колективних договорів та угод; запобігання колективним трудовим спорам і сприяння вирішенню соціально-трудових конфліктів; вдосконалення чинного законодавства у сфері соціально-трудових і пов’язаних з ними економічних відносин [4].

Реалізація соціальної політики в соціальній державі здійснюється через вплив на соціальні підсистеми, а також надання соціальної спрямованості економіці (держави, що не є соціальними або не намагаються стати такими, далеко не завжди прагнуть надати економіці соціальної спрямованості). Соціальна політика органічно уплетена в систему взаємозв'язків економічної політики, тому навряд чи якій-небудь державі вдасться сформувати сильну соціальну політику при слабкій, фрагментарній (безсистемній) і непослідовно економічній політиці держави.

Соціальна спрямованість економіки обумовлена:

- по-перше, соціальною орієнтацією економіки у вигляді збільшення можливостей підвищення життєвого рівня як результату економічного зросту. Для цього необхідно створити адекватний економічний механізм господарської діяльності з урахуванням соціально-економічного середовища;

- по-друге, відтворенням економічною структурою визначеної соціальної структури і суспільних відносин. Соціальна орієнтація економіки означає задоволення споживчих нестатків країни в цілому, регіонів, а також соціальних потреб різних соціальних груп і окремих громадян конкретного регіону;

- по-третє, включенням у роботу соціальних механізмів економічного зросту і стимулів підвищення трудової й підприємницької активності населення, що вимагає розробки основних принципів включення соціальних факторів в економічні реформи.

Соціальний компонент важливий у будь-якій прогресивній діяльності, причому соціальний фактор робить стимулюючий вплив лише тоді, коли він керується економічно. Для ефективного включення соціальних факторів в економічний механізм потрібне створення умов, що забезпечують реальне відчуття населенням зв'язку проведених заходів проведення економічних реформ із поліпшенням добробуту. Крім того, у суспільній думці повинна переважати впевненість, що результатами економічних перетворень будуть користуватися не тільки обрані. У суспільстві необхідно зміцнити розуміння того, що освітній і науково-творчий потенціал народу неодмінно буде перетворений у творчу силу реформ, а соціальні результати праці будуть перебувати під соціальним контролем [5].

Отже, соціальна політика є невід’ємною частиною політики держави. Без неї малоймовірний подальший розвиток держави. По суті цей зв’язок взаємний. Без державного регулювання соціальна орієнтація економіки неможлива, прояви економічної свободи супроводжуються соціальною небезпекою. Забезпечення економічного розвитку та відповідного досягнення соціальних цілей без державного втручання відбувається вкрай неефективно.

1.2. Джерела фінансування соціальної сфери

За умов ринкових відносин в Україна трансформуються усі сфери суспільства, реформується фінансовий механізм, з'являються нові важелі впливу на економічний і суспільний розвиток держави, у тому числі й на соціальну сферу. Її функціонування неможливе без відповідного фінансування, яке до цього часу в основному здійснюється за рахунок бюджетних коштів, яких завжди бракує. У зв'язку з тим, що роль і значення соціальної сфери у суспільстві дуже важливі, постає завдання реформування системи її фінансування. Необхідно дослідити ресурсне забезпечення соціальної сфери для виходу її з кризового стану і подальшого розвитку.

У соціальній сфері України проблема фінансування стоїть особливо гостро. Державні соціальні гарантії, стандарти і нормативи є основою для розрахунку видатків на соціальні цілі та формування на їх основі бюджетів усіх рівнів і соціальних фондів, розробки загальнодержавних і місцевих програм економічного й соціального розвитку, подальшого вдосконалення розробки таких програм і прогнозів, що є ціллю та завданням щодо реалізації соціальної орієнтації економіки України.

За формами власності джерела фінансування поділяють на бюджетні та позабюджетні. За видами – бюджетні –за рівнями бюджетів, позабюджетні – за рівнями централізації коштів. Джерела фінансування проектів і програм соціальної політики України поділяються на внутрішні та зовнішні. Внутрішні дже­рела фінансування визначаються бюджетною системою України та позабюджетними коштами. До позабюджетних джерел (коштів) можна віднести: державні і недержавні соціальні фонди, соціальні фонди органів місцевого самоврядування, різноманітні територіальні та муніципальні позики, фінансові ресурси підприємств, організацій і установ, які опосередковано підтримують соціальні проекти і програми.

Зовнішні джерела фінансування можуть формуватися за рахунок міжнародних економічних інституцій (міждержавних, державних і недержавних), кредитів; позик міжнародних фінансових організацій; гуманітарної допомоги з-за кордону. Модель фінансового забезпечення соціальної сфери України наведена в табл. 1.1.

Таблиця 1.1.

Модель фінансового забезпечення соціальної сфери України [6]

Отже, світова фінансова наука і практика визначають такі джерела фінансування соціальної сфери:

- бюджетні асигнування;

- фінансові ресурси підприємств;

- кошти спонсорів, меценатів і благодійних організацій та фондів;

- страхові фонди;

- кредитні ресурси.

Державний бюджет є фінансовим джерелом регулювання діяльності установ і організацій державного сектору, підтримки добробуту населення та ділової активності, поєднання соціальної справедливості й економічної ефективності, поточних і перспективних потреб суспільства. Витрати на соціальну сферу становлять в Україні близько 18 % ВВП, однак основна вага соціальних витрат лежить сьогодні на бюджетах регіонів та їх місцевих структур, з яких фінансується приблизно 80 % усієї соціальної сфери [7].

Інструментами формування цих джерел фінансування соціальних проектів і програм є податки соціально-економічного характеру, які стягуються в основному з населення, і державно-економічного характеру – основними платниками яких є усі інші сфери господарської діяльності, а також благодійні внески.

Забезпечують життєдіяльність соціальної сфери і фінанси підприємств. Підприємство за рахунок своїх доходів формує соціальну інфраструктуру, що дає змогу максимально задовольнити матеріальні і духовні потреби його працівників.

Функціонують відомчі санаторії, будинки відпочинку, профілакторії, дитячі садки, заклади культури, укладаються договори на обслуговування колективу підприємств поліклініками, а також, за рахунок фінансових ресурсів підприємств будуть розвиватись обсяги соціальної інфраструктури, і тим самим частково знімається навантаження з міського і державного бюджетів.

Витрата коштів підприємств на соціальні потреби має свої певні вади. До них. належать зокрема нерівність у наданні соціальних послуг громадянам, що проживають на певній території, розпорошеність коштів, неефективне використання закладів соціальної інфраструктури тощо. Аби цього уникнути, органи місцевого самоврядування повинні повніше використовувати свої можливості шляхом організації спільного фінансування об'єктів соціальної інфраструктури за рахунок коштів підприємств і місцевих бюджетів. Така форма фінансування була б доцільною і в тому разі, коли підприємницькі структури не в змозі самостійно забезпечити фінансування власної соціальної інфраструктури [8].

Використовуючи досвід країн із розвинутою ринковою економікою, слід розглядати ще одне джерело фінансового забезпечення фінансової сфери – меценатство, спонсорство. Це досить нове явище в економічному житті України, як благодійність. Її можна трактувати як не комерційну (неприбуткову діяльність організацій і окремих осіб), спрямовану на задоволення потреб соціального розвитку. В умовах кризи основним її джерелом в Україні служать кошти міжнародних благодійних організацій.

Роль цих джерел у задоволенні соціальних потреб зростатиме, тому що ринок неминуче породжує соціальну диференціацію громадян, внаслідок чого утворюється значна за чисельністю група людей, які не забезпечуються ні державними структурами, ні підприємствами та організаціями. Реальна фінансова допомога для таких категорій громадян може надходити тільки в порядку благодійності або шляхом збору та перерозподілу коштів інших соціальних груп.

Спеціальні цільові фонди — це особлива форма організації фінансів, яка характеризується добровільністю об'єднання коштів різних суб'єктів господарювання та населення для реалізації конкретних цілей і програм у галузі економічного розвитку та розв'язання соціальних проблем.

Джерела надходження коштів до цільових фондів і напрямки їх витрачання специфічні і залежать від характеру та мети їх створення. Проте можна виділити властиву цим коштам закономірність, яка полягає у переважній частці надходжень від підприємств і організацій, установ та окремих громадян на основі спонсорства. Витрати ж фондів не переслідують мети добування прибутку, хоч у цілому вони можуть і супроводжуватися одержанням доходу.

За статутною діяльністю цільові фонди не мають фінансових зобов'язань перед державним бюджетом, у тому числі вони звільнені від сплати податків, державних та митних стягнень (мита).

Благодійний фонд — це особлива форма організації фінансових відносин, яка характеризується виключно добровільними надходженнями коштів для створення фондів і використанням наявних коштів на благодійні цілі.

Благодійні фонди, як правило, функціонують на правах юридичної особи і є самоврядними суб'єктами.

Це самоврядні органи громадськості, метою створення яких є благодійна діяльність, що здійснюється передусім відносно хворих та громадян пенсійного віку. Кошти цих фондів створюються за рахунок:

• добровільних внесків, дарунків, відрахувань громадських організацій, творчих спілок, колективів підприємств, установ, окремих громадян;

• прибутку, одержаного від виробничо-господарської діяльності організацій та підприємств, створюваних фондами;

• надходжень від закордонних фондів та окремих осіб;

• доходів від заходів, що проводяться на користь фонду, лотерей, платних послуг, видавничої та іншої діяльності (телемости, телемарафони).

Напрями витрачання грошових коштів, що надходять у благодійні фонди, визначаються правлінням фонду або пленумом представників засновників і фіксуються в кошторисі доходів та витрат. Витрачання коштів визначається цілями створення фонду, які конкретизують статутні завдання фонду. Головною надзвичайною рисою є витрачання коштів на безоплатній основі з благодійною спрямованістю.

За останні роки в Україні сформувалися основні типи благодійних організацій, які у міжнародній практиці утворюють основу сектора організованої філантропії, а саме: приватні, корпоративні та операційні благодійні фонди, фонди громад. Більшість з них пройшли складний етап організаційного розвитку, під час якого відбувся перехід від хаотичного впровадження різноманітних ініціатив до конкретизації сфер їхньої діяльності.

Поступово розвивається в Україні приватна благодійність завдяки акціям та кампаніям на збирання коштів організаціями громадянського суспільства. Втім, зацікавленість людей громадським життям через загальне зубожіння залишається на низькому рівні. Приватна благодійність рухається кількома шляхами. Найбільш відомий – заснування власних благодійних структур представниками заможних верств населення, головним чином з метою популяризації власного іміджу. Деякі заможні громадяни, навпаки, здійснюють благодійність анонімно. Інший шлях – це благодійність малими пожертвами широких верств населення, яка відбувається на рівні громади і часто є відгуком на кризові ситуації в суспільстві або акції організацій.

Важливим джерелом фінансового забезпечення соціальної інфраструктури є кошти страхових фондів – соціального, пенсійного, медичного страхування. Вони розраховані на все зайняте населення держави, оскільки саме воно бере участь у створені страхових фондів. Найпоширенішою є система соціального страхування, яка полягає у передачі частини заробітної плати до спеціальних фондів, що виплачують пенсії в розмірі від 25 до 90% заробітної плати і цільові допомоги.

Основними джерелами коштів загальнообов'язкового державного соціального страхування є внески роботодавців і застрахованих осіб.

Перехід від фінансування загальнообов'язкового державного соціального страхування через систему податків до системи внесків має принципове значення, оскільки поняття «соціальний податок» та «страхові внески» різняться як за соціально-економічною природою, так і за роллю та призначенням у соціальному захисті. Страхові внески — це форма резервування заробітної плати, що забезпечує матеріальні виплати та надання соціальних послуг працівникам у разі настання страхового випадку.

У сфері фінансування загальнообов'язкового державного соціального страхування відбулися значні зміни, у зв’язку з реформуванням пенсійної системи України та системи соціального страхування з 1 січня 2011 року вступив в дію Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», відповідно до якого передбачається: впровадження єдиного соціального внеску (ЄСВ) який буде сплачуватися до існуючих чотирьох фондів; єдиний внесок не входить в систему оподаткування, а податкове законодавство не регулює порядок його нарахування, обчислення та сплати; державний реєстр соціального страхування ведеться Пенсійним фондом та складається з реєстру за страхувальників та реєстру страхових осіб; відсоток єдиного внеску, який буде нараховувати роботодавець на фонд оплати праці найманих працівників залежить від класу професійного ризику виробництва; застосування, територіальним органом Пенсійного фонду, штрафні санкції до платника єдиного внеску.

Відповідно до п.1 ст. 1 Закону України «Про Єдиний соціальний внесок» єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (ЄСВ) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб та членів їхніх сімей на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування [9].

Також у даному пункті ст. 1 відмічено, що Пенсійному фонду України (ПФУ) надано повноваження щодо збору та ведення обліку страхових коштів, контролю повноти та своєчасності їх сплати та інші функції.

Це фактично означає, що Пенсійний фонд став монопольним фіскальним органом, що підпорядковується державі, адже ЄСВ підлягає обов’язковій сплаті в незалежності від того, яким є фінансовий стан платника.

Отже, введення ЄСВ передбачає зосередження функцій, пов'язаних з формуванням страхових коштів (збору, обліку, контролю за повнотою і своєчасністю сплати єдиного соціального внеску) і ведення єдиної для всіх фондів інформаційної бази в одному уповноваженому органі, що має забезпечити прозорість фінансових потоків, підвищити платіжну та звітну дисципліну платників страхових внесків, забезпечити збільшення надходжень до фондів та цільове використання страхових коштів. Введення єдиного соціального внеску значно полегшує життя роботодавцям та підприємцям у частині адміністрування нарахування та сплати внесків на пенсійне та соціальне страхування.

До негативних моментів впровадження ЄСВ можна віднести такі основні недоліки, що за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску накладається Законом передбачено штраф у розмірі 10% своєчасно не сплачених сум; за неналежне ведення бухгалтерської документації, на підставі якої нараховується єдиний внесок, накладається штраф у розмірі від 8 до 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за неподання, несвоєчасне подання, подання не за встановленою формою звітності, передбаченої Законом, територіальним органом Пенсійного фонду накладається штраф у розмірі 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та інші штрафні санкції, які не суперечать чинному законодавству. ЄСВ необхідно сплачувати на різні рахунки незалежно від ставок та видів платежів, що в свою чергу підвищує ризик сплати ЄСВ не на той рахунок. Збільшилось соціальне навантаження на фізичних осіб – підприємців, адже вони крім сплати єдиного податку мають тепер додатково сплачувати ЄСВ. Тому із запровадженням ЄСВ витрати на фонд оплати праці не зменшились, що провокує підприємства йти у тінь.

Кредитування, як джерело фінансування у соціальній сфері являє собою плату за послуги за рахунок отриманих кредитів. Саме на принципах кредитування в Україні діє Державна програма забезпечення молоді житлом Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву.

З позицій фінансової теорії це явище об'єктивне і зумовлене як потребою справедливішого перерозподілу благ і послуг залежно від трудових зусиль кожного громадянина, так і створення конкурентного середовища щодо надання послуг і досягнення на цій основі зростання їхньої якості.

Розвиток системи фінансового забезпечення соціальних гарантій, як і соціального обслуговування населення, в цілому мас здійснюватися, і це підтверджує світовий досвід шляхом комплексного використання усіх джерел і оптимізації їх структури. Фінансове забезпечення повинно включати такі джерела: бюджетне фінансування; фінансові ресурси підприємств, спонсорство, меценатство, благодійництво, страхування; кредитування.

На сьогодні система фінансового забезпечення соціального розвитку в Україні перебуває на стадії свого становлення, тому актуальними є питання активного використання кожного із вказаних джерел, їх оптимізації, що зменшить навантаження на бюджет і сприятиме нормальному забезпеченню діяльності об'єктів соціальної сфери. Це дасть змогу зберегти і підвищити життєвий рівень населення, ступінь його освіченості, а в цілому — підвищити науковий потенціал держави [8].

Поиск по сайту: