Форма, зміст і порядок укладання зовнішньоекономічного договору (контракту)

Зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання є господарсь­ка діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном та/або робочою силою (ч. 1 ст. 377 ГК України). При цьому під майном у Господарському кодексі України визнається сукупність речей та ін­ших цінностей (у тому числі нематеріальні активи), які мають вартісне визначен­ня, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їхньому балансі або враховуються в інших передбачених за­коном формах обліку майна цих суб'єктів (ч. 1 ст. 139 ГК України). Зовнішньоекономічна діяльність є різновидом економічних зв'язків, які охоплюють і внутрішньоекономічну діяльність. Принципи і методи здійснення останньої ви­значають організацію зовнішньоекономічних відносин.

Зовнішньоекономічна діяльність здійснюється на принципах свободи її суб'єк­тів добровільно вступати у зовшіньоекономічні відносини, здійснювати їх у будь-яких формах, не заборонених законодавством, та рівності суб'єктів перед законом. Реалізується вона на рівні як державних органів влади і управління, так і госпо­дарських організацій та інших суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності є: 1) суб'єкти господарювання; 2) підрозділи (структурні одиниці) іноземних суб'єктів господарювання, які не є юридичними особами за законодавством України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України і зареєстровані в поряд­ку, встановленому законом. Крім того, у зовнішньоекономічній діяльності мо­жуть брати участь зовнішньоекономічні організації, що мають статус юридичної особи, утворені в Україні відповідно до закону органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Держава гарантує однаковий захист усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності (ст. 378 ГК України).

На рівні державних органів влади та управління зовнішньоекономічна діяль­ність спрямована на визначення міждержавних засад співробітництва, створення правових і торговельно-політичних механізмів, які стимулюють розвиток і зрос­тання ефективності економічних зв'язків. Державне регулювання зовнішньоеко­номічної діяльності, як наголошується у ст. 380 ГК України, спрямоване на захист економічних інтересів України, прав і законних інтересів суб'єктів зовнішньоеко­номічної діяльності, створення рівних умов для розвитку усіх видів підприємницт­ва у сфері зовнішньоекономічних відносин та використання суб'єктами зовнішньо­економічної діяльності доходів та інвестицій, заохочення конкуренції та обмежен­ня монополізму. Органи державної влади та місцевого самоврядування не мають права втручатися в оперативну діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної діяль­ності, крім випадків, передбачених законом.

Перелік і повноваження органів державної влади, що регулюють зовнішньо­економічну діяльність, а також форми її державного регулювання та контролю визначаються Господарським кодексом, Законом України «Про зовнішньоеко­номічну діяльність» та іншими законами. Згідно зі ст. 379 ГК України «Види зовнішньоекономічної діяльності та зовнішньоекономічні операції» усі суб'єкти мають право на здійснення будь-яких видів зовнішньоекономічної діяльності та зовнішньоекономічних операцій, якщо інше не передбачено законом. Види цієї діяльності, перелік операцій, що здійснюються на території України, умови та порядок їх виконання, а також перелік товарів (робіт, послуг), заборонених для експорту та імпорту, теж визначаються законом.

На рівні господарських організацій та інших суб'єктів зовнішньоекономічна Діяльність виявляється при укладанні та виконанні зовнішньоекономічних дого­ворів. Суб'єкти цієї діяльності, як зазначено у ст. 382 ГК України, мають право укладати будь-які зовнішньоекономічні договори (контракти), крім заборонених законодавством України. Договір (контракт) укладається у письмовій формі, якщо інше не передбачено законом або чинним міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України. Форма такого договору (контракту) регламентована правом місця його укладання (яке визна­чається відповідно до законів України), щодо земельних ділянок, будівель та іншого нерухомого майна, розташованого на території України, — українським законодавством. Права та обов'язки сторін договору визначаються правом місця його укладання, якщо сторони не погодили інше. Порядок визначення права, яке має застосовуватися до договору в разі недосягнення згоди сторін встанов­люється законом про зовнішньоекономічну діяльність.

Держава надає чіткі гарантії захисту зовнішньоекономічних договорів. Так, згідно з ч. 6 ст. 382 ГК України договір може бути визнаний недійсним лише у судовому порядку і тільки тоді, якщо він не відповідає вимогам законів Украї­ни або чинним міжнародним договорам, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Водночас законом може бути встановлено особли­вий порядок укладання, виконання і розірвання окремих видів зовнішньоеко­номічних договорів (ч. 7 ст. 382 ГК України).

Статтею 383 ГК України передбачено державну реєстрацію зовнішньоеко­номічних договорів. У ній ідеться про те, що Кабінет Міністрів України з ме­тою забезпечення відповідності зовнішньоекономічних договорів (контрактів) законодавству України може запроваджувати їх державну реєстрацію. Види договорів, що підлягають державній реєстрації, а також порядок її здійснення визначаються Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до нього. Ви­конання зобов'язань, що випливають із зовнішньоекономічних договорів, не зареєстрованих в установленому законом порядку, тягне за собою застосуван­ня до суб'єктів господарювання, які порушили цю вимогу, адміністративно-господарських санкцій, передбачених законом.

Зовнішньоторговельні операції здійснюються на підставі договорів, які укла­дають національні та іноземні суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності. Міжнародна торговельна угода є правовою формою, яка опосередковує комер­ційні операції. Статтею 381 ГК України передбачається можливість ліцензуван­ня і квотування зовнішньоекономічних операцій. Як випливає зі змісту цієї статті, Кабінет Міністрів України може встановлювати перелік товарів (робіт, послуг), експорт та імпорт яких здійснюються суб'єктами зовнішньоекономіч­ної діяльності лише за наявності ліцензії. Порядок ліцензування експортно-імпортних операцій та види ліцензій регламентуються законом. Режим квоту­вання таких операцій запроваджується у випадках, передбачених законом, чин­ними міжнародними договорами України, та здійснюється шляхом обмеження загальної кількості та/або сумарної митної вартості товарів, які можуть бути вве­зені (вивезені) за певний період. Порядок квотування та види квот визначаються законом. Інформація щодо введення режиму ліцензування або квотування пуб­лікується в офіційних виданнях у порядку, встановленому законом.

Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України в договірних відноси­нах з їх іноземними контрагентами використовують різні терміни: «угода», «договір», «контракт», «домовленість» тощо. Стаття 626 ЦК України визначає: «Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлен­ня, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків». Крім того, у ст. 202 ЦК України зазначається, що правочином, зокрема, є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Отже, будь-який цивільно-правовий договір підпадає під поняття «угода». Практично при використанні терміна «угода» до відносин у зовнішньоеконо­мічній сфері здебільшого мають на увазі договір. І в тих випадках, коли йдеться про угоду, яка виражає волю однієї особи (довіреність, вексель, чек), вона, як пра­вило, тісно пов'язана із договірними відносинами партнерів. Терміни «контракт», «домовленість» можуть розглядатися як синоніми поняття «договір».

Основні вимоги щодо форми, змісту та порядку укладання зовнішньоеко­номічних договорів (контрактів) містить також Закон України «Про зовнішньо­економічну діяльність» (зі змінами і доповненнями). Такими змінами є:

1. Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом.
Повноваження представника на укладення зовнішньоекономічного договору (контракту) може випливати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав, які не суперечать цьому Закону. Дії, які здійснюються від імені іноземного суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України, уповноваженим на це належним чином, вважаються діями цього іноземного суб'єкта.

2. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами України.

3. Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів України.

4. Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладання. Угода, яку укладено за кордоном, не може бути визнана недійсною внаслідок недотримання форми, якщо додержано вимог законів України.

5. Форма угод з приводу будівель та іншого нерухомого майна, розташова­ного на території України, визначається законами України.

6. Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються правом місця її укладання, якщо сторони не погодили інше, а місце укладання угоди — законами України.

7. Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначаються правом країни, обраної сторонами при укладанні договору (контракту), або в результаті подальшого погодження.

За відсутності погодження між сторонами щодо права, яке має застосовуватись до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), використовується право країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є: продавцем — у договорі купівлі-продажу; наймодавцем — у договорі майнового найму; ліцензіаром — у ліцензійному договорі про використання виключних або аналогічних прав; охоронцем — у договорі зберігання; комітентом (консигнантом) — у договорі комісії (консигнації); довірителем — у договорі доручення; перевізником — у договорі перевезення; експедитором — у договорі транспортно-експедиторського обслуговування; страхувальником — у договорі страхування; кредитором — у договорі креди­тування; дарувальником — у договорі дарування; поручителем — у договорі поруки; заставником — у договорі застави.

9. До зовнішньоекономічних договорів (контрактів) про виробниче співро­бітництво, спеціалізацію і кооперування, виконання будівельно-монтажних робіт застосовується право країни, де здійснюється така діяльність або де одержано передбачені договором (контрактом) результати, якщо сторони не погодили інше.

10.До зовнішньоекономічного договору (контракту) про створення спільного підприємства застосовується право країни, на території якої спільне під­приємство створюється та офіційно реєструється.

11.До зовнішньоекономічного договору (контракту), укладеного на аукціоні, в результаті конкурсу або на біржі, застосовується право країни, на території якої провадяться аукціон, конкурс або знаходиться біржа.

12.До прав і обов'язків за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), не зазначеними в цій статті, застосовується право країни, де заснована чи має місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка забезпечує виконання такого договору (контракту), що має вирішальне значення для його змісту.

13.При прийнятті до виконання за зовнішньоекономічним договором (кон­трактом) береться до уваги право місця такого прийняття, оскільки сторони не погодили інше.

14. Товарообмінні (бартерні) операції суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, що здійснюються без розрахунків через банки, підлягають ліцензуванню центральним органом виконавчої влади з питань економічної політики у порядку, встановленому ст. 16 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність».

На території України діє Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Віденська конвенція) від 11 квітня 1980 р. Ця кон­венція виходить з того, що немає потреби в укладанні чи підтвердженні договору тільки в письмовій або іншій обов'язковій формі. Він може доводитися будь-якими засобами, у тому числі показаннями свідків. Але з цього загального пра­вила є важливий виняток. На підставі ст. 96 Віденської конвенції держава, зако­нодавство якої потребує, щоб договори купівлі-продажу укладалися чи підтвер­джувалися в письмовій формі, може заявити, що у випадках, коли одна зі сторін договору має своє комерційне підприємство в цій державі, положення Віденсь­кої конвенції, що допускають використання іншої форми, не застосовуються. Та­кими заявами охоплюються Як самі договори, їх зміна та припинення за погод­женням сторін, так і оферта (пропозиція), акцепт та будь-яке інше вираження на­міру. Уряд України скористався правом на таку заяву і в Указі Президії Верховної Ради Української РСР «Про приєднання Української РСР до Кон­венції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів» зазначив це.

Віденська конвенція також вказує способи укладання договорів у письмовій формі. Згідно зі ст. 13 для цілей Конвенції під «письмовою формою» розуміють та­кож сповіщення телеграфом і телетайпом. Природно, що під час укладення дого­ворів шляхом обміну повідомленнями телеграфом чи телетайпом стає неможливим обговорення численних договірних умов. Здебільшого оферта та акцепт містять лише обмежене коло конкретних умов (найчастіше найменування товару, кількість, вимоги до якості, ціну і базис поставки, терміни поставки, порядок платежів). Але це зовсім не означає, що відпадає потреба в узгодженні кола інших питань.

У міжнародній торгівлі у вигляді єдиного документа укладають, як прави­ло, великі та складні договори. В більшості ж випадків договори оформляються шляхом обміну пропозиціями (оферта) та їх підтвердженням (акцепт), які над­силають поштою, телеграфом і телетайпом.

Від імені суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України, що є юри­дичними особами, договір можуть підписувати: особа, яка має таке право згідно з посадою, відповідно до установчих документів цього суб'єкта; особа, яку уповноважено на це дорученням, виданим за підписом керівника суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності одноосібно чи в іншому порядку, передбаче­ному установчими документами; особа, яку уповноважено на це установчими документами безпосередньо.

У жодному нормативному акті України, які регламентують форму і порядок підписання зовнішньоекономічних договорів суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України, не зазначено, що підписи представників української сторо­ни, поставлені під зовнішньоекономічним договором, повинні бути скріплені пе­чаткою відповідної юридичної особи. Отже, скріплення підписів печаткою не­обов'язкове. Наявність чи відсутність відтиску печатки на договорі з боку суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України жодним чином не впливає на юридичну чинність або дійсність самого зовнішньоекономічного договору.

Необхідно звернути увагу і на таку важливу вимогу чинного законодавства України, як реєстрація зовнішньоекономічних договорів, укладених суб'єкта­ми зовнішньоекономічної діяльності України, предметом яких є окремі групи товарів. Такі вимоги було введено Указом Президента України «Про облік ок­ремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні». У ньому було запроваджено облік (реєстрацію) окремих видів зовнішньоекономічних договорів, укладених суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України всіх форм власності, предметом яких є:

товари, відносини з реекспорту яких регулюються чинним законодавством України та міжнародними договорами України;

товари походженням з України, щодо яких міжнародними договорами Ук­раїни передбачено добровільні обмеження експорту з метою запобігання де­мпінгу;

товари походженням з України, щодо яких здійснюються антидемпінгові процедури;

товари походженням з України, імпорт яких до інших держав квотується, контингентується, ліцензується відповідно до законодавства цих держав або нормативних актів економічних угруповань, митних союзів;

товари походженням з України, експорт яких здійснюється у межах бартер­них (товарообмінних) операцій або операцій із зустрічною торгівлею.

Переліки товарів додатково визначаються Міністерством економіки та з пи­тань європейської інтеграції України. Воно здійснює реєстрацію та облік зов­нішньоекономічних договорів (Указ Президента України «Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні»).

Хоча ці положення прямо не стосуються дотримання форми зовнішньоеко­номічного договору, і відсутність факту реєстрації цього договору не є підста­вою для визнання його недійсним, проте невиконання таких вимог законодав­ства суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України унеможливлює реа­лізацію договору, оскільки митне оформлення товарів здійснюється лише за наявності картки реєстрації-обліку зовнішньоекономічного договору, яка вида­ється у визначеному порядку.

Отже, законодавство України вимагає дотримання форми і порядку підпи­сання зовнішньоекономічного договору під загрозою визнання його не­дійсним. Так, ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» вка­зує: «Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів України».

93. Правове регулювання договору (контракту) міжнародної купівлі-продажу товарів

Віденська конвенція. 11 квітня 1980 р. у Відні було підписано договір під назвою «Конвенція Організації Об'єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів». Конвенція набула чинності 1 січня 1988 p., Україна ра­тифікувала її 1 лютого 1991 р. Ця Конвенція стала одним з найважливіших ком­плексів міжнародних норм у галузі приватного права. Учасниками Конвенції є такі країни: Австралія, Австрія, Аргентина, Білорусь, Болгарія, Венесуела, Гана, Гвінея, Данія, Еквадор, Єгипет, Замбія, Ірак, Іспанія, Італія, Канада, Ки­тай, Лесото, Мексика, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Угорщина, Україна, Фінляндія, Франція, Швейцарія, Швеція та Югославія.

Конвенція є однією з правових норм міжнародного права і компонентом правових систем держав — учасниць Конвенції. Отже, вона завжди має пріори­тет перед іншими законами та нормами держав-учасниць щодо відносин кон­тракту купівлі-продажу. Згідно зі ст. 1 Конвенції:

1) Конвенція застосовується до договорів купівлі-продажу товарів між сторонами, комерційні підприємства яких розташовані в різних державах:

а) коли ці держави є учасницями Конвенції;

б) коли норми міжнародного приватного права спричиняють застосування права держави-учасниці (згідно з угодою сторін або колізійною нормою);

2) розташування комерційних підприємств сторін у різних державах не береться до уваги, якщо це не випливає з договорів (тих, що мали місце до або під час укладання ділових відносин чи обміну інформацією між сторонами);

3) ні національна належність сторін, ні їх цивільний чи торговий статус, ні цивільний або торговий характер договору не беруться до уваги при визна­ченні застосування Конвенції.

Для застосування Конвенції насамперед необхідно, щоб комерційні під­приємства контрагентів були розташовані в різних державах. По суті, в п. 1 ст. 1 названо критерій, який дає змогу вважати купівлю-продаж міжнародною з позиції Конвенції. Відповідно, якщо комерційні підприємства сторін договору купівлі-продажу розташовані в одній і тій самій державі, такий договір не вва­жається міжнародним і не підпадає під сферу застосування Конвенції.

Із пункту 2 ст. 1 Конвенції випливає, що одного лише факту перебування сторін у різних державах для її застосування недостатньо. Важливе значення має і суб'єктивний фактор — поінформованість обох контрагентів про цей факт не пізніше, ніж на момент укладення договору. Така поінформованість може випливати або безпосередньо з договору, або з відносин між сторонами, або з повідомленої ними один одному інформації. Якщо такої поінформова­ності на цей момент не було, то Конвенція не застосовується.

Правозастосовні органи держав-учасниць, незалежно від чинних у них ко­лізійних норм, зобов'язані керуватися Конвенцією, коли підприємства продавця і покупця розташовані в різних країнах — учасницях Конвенції. Проте ситуація ус­кладнюється, якщо суперечку розглядає суд держави, що не є учасницею Кон­венції, адже суд не зобов'язаний керуватися її нормами, у тому числі й правилами про сферу застосування Конвенції. Є підстави вважати, що Конвенція підлягає все ж таки застосуванню, якщо колізійні норми, якими керуватиметься суд такої дер­жави, відсилають до права країни — учасниці Конвенції, оскільки розпорядження Конвенції і є правом застосування до подібного роду договорів у цій країні. У про­тивному разі Конвенція застосовуватися не буде.

Для визначення застосування Конвенції національна належність сторін зна­чення не має. У такий спосіб підкреслюється, що для визнання актів купівлі-про­дажу міжнародними вирішальну роль відіграє не різна національна належність контрагентів, а факт перебування їхніх підприємств у різних державах.

Якщо за різної національної належності сторін їхні підприємства розташо­вані в одній країні, такий договір купівлі-продажу не є міжнародним з позиції Конвенції і нею не регулюється. Навпаки, коли згадані підприємства розташо­вані в різних державах за однакової національної належності контрагентів, купівля-продаж є міжнародною за умовами Конвенції. Договори осіб, які за своєю національною належністю не є громадянами держав-учасниць, але ма­ють у них свої підприємства, можуть підпадати під дію Конвенції.

Конвенція не застосовується до договорів продажу: а) товарів, які купують для особистого, сімейного чи домашнього використання, за винятком випадків, коли продавець у будь-який час до чи на момент укладення договору не знав і не повинен був знати, що товари придбавають для такого використання; Ь) з аук­ціону; с) у порядку виконавчого виробництва чи іншим способом у силу зако­ну; d) фондових паперів, акцій, забезпечувальних паперів, оборотних доку­ментів і грошей; є) суден водного і повітряного транспорту, а також суден на повітряних подушках; f) електроенергії.

Отже, зі сфери дії Конвенції виключаються купівля-продаж товарів, при­значених для особистого, сімейного чи домашнього використання, тобто з ме­тою, не пов'язаною з виробничою, торговою або іншою професійною діяль­ністю. Мається на увазі саме мета придбання товару, а не його звичайне при­значення для споживчого використання. Так, наприклад, купівля-продаж фотоапарата фотографом, який використовує його у професійних цілях, якщо вона підпадає під ознаки ст. 1 Конвенції, належить до сфери застосування Конвенції, а купівля такого самого апарата іноземним туристом для особистого ви­користання — ні.

Крім того, виключаються зі сфери застосування Конвенції правочини, до яких належать продаж з аукціону, а також у порядку виконавчого виробництва або іншим способом на підставі закону. Внесення до Конвенції цих положень зумовлено тим, що за загальним правилом подібного роду договори регулю­ються спеціальними нормами національного законодавства.

Вилучення зі сфери застосування Конвенції, що містяться в пунктах d-f ст. 2, відображають особливості предмета купівлі-продажу:

1) договори з продажу акцій, фондових і забезпечувальних паперів, оборот­них документів і грошей істотно відрізняються від договорів з купівлі-продажу звичайних товарів і в багатьох національних законодавствах регулюються спеціальними нормами, здебільшого імперативного характеру. У деяких правових системах подібні документи взагалі не визнаються товаром;

2) вилучення зі сфери дії Конвенції суден водного і повітряного транспорту, а також суден на повітряній подушці зумовлено тим, що в деяких правових системах їх продаж прирівнюється до продажу нерухомості, а Конвенція регулює відносини з продажу рухомого майна;

3) у багатьох правових системах електроенергія не розглядається як товар, і її продаж має свої особливості. Цим було зумовлено вилучення зі сфери дії конвенції договорів продажу електроенергії.

Договори на постачання товарів, що підлягають виготовленню чи вироб­ництву, вважаються договорами купівлі-продажу, якщо тільки сторона, що за­мовляє товари, не бере на себе зобов'язання поставити істотну частину ма­теріалів, необхідних для виготовлення чи виробництва таких товарів. Кон­венція не застосовується до договорів, у яких зобов'язання сторони, що постачає товари, полягає переважно у виконанні роботи чи в наданні послуг.

Загальне правило, яке встановлює, що договори на постачання товарів, які підлягають виготовленню чи виробництву, вважаються договорами купів­лі-продажу, означає, що до сфери дії Конвенції належать договори не тільки на товари, які вже існують на момент їх укладення, а й на товари, які будуть виго­товлені відповідно до умов договору. В таких договорах нерідко передба­чається, що частину матеріалів, необхідних для виготовлення чи виробництва товару, постачає сторона, яка його замовила. Щоб виключити можливі супе­речки, передбачено, що договором купівлі-продажу не визнається договір, за яким сторона-замовник постачає істотну частину матеріалів, необхідних для виготовлення чи виробництва предмета договору.

Конвенція регулює тільки укладання договору купівлі-продажу й тих прав і зобов'язань продавця і покупця, що випливають з нього. Зокрема, оскільки інше прямо не передбачено в Конвенції, вона не стосується:

a) дійсності самого договору, яких-небудь з його положень чи будь-якого звичаю;

b) наслідків договору щодо права власності на проданий товар.

Пункт «а» ст. 4 Конвенції, що вилучає зі сфери її дії питання дійсності дого­вору, якихось з його положень, а також будь-якого звичаю, потребує роз'яснен­ня. По-перше, статті 12 і 96 прямо передбачають можливість для держав заявити про незастосування до договорів, одна зі сторін яких має своє підприємство в цій державі, тих положень Конвенції, які допускають здійснення договору в іншій формі, ніж письмова. Але в цих державах, зокрема в Україні, дотримання пись­мової форми зовнішньоторговельної угоди є умовою визнання її дійсності. У статті 12 Конвенції, зазначено, що сторони договору не можуть відступати від її положень або змінювати її дію, тим самим вирішується і питання про недійсність договорів, укладених у неписьмовій формі. По-друге, ст. 55 Конвенції допускає висновок договору без установлення ціни чи порядку її визначення, якщо він ук­ладений згідно з вимогами. По-третє, у Конвенції не міститься загальних вимог до дійсності договору і наслідків визнання його частково чи цілком недійсним, які передбачаються в національному законодавстві. Зокрема, ці питання, пов'я­зані з дієздатністю сторін, представництвом, вадами волі при висновку договору (обман, омана, помилка та ін.). З цих питань, яких Конвенція не розглядає, відно­сини сторін регулюються нормами національного права.

При вирішенні питання про наслідки договору щодо права власності на проданий товар (п. «Ь» ст. 4) необхідно враховувати, що у Конвенції містяться деякі розпорядження. Так, у статтях 41 і 42 встановлено обов'язок продавця пе­редати покупцю товар, не обтяжений правами чи вимогами третіх осіб, а статті 43 і 44 визначають наслідки допущеного продавцем порушення. Передбачено в Конвенції також окремі правила, пов'язані у деяких національних законодав­ствах безпосередньо з переходом права власності, наприклад, обов'язок покуп­ця сплатити вартість.

Конвенція не застосовується щодо відповідальності продавця за заподіяну то­варом шкоду здоров'ю чи смерть якої-небудь особи. Вона охоплює випадки, коли таке питання виникає у відносинах між продавцем та покупцем, а також коли предметом вимоги є наслідки заподіяних товаром третій особі ушкоджень здоро­в'я чи смерть. Водночас її положення не виключають відповідальності продавця перед покупцем на підставі Конвенції за недоліки товару, які мають для покупця інші наслідки (крім ушкодження здоров'я чи смерть), наприклад за шкоду, за­подіяну дефектним товаром іншим товарам або іншій власності покупця.

Передбачене ст. 5 обмеження в застосуванні Конвенції зумовлене тими сами­ми причинами, що й щодо купівлі-продажу товарів, призначених для особистого, сімейного чи домашнього використання. В українському законодавстві відшкоду­вання шкоди, заподіяної життю і здоров'ю громадянина, регулюється окремо.

Крім того, в Конвенції проголошено принцип договірної волі сторін (прак­тично нічим не обмежена автономія волі при укладанні договору). По-перше, сторони можуть цілком виключити застосування Конвенції до договору, що підпадає під її сферу регулювання. Це право сторін не обмежене ніякими умо­вами. По-друге, навіть якщо договір регулюється Конвенцією, сторони можуть відступити від кожного з її положень або змінити його дію. Передбачено тільки Один виняток — щодо дотримання вимог ст. 12 Конвенції до форми договору. Отже, усі положення Конвенції (крім зазначеного винятку) є диспозитивними, тобто від них можна вільно відступити на розсуд сторін. Мета цієї статті, що виходить із пріоритету договору щодо Конвенції, — надати сторонам мож­ливість самим вирішувати питання, пов'язані з висновком, виконанням договору і відповідальністю за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, що найбільше відповідає практиці міжнародної торгівлі.

Оскільки норми Віденської конвенції мають спеціальний характер (призна­чені для регулювання певних видів відносин), їх застосування за узгодженням сторін як норм національного права неприпустиме. Водночас немає перешкод до того, щоб до договору, регульованого нормами внутрішньодержавного пра­ва, залучити положення Конвенції як його умови. Але чинність такої угоди щодо конкретних положень Конвенції залежатиме від того, чи не суперечать вони імперативним розпорядженням внутрішньодержавного права, застосова­ного до даного договору.

Зобов'язання сторін за договором (контрактом) міжнародної купівлі-продажу товарів. Зобов'язання продавця викладено у розділі 3 глави 2 ч. З Конвенції. Передбачені в статтях 46-52 права, що надаються покупцеві при по­рушенні договору продавцем, не вичерпують усіх засобів захисту порушених інтересів покупця (засоби захисту, надані покупцеві, зазначено також у ст. 71 і наступних статтях).

Стаття 45, що регулює відповідальність продавця у разі порушення ним своїх зобов'язань, єдиною правовою підставою для такої відповідальності називає пору­шення продавцем якого-небудь зі своїх зобов'язань за договором і Конвенцією. Ніяких інших підстав відповідальності продавця Конвенція не передбачає.

Відповідальність продавця виникає не тільки при порушенні прямо вираже­них у договорі зобов'язань. Він відповідає і за порушення зобов'язань, які не зафіксовані безпосередньо в договорі, але виникають із самої Конвенції. Так, якщо в договорі немає вказівки щодо якості товару, що поставляється, прода­вець нестиме відповідальність у разі порушення положення Конвенції щодо відповідності товару (статті 35-40), зокрема, коли товар непридатний для цілей, для яких зазвичай використовується товар того самого опису. Важливе положення ст. 45 — закріплення права покупця на відшкодування збитків і ре­гулювання співвідношення цього права з іншими засобами правового захисту покупця. У пункті 2 підкреслено, що здійснення покупцем свого права на інші засоби правового захисту не позбавляють його права вимагати відшкодування збитків. У цій статті йдеться лише про матеріальне право покупця на компен­сацію збитків: правила нарахування збитків, що вправі вимагати покупець, містяться в статтях 74—77.

Конвенція виключає можливість втручання у взаємини продавця і покупця суду чи арбітражу, якщо покупець вже використовував який-небудь засіб пра­вового захисту з приводу порушення договору. За даною нормою продавцю не може бути надано відстрочки, пов'язаної з виконанням ним своїх зобов'язань, якщо він звертається за цим до суду чи арбітражу.

З огляду на диспозитивний характер положень Конвенції (ст. 6) сторони в договорі можуть передбачити й інші засоби правового захисту, розширити їх кількість або вилучити які-небудь з них. Зокрема, у міжнародній комерційній практиці поширене використання таких договірних санкцій за порушення до­говору, як неустойка, тобто узгодження визначеної суми, що підлягає сплаті при порушенні договору. Регулювання таких засобів правового захисту зали­шилося за межами Конвенції. У разі виникнення щодо цього питання, яке сто була ціна за товар уже сплачена чи ще підлягає сплаті. Саме в останньому ви­падку правовий захист буде найефективнішим.

Основні проблеми, пов'язані із застосуванням на практиці уцінювання, пе­реважно стосуються визначення розміру уцінки. У Конвенції зазначено, що порівнянню повинні підлягати вартість фактично доставленого товару і това­ру, що відповідає договору. Використовується об'єктивний підхід, що виклю­чає орієнтацію на ціну, зафіксовану сторонами в договорі.

Конвенція передбачає засоби правового захисту покупця у разі невиконан­ня продавцем своїх обов'язків лише щодо частини договору. Зокрема, така си­туація має місце, коли продавець постачає товар з нестачею або коли частина доставленого товару не відповідає договору за якістю, тобто часткове невико­нання договору не дає покупцеві права реалізувати засоби правового захисту, зазначені у статтях 46-50 щодо всього договору. Часткове порушення догово­ру надає право покупцеві заявити про розірвання договору в цілому тільки за умови, що невідповідність товару за договором є істотним порушенням його умов. Ця норма може розглядатися як конкретизація права на розірвання дого­вору в разі істотного порушення (п. 1а ст. 41).

Конвенція регулює два випадки невиконання договірних зобов'язань: до­строкове постачання і постачання товару в кількості, що перевищує зафіксо­вану в договорі. Мета цієї норми, що у принципі не відрізняється від сформо­ваної комерційної практики, — збалансувати права, а також відповідальність продавця і покупця. За дострокового постачання Конвенція надає покупцю альтернативу: або прийняти товар, або відмовитися від нього.

Пункт 2 статті розглядає ще один випадок невідповідного виконання — по­стачання товару в кількості, що перевищує погоджену в договорі. Обов'язок доставити товар у кількості, передбаченій договором, зазначено у п. 1 ст. 35. У даному випадку, як і в попередньому, покупцю надано право вибрати між прийняттям усього товару чи його частини і відмовою від прийняття зайвої кількості. Якщо покупець приймає надлишок товару, то він зобов'язаний опла­тити прийняту ним кількість товару повністю.

Якщо він виявив бажання прийняти надлишок товару або був зобов'язаний це зробити на підставі правових положень, товар оплачується не за ринковою, а за погодженою у договорі ціною. Якщо покупець відмовляється від зайвої кількості товару, він вправі вимагати відшкодування заподіяних йому збитків, які переважно складатимуться з витрат із збереження зайвої кількості товару.

У статті 53 визначено основні обов'язки покупця. При цьому за ст. 6 Кон­венції у разі розбіжності між укладеним договором і Конвенцією пріоритет варто віддавати умовам договору. Крім основних обов'язків на покупця, від­повідно до Конвенції, можуть покладатися й інші зобов'язання, зокрема огля­нути (ст. 38) і зберігати (ст. 86) товар, інформувати продавця про перешкоди до виконання (ст. 79). Інші зобов'язання покупця можуть виникати із самого дого­вору, звичаїв ділового обороту (ст. 9) або наміру сторін (ст. 8).

Конвенція містить перелік засобів правового захисту, наданих продавцю на випадок порушення покупцем зобов'язань, покладених на нього договором чи Конвенцією. Продавець має такі засоби захисту:

1) право вимагати виконання умов договору (ст. 62);

2) право розірвати договір (статті 63 і 64);

3) право скласти специфікацію, якщо покупець її не надав (ст. 65).

Продавець вправі вибрати відповідний засіб захисту, але не може одночас­но використовувати кілька заходів. Якщо продавець вирішив розірвати до­говір, він, звичайно, не може вимагати виконання за ним.

Використання продавцем кожного із засобів захисту, зазначених у статтях 62-65, не позбавляє його права вимагати відшкодування збитків. Стаття 62 підтверджує право продавця вимагати виконання покупцем своїх обов'язків за договором, особливо таких, як сплата ціни і прийняття постачання. Зі змісту статті видно, що невиконання покупцем своїх обов'язків не спричиняє автома­тичного припинення договору. Вимога виконання може бути виражена у виг­ляді звернення до покупця з претензією, а за відсутності погодженого пре­тензійного порядку на розсуд продавця можна відразу подати позов у компе­тентний судовий чи арбітражний орган. Але не слід забувати, що компетенція суду й арбітражу щодо обов'язку покупця виконати зобов'язання в натурі на підставі ст. 28 Конвенції залежить від внутрішнього права країни суду.

Конвенція також регулює підстави для розірвання договору продавцем, причому автоматичне припинення не допускається, а заява продавця про розір­вання діє з моменту її одержання покупцем і в односторонньому порядку не може бути відкликана.

Стаття 64 передбачає дві підстави для розірвання договору:

1) якщо невиконання покупцем своїх обов'язків становить істотне порушення договору;

2) якщо покупець не виконує своїх обов'язків зі сплати ціни і прийняття постачання протягом додаткового терміну, встановленого продавцем за ст. 63.

Якщо покупець не сплатив ціни, право на розірвання договору виникає або наступного дня після того, як продавець виявив факт істотного порушення зобо­в'язань покупцем, або наступного дня після закінчення встановленого продав­цем додаткового терміну, або після одержання продавцем заяви покупця про не­виконання своїх обов'язків у цей додатковий термін, причому використання продавцем свого права в часі не обмежене.

Поиск по сайту: