АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Міжнародні правові документи у сфері інтелектуальної власності

Читайте также:
  1. Авторитетні міжнародні організації
  2. Акти офіційного тлумачення (інтерпретаційні акти) – це правові акти, прийняті компетентними державними органами, що містять роз’яснення норм права або порядку їх застосування.
  3. Аудит у сфері оплати праці
  4. Аудиторські робочі документи
  5. Види правовідносин
  6. Використання прав інтелектуальної власності у сфері господарювання
  7. Відомчі нормативно-правові акти
  8. Відповідальність в господарських правовідносинах
  9. Власність як економічна категорія. Сутність власності, її економічний та правовий зміст
  10. Глава 18 ПРАВОВІДНОСИНИ. ЮРИДИЧНІ ФАКТИ
  11. Господарсько-правові норми: поняття та види
  12. Гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у робочій зоні і в атмосфері населених пунктів

Міжнародна система охорони інтелектуальної власності спрямована на формування єдиних підходів до забезпечення її прав. Комплекс заходів щодо міжнародного співробітництва координує Всесвітня організація інтелектуаль­ної власності, що є однією з шістнадцяти спеціалізованих організацій у системі ООН.

ВОІВ у її сучасному вигляді було започатковано у 1883-1886 pp. укладенням відповідно Паризької конвенції про охорону промислової власності та Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів. Кожна з цих кон­венцій передбачала створення секретаріату — Міжнародного бюро.

14 липня 1967 р. у Стокгольмі було укладено Конвенцію про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності, яка набула чинності у 1970 р. Конвенція визначає об'єкти інтелектуальної власності, права на які ма­ють охоронятись державами-учасницями. Відповідно до ст. 2 Конвенції, інтелектуальна власність — це права на літературні, художні та наукові твори, на виконавчу діяльність артистів, звукозапису, радіо- і телевізійних передач, пра­ва на винаходи у всіх сферах людської діяльності, наукові відкриття, промис­лові зразки, знаки для товарів, знаки обслуговування, комерційні (фірмові) найменування і комерційні позначення, захист проти недобросовісної конку­ренції, а також всі інші права, що належать до інтелектуальної діяльності у ви­робничій, науковій і художній галузях. На 1 січня 2004 р. 179 держав є учасни­цями Конвенції.

Основними цілями ВОІВ є: сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі шляхом співробітництва між державами і, у відповідних випадках, взаємодії з будь-якою іншою міжнародною організацією; забезпечення ад­міністративного співробітництва Союзів, тобто тих, що створені у межах Па­ризької та Бернської конвенцій, а також інших договорів, адміністративні функції щодо яких виконує ВОІВ.

З метою сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі ВОІВ заохочує розроблення та укладання нових міжнародних договорів, спрямова­них на уніфікацію національних законодавств у сфері охорони інтелектуальної власності; надає технічну допомогу країнам, що розвиваються; збирає і поши­рює інформацію; забезпечує роботу служб, спрямовану на одержання охорони винаходів, знаків для товарів, послуг і промислових зразків; сприяє розвитку інших видів адміністративного співробітництва між державами-членами. ВОІВ має три керівних органи:

1) Генеральна Асамблея, членами якої є держави — учасниці ВОІВ, а також Паризького і/або Бернського союзів;

2) Конференція, членами якої є всі держави — учасниці ВОІВ;

3) Координаційний комітет, члени якого обираються із членів ВОІВ, Па­ризького і Бернського комітетів; Швейцарія є членом «ex officio».

ВОІВ виконує адміністративні функції 23-х міжнародних договорів щодо різних аспектів охорони інтелектуальної власності. Вирізняють три групи та­ких договорів:

1. Договори про охорону інтелектуальної власності, що визначають міжна­родні стандарти з цього питання. До них належать:

 

Паризька конвенція про охорону промислової власності; ' Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів;

Всесвітня конвенція про авторське право;

Найробський договір про охорону Олімпійського символу;

Вашингтонський договір про інтелектуальну власність щодо інтегральних мікросхем;

Договір про закони щодо товарних знаків (TLT);

Договір про патентні закони (PLT);

Міжнародна конвенція про охорону нових сортів рослин;

Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворювання їхніх фонограм;

Договір ВОІВ про авторське право;

Договір ВОІВ про виконання і фонограми;

Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фо­нограм і організацій мовлення.

2. Договори, що забезпечують правову охорону різних об'єктів інтелектуальної власності в різних державах. Вони визначають спеціальні процедури, що надають можливість заявникам зручно і значно дешевше набувати права інтелектуальної власності на винаходи, промислові зразки, торговельні марки:

Договір про патентну кооперацію (РСТ);

Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків; Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків;

Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроор­ганізмів з метою патентної процедури;

Гаазька угода про міжнародну реєстрацію прав на промислові зразки.

3. Договори, що встановлюють міжнародні класифікації для різних об'єктів інтелектуальної власності:

Страсбурзька угода про Міжнародну патентну класифікацію;

Ніццька угода про Міжнародну класифікацію виробів і послуг для ре­єстрації знаків;

Локарнська угода про Міжнародну класифікацію промислових зразків;

Віденська угода про Міжнародну класифікацію зображувальних елементів торговельних марок.

Паризька конвенція про охорону промислової власності 1883 р. (Паризька конвенція). Забезпечує правову охорону результатів інтелектуальної діяль­ності, спрямованих на підвищення суттєвої якості товарів; в інших країнах можлива на базі її принципів. Конвенція застосовується для об'єктів прав про­мислової власності в її якнайширшому розумінні, у тому числі винаходів, тор­говельних марок, промислових зразків, корисних моделей, фірмових наймену­вань, географічних зазначень та захисту від недобросовісної конкуренції. Го­ловні положення Конвенції поділено на три основні категорії: національний режим, право пріоритету, загальні норми щодо матеріальних прав.

Відповідно до положень національного режиму Конвенція передбачає на­дання кожною країною-учасницею громадянам інших країн-учасниць такого самого режиму правової охорони об'єктів прав промислової власності як і для власних громадян. Це положення поширюється також на громадян країн, які не є її учасницями, якщо вони мають постійне місце проживання, або діюче про­мислове чи комерційне підприємство у країні-учасниці. Конвенція дозволяє країнам-учасницям вимагати обов'язкового представництва іноземних осіб професійними національними патентними повіреними, зареєстрованими у па­тентному відомстві країни.

Конвенція передбачає право пріоритету на винаходи (а також корисні мо­делі, де вони набувають правової охорони), торговельні марки і промислові зразки. Це право означає, що на підставі правильно оформленої першої заявки, поданої в одній з країн-учасниць, заявник може протягом певного періоду (12 місяців для винаходів і корисних моделей та 6 місяців для промислових зразків і торговельних марок) подати заявку на надання охоронного документа в будь-якій іншій країні-учасниці. Ці пізніші заявки розглядаються як такі, що подані в той самий день, що і перша заявка. Іншими словами, пізніші заявки мають пріоритет (звідси термін «право пріоритету») щодо заявок, які протягом того самого періоду можуть бути подані іншими особами на ті самі винахід, ко­рисну модель, торговельну марку або промисловий зразок. Крім того, на ці пізніші заявки, що базуються на першій, не впливатиме будь-яка подія, що може статися у зазначений проміжок часу, зокрема розкриття сутності винахо­ду шляхом його публікування або продаж товарів, маркованих торговельною маркою, чи виробів, виготовлених із застосуванням промислового зразка.

Однією з головних практичних переваг цього положення є те, що у разі ба­жання заявника одержати правову охорону в кількох країнах, йому не потрібно подавати всі заявки одночасно, оскільки він має у своєму розпорядженні 6 або 12 місяців для того, щоб вирішити, в яких саме країнах він бажає одержати пра­вову охорону, і організувати належні заходи для її забезпечення. Обирають пе­реважно країни, в яких заявник бажає використовувати і продавати свій ви­нахід або захищати його від можливих конкурентів.

Конвенція встановлює декілька загальних норм щодо матеріальних прав, яких повинні дотримуватися всі країни-учасниці. Найважливішими з них є:

1) патенти, видані в різних країнах-учасницях на один і той самий винахід, не залежать один від одного, тобто видача патенту на винахід в одній країні-учасниці не зобов'язує інші країни-учасниці видавати патент саме на цей винахід. У наданні патенту на винахід не може бути відмовлено, цей патент не
може бути відхилений чи анульований або його дія не може бути припинена у будь-якій країні-учасниці на підставі того, що у наданні патенту на цей винахід було відмовлено або він був відхилений, анульований чи припинив свою дію у будь-якій іншій країні-учасниці;

2) винахідник має право бути названий як такий у патенті на винахід;

3) у наданні патенту на винахід не може бути відмовлено і він не може бути визнаний недійсним на підставі того, що продаж пристрою, виробу чи речови­ни, які є об'єктами запатентованого винаходу, або пристрою, виробу, речовини, виготовлених способом, що становить об'єкт запатентованого винаходу,
підпадає під заборону чи обмеження, що випливають з національного законо­давства (оскільки патентування і використання винаходу — різні питання);

4) кожна країна-учасниця, норми національного законодавства якої перед­бачають надання примусових ліцензій, для запобігання зловживанням, що можуть виникнути внаслідок здійснення прав на запатентований винахід, має право на це лише з певними обмеженнями. Так, примусова ліцензія (надана не
власником патенту на винахід, а державним органом відповідної країни-учас­ниці), яка базується на невикористанні запатентованого винаходу, може бути надана лише відповідно до клопотання, поданого після того, як протягом трьох або чотирьох років запатентований винахід не використовувався або використовувався недостатньо. У наданні примусової ліцензії може бути відмовлено, якщо власник патенту обґрунтує законні причини, що виправдовують його бездіяльність;

5) анулювання патенту на винахід може бути передбачене тільки у разі недостатності надання примусової ліцензії для запобігання зловживанням. Тоді процедура анулювання патенту на винахід може бути розпочата лише після закінчення двох років з дати надання першої примусової ліцензії.

Конвенція містить також інші положення щодо регулювання правовідно­син, пов'язаних з охороною прав інших об'єктів промислової власності, зокре­ма промислових зразків, торговельних марок, комерційних (фірмових) найме­нувань, географічних зазначень, назв місця походження.

Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 р. Складається з матеріально-правових норм щодо витворів, які охороняються, та їх авторів (ст. 2), термінів охорони (ст. 7), правил охорони лекцій, збірників, творів фольклору, кінофільмів, фотографій, звукозапису, радіо-, телепередач та інших предметів охорони (статті 3-6), зворотної сили її норм (ст. 18) та ін. Деякі норми регулюють діяльність органів управління Бернським союзом.

Країни — учасниці Конвенції становлять своєрідне міжнародне співтовари­ство зі взаємної охорони авторських прав, яке не має кордонів. При визначенні суб'єктів охорони тут використовується територіальний принцип, відповідно до якого перевага віддається країні походження твору (країні першого опублікування). Автори з країн — членів Союзу користуються в інших країнах Союзу, крім країни походження твору, щодо своїх витворів «правами, що нада­ються в даний час або надаватимуться надалі відповідними законами цих країн своїм громадянам, тобто національним режимом, а також правами, особливо наданими даною Конвенцією» (ст. 5). Така сама охорона надається авторам — громадянам держав, що не є членами Союзу, якщо їхні твори були опубліко­вані в одній із країн Союзу або одночасно в країнах, одна з яких належить, а інша не належить до Союзу. Охорона неопублікованих творів надається тільки авторам — громадянам держав, які є членами Союзу.

Максимальний термін охорони авторських прав охоплює увесь період жит­тя автора і 50 років після його смерті. На переклади, фотографії, кінофільми та інші об'єкти терміни охорони знижені. Проте країни-учасниці вправі встанов­лювати триваліші терміни. У разі суперечки щодо термінів охорони застосо­вується право країни, де вперше опубліковано спірний витвір.

Авторські права в Конвенції поділяються на дві групи:

1) особисті майнові та немайнові права, встановлені національним законодавством держави, у якій запитуються вимоги щодо охорони;

2) спеціальні права, встановлені в нормах Конвенції: виключне право авто­ра на переклад свого твору, на відтворення, публічне виконання драматичного або музичного твору, передача їх по радіо або телебаченню, а також публічне читання, перероблення, магнітний запис та ін.

Відмінними рисами Бернської конвенції є істотні обмеження вільного вико­ристання творів, наявність деяких формальностей з їх реєстрації, надання її нормам зворотної сили, тривалі терміни охорони авторських прав та ін.

Міжнародна конвенція про охорону нових сортів рослин 1961 р. (Конвенція UPOV). Головна мета її — визнання за селекціонером, який вивів новий сорт рос­лин, або за його правонаступником права, зміст та умови здійснення якого вста­новлюються Конвенцією. Вона не лише вимагає, щоб країни-учасниці забезпечи­ли правову охорону нових сортів рослин, а й містить чіткі детальні норми щодо критеріїв їх охорони і порядку її надання. Крім того, регламентує норми щодо об­сягу правової охорони, можливих її обмежень, винятків та анулювання. Конвенція встановлює, за умови дотримання певних обмежень, принцип національного режиму для селекціонерів з інших країн-учасниць. Це означає, що в будь-якій країні-учасниці громадянам або резидентам інших країн-учасниць UPOV нада­ється такий самий правовий режим, що і своїм громадянам або резидентам.

Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроор­ганізмів з метою патентної процедури 1977 р. (Будапештський договір). Розк­риття сутності винаходу є необхідною умовою для надання патенту на нього. Як правило, сутність винаходу розкривається шляхом публікування його опису в письмовій формі. Проте, якщо об'єктом винаходу є новий штам мікроор­ганізмів (інший біологічний матеріал) або спосіб використання штаму мікро­організмів, у більшості випадків це неможливо і може бути здійснено лише шляхом депонування штаму мікроорганізмів у спеціальній установі.

Для уникнення необхідності такого депонування у кожній країні, де подано заявку на надання патенту на винахід, Договір передбачає, що одне депонуван­ня штаму мікроорганізмів у будь-якому міжнародному органі з депонування є достатнім для здійснення процедур з одержання патенту на винахід у націо­нальних патентних відомствах всіх країн — учасниць Договору, а також у будь-якому регіональному патентному відомстві (якщо така регіональна ор­ганізація заявляє про визнання дії Будапештського договору).

Вашингтонський договір про інтелектуальну власність щодо інтегральних мікросхем 1989 р. За станом на 1 січня 2004 р. цей Договір не набув чинності. Незважаючи на це, його було внесено до Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС) у межах COT з такими змінами:

термін охорони становить 10 (а не 8) років;

виключне право власника поширюється також на вироби, які містять інтег­ральні мікросхеми з топографією, що охороняється;

обставини, за яких топографії можуть використовуватися без згоди правовласника, обмеженіші.

Відповідно до Договору кожна договірна сторона зобов'язана забезпечи­ти на усій своїй території охорону інтелектуальної власності щодо оригіналів топографій інтегральних мікросхем, незалежно від факту вміщення інтег­ральної мікросхеми у виріб. Кожна договірна сторона повинна надавати фізичним і юридичним особам інших договірних сторін такий самий режим, як і своїм громадянам (національний режим). Договірні сторони повинні виз­навати неправомірними такі дії, якщо вони здійснюються без дозволу правовласника: відтворення топографії, ввезення, продаж та інші види поширення у комерційних цілях топографій чи інтегральних мікросхем, що містять то­пографію.

Проте деякі дії можуть вільно чинитися в приватних цілях або винятково з метою оцінки, аналізу, досліджень та навчання. Більше того, передбачається можливість надання примусової ліцензії з виплатою справедливої винагороди правовласнику після безуспішних спроб з боку третіх осіб одержати у нього дозвіл. Аналогічним чином будь-яка договірна сторона може вживати заходів, у тому числі надання примусової ліцензії, здійснювані виконавчим чи судовим органом цієї сторони після виконання встановленої процедури відповідно до її законів, що забезпечують вільну конкуренцію і запобігання зловживанням з боку правовласника. Договірні сторони можуть здійснювати охорону топографій за умови їх використання в комерційних цілях або подання заявки на їх реєстрацію.

Найробський договір про охорону Олімпійського символу 1981 р. Усі держави-учасниці цього Договору зобов'язані охороняти Олімпійський символ (п'ять переплетених кілець) від використання в комерційних цілях (у реклам­них оголошеннях, на товарах, як знак тощо) без дозволу Міжнародного олімпійського комітету. Договір також передбачає, що в усіх випадках, коли Міжнародному олімпійському комітету надходять ліцензійні платежі за дозвіл на використання олімпійського символу в комерційних цілях, частина доходів повинна відраховуватися на користь заінтересованих олімпійських комітетів.

Договір про закони щодо товарних знаків 1994р. (Договір TLT). Метою його є гармонізація вимог до процедури набуття прав на торговельні марки. Більшість положень TLT пов'язана з цією процедурою, що може бути поділена на три основні фази: заявка на реєстрацію, зміни після реєстрації і продовжен­ня реєстрації. Правила щодо кожної з фаз складені таким чином, щоб чітко виз­начити максимальні вимоги, які компетентне відомство може ставити до заяв­ника чи власника знака.

1. Подання заявки на реєстрацію. За максимальними вимогами відповідно до Договору заявка повинна містити: заяву, ім'я та адресу, а також інші відо­мості щодо заявника або його представника; вказівки щодо знака (стандартні або нестандартні символи, опис знака, колір, об'ємність тощо); назви товарів і/або послуг із зазначенням класів, згрупованих відповідно до Ніццької кла­сифікації.

Кожна держава-учасниця повинна також дозволяти, щоб заявка стосувала­ся товарів і/чи послуг, які належать до кількох класів міжнародної (Ніццької) класифікації. Жодна із держав-учасниць не може вимагати від заявника випис­ки з торгового чи іншого реєстру, зазначення сфери його діяльності або надан­ня доказів, що знак зареєстровано в інших державах.

2. Зміни після реєстрації. Можуть стосуватися найменування або імені заявника чи власника реєстрації знака, його адреси. Формальні вимоги щодо цього чітко визначені. Висування інших вимог заборонено. Навіть якщо зміна стосується декількох заявок або реєстрацій, досить однієї заяви про внесення змін.

3. Продовження реєстрації. У Договорі зазначено стандартну тривалість первісного терміну реєстрації, а також тривалість кожного наступного терміну продовження, що становить 10 років. Крім того, передбачено, що доручення може стосуватися кількох заявок і реєстрацій того самого власника. За винят­ком випадків відмови від реєстрації, заборонено також вимагати нотаріального засвідчення, завірення або легалізації будь-якого підпису.

Договір про патентні закони (Договір PLT). Призначений для розроблення єдиної міжнародно-стандартизованої низки формальних вимог, гармонізова­них з Договором РСТ, для національних і регіональних патентних відомств, а в національній фазі, відповідно до Договору РСТ, — для подання та експертизи національних і регіональних заявок на надання патенту на винахід, підтриман­ня чинності патентів і деяких додаткових вимог, пов'язаних з патентами або за­явками (наприклад, вимоги щодо електронного подання заявки, патентних повірених і реєстрації прав на винаходи в патентних відомствах, зменшення ризику втрати прав у разі невиконання формальних вимог, послаблення і по­новлення прав за порушення деяких граничних термінів).

Договір PLT регламентує максимальний набір вимог, які можуть застосову­ватися патентним відомством країни-учасниці. Патентне відомство може пе­редбачати будь-які інші формальні вимоги щодо питань, які розглядає Договір PLT. Іншими словами, цей договір не визначає єдиної процедури для всіх країн-учасниць, але країна-учасниця може встановити менше обмежень або зручніші вимоги для користувача, ніж передбачено Договором PLT.

Мадридська угода про запобігання поширенню неправдивих або таких, що вводять в оману, зазначень походження на товарах 1891 р. Була переглянута 1911 р. у Вашингтоні, 1925 р. — у Гаазі, 1934 р. — у Лондоні, 1958 р. — у Ліса­боні, 1967 р. — у Стокгольмі. Згідно з Угодою усі товари, які мають такі гео­графічні зазначення, за умови, що вони прямо чи опосередковано вказують на одну з країн — учасниць Угоди чи на регіон на території цієї країни, підлягають конфіскації під час імпорту, або імпорт таких товарів повинен бути забороне­ним, або щодо такого імпорту товарів повинні вживатися інші заходи і санкції.

Угода визначає випадки і способи вимоги та здійснення такої конфіскації товарів. При цьому для продажу, показу чи пропозиції для продажу товарів за­боронено використовувати географічні зазначення, які можуть ввести спожи­вачів в оману щодо походження цих товарів. Суди кожної країни — учасниці Угоди мають право вирішувати, які географічні зазначення не відповідають її положенням через їх загальний характер (за винятком регіональних гео­графічних зазначень щодо спиртних напоїв).

Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків 1891 р. (Мадридська угода) і Протокол до Мадридської угоди від 28 грудня 1989 р. Передбачають міжнародну реєстрацію прав на торговельні марки для товарів і послуг у Міжнародному бюро ВОІВ у Женеві. Реєстрація прав на торговельну марку, здійснена в межах цієї угоди, називається міжнародною, тому що зазначені права набувають чинності у кількох країнах і потенційно — в усіх країнах — учасницях Паризької конвенції (за винятком країни походження даної торго­вельної марки).

Для можливості користування перевагами Угоди заявник повинен бути грома­дянином однієї з країн — учасниць Паризької конвенції або постійно мешкати, пе­ребувати чи володіти майном і діючим промисловим або комерційним під­приємством на території однієї з таких країн. Спершу заявник повинен зареєстру­вати права на свою торговельну марку в національному патентному відомстві країни її походження або в регіональному відомстві з торговельних марок і лише після цього подавати заявку на міжнародну реєстрацію прав щодо цієї торговель­ної марки через вказане національне чи регіональне патентне відомство.

Відомості щодо здійснення міжнародної реєстрації прав на заявлену торго­вельну марку публікуються Міжнародним бюро ВОІВ, і про це повідомляється країнам — учасницям Паризької конвенції або регіональному відомству країн Бенілюксу, де заявник здійснює процедуру реєстрації прав. Кожне патентне відомство такої країни чи регіональне відомство країн Бенілюксу може протя­гом одного року заявити, вказавши підстави, що реєстрація прав на дану торго­вельну марку не може бути здійснена на території цієї країни. Після такої заяви процедура, пов'язана з реєстрацією прав на цю торговельну марку, продов­жується у зазначених національному чи регіональному патентному відомствах або в судах відповідних країн — учасниць Паризької конвенції. Якщо таку зая­ву не було зроблено протягом одного року, міжнародна реєстрація прав на тор­говельну марку набуває чинності національної або регіональної (країни Бенілюксу) реєстрації прав.

Міжнародна реєстрація прав на торговельну марку надає деякі переваги її власнику. Після реєстрації таких прав у країні — учасниці Паризької конвенції чи регіональному відомстві країн Бенілюксу, що є країною походження цієї марки, власник прав на неї повинен подати лише одну заявку однією мовою і сплатити збори одному компетентному органу (Міжнародному бюро ВОІВ) замість подання окремих заявок різними мовами у національні (або регіо­нальні) патентні відомства різних країн — учасниць Паризької конвенції, спла­чуючи збори окремо кожному відомству.

Подібні переваги існують також у разі подовження дії реєстрації прав (че­рез кожні 20 років) чи внесення змін до цієї реєстрації. З дати міжнародної реєстрації прав на торговельні марки зазначені права у кожній вибраній країні — учасниці Паризької конвенції захищаються аналогічно тому, якщо б права на цю марку було зареєстровано безпосередньо в патентному відомстві цієї країни. Дію міжнародної реєстрації прав можна поширювати на країну — учасницю Паризької конвенції, яка не була зазначена у міжнародній заявці, шляхом подання відповідного клопотання.

Протягом п'яти років з дати міжнародної реєстрації прав на торговельну марку дія цієї реєстрації залежить від торговельної марки, права на яку зареєстровано чи заявлено на реєстрацію в патентному відомстві країни поход­ження. Міжнародна реєстрація прав на торговельну марку вигідна національ­ним та регіональним патентним відомствам (наприклад, відомству країн Бенілюксу), оскільки вона зменшує обсяг роботи, яку вони повинні були б ви­конувати в іншому разі. Наприклад, їм не потрібно публікувати відомості щодо зареєстрованих прав на торговельні марки. Частина зборів, що сплачуються Міжнародному бюро ВОІВ, передається країнам — учасницям Паризької кон­венції, зазначеним для одержання правової охорони.

Протокол до Мадридської угоди прийнято з метою запровадження певних нових елементів до системи міжнародної реєстрації прав на торговельні марки, існуючої згідно з Мадридською угодою. Ці нові елементи усувають перешко­ди, що заважали певним країнам приєднатися до Мадридської угоди. Протокол діє як доповнення до неї.

Порівняно з Мадридською угодою Протокол до неї запроваджує такі ос­новні нововведення:

заявник може обґрунтувати свою заявку на міжнародну реєстрацію прав на торговельну марку не лише на підставі реєстрації прав на неї у національному (чи регіональному) патентному відомстві країни походження, а й на підставі заявки на національну (чи регіональну) реєстрацію прав на цю марку, подану До даного патентного відомства;

кожна країна — учасниця Паризької конвенції, на території якої заявник про­сить правової охорони на свою торговельну марку, може протягом 18-ти місяців (замість одного року), і навіть протягом тривалішого періоду у разі оспорювання, заявити, що реєстрація прав на цю марку не може бути здійснена на її території;

патентне відомство кожної країни — учасниці Паризької конвенції може от­римати більші суми зборів порівняно з одержаними за Мадридською угодою;

міжнародна реєстрація прав на торговельну марку, що анулюється на вимо­гу патентного відомства країни походження цієї марки (наприклад, через те, що базову заявку було відхилено чи базову реєстрацію прав визнано недійсною протягом п'яти років з дати міжнародної реєстрації прав), може бути перетво­рена на національні (чи регіональні) заявки на реєстрацію прав на цю торго­вельну марку зі збереженням дати подання міжнародної заявки і, у відповідних випадках, набуває пріоритету (можливість, не передбачена Мадридською уго­дою). Крім того, заявки на реєстрацію прав на торговельні марки відповідно до Протоколу до Мадридської угоди можна подавати не лише французькою, а й англійською мовою.

Гаазька угода про міжнародну реєстрацію прав на промислові зразки 1925 р. (Гаазька угода). Є багатостороннім договором, який спрощує набуття прав на промисловий зразок у країнах-учасницях. Вона дає змогу громадянам і особам, які мають постійне місце проживання чи місцезнаходження у країні — учасниці Угоди, одержати правову охорону промислового зразка в усіх інших країнах-учасницях шляхом простої та недорогої процедури, а саме — подання безпосередньо до Міжнародного бюро ВОІВ єдиної міжнародної заявки однією мовою (англійською або французькою) і документа щодо сплати збору в однаковій валюті.

Основні положення Угоди:

1) міжнародна реєстрація прав на промислові зразки може бути здійснена безпосередньо через Міжнародне бюро ВОІВ або через національне патентне відомство країни — учасниці Гаазької угоди, яка є країною чи місцезнаходжен­ням заявника, якщо законодавством цієї держави таке передбачено. При цьому
національне законодавство будь-якої країни-учасниці може містити вимогу щодо здійснення міжнародної реєстрації прав на промислові зразки через посе­редництво свого національного патентного відомства;

2) у кожній країні-учасниці, зазначеній заявником, міжнародна реєстрація прав на промислові зразки має такі наслідки, як нібито всі формальності, потрібні для набуття прав на цей промисловий зразок відповідно до національного законодавства, було виконано заявником і всі адміністративні заходи, не­
обхідні для цього, вжито патентним відомством цієї країни-учасниці;

3) дія міжнародної реєстрації прав на промислові зразки може бути пошире­на на країну — учасницю Угоди, що є країною його походження (у разі зазначення її заявником), якщо законодавство цієї держави не передбачає іншого;

Міжнародне бюро ВОІВ публікує в офіційному бюлетені чорно-білі реп­родукції або, за клопотанням заявника, кольорові репродукції фотографій чи інших графічних зображень кожного промислового зразка, щодо якого здійснено міжнародну реєстрацію прав. Заявник може подати клопотання про те, щоб публікацію було відкладено на термін, який не перевищує 12-ти місяців з дати міжнародної реєстрації прав на промисловий зразок, або, якщо заявлено пріоритет, — з дати пріоритету;

5) кожна країна-учасниця, зазначена заявником, може відмовити в наданні правової охорони заявленому на міжнародну реєстрацію промисловому зраз­ку протягом шести місяців з дати отримання публікації про міжнародну реєстрацію прав на нього. Відмова в наданні правової охорони може ґрунтуватися лише на вимогах норм національного законодавства, що не стосують­ся формальностей і адміністративних дій, які мають бути вчинені відповідно до національного законодавства патентним відомством країни-учасниці, що відмовляє в наданні правової охорони;

6) термін дії правової охорони промислового зразка, щодо якого здійснено міжнародну реєстрацію прав, становить 5 років або, у разі її подовження, — 10 років з дати міжнародної реєстрації прав на промисловий зразок;

7) Женевський акт (1999 р.) Гаазької угоди запроваджує низку важливих змін до Гаазької системи міжнародної реєстрації прав на промислові зразки. До цього часу система регулювалась Гаазьким актом (1960 р.) і Лондонським актом (1934 p.). Женевський акт поліпшив існуючу систему міжнародної
реєстрації прав на промислові зразки, підвищивши її сумісність із системами реєстрації прав на промислові зразки в Японії, Великій Британії та США, де правова охорона промисловим зразкам надається залежно від експертизи заяв­ки шляхом дослідження такого критерію їх охороноспроможності, як новизна.
Женевський акт спрямований на розширення географічних меж міжнародної реєстрації прав на промислові зразки. Регіональні організації, які мають патен­тне відомство, що реєструє права на промислові зразки, можуть стати учасни­цями Женевського акта Гаазької угоди;

8) Женевський акт Гаазької угоди вимагає, щоб країни-учасниці здійснювали міжнародну реєстрацію прав на промислові зразки відповідно до свого національного законодавства протягом шестимісячного терміну, який може бути продовжений ще на шість місяців для тих країн, законодавство яких вимагає здійснення експертизи заявки на відповідність такому критерію охороноспроможності промислового зразка, як новизна. Він також запроваджує модифіковану систему сплати зборів, можливу відстрочку публікування відомо­стей щодо реєстрації прав на промисловий зразок на термін до 30-ти місяців і
можливість, у разі відкладення публікації, подати екземпляри заявленого промислового зразка замість фотографій або інших графічних зображень. Останні положення становлять особливий інтерес для текстильної промисловості.

Гаазька угода є чинною для України з 29 серпня 2002 р. Це означає, що ук­раїнські заявники можуть подавати заявки на міжнародну реєстрацію прав на промислові зразки і одержувати правову охорону на них в іноземних країнах відповідно до зазначеної вище процедури.

Лісабонська угода про правову охорону географічних зазначень і міжнарод­ну реєстрацію прав на них 1958 р. Забезпечує правову охорону географічних зазначень шляхом міжнародної реєстрації прав на них. Права на такі зазначен­ня реєструються Міжнародним бюро ВОІВ у Женеві на підставі заявки, пода­ної компетентним органом заінтересованої країни — учасниці Угоди. Міжна­родне бюро ВОІВ повідомляє про здійснення такої міжнародної реєстрації прав інші країни-учасниці. За винятком випадків, коли якась країна-учасниця заявила протягом одного року, що вона не може забезпечити правову охорону географічного зазначення, права на яке мають міжнародну реєстрацію відповідно до цієї Угоди, усі країни-учасниці повинні забезпечувати правову охорону цього географічного зазначення до того часу, доки воно має правову охорону в країні походження.

Страсбурзька угода про Міжнародну патентну класифікацію 1971 р, (Страсбурзька угода). Засновує Міжнародну патентну класифікацію, що роз­поділяє всі галузі техніки і технологій на вісім розділів, які містять приблизно 71 тис. рубрик. Кожна рубрика має індекс, який складається з арабських цифр і літер латинської абетки. Відповідні індекси зазначено на кожному патентному документі опублікованої заявки та виданого патенту на винахід.

Міжнародна патентна класифікація необхідна для пошуку патентних доку­ментів з метою дослідження рівня техніки. Такий пошук потрібен як патентним відомствам, що видають патенти на винаходи, так і потенційним винахідникам, науково-дослідним організаціям та іншим, причетним до нових розробок та їх використання.

На даний час Міжнародну патентну класифікацію використовують па­тентні відомства понад 90 країн, чотири регіональні патентні відомства і Міжнародне бюро ВОІВ. З метою підтримання Міжнародної патентної кла­сифікації на рівні сучасних вимог вона постійно переглядається, і кожні п'ять років публікується нова її редакція.

Локарнська угода про Міжнародну класифікацію промислових зразків 1968 р. Відповідно до Угоди патентні відомства країн-учасниць повинні заз­начати в кожній публікації і в офіційних документах щодо реєстрації прав на промислові зразки відповідні індекси Міжнародної класифікації промисло­вих зразків.

Ніццька угода про міжнародну класифікацію виробів та послуг для реєстрації знаків 1957р. Встановлює класифікацію товарів і послуг з метою реєстрації прав на торговельні марки. Патентні відомства країн — учасниць Паризької конвенції повинні вказувати ці класи у разі кожної реєстрації прав на торговельну марку.

Віденська угода про Міжнародну класифікацію зображувальних елементів торговельних марок 1973 р. Визначає класифікацію для здійснення експертизи заявок на реєстрацію прав на торговельні марки, які складаються із зображу­вальних елементів чи містять їх. Патентні відомства країн — учасниць Паризь­кої конвенції повинні зазначати в офіційних документах і публікаціях, пов'яза­них з реєстрацією прав на торговельні марки і подовженням дії реєстрації прав, відповідні позначення цієї класифікації.

63. Форми правової охорони права інтелектуальної власності

Права на твори науки і мистецтва (авторське право). В результаті ство­рення витвору науки, літератури і мистецтва його автор набуває суб'єктивних прав як особистого немайнового, так і майнового характеру. Ці права тра­диційно іменують монопольними, тобто такими, що належать тільки визначеній законом особі й виключають можливість розпоряджатися ними будь-якій іншій. Отже, монопольний характер авторських прав на твори полягає у визнанні того, що тільки сам власник прав (тобто автор або його правонаступник) може вирішувати питання про здійснення авторських правомочностей, насамперед пов'язаних з використанням твору. Звичайно, тут враховується те, що окремі ав­торські правомочності, наприклад право авторства і право на ім'я, невіддільні від особи автора, а також те, що закон встановлює певні обмеження щодо здійснення авторських прав. Але попри все, саме власнику авторських прав на твір надається право на використання його та виключне право перешкоджати, забороняти або дозволяти іншим особам використовувати свої твори. У нау­ковій літературі авторські права на твори традиційно поділяють на особисті немайнові та майнові. Закон України «Про авторське право і суміжні права» не тільки визнає такий розподіл, а й вказує на те, які з авторських прав на твори є особистими немайновими, а які мають майновий характер (ст. 14).

Особисті немайнові права: право авторства, право на ім'я, право на псев­донім і право на захист репутації автора.

Майнові права автора — право на використання своїх творів у будь-якій формі та будь-яким способом, які передбачають: відтворення творів; публічне виконання і публічне сповіщення творів; публічну демонстрацію і публічний показ творів; перекладання і перероблення творів; імпортування примірників творів.

Цей перелік не є вичерпним. Практично кожне з авторських прав на твори містить як особисті немайнові, так і майнові елементи. Нерідко їх конкретний зміст стає зрозумілим лише з контексту, коли відома мета, яку ставить автор при здійсненні цієї правомочності. Так, скорочення обсягу твору без згоди автора може зачепити як його особисті немайнові, так і майнові інтереси.

Класифікація авторських прав на твори, незважаючи на деяку умовність її кри­теріїв, має велике практичне значення. Закон виходить з того, що особисті немай­нові права в усіх випадках належать лише безпосередньому автору твору. Вони є невідчужуваними від особи автора і не можуть передаватися іншим особам. У кра­щому разі ці особи, насамперед спадкоємці, набувають право на охорону особис­тих немайнових прав, власником яких був померлий автор. Право авторства, пра­во на ім'я і право на захист репутації автора охороняються безстроково.

Навпаки, майнові права на твір можуть вільно переходити до інших осіб на підставі авторських договорів. У випадках, прямо передбачених у законі, май­нові права на твір споконвічно виникають не у його автора, а в інших осіб, зок­рема у роботодавця автора (ст. 6 Закону України «Про авторське право і суміжні права»). Майнові права на твори мають строковий характер — їх дія обмежується терміном життя автора і 70-ма роками після його смерті.

Державна реєстрація авторського права на твір здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про державну реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір», що набула чинності 11 січня 2002 р.

Відповідно до п. 5 ст. 11 Закону України «Про авторське право і суміжні права» суб'єкт авторського права для засвідчення авторства (авторського пра­ва) на оприлюднений чи не оприлюднений твір, факту і дати опублікування твору може зареєструвати своє авторське право у відповідних державних реєстрах у будь-який час протягом терміну охорони авторського права.

Державний департамент інтелектуальної власності, відповідно до вищезгада­ної постанови, реєструє авторське право на твір його авторів та авторське майно­ве право роботодавців на службові твори. Реєстрація факту і дати опублікування твору здійснюється одночасно з реєстрацією авторського права на твір за наяв­ності факту і дати опублікування твору. Відомості про реєстрацію вносять до Державного реєстру свідоцтв про реєстрацію авторського права на твір та публікують в офіційному бюлетені Держдепартаменту інтелектуальної влас­ності «Авторське право і суміжні права» та в Каталозі державної реєстрації.

Права на виконання, фонограми, відеограми, а також передачі (програ­ми) організацій мовлення (суміжні права). Крім прав натвори науки, літерату­ри і мистецтва українське законодавство охороняє права на виконання, фоногра­ми, відеограми, а також передачі (програми) організацій мовлення (суміжні пра­ва) (розділ III Закону України «Про авторське право і суміжні права»).

Власником суміжних прав є виконавець передусім літературних, драматич­них, музичних, музично-драматичних, хореографічних, фольклорних та інших творів. Крім виконавців, до власників суміжних прав, враховуючи положення Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фоног­рам і організацій мовлення, підписаної у Римі 1961 p., законодавством віднесе­но виробників фонограм та відеограм, а також організації мовлення. Зазначе­них власників суміжних прав поєднує те, що саме завдяки їхній діяльності тво­ри, призначені для публічного виконання, стають доступними не тільки безпосереднім слухачам і глядачам, а й ширшому загалу, що здебільшого відповідає інтересам самих авторів. Крім того, при використанні творів інтере­си цих трьох груп власників суміжних прав, а також авторів творів настільки щільно переплітаються, що в даному випадку виявилася недостатньою тра­диційна модель взаємовідносин власників авторських прав на твори та осіб, які використовують ці твори.

Реальне життя вимагає надання користувачам творів у зазначеній сфері особ­ливих прав, які, хоч і є похідними від прав авторів, але не зводяться до прав, от­риманих від авторів у межах укладених з ними авторських договорів. При цьому, якщо питання про природу прав артистів-виконавців ще може дебатуватися, то цілком очевидно, що права творців звуко- та відеозаписів, а також організацій мовлення не мають ознак авторства. На відміну від виконавців, діяльності яких властивий творчий характер, виробники звуко- і відеозаписів та організації мов­лення виконують переважно технічну роботу, в результаті якої новий твір не з'являється. Проте внаслідок зв'язку і подібності з правами авторів творів права цих юридичних осіб справедливо іменуються суміжними правами.

Істотна особливість більшості суміжних прав полягає в тому, що вони є похідними і залежать від прав авторів творів. Лише в тих випадках, коли ви­конується, записується на фонограму чи відеограму або іншим чином публічно сповіщається твір, який не охороняється авторськими правами, або об'єкт, що взагалі не є результатом інтелектуальної творчої діяльності, суміжні права мають самостійний характер. За загальним же правилом, ви­робники фонограми, відеограми, організація мовлення здійснюють надані їм права в межах, визначених договорами з виконавцем та автором записаного на фонограму, відеограму чи публічно сповіщеного іншим чином твору. Визнані за виконавцем права мають правову охорону за умови дотримання ним прав автора твору, що виконується.

Для виникнення та здійснення суміжних прав українське законодавство не вимагає дотримання будь-яких формальностей. Права на виконання, фонограми чи відеограми породжує сам факт створення відповідного звуко- або відеозапису. Водночас власник суміжних прав для оповіщення третіх осіб про свої права і запобігання їх порушенню вправі використовувати знак охорони суміжних прав, який міститься на кожному примірнику фонограми чи відеограми і (або) на кож­ному футлярі, що вміщує їх.

Цей знак складається з трьох елементів: обведеної колом латинської літе­ри ®; імені або назви власника суміжних прав на ці фонограми чи відеограми; року першої публікації фонограми чи відеограми.

Відсутність знака охорони не позбавляє власника суміжних прав можли­вості їх захисту, проте нерідко утруднює доведення їх порушення.

Коло конкретних правомочностей власників суміжних прав трохи вужче від того кола авторських прав, власниками яких є автори творів або інші власники авторських прав на них. При цьому виконавці, чия діяльність має творчий харак­тер, є власниками як особистих немайнових, так і майнових прав. Права вироб­ників фонограм, відеограм та організацій мовлення, чий внесок є технічним, охоплюють лише майнову сферу. Значно звужені часові межі дії суміжних прав. Згідно зі ст. 44 Закону України «Про авторське право і суміжні права» вони за за­гальним правилом діють протягом 50-ти років від дати першого: запису вико­нання (права на виконання); опублікування фонограми чи відеограми або їх першого звуко- чи відеозапису, якщо фонограму або відеограму не було опубліковано протягом зазначеного часу (права на фонограми і відеограми);

публічного сповіщення передачі організації мовлення, тобто першої пере­дачі в ефір або кабелем (права на передачі організацій мовлення).

Відрахунок 50-річного терміну дії суміжних прав завершується з 1 січня року, наступного за тим, у якому закінчився цей термін. До спадкоємців вико­навців і правонаступників виробників фонограм, відеограм та організацій мов­лення переходять майнові права, зокрема виключне право перешкоджати, за­бороняти чи дозволяти будь-якій особі використовувати виконання, фоногра­ми, відеограми, публічно сповіщати, а також право на одержання винагороди у межах частини визначеного терміну дії суміжних прав, що залишився. Оскільки раніше суміжні права на території України не охоронялися, велике значення має питання про те, з якого моменту права виконавців, виробників фонограм, відеограм та організацій мовлення стали охоронятися законом.

Норми законодавства, що стосуються охорони суміжних прав, мають зво­ротну силу. З цього випливає, що правовою охороною користуються не тільки ті об'єкти суміжних прав, які були створені чи вперше оприлюднені після вве­дення в дію Закону України «Про авторське право і суміжні права», а й об'єкти, створені раніше, якщо на дату введення зазначеного Закону в дію не минув 50-річний термін прав на них.

Право інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі, промис­лові зразки (патентне право). Патентне законодавство України, норми якого врегульовують правовідносини, пов'язані з набуттям, здійсненням і захистом прав на винаходи, корисні моделі та промислові зразки, визнає і гарантує також охорону прав справжніх творців технологічних, технічних або художньо-кон­структорських нововведень. При цьому основна увага приділяється правам та обов'язкам власників патентів, що цілком природно і закономірно випливає з переходу до патентної форми охорони винаходів, корисних моделей і промис­лових зразків. їх творцям надається можливість самим стати патентоволодільцями і гарантуються права, які зазвичай надаються патентним законо­давством розвинутих країн світу.

Існує п'ять варіантів, які винахідник або його правонаступник можуть обра­ти щодо правової охорони свого винаходу:

1. Зберігати конфіденційність відомостей щодо винаходу відповідно до норм законодавства про комерційну таємницю (наприклад, коли об'єктом винаходу є спосіб виробництва, і розкриття його сутності шляхом одержання патенту на ви­нахід може призвести до «втрати» конфіденційності відомостей щодо цього ви­находу без будь-якої надії довести порушення прав на нього).

Переваги правової охорони комерційної таємниці порівняно з правовою охороною винаходів:

закритий доступ для громадськості, тоді як патент на винахід не може бути одержаний, поки повно і адекватно не розкрито сутність цього винаходу. Пра­вова охорона комерційної таємниці не обмежується лише відомостями щодо патентопридатних винаходів, оскільки й ноу-хау, й інформаційні збірники, а також інші приватні ділові відомості можуть бути об'єктами комерційної таємниці;

для правової охорони комерційної таємниці не існує часових і територіаль­них обмежень, оскільки права на неї діють автоматично без будь-якої їх реєстрації і для їх набуття не застосовується принцип пріоритету, внаслідок чого можлива паралельна правова охорона для різних осіб на ті самі кон­фіденційні відомості, які становлять комерційну таємницю.

Недоліки правової охорони комерційної таємниці порівняно з правовою охороною винаходів:

правове регулювання, як правило, невизначене, складно дотримуватися конфіденційності відомостей, захист прав на комерційну таємницю не є на­дійним;

правова охорона комерційної таємниці спрямована проти незаконного при­власнення конфіденційних відомостей, що становлять комерційну таємницю, але вона не виключає незалежного виявлення зазначених конфіденційних відо­мостей і здійснення з їх використанням інтелектуальної діяльності, тобто «кон­струювання навпаки».

2. Демонструвати винахід (наприклад, на виставці). Розкриття сутності винаходу поза процедурою одержання патенту на нього (наприклад, демонстрування винаходу на виставці без застосування тимчасової правової охорони або наяв­ності виставкового пріоритету) може призвести до того, що винахід стане загальновідомим і втратить такий критерій його патентоспроможності, як новизна.

Для запобігання неправомірному розкриттю або незаконному привласненню сутності винаходу бажано не розкривати її нікому до подання заявки на видачу патенту на цей винахід або укласти угоду про конфіденційність відомостей щодо винаходу, за допомогою якої винахідник інформує третіх осіб про кон­фіденційне використання його винаходу, а також депонувати опис винаходу, який розкриває його сутність, через нотаріуса чи подати заявку на надання па­тенту на цей винахід. Патентне законодавство деяких країн передбачає «пільго­вий період», протягом якого критерії патентоспроможності винаходу не пору­шуються. Виставковий пріоритет має аналогічний зміст у деяких країнах.

3. Публікувати відомості щодо незапатентованого винаходу у творах, що є об'єктами авторських прав (наприклад, у статтях, монографіях тощо). Відо­мості щодо незапатентованого винаходу можуть бути розкриті у творі, який одержує правову охорону як об'єкт авторських прав. Авторсько-правова охо­рона як одна з форм правової охорони інтелектуальної власності поширюється на оригінальні твори авторів, у тому числі літературні (наукові, технічні), дра­матичні, музичні та художні, а також технічні книги, брошури, статті та малюн­ки, які містять відомості щодо наукових результатів і описи винаходів.

Проте авторсько-правова охорона поширюється лише на матеріальні фор­ми вираження творів (ідей), а не на самі ідеї, процедури, методи діяльності або математичні методи як такі. Власник прав на твір може заборонити або дозво­лити відтворення, публічне виконання, ефірне мовлення, перекладання або пе­рероблення свого твору. Тому розкриття сутності винаходу в науковому, технічному або іншому творі є матеріальною формою вираження ідеї автора, яка одержує правову охорону за іншою процедурою, ніж ідея як така. На­явність авторських прав забезпечує захист твору від його відтворення або копіювання без дозволу власника прав на ці дії, але не перешкоджає третім осо­бам використовувати на практиці ідеї, розкриті у творі.

Крім того, авторсько-правова охорона твору не перешкоджає тому, щоб винахід, сутність якого розкрито у даному творі, став загальним надбанням і відомості щодо нього використовувалися як частина попереднього різня техніки у базах даних екс­пертизи. Публікація твору, з одного боку, може зафіксувати науковий пріоритет ре­зультату досліджень і сприяти науковій кар'єрі автора, а з іншого — може бути при­чиною втрати такого критерію патентоспроможності його винаходу, як новизна, за відсутності пільгового періоду або якщо зафіксовано більш ранню дату подання за­явки на видачу патенту на цей винахід чи дату її пріоритету.

Отже, авторсько-правова охорона, порівняно з правовою охороною винахо­ду шляхом надання патенту на нього: поширюється на запобігання ко­мерційному використанню матеріальної форми вираження ідеї (наприклад, книги), але не на саму ідею як таку; починає діяти автоматично, якщо виконано попередні умови (матеріальна форма вираження твору та наявність мінімаль­ного творчого рівня); не перешкоджає правовій охороні незалежно створених аналогічних творів.

4. Застосовувати незапатентований винахід до загальнодоступних ринко­вих товарів. Розкриття сутності винаходу в разі його застосування до загально­доступних ринкових товарів, з одного боку, порушує такий критерій патенто­спроможності винаходу, як новизна, а з іншого — надає можливість здійснюва­ти інтелектуальну діяльність на базі цього винаходу, тобто «конструювати навпаки», використовуючи цей винахід незалежно від того, чи має він правову охорону як комерційна таємниця.

5. Поширювати відомості щодо сутності винаходу як компенсацію (quid pro quo) за одержання патенту на нього (якщо незаконне використання винаходу можна просто довести). Правова охорона винаходу шляхом одержання патенту на нього: запобігає комерційному використанню винаходу третіми особами; як правило, надається після експертизи заявки на надання патенту на винахід щодо відповідності критеріям патентоспроможності винаходу; вимагає розк­риття суті винаходу для громадськості шляхом опублікування його опису; пе­редбачає застосування принципу пріоритету у разі конкурентних заявок, тобто не визнає надання в одній країні двох патентів на один і той самий винахід, створений незалежно кількома особами; діє з обмеженнями щодо часу та тери­торії; не перешкоджає використанню запатентованого винаходу для здійснен­ня досліджень та його вдосконалення (використання запатентованого винахо­ду для виконання експерименту та досліджень, як правило, можливе).

Форма правової охорони винаходів шляхом видачі на них патентів надає власникам патентів виключні, превентивні ринкові права з метою сприяння ко­мерційному використанню запатентованих винаходів в обмін на розкриття їх сутності. Тому національне законодавство вимагає, щоб особа, яка подала заявку на надання патенту на винахід (заявник), в описі винаходу розкрила його сутність досить чітко і повно для того, щоб він міг бути реалізований фахівцем у цій галузі. Крім того, національне законодавство може також вимагати, щоб за­явник зазначив найкращий спосіб впровадження винаходу, відомий винахіднику на дату подання заявки, або, якщо заявлено пріоритет, то на дату її пріоритету.

Процедура набуття прав на винахід розпочинається поданням заявки на на­дання патенту, тобто реєстрацію прав на цей винахід до патентного відомства відповідної країни. В Україні таку заявку необхідно подавати до відповідного відомства України, якому підпорядкований заклад експертизи, — державне підприємство «Український інститут промислової власності». Процедурні норми правової охорони винаходів нещодавно було гармонізовано в межах До­говору про патентні закони (PLT). Заявка на надання патенту на винахід містить відповідну заяву, опис винаходу, пункт або пункти формули винаходу, реферат, креслення і документ про сплату зборів. У ній повинні бути зазначені винахідник (винахідники) і правові підстави щодо повноважень заявника. Дата подання заявки, яка є базовою для процедури експертизи заявки, як правило, — це дата, на яку патентне відомство отримало принаймні такий мінімум доку­ментів: спеціальне або явно висловлене зазначення того, що ці документи є за­явкою на надання патенту на винахід; відомості, що дають змогу визначити особу заявника або дозволяють патентному відомству контактувати із заявни­ком; частину, яка містить опис винаходу.

Заявник може виконати інші вимоги щодо документів заявки пізніше, у певні терміни, без втрати дати подання заявки. В Україні для цього надається пільговий термін, який, як правило, становить два місяці. Заявка повинна розк­ривати сутність винаходу досить чітко і повно для того, щоб його міг реалізува­ти спеціаліст у відповідній галузі.

Основні вимоги до заявки на надання патенту на винахід: наявність опису винаходу в заявці; визначений зміст опису винаходу і виклад його у певному порядку; наявність одного або більше пунктів формули винаходу, яка визначає об'єкт винаходу, що заявляється, предмет цього винаходу і обсяг прав на нього; зрозумілість і стислість кожного пункту формули, основаного на описі винахо­ду і викладеного у певному порядку; призначення реферату лише для цілей технічної інформації; зокрема, він не береться до уваги для тлумачення форму­ли винаходу.

Норми національного законодавства деяких країн вимагають, щоб формула винаходу містила лише його технічні ознаки, а не інші, зокрема економічні, проте не всі національні патентні законодавства вимагають, щоб винахід мав технічний або технологічний характер. Тоді як норми національного патентно­го законодавства деяких країн вимагають, щоб структура формули винаходу складалася з двох частин (перша містить ознаки заявленого об'єкта винаходу, спільні з ознаками найближчого аналога (прототипу), який є частиною рівня техніки; друга характеризує винахід, вказуючи на нові технічні або техно­логічні ознаки), законодавства інших країн не вимагають такої структури фор­мули винаходу, тобто ознаки об'єктів рівня техніки не завжди відображені у формулі винаходу.

В Україні відповідно до п. 8 ст. 12 Закону України «Про охорону прав на ви­находи і корисні моделі» формула винаходу повинна стисло і чітко відобража­ти його сутність, тобто містити сукупність суттєвих ознак винаходу, достатню для досягнення зазначеного заявником технічного результату. Формула вина­ходу повинна базуватися на описі винаходу, викладатися у визначеному поряд­ку, чітко і стисло, а також характеризувати винахід тими самими поняттями, що містяться в описі винаходу.

Ознаки у формулі винаходу викладають так, щоб забезпечити можливість їх ідентифікації, тобто однозначне тлумачення їх змісту фахівцем на основі рівня техніки. Формула винаходу складається з обмежувальної частини, яка містить ознаки винаходу, що збігаються з ознаками найближчого його аналога (прототипу), у тому числі родове поняття, яке характеризує призначення заяв­леного об'єкта винаходу, та відмінної частини, що містить ознаки, які відрізня­ють винахід від прототипу. Формула винаходу може бути одноланковою чи багатоланковою і містити відповідно один або декілька пунктів. При цьому формулу винаходу (або кожний пункт багатоланкової формули винаходу) вик­ладають одним реченням.

Патентне законодавство деяких країн дозволяє вносити до заявки на надан­ня патенту на винахід кілька тісно пов'язаних незалежних винаходів, які відоб­ражають єдиний винахідницький задум, що міститься в заявці («єдність вина­ходу»), тоді як відповідно до патентного законодавства інших країн такі норми застосовуються дуже обмежено.

Чинним законодавством України встановлено, що вимога єдності винаходу визнається виконаною, якщо:

1) заявка на надання патенту на винахід стосується одного винаходу, тобто одного його об'єкта — пристрою, виробу, речовини, способу чи застосування раніше відомого пристрою, речовини або способу за новим призначенням;

Ч заявка на надання патенту на винахід стосується одного винаходу, оха­рактеризованого окремими конкретними варіантами його впровадження, що не супроводжуються заміною або вилученням окремих ознак, наведених у не­залежному пункті формули винаходу;

3) заявка на надання патенту на винахід стосується групи винаходів, пов'я­заних єдиним винахідницьким задумом. При цьому вимозі єдності винаходу може відповідати група винаходів, зокрема, якщо заявка стосується: винаходів, один з яких призначений для виробництва іншого, наприклад пристрій та спосіб виробництва цього пристрою в цілому або його частини; винаходів, один з яких призначений для здійснення іншого, наприклад, спосіб та пристрій для здійснення цього способу в цілому чи однієї з його дій; винаходів, один з яких призначений для використання іншого або в іншому, наприклад, пристрій та його частина; спосіб і речовина, призначені для використання в цьому спо­собі; застосування пристрою за новим призначенням та спосіб його застосуван­ня відповідно до цього нового призначення; застосування пристрою або речо­вини за новим призначенням і пристрій або композиція, складовою частиною яких вони є, тощо; винаходів, які є рішеннями одного виду, однакового призна­чення і які забезпечують досягнення одного і того самого технічного результа­ту (варіанти).

Як правило, процедура розгляду заявки на надання патенту на винахід скла­дається з таких етапів: експертизи заявки за формальними ознаками, подальшого пошуку для визначення рівня техніки, публікації заявки після закінчення 18-ти місяців від дати подання або, якщо заявлений пріоритет, то від дати пріоритету, експертизи заявки за суттю та надання або відмови у наданні патенту.

Комерційні позначення. Позначення, що вказують на походження, якість чи репутацію товарів або послуг, є комерційними позначеннями, яким може бути надано правову охорону як об'єктам прав інтелектуальної власності. Та­кими позначеннями, зокрема, є: торговельні марки, комерційні найменування і географічні зазначення. Крім того, існують певні позначення, пов'язані з інте­лектуальною власністю, які здебільшого не мають розрізняльної здатності, на­приклад, імена доменів, назви сортів рослин. Ці легальні форми правової охо­рони комерційних позначень можуть використовуватися альтернативно (вик­лючаючи одна одну) чи сукупно (доповнюючи одна одну), залежно ':' конкретних обставин і відповідного законодавства.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.027 сек.)