Основні форми інтеграційної підтримки малого підприємництва

В умовах ринкових відносин основними формами інтеграції великих та малих господарських структур є: субпідряд, лізинг, франчайзинг та венчурне фінансування. Змістом зазначених форм є інтеграція (переплетіння) функціональних сфер діяльності великих і малих підприємств. Зокрема, формою виробничих функціональних інтеграційних зв’язків є субпідряд, формою виробничо-збутових – франчайзинг, формою виробничо-фінансових – лізинг, формою інноваційних функціональних інтеграційних зв’язків є венчурне фінансування.

Серед організаційних форм взаємодії (інтеграції) великих і малих фірм у галузі виробництва насамперед необхідно виділити субпідрядну систему. Вона являє собою довгострокові відносини у сфері постачання між великою (головною) компанією, яка виробляє значні обсяги масової продукції та багатьма малими підприємствами, які працюють на основі подетальної, технологічної, модельної спеціалізації виробництва продукції, що виробляється відносно невеликими обсягами або за вузької номенклатури.

Сутність субпідряду полягає у збільшенні обсягу робіт, що передаються великими компаніями за контрактами малим та середнім фірмам, а також у скороченні загальної кількості прямих постачальників комплектуючих.

Суб’єктам малого підприємництва така форма кооперації дуже вигідна, оскільки шансів залишитися на самостійних ринках у них майже немає. Особливо це стосується технологічно складної продукції, організація виробництва та збуту якої потребує великих управлінських, фінансових і технічних можливостей, яких малі фірми не мають. Використовуючи виробничий потенціал малих фірм, великі головні компанії надають їм певні пільги: гарантують закупівлю значної частки виробленої продукції, доставляють або дають в оренду засоби виробництва, визначають пільгові умови придбання сировини та матеріалів тощо.

Субпідрядна система особливо розвинена в галузях масового складального виробництва, наприклад, в автомобільній, електротехнічній, електронній промисловостях, в деяких сферам машинобудування. Так, електротехнічний концерн “Дженерал електрик” лише в середині 80-х років використовував послуги понад 30 тис. малих підприємств. У автомобільного концерну “Дженерал моторз” було 40 тис. постачальників, 82% з них – фірми з кількістю зайнятих менше 100 чоловік.

Реалізація субпідрядних робіт стала важливою складовою господарської стратегії малих фірм, сприяє їхній всезростаючій незалежності. Нерідко спеціалізовані малі підприємства встановлюють ділові контакти не з однією, а з кількома великими компаніями, відходять від системи тривалої “прив’язки” й самі активно шукають нових споживачів своєї продукції.

Останніми десятиліттями в країнах із розвиненою ринковою економікою значного поширення набула система договірних відносин щодо кооперації господарської діяльності великих і малих фірм у галузі розподілу продукції та послуг, яка стала широко відомою в світі під назвою франчайзинг.

Франчайзинг – як спосіб доставки продукції та послуг споживачеві, форма організації і здійснення підприємницької діяльності на основі кооперації матеріальних та фінансових ресурсів і зусиль різних підприємств. Франчайзинг може розглядатись як угода, при якій виробник або одноосібний розповсюджувач продукції чи послуги, які захищені товарним знаком, дає ексклюзивні права на розповсюдження на певній території своєї продукції або послуг незалежним підприємцям (роздрібним торговцям) в обмін на отримання від них платежів (роялті) за умови дотримання технологій виробничих та обслуговуючих операцій.

Автори “Економічного словника-довідника” зазначають, що франчайзинг – це “… взаємовигідна угода, яку укладають на основі контрактів типу “франчайз”, тобто крупної “родинної” фірми, що надає право дрібній приватній фірмі протягом певного часу у спеціально відведеному місці організовувати власну справу. Це дозволяє підприємцю-початківцю правильно вибрати місце, проект, наприклад магазину, устаткування для нього, отримати позику тощо і торгувати під маркою “родинної” фірми. За ці послуги дрібний підприємець при укладанні угоди сплачує вступний внесок і відраховує певний відсоток (від 3 до 12%) з обороту на користь “родинної” фірми, у якої він зобов’язується закуповувати необхідні для нього устаткування та товари.”

На Заході найбільшу кількість фірм, що працюють за системою франчайзингу, зосереджено в таких сферах: мережа ресторанів та кафе, продуктових магазинів, будівельна і реконструкційна діяльність, автосервіс тощо.

Активно використовується франчайзинг у роздрібній та оптовій торгівлі товарами, при наданні різноманітних послуг (бухгалтерські, аудиторські, юридичні, туризм та готельне господарство). Франчайзинг може поширюватись на будь-яку діяльність, для якої розроблено процеси виробництва, переробки та продажу товарів і послуг.

Яскравим прикладом використання франчайзингової системи є індустрія пляшкових безалкогольних напоїв. Так, компанії “Кока-Кола”, “Пепсі” і “Севен-Ап” завдяки франчайзингу дістали можливість виробляти концентрований сироп централізовано і постачати його місцевим заводам, що спеціалізуються на розливі, власники яких у кінцевому підсумку ставали керівниками місцевих роздрібних продаж.

Реалізація специфічних переваг франчайзингу стає основою підвищення життєздатності суб’єктів малого підприємництва. Завдяки виключній ринковій мобільності франчайзинг довів свою ефективність та життєздатність. Так, за даними Адміністрації малого бізнесу США, на кінець п’ятого року переставали існувати лише 14% франчайзингових підприємств, тоді як для незалежних малих форм господарювання цей показник становив понад 65%.

Однією з головних причин швидкого поширення та успіху франчайзингу є поєднання в ньому глибоких знань, досвіду й стійкості фінансового стану франчайзера – організатора справи, володаря генеральної ліцензії, власника “ноу-хау” або патенту, головного консультанта і досвідного постачальника необхідних продуктів, матеріалів, сировини, обладнання, технології, які необхідні для здійснення підприємницької діяльності, - та франчайзі – енергійного підприємця, менеджера, діяльність якого повністю самостійна, але його підприємство функціонує не як відособлений суб’єкт правовідносин, а як частина єдиного комплексу, об’єднаного франчайзером, який є власником нематеріальних активів підприємства, що належить франчайзі.

Слід підкреслити, що нематеріальні активи (інтелектуальна власність) є причиною, заради якої сотні тисяч підприємців – франчайзі – погоджуються платити за право користування системою франчайзера навіть у тих не багатьох випадках, коли вони знають її у всіх деталях. Інтелектуальна власність охоплює широке коло об’єктів: товарні знаки і знаки обслуговування, винаходи. Промислові знаки, фірмові найменування, авторські права тощо. Усі ці об’єкти при всьому їхньому різноманітті захищені патентами, свідоцтвами або сертифікатами виключних прав, які видано державними органами влади. Питання неправомірного запозичення права власності вирішуються у судовому порядку.

Правові та ділові взаємовідносини між суб’єктами франчайзингу визначаються франчайзинговою угодою, за якою одна особа (франчайзер), яка має розроблену систему ведення певної діяльності, дає дозвіл іншій особі (франчайзі) використовувати цю систему відповідно до вимог франчайзера в обмін на винагороду (компенсацію). Ця система має назву франшизна система, або франшиза (від англ. Franchise – привілей, пільга, особливе право).

Одним із методів оновлення матеріальної бази й основних фондів малих підприємств різних форм власності є лізинг як ефективний спосіб стимулювання інвестиційної активності, залучення додаткових вкладень, у тому числі іноземних, у розвиток економіки, в першу чергу її виробничої сфери.

“ Лізинг – як зазначається в ст.1 Закону України “Про лізинг” (№ 723/97-ВР від 16 грудня 1997 року) це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів”.

Світовий досвід засвідчує всезростаючу серед ділових кіл популярність та життєздатність лізингу. Він може бути привабливим також і для підприємців України з багатьох міркувань.

Сьогодні в Україні більшість суб’єктів малого підприємництва не можуть ні виділити кошти для інвестицій, ні взяти кредит, бо

по-перше, не в змозі забезпечити його заставою,

по друге, комерційні банки таких кредитів не дають.

Для розв’язання цих суперечностей застосовують фінансові методи, що відомі під назвою “лізинг”.

Лізинг для суб’єктів малого підприємництва забезпечує такі переваги:

1) стовідсоткове кредитування, яке не вимагає негайного початку платежів. Договір підписується на повну вартість, а лізингові платежі є поточними і, як правило, починаються після постачання майна або пізніше;

2) набагато простіше отримати контракт за лізингом, ніж позику;

3) до лізингових операцій залучаються великі кошти банківських установ, страхових, акціонерних та інших товариств;

4) лізинг привабливий і можливістю, яка надається суб’єктам малого підприємництва, які не мають достатнього капіталу для купівлі обладнання, отримати його шляхом оренди, крім того, на вигідніших умовах, ніж за контрактами купівлі-продажу;

5) можливість через лізинг сучасних і високопродуктивних технічних засобів не тільки оперативно реконструювати виробництво, а й спрямовувати зекономлені кошти на інші потреби;

6) лізинг дає можливість отримати додаткові інвестиції від іноземних партнерів, причому не в грошовому вираженні, що викликає певні складнощі, а в машинах та устаткуванні, які потрібні для виробничої діяльності.

Лізинг здійснюється за договором лізингу, який регламентує правовідносини між суб’єктами лізингу і, залежно від особливостей здійснення лізингових операцій, може бути двох видів: фінансовий та оперативний.

За формою здійснення лізинг може бути: зворотним, пайовим, міжнародним або іншим.

Об’єктом лізингу, може бути будь-яке нерухоме та рухоме майно, яке може бути віднесено до основних фондів, не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг (оренду).

Суб’єктами лізингу можуть бути: лізингодавець – суб’єкт підприємницької діяльності, в тому числі банківська або небанківська фінансова установа, який передає в користування майно за договором лізингу; лізингоодержувач – суб’єкт підприємницької діяльності, який одержує в користування об’єкти лізингу за договором лізингу; продавець лізингового майна – суб’єкт підприємницької діяльності, який виготовляє майно (машини, устаткування, тощо) та/або продає власне майно, що є об’єктом лізингу.

Фінансовий лізинг – це договір лізингу, в результаті укладання якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, близький до його повної амортизації.

В Україні для фінансового лізингу встановлено строк користування об’єктом лізингу, не менший строку, за який амортизується 60% вартості об’єкту лізингу, а сума лізингових платежів за період договору фінансового лізингу має включати не менше 60% вартості об’єкта лізингу в цінах на день укладання договору. Після закінчення строку договору фінансового лізингу об’єкт лізингу, переданий лізингоодержувачу згідно з договором, переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю.

Оперативний лізинг – це договір лізингу, в результаті укладання якого лізингоодержувач на своє замовлення одержує у платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, менший строку, за який амортизується 90% вартості об’єкту лізингу, визначеної в день укладання договору. Після закінчення строку договору оперативного лізингу його може бути продовжено, або об’єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцю і може бути повторно переданий іншому лізингоодержувачу за договором лізингу. Лізингодавець відображає майно, що передав у своєму балансі як власні активи (основні засоби). Сума отриманих від лізингоодержувача платежів розглядається як дохід.

Зворотній лізинг – це договір лізингу, який передбачає набуття лізингодавцем майна у власника і передачу цього майна йому в лізинг.

Пайовий лізинг – передбачає укладання багатостороннього договору лізингу за участю суб’єктів лізингу та одного або кількох кредиторів, які беруть участь у договорі лізингу своїми коштами. При цьому сума інвестованих кредиторами коштів не може становити понад 80% вартості набутого для лізингу майна.

Міжнародний лізинг – це договір лізингу, що здійснюється субєктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або в разі, якщо майно чи платежі перетинають державні кордони.

В Україні є величезні можливості для розвитку лізингових операцій, особливо для малих підприємств. З метою одержання доходу значна кількість державних підприємств і організацій готові пустити в обіг зайву техніку. У промисловості, капітальному будівництві нагромаджено значний парк маловикористовуваного і надлишкового обладнання. Передача його малим та середнім підприємствам на умовах лізингу може підняти рівень віддачі фондів. Усе більших темпів набуває процес формування фермерських господарств, але вони найчастіше не можуть отримати інвестиції у вигляді прямих довгострокових банківських позик за браком достатньо надійного для банків повернення їх. Альтернативою в цьому разі є розвиток та використання лізингових операцій як засобу закупівлі необхідної техніки без отримання прямих банківських кредитів.

Лізинг вигідний і державі, оскільки заборгованість підприємств іноземним лізингодавцям не зараховується до загальної фінансової заборгованості країн-імпортерів, на чиїй території знаходяться орендарі.

Взагалі, з точки зору орендаря, економічні переваги лізингових угод виявляються в 4 групах факторів. Це поява зручного джерела фінансування, економія коштів, зменшення ступеня ризику і стимулювання оновлення виробництва.

Велике значення для підтримки малого підприємництва, підвищення його життєздатності має система організації доступу малих фірм до механізму передачі технологій та результатів наукових розробок у виробництво на основі їхньої кооперації з великими компаніями. Термін венчурне (ризикове) фінансування використовували в широкому й вузькому значеннях.

У широкому значенні – це весь вклад у ризикові, з погляду фінансових результатів, проекти, перш за все в галузі високих технологій.

У вузькому значенні – це довго- або середньострокові інвестиції у вигляді кредитів або вкладень в акції, які здійснюються венчурними фондами з метою створення й розвитку малих швидкорозростаючих компаній.

Як правило, малі венчурні (ризикові) підприємства пов’язані зі сферою науково-дослідних і експериментально-конструкторських розробок), тому для означення їх часто використовують поняття “малі інноваційні підприємства”.

Венчурні фонди утворюються в кількох організаційних формах, головною з яких є спеціалізована незалежна фірма венчурного капіталу. Інші форми: венчурні фонди великих корпорацій, інвестиційні компанії малого бізнесу, науково-дослідні товариства з обмеженою відповідальністю тощо.

Саме через свої венчурні фонди корпорації здійснюють ринкове фінансування малих фірм.

У 80-ті роки XX століття на Заході набула розвитку нова фор­ма економічних взаємовідносин – інтрапренерство.

Поиск по сайту: