Вид контролю: залік

Сьогодні необхідність в роботі волонтерів зросла як ніколи. У зв’язку із посиленням впливу на найбільш уразливі групи населення таких світових проблем, як винищення навколишнього середовища, зловживання наркотиками, загроза поширення СНІД/ВІЛ, постала нагальна потреба, щоб волонтери взяли на себе більшу частку відповідальності за розвиток співробітництва з державним та приватним секторами. Та все ж, наразі, багато аспектів роботи волонтерів при її неосяжності залишаються невизначеними, оскільки у багатьох випадках їх діяльність здебільшого має неофіційний та неструктурований характер.

Історію волонтерської роботи в Україні досить-таки важко простежити, оскільки формальне фіксування таких дій та їх вивчення розпочалося порівняно недавно. Однак не викликає жодних сумнівів той факт, що така робота в тій чи іншій формі існувала дуже давно. Так, традиції милосердя складалися в Україні сторіччями, утворюючи основи благодійництва, прагнення допомогти бідним, престарілим, хворим, немічним.

Зокрема, князь Володимир закликав людей турбуватися про ближніх, ставитися до них із благодійністю, бути милосердними. Пройнявшись духом християнських повчань, Володимир, за свідченням літопису, велів «усякому старцеві й убогому приходити на княжий двір, брати їжу і питво, і гроші з казни. Прагнучи розвинути, надати йому організованого характеру, князь Володимир у 996 році видав Устав, згідно з яким духовенству й церковним структурам було доручено опікування та нагляд за лікарнями, лазнями, притулками для одиноких тощо, установлено „десятину” для благодійних закладів. Під час його правління засновано училище для навчання вбогих людей, богадільню, будинок для паломників, запроваджено народні свята, під час яких виявлялася турбота про убогих, сиріт, мандрівників, котрим роздавалася милостиня. Не випадково про князя Володимира за чуйність, безкорисливість складено багато легенд, бувальщин, оповідей. Його приклад наслідували інші представники княжої влади й духовенства.

Щонайбільшого розквіту благодійності Україна досягла в XVI–XVII ст., коли поширилися православні братства, у яких більшість обов’язків виконувалася на добровільних засадах, через громади й общини як „народні осередки милосердя”, а також монастирі, які,крім релігійної та просвітницької діяльності, надавали притулок і допомагали стар­цям, осиротілим, потерпілим від лиха, вдовам, хворим. Зауважимо: у відкритих братствами школах молодь виховували у дусі людинолюбства, побожності, милосердя, поваги до історії й культури свого народу.

Як окремий феномен вияву благодійності (ХУII–ХУIII ст.) стало меценатство видатних людей України: гетьмана Петра Сагайдачного, Івана Виговського, Івана Мазепи, Кирила Розумовського та ін., котрі сприяли поширенню освіти та просвітництва, створюючи нові навчальні заклади (Києво-Могилянська академія й культурні центри (Миколаївський собор, будинок Лаврської друкарні, кам’яний мур навколо Києво-Печерської лаври, опікуючись найздібнішими краянами, яких посилали на навчання до найкращих європейських університетів.

У ХІХ – на початку ХХ ст. добродійництво набуло особливого поширення серед відомих українців (Григорій Ґалаґан, родина Симиренків, Євген Чикаленко, батько й син Рильські, брати Бродські, Сергій та Михайло Грушевські, кілька поколінь Терещенків та ін.), зокрема меценатів Катеринославщини (М. Корф, М. Родзянко, П. Міклашевський, Я. Савельєв та ін.), які зробили вагомий внесок у розвиток вітчизняної культури, освіти, промисловості, поліпшення медичної справи тощо.

Благодійництво та меценатство всіляко заохочувалося державою, яка за надання допомоги встановлювала певні винагороди (чини, ордени, почесне громадянство тощо). Відчуття особистої відповідальності перед суспільством, усвідомлення нерозривного зв’язку з майбутнім держави стали головними лейтмотивами благодійності в Україні

Простежуються різні форми добродійної благодійної роботи в Україні і у ХХ столітті, за часів функціонування СРСР. Наприклад, поширеними були форми шефської роботи:

§ шефство старших школярів над молодшими;

§ шефство студентів і робітників над молодшими школярами;

§ шефство молоді над педагогічно занедбаними дітьми;

§ шефство членів профспілки над «важкими» сім’ями;

§ відвідування хворих;

§ надання допомоги відстаючим школярам і студентам;

§ наставництво досвідчених робітників над молодими робітниками;

§ участь у роботі оперативних комсомольських загонів;

§ участь у роботі Добровільної народної дружини;

§ тимурівські загони та ін.

Життя радянської людини як громадянина передбачало наявність у неї «суспільного навантаження». Найбільш поширеним видом суспільної роботи, була різного роду допомога. Види цієї допомоги залежали здебільшого від віку. Така допомога могла мати тривалий характер або бути короткочасною чи одноразовою.

Уся добровільна робота із надання конкретної допомоги провадилася в межах громадських організацій: профспілок, комсомолу і піонерії. Існували також ради ветеранів війни і праці, клуби за інтересами тощо.

Оцінка такої добровільної праці за радянських часів наразі неоднозначна. Можна почути наступне: «Ідеологія радянського періоду піднесла добровольчество у статус державної повинності або почесного обов’язку (наприклад, участь в комуністичних суботниках). Тим самим духовний сенс цього суспільного явища було змінено». А ось інша думка: «Волонтерство радянських часів - не комуністична пропаганда, а виважена гуманістична діяльність, притаманна менталітету нашого народу».