ВОЛОНТЕРСЬКА РОБОТА ЯК ОСНОВА СОЦІАЛІЗАЦІЇ ТА РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ

1. Роль волонтерської роботи у соціалізації особистості.

2. Соціально-педагогічна діяльність як один із чинників розвитку особистості волонтера.

3. Особистісні якості волонтерів, які визначають ефективність волонтерської роботи.

Волонтерська робота сприяє соціалізації особистості, забезпечує засвоєння майбутніми фахівцями соціальної дійсності, нових соціальних ролей, норм і суспільних поведінкових стереотипів; допомагає особистісному росту, самореалізації; по-новому осмислити значення загальнолюдських цінностей, у тому числі співчуття, милосердя, їхню роль у гуманізації міжлюдських стосунків; ознайомлює із загальною культурою та специфічними субкультурами соціуму.

Існує низка поглядів на процес соціалізації. Їх наявність пов’язана з різними підходами до розуміння можливостей, потреб та інтересів людини й суспільства. При цьому соціалізація трактується як система, котра має загальний, національний, філософський, політичний, соціологічний, педагогічний, психологічний напрями. Саме вони в сукупності формують людину як соціальну особистість із її світоглядом, розумінням свого місця та призначення в суспільному житті.

Слід зазначити, що соціалізація має два аспекти: а) засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв’язків; б) активне відтворення системи соціальних зв’язків індивіда за рахунок його особистої активної діяльності, активного залучення у соціальне середовище. Перший аспект процесу соціалізації відображає те, як середовище впливає на людину, другий – як людина впливає на середовище завдяки власній діяльності.

Волонтерська робота забезпечує природне входження студентів у суспільство, включення у соціальні зв’язки, інтеграцію у різні типи соціальних спільнот, оволодіння студентською субкультурою через організовану діяльність та особистісно орієнтоване виховання, унаслідок чого відбувається становлення соціальності індивіда. Волонтерська робота як частина процесу соціалізації дає можливість соціальному педагогові включитися до всієї сукупності соціальних ролей, норм і поведінкових стереотипів суспільства; ознайомлює із загальною культурою й специфічними субкультурами соціуму. Вона сприяє розвитку різних специфічних соціальних ролей шляхом примірювання їх на себе, порівнювання, вибору: аніматора (організатор, координатор, контролер діяльності з розробки, створення та реалізації різноманітних проектів; соціального організатора, менеджера (його завдання – бачити реальну мету, планувати етапи її досягнення, проводити моніторинг процесу змін та оцінку результатів; залучати громадян до розвитку, навчання засобами сучасних технологій, вирішення наявних проблем; ініціювати участь дітей та дорослих у різноманітних соціальних проектах; упроваджувати різноманітні масові форми соціально-педагогічної роботи (благодійні акції, фестивалі тощо); представляти інтереси громади в органах влади; вести переговори, встановлювати ділові міжінституційні стосунки; викладача (ця роль вимагає сформованості таких якостей, як: емпатія (розуміння почуттів тих, хто навчається); повага (прийняття тих, хто навчається, як конструктивних особистостей); щирість (відкритий прояв викладачем своїх почуттів); конкретність комунікації (уникнення нечітких, узагальнених висловлювань, точний опис почуттів і переживань); консультанта, консультанта-клініциста (його завдання встановлювати довірливі стосунки з клієнтом; отримувати, аналізувати, класифікувати, оцінювати й інтерпретувати дані соціального та персонального характеру, домовлятися з клієнтом про мету послуг, що надаються, досягати змін у когнітивній, емоційній та поведінковій сферах клієнта або умовах його життя; наставника, посередника, експерта, адвоката, помічника, координатора та ін. Отже, завдяки виконанню волонтерської роботи людина стає дієздатним учасником суспільних відносин.

Волонтерська робота – це різноманітні види соціально-педагогічної діяльності: надання соціально-педагогічної допомоги, підтримки, послуг; реалізація планів, проектів та програм; створення, розвиток і координація соціальної мережі (волонтерських організацій, громадських формувань соціально значущої спрямованості, груп самодопомоги тощо); організація виховних та благодійних заходів й акцій за різним спрямуванням, тематичними напрямами та ін.). Діяльнісний підхід глибоко опрацьовано в наукових працях С. Рубінштейна, де сформульовано принцип єдності свідомості і діяльності, сутність якого полягає в тому, що відображення людською свідомістю об’єктивної дійсності завжди пов’язано з активною діяльністю людини, походить із неї, здійснюється в ній. Активність, будучи невід’ємною властивістю особистості, виражає ставлення людини до мети діяльності, що виявляється у відстоюванні власних поглядів, діях, завершальною стадією яких є уміння; виступає передумовою і результатом розвитку особистості.

За цього підходу механізмом формування внутрішнього світу людини є інтеріоризація та екстеріоризація досвіду. Людина інтеріоризує знання та спостереження щодо ефективності форм різновидів волонтерської роботи й екстеріоризує їх у вигляді відповідних доброчинних дій і вчинків, що потребує певних вольових зусиль.

Волонтерська робота забезпечує різнобічність впливу на особистість, одночасний вплив на свідомість, почуття і поведінку, основу яких складають переконання. І. Мар’єнко підкреслює, що переконання дають можливість особистості робити той чи інший учинок свідомо, тобто з розумінням його доцільності. Обумовлюючи поведінку особистості, переконання, зазвичай, набувають форми мотивів, якими вона керується у своїй діяльності.

Справжню людську моральність неможливо розвинути за допомогою наслідування, а тим більше примусу. І. Бех зазначає: „Навіяне добро – не добро в справжньому сенсі цього слова. Будь-яка поведінка особистості лише тоді моральна, коли вона є результатом свідомої волі й переконання”.

Дії особистості, спря­мовані на досягнення результатів, важливих і корисних для інших людей, психологи називають просоціальними. Особливим випадком просоціальної поведінки визначено альтруїстичну, яка полягає в наданні допомоги іншим людям для поліпшення благополуччя цих людей без спрямованості на свідоме досягнення корисних для себе результатів.

У психолого-педагогічній літературі останнього часу достатньо відоми­ми стали різноманітні теоретичні версії просоціальної поведінки: теорія соціального обміну, теорія соціальних норм.

Теорія соціального обміну пояснює, що альтруїстична (як доброчинна діяльність) поведінка має на меті певні явні корисні для іншої особи результати й неявні корисні наслідки для діючої особи (визнання, статус, інформація тощо). Ці корисні результати можуть бути як внутрішньою, так і зовнішньою винагородою. Так, дослідники вказують на існування причин, які пояснюють, чому люди добровільно надають допомо­гу: прагнення до знань (бажання зрозуміти людей, їхні життєві обставини й чогось навчитися); кар’єристичні мо­тиви (отримуючи досвід і зв’язки, вони хотіли б розширити перспекти­ви своєї роботи); мотиви соціального пристосування (ввійти до певної групи та досягти визнання); захист свого „Я” (зменшення почуття провини чи позбавлення від власних проблем, зростання самоповаги, зміцнен­ня почуття власної гідності, впевненості в собі); вираження цінностей (дії згідно із загальнолюдськими цінностями). Тому під час надання допомоги кожна діюча особа керується стратегією так званого мінімаксу: намагається, наскільки можливо, зменшити витрати та збільшити здобутки (навіть якщо ці здобутки й не є реальними, а лише суб’єктивними цінностями). Отже, в основі надання допомоги іншим людям може функціонувати як альтруїстична, так і егоїстична мотивація. Звичайно, виключити егоїстичну мотивацію (мотив соціального визнання, винагороди, мотив уникнення осуду зі сторони інших, тобто абсолютно егоїстична мотивація уникнути внутрішнього дискомфорту) дуже важко. Але, з іншого боку, ці прискіпливі шукачі егоїстичних нюансів соціально бездоганної поведінки не можуть відкинути й тих безперечних фактів, що деякі люди справді турбуються про інтереси та бла­гополуччя інших, а не про власні, і їх аж ніяк не можна вважати добре замаскованими егоїстами. Тому волонтерську роботу можуть здійснювати люди, які справді турбуються про інтереси та благополуччя інших, а не про свої.

Теорія соціальних норм пояснює альтруїстичну поведінку тим, що цей тип поведінки диктується сукупністю впорядкованих норм (своєрідні каузально-атрибутивні схеми, які дають орієнтири під час виникнення ситуації з потребою допомоги іншим людям): норма взаємності та очікування соціальних диві­дендів: „якщо я допоможу цій людині, то вона відповідатиме мені так само взаємністю і допоможе”; норма соціальної відповідальності: „допомогу потрібно надавати тим, хто має проблеми незалежно від того, чи винагороджується така поведінка”. Можна погодитись із тим, що здійснення волонтерської роботи передбачає дотримання норм соціальної відповідальності. За таких умов завдяки інтеріоризації зовнішніх форм волонтерської роботи формується, а потім збагачується особистісний досвід надання допомоги всім, хто її потребує. На підставі набутого досвіду виникає можливість моделювати узагальнений ідеальний образ дії, відображати реальний спосіб дії, здійснювати контроль та оцінку, будувати стратегію і тактику професійної діяльності. Моделювання власної волонтерської роботи сприяє опануванню професійного досвіду, особистісному зростанню, успішній соціалізації, залученню до милосердних гуманістичних традицій українського народу; елементів світогляду (переконань, поглядів, відносин) із позицій гуманності, філантропії та соціальної цінності.

Волонтерська робота спонукає людину до активної взаємодії із соціальним середовищем, до становлення тривалих взаємин із представниками різних соціальних груп суспільства, що сприяє засвоєнню соціального досвіду.

На думку К. Роджерса, „взаємини з іншими людьми дають людині прекрасну можливість повноцінно функціонувати. Вони дозволяють людині відчути гармонію із собою, іншими людьми й оточенням. У взаєминах задовольняються основні потреби людини. Прагнення до їх задоволення змушує людей витрачати велику кількість енергії на взаємини з іншими, – навіть на ті стосунки, які можуть видаватися нездоровими й незадовільними”.

За твердженням Г. Ложкіна, М. Коця, Т. Петровської, І. Зубкової, залежно від того, якою мірою люди під час взаємодії дотримуються інтересів один одного, існують три основні принципи: співробітництво, домінування, суперництво. Співробітництво – це така взаємодія, за якої люди сприяють задоволенню інтересів один одного, дотримуються приблизного паритету й об’єднують свої зусилля добровільно, спираючися на усвідомлення значення й потреби розв’язання спільного завдання, на прагнення допомогти іншим учасникам спільної справи. Між людьми виникають взаємні обов’язки й відповідальність. Однак ситуація взаємодії може скластися так, що один із учасників, користуючися слабкістю позиції іншого, починає підкоряти його інтереси власним. Тоді народжується другий тип взаємодії – домінування. Тут уже немає дотримання інтересів двох сторін – гра йде головним чином в „одні ворота”, сприяння стає одностороннім, слабкий діє в інтересах сильного й отримує від нього мало. Якщо спроба збудувати взаємодію на свою користь наштовхується на гідний опір, виникає суперництво – третій тип взаємодії. Суперництво найчастіше не має самостійного значення: кожен із його учасників вступає в боротьбу з надією перемогти або відстояти попередній статус. Коли перевага однієї зі сторін стає явною, рівновага порушується і починається домінування. Щодо волонтерської роботи, то вона передбачає взаємодію лише на основі співробітництва, взаєморозуміння, взаємовідповідальності, толерантного ставлення до інших, дотримання етичних принципів: поважання гідності кожної людини; пріоритетність інтересів клієнтів; толерантність та гуманізм; довіра та взаємодія у вирішенні проблем клієнта; доступність послуг; орієнтованість на потребу клієнтів, залучення їх до процесу позитивних змін; відповідальність за дотримання норм професійної етики.

Волонтерська робота належить до таких видів соціально-педагогічної діяльності, які ґрунтуються на благодійності або філантропії (від грецької – людинолюбство), які спонукають до саморозвитку, самовиховання, самовдосконалення та самореалізації особистості (спираючися на філантропічний підхід та теорію особистісного розвитку), де професійно-особистісні якості волонтерів, рівень професійних знань та вмінь значною мірою визначають ефективність та успішність їхньої доброчинної діяльності.

Відповідно до закону України „Про благодійництво та благодійні організації” синонім філантропії пояснюється як „благодійництво – добровільна безкорислива пожертва фізичних та юридичних осіб у наданні набувачам матеріальної, фінансової, організаційної й іншої благодійної допомоги; специфічними формами благодійництва є меценатство і спонсорство; благодійна діяльність – добровільна безкорислива діяльність благодійних організацій, що не передбачає одержання прибутків від цієї діяльності”.

А. Гусейнов, Р. Апресян зазначають, що завданням філантропії є поліпшення стану суспільства через забезпечення людей не предметами споживання, а засобами, з допомогою яких вони можуть самі собі допомогти. Це твердження співзвучне думці Є. Холостової щодо пояснення благодійності (філантропії) як елементу соціальної політики держави, спрямованої на підтримку мінімального рівня життя та пов’язаною з перерозподілом суспільного багатства на користь знедолених. „Люди, які прагнуть надати посильну допомогу тим, хто цього потребує, об’єднуються в різні рухи, фонди, організації”.

Існує й інше трактування філантропії, побудованої на сприйнятті людини як суб’єкта, відповідального за своє життя, що активно використовує і розвиває власні ресурси. Подібне розуміння дає змогу реалізувати базові принципи роботи майбутнього соціального педагога (активізації, партнерства тощо), що позитивно впливатиме на становлення його професіоналізму, формування конкретних практичних навичок та вмінь роботи з людьми, мотивацію до соціально-педагогічної діяльності, самооцінку та психологічне самопочуття.

Відомо, що на психічний розвиток людини впливають усі умови життєдіяльності індивіда. С. Рубінштейн пише про це так: „У своєму практичному виявленні питання детермінованості психічних явищ – це питання про їх керованість, про можливість їх спрямованої зміни в бажану для людини сторону. У цьому основне значення, основний зміст питання про детермінацію психічних явищ. Конкретно осягти детермінованість, закономірну обумовленість психічних властивостей людини – значить знайти шляхи для їх формування”.

Проте, як стверджує А. Коссаковський, умови детермінують психічний розвиток лише опосередковано; вони завжди ведуть до розвитку не прямо, а тільки через активну діяльність суб’єкта, яку потрібно трактувати як основну передумову психічного розвитку особистості. Отже, усі умови прямо детермінують не розвиток, а діяльність людини.

Проблема співвідношення „зовнішнього” і „внутрішнього” в розвитку людини принципово вирішена вітчизняною психологією. С. Рубінштейн підкреслює: „Зовнішні впливи й внутрішні умови повинні бути певним чином співвіднесені один з одним. Ми виходимо з того, що зовнішні причини (зовнішні впливи) завжди діють лише опосередковано через внутрішні умови. Під час пояснення будь-яких психічних явищ особистість виступає як воєдино пов’язана сукупність внутрішніх умов, через які переломлюються всі зовнішні впливи”. Важливим для нас є й думка І. Беха про те, що конкретна дія завжди детермінується єдністю зовнішніх та внутрішніх умов, які здатні радикально змінити первинне спонукання людини. У результаті цього вона може змінити (моральний) учинок, який суперечить її власним (моральним) нормам. У цьому разі ми говоримо, що обставини виявилися сильнішими за внутрішні установки особистості. І це зрозуміло: останні перебувають у постійному процесі становлення, головним показником якого виступає стійкість, а вона ж завжди відносна.

Досліджуючи проблеми розвитку особистості, О. Леонтьєв демонструє, що він (розвиток) відбувається за своїми законами, безпосередньо спонукається внутрішніми рушійними силами. Відповідно до діалектики, спонукальною причиною й важливою умовою будь-якого розвитку є ті внутрішні протиріччя, які містяться в самому цьому процесі. Процес розвитку особистісних якостей пов’язаний із виникненням протиріччя між уже досягнутим і потрібним рівнем розвитку якостей. Отже, визначальну роль у формуванні особистості відіграє діяльність й активність самої особистості, без чого самі по собі зовнішні умови не можуть істотно впливати на її розвиток. Волонтерська робота створює організаційно-педагогічні умови для збудження в особистості відповідних внутрішніх протиріч і переживань, впливаючи на її професійне становлення та особистісний розвиток, на формування вагомих професійно-особистісних якостей, потрібних для здійснення доброчинних дій.

Волонтерська робота належить також і до таких видів соціальної діяльності, де особистісні якості волонтерів значною мірою визначають ефективність та успішність їхньої роботи. Щодо сутності якості як психолого-педагогічного поняття, то великий тлумачний словник сучасної української мови наводить таке визначення: „Якість – внутрішня визначеність предмета, яка становить специфіку, що відрізняє його від усіх інших. Ступінь вартості, цінності, придатності чого-небудь для його використання за призначенням. Та чи інша характерна ознака, властивість, риса кого-, чого-небудь”.

Зупинимося на тих якостях, котрі є вагомими для волонтерської роботи.

Передусім це соціальна активність – особистісна якість, у якій „виявляється творче, свідоме ставлення до життя суспільства соціальних цінностей, що знаходить своє відображення в діяльності, яка забезпечує професійну самореалізацію особистості”; свідоме ставлення до життя соціуму, його соціальних цінностей, що виражається в енергійності, працездатності, небайдужості до всього, що відбувається навколо, прагненні розбудити ініціативу людей, зробити їх співучасниками соціально-педагогічного процесу. Активність особистості відображається в різноманітній і багатосторонній діяльності, спрямованій на перетворення навколишнього світу, зміну власного психічного світу; на формування в себе потрібних соціальних якостей.

Толерантність до іншого, що означає бажання (або, принаймні, згоду) особистості визнавати самоцінність поглядів, відмінних від її власних, навіть тих, які за змістом є неприйнятними для неї; підвищення терпимості до яких-небудь впливів середовища за рахунок зниження чутливості. Тісно пов’язана з розвитком почуття власної гідності, поваги до гідності іншого. На думку Д. Зинов’єва, ця якість виражається у прагненні досягти взаємної поваги, розумінні й узгодженні різнорідних інтересів та поглядів без застосування тиску, здебільшого методами роз’яснення і переконання. Сутнісними „характеристиками толерантності є повага, симпатія, доброта, стриманість, терпимість, вміння спілкуватися, здібності зрозуміти іншого, сила волі, витривалість”. Толерантність одного індивіда до іншого ґрунтується на недискримінації і на такому розумінні людини, як визначної цінності, коли „ніщо не може бути вищим за людину і жодна людина не може бути нижчою від іншої людини”.

Емпатія – здатність розуміти внутрішній світ іншої людини, проникати в її почуття, відгукуватися на них та співпереживати; здатність ототожнювати себе з дитиною, встати на її позицію, розділити її інтереси й турботи, побачити очима дитини проблеми, які хвилюють її, її взаємини з іншими дітьми. Ця здатність, на думку С. Харченка, виражається в таких характеристиках, як доброзичливість і пошана до дітей, чуйність і дбайливість, інтерес до їхнього життя, вірність своїм обіцянкам, емоційна сприйнятливість.

Альтруїзм (від лат. аlter – інший) – принцип життєвої орієнтації особистості, згідно з яким благо іншої людини більш важливе і значуще, ніж власне благо й особисті інтереси. Цей принцип протилежний егоїзму. Альтруїзм за своїм змістом та способами вияву спирається на фундамент гуманістичного світогляду. Лежить в основі моральної практики таких видів діяльності, як благодійність, визначає деякі особистісні якості (милосердя, безкорисність та ін.).

Альтруїстичні риси характеру формуються вихованням відповідно до суспільних запитів і потреб. Однак можливо, що ступінь прояву цієї життєвої позиції визначається кількістю природних передумов.

Моральна відповідальність являє собою „генералізовану якість особистості, яка формується всім складом її внутрішнього світу й виражається в причетності до суспільних цілей і завдань, у самоспрямованості морально звільненої діяльності щодо їх здійснення на основі усвідомлення та засвоєння суспільних вимог, передбачення результатів вчинку, вибору способу діяльності, його реалізації та самооцінки”; „сукупність потреб і здібностей людини поводитися відповідно до об’єктивної потреби стосовно найближчого оточення, рідної країни, природи, праці, підтримувати прогресивні світові явища на основі відображення свого об’єктивно відповідального положення в мегасистемі”.

М. Сметанський, В. Галузяк, пов’язуючи відповідальність із професійним та духовним становленням особистості, трактують її як „рису особистості, що проявляється в тенденції творчо, результативно виконувати свої професійні та громадські обов’язки; стимул постійного творчого пошуку оптимальних шляхів виконання професійного обов’язку; стрижень професійних і громадських якостей. Її формування передбачає виховання моральної потреби та практичної готовності до таких дій”. Вона має зв’язок з такими моральними поняттями, як гуманізм, патріотизм, сумлінність, ініціативність, дисциплінованість, чесність, працелюбність, творча активність, здатність до дії, розумного самообмеження. Відповідальність особистості обов’язково передбачає здійснення самовизначення й виявляється в її здатності „усвідомити власні дії та необхідність особистого внеску в життя суспільства та і відповідальність за них; вільно й ініціативно обирати мету, яка має суспільно значущий зміст для суб’єкта; узгоджувати свої наміри, можливості й індивідуальні якості з вимогами конкретної діяльності та сфери взаємодії із соціальним середовищем”. Як неможливим є альтруїзм за чужий рахунок, так неможливий він й у разі відсутності свободи вибору. Відповідальності за себе та за інших людей виявляється в бажанні допомогти тим, хто цього потребує, сприйняти чужий біль на себе, людяність, співчуття та водночас самому не схибити з правильного шляху, бути порадником та помічником іншим.

Терпимість – уміння відкоригувати свої негативні емоції та почуття, спрямувавши їх у конструктивне русло для позитивної мотивації на подальшу співпрацю).

Говорячи про терпимість як особистісну якість волонтера, маємо на меті терпимість, в основі якої лежить механізм, що забезпечує терпимість особистості у процесі соціальної взаємодії. Тут мова ідеться про схильність, готовність до певної „терпимої” реакції особистості на середовище. За цим видом терпимості стоять певні установки особистості, її система ставлень до дійсності: до інших людей, їхньої поведінки, до себе, до впливу інших людей на себе, до життя взагалі. Прикладами таких установок можуть бути такі: „усі люди будь-коли помиляються”, „кожен має право на свою думку”, „ людина має право на емоційний зрив” тощо.

Комунікативність (спілкуючись із клієнтом, соціальний працівник має змогу дізнатися про його проблеми, очікування та надії; завдяки спілкуванню можна виробити план спільних дій, вчасно скоригувати можливі шляхи вирішення проблеми, спрогнозувати очікувані результати).

На основі положень Етичного кодексу спеціалістів із соціальної роботи України, можна визначити такі норми етичної поведінки соціального працівника, що здійснює волонтерську роботу: завжди пам’ятати про інтереси людини, якій надається допомога; захищати права особи, котра потребує підтримки й допомоги, сприяти її розвитку; сприяти всебічному гармонійному та самобутньому розвиткові людини, якій надається допомога, її продуктивній самореалізації; бути доброзичливим, уважним у роботі, вміти вислуховувати; ставити службовий обов’язок над усе, бути відданим своїй професії; бути зразком етичної поведінки, носієм високих моральних якостей; уміти не піддаватися впливам, залишатися об’єктивним, діючи в межах своєї компетентності; виходити з позиції милосердя, виконуючи різні ролі; справлятися зі своїми обов’язками якнайкраще; прагнути до самовдосконалення, підвищення своєї професійної майстерності; персонально відповідати за свої дії; зберігати й захищати гідність, честь та права своїх колег; активно співпрацювати з іншими особами, організаціями, від яких залежить добробут людини, якій надаються послуги та ін.

Відповідно до зазначеного, волонтерська робота ґрунтується на засадах конфіденційності; індивідуального підходу до кожної людини з урахуванням її потреб та особливостей; урахування результатів наукових досліджень, досвіду та кращої практики соціального супроводу людей, які перебувають у складних життєвих обставинах; системності, комплексності, безоплатності соціальних послуг; постійному підвищенні професійної компетентності соціальних педагогів тощо.

На етичних нормах та принципах ґрунтуються переконання – тверді, міцно усталені думки про що-небудь, погляд на щось. Переконаність як особлива якість особистості визначає загальну спрямованість усієї її діяльності та ціннісних орієнтацій і виступає регулятором її свідомості та поведінки. Тому здійснювати волонтерську роботу може лише людина, яка може відверто звірити свої етичні принципи з етичними принципами соціального працівника, діяти відповідно до переконань: люди повинні допомагати один одному.

Волонтерська робота базується на ідеях гуманізму, в основі яких – переконання в безмежності можливостей людини та її здатності до вдосконалення. Гуманізм розуміють як „сукупність поглядів, що виражають повагу гідності та прав людини, турботу про блага людей, їх всебічний розвиток, про створення сприятливих для людини умов суспільного життя ”. „Ставлення до людини – головний показник не лише суспільної моралі, але й моралі кожного з нас, – зазначав Б. Вульфов. – Це ставлення може бути добрим або недобрим, уважним або байдужим, упередженим чи об’єктивним. Важливо, щоб воно було гуманним. Гуманізм – активне людинолюбство, тобто початкова віра у позитивні можливості людини. Гуманізм виступає неначебто вектором соціальності, виражаючись у такій якості особистості, як гуманність. Вона втілюється у здатності сприймати людей такими, які вони є, вірити в їх добрі наміри, допомагати стати кращими”.

Упевнені, що людина стає особистістю, готовою до самореалізації свого гуманістичного потенціалу не завдяки пасивному сприйняттю моральних норм, а лише через пошук самої себе, гуманне ставлення до іншої людини.

Цінувати в людині її неповторну індивідуальність, а не тільки корисні для того або іншого використання властивості, причому не неповторність, що виражається у примхах і другорядних особливостях, а у головній, істотній якості цілісної особистості – ставитись до людини гуманно. Знайти моральні цінності, моральні орієнтації, що інтегрують особистість в єдине ціле, зрозуміти їх у неповторності – означає поставитись до Людини з моральною зацікавленістю. Лише за таких умов визнається самоцінність іншої особистості. Визнання людської гідності виявляється і в особливому ставленні людини до самої себе, і ставленні до неї суспільства.

Як відзначають А. Титаренко, Б. Вульфов, утвердження у суспільній і особистій свідомості людської гідності можливе за умови поліпшення, поглиблення взаєморозуміння людей, розвитку товариськості, дружелюбності – критеріїв сформованості ціннісної орієнтації на Людину.

Проте, С. Рубінштейн стверджує, що „любов до абстрактного людства (нехтування іншими живими людьми) – гірший ворог справжньої людяної любові до людей, любити треба людство в людях, із якими пов’язує життя, і в них треба любити людство таким, яким воно є, і таким, яким воно буде, таким, яким воно стає, і яким ми ж маємо його зробити”. Щодо волонтерської роботи, то вона сприяє становленню професійної самосвідомості молодих людей, залученню їх до загальнолюдської та професійної культури, формуванню ціннісної орієнтації на Людину, встановленню позитивних взаємин як з дорослими, так і однолітками, самоменеджменту щодо цінностей та нормативних правил соціуму.

Підсумовуючи наявні сучасні теоретичні розробки з проблеми волонтерства та волонтерської роботи, зазначимо: волонтерську роботу можна трактувати як феномен філантропії, основу соціалізації особистості,соціальної взаємодії, соціального обміну, соціальних норм, саморозвитку, самовиховання, самовдосконаленняособистості, становлення її гуманістичних цінностей та вагомим засобом підготовки молоді до професійної діяльності.

ТЕМА ЛЕКЦІЇ 3:

Поиск по сайту: