Поняття та види інтелектуальної власності

Тема 1. Загальні положення про право інтелектуальної власності.

План

1. Поняття та види інтелектуальної власності.

2. Джерела права інтелектуальної власності.

3. Право інтелектуальної власності як вид речового права.

4. Суб'єкти, об'єкти та підстави виникнення права інтелектуаль­ної власності. Зміст права інтелектуальної власності.

5. Здійснення права інтелектуальної власності.

6. Відповідальність за порушення інтелектуальних прав.

ВСТУП

Однією з найважливіших сторін життя людини є творча діяльність. Вона дає можливість особистості реалізувати свої здібності, розкрити та донести до людей свій талант. В умовах ринкових відносин результати творчої діяльності здатні стати товаром, що приноситиме дохід його творцю. Разом з тим роз­виток будь-якої сфери творчості має особливе значення для всього суспільства. Накопичені досягнення людського розуму складають культурний спадок нації, визначають науково-технічний потенціал суспільства, обумовлюють його прогре­сивний розвиток. Саме тому у збереженні творчих результатів та захисті інтересів їх творців зацікавлені не тільки вони самі, а й суспільство у цілому. Це вирішується через встановлення спеціального правового режиму творчих результатів, який на­дає їх творцю виключну можливість розпоряджатися ними, а також протидіяти безконтрольному тиражуванню і поширен­ню інтелектуального продукту тими, хто прагне заробити на цьому.

Правовий механізм захисту прав творця має за мету стимулювати подальші творчі пошуки, гарантувати право на справедливе винагородження праці творця, створити фінан­сові передумови реалізації нових ідей. З іншого боку, не ви­ключається можливість придбання у правовласника за його згодою права на використання інтелектуального продукту, що є, зокрема, гарантією повернення інвестицій користувача, який бере на себе економічний ризик виробництва будь-якого това­ру на ринку інтелектуальної власності - чи то опублікування авторського твору, чи створення кінофільму, чи впровадження винаходу.

Історично передумови формування інституту монопо­льних прав на розповсюдження творчих результатів склалися Ще наприкінці XV ст. в Європі. Початком стало відоме від­криття Іоганном Гуттенбергом способу друкування книг на Друкарських станках, що зробило процес тиражування книг менш трудомістким, більш швидким і в решті решт знизило ціни на книги. Проте згодом це не могло не призвести до зіткнен­ня інтересів книговидавців, які намагалися друкувати одні й ті самі популярні твори. Вклавши кошти у придбання дорогих друкарських станків, останні не завжди могли швидко компен­сувати ці витрати за рахунок проданих книг, оскільки цьому за­важала конкуренція з боку інших книговидавців. За таких обста­вин королівськими законами почали вводитися так звані "приві­леї", які надавали окремим книговидавцям монопольне право на друк певних творів, забороняючи всім іншим друкувати той са­мий твір. Система привілеїв проіснувала до початку XVIII ст. і була у першу чергу гарантією економічних інтересів книговида­вців. Саме королівські привілеї вважаються попередниками су­часного авторського права, оскільки вони опосередковано захи­щали самого автора, бо для отримання монопольного права на друк слід було документально підтвердити наявність згоди ав­тора на це. Таким чином, автор мав можливість продати книго­видавцеві свою згоду разом із твором.

Першим авторським законом, який був спрямований на захист прав саме автора, вважається Статут королеви Анни, прийнятий в Англії у 1709 р., за яким автор отримав монопольне право видавати та перевидавати свій твір протягом 14 років - таким був строк правової охорони.

Система привілеїв у сфері торгівлі та виробництва за­клала основи патентної охорони результатів творчої діяльності. Видавалися привілеї окремим особам, які запроваджували тех­нічні нововведення, причому підстави, умови і характер приві­леїв визначалися кожен раз в індивідуальному порядку і споча­тку не регулювались правовими нормами. Згодом почали з'являтися правові акти, які встановлювали універсальні пра­вила щодо особи, яка вправі була претендувати на отримання привілеїв. У XVIII ст. розвиток товаровиробництва і торгівлі формують становлення підприємницьких відносин, які базу­ються на вільній конкуренції. Це зумовило відхід від системи надання привілеїв.

У той же час в умовах буржуазних революцій під впли­вом ідей природних прав поширюються поняття літературної та промислової власності, яка подібно праву власності на матеріа­льні цінності розуміється як природне право людини на продукт своєї праці і можливість вільно розпоряджатися результатами творчої діяльності на свій розсуд. Наприкінці XVIII - початку XIX ст. право літературної та промислової власності закріпилося у національних законах багатьох країн Західної Европи (Фран­ції, Німеччини, Данії та ін.).

Пізніше вже використовувався спільний для всіх ре­зультатів інтелектуальної діяльності термін - інтелектуальна власність. Тлумачення зазначених понять на зразок права влас­ності на речі стало початком формування пропрієтарної (від англ. "ргоргіеіог" - власник ) теорії прав на інтелектуальний продукт. Сучасні прихильники цієї теорії зміст права інтелек­туальної власності розуміють так само, як і права власності на речі, тобто як правомочності володіння, користування і розпо­ряджання результатом інтелектуальної діяльності, хоча й ви­знають, що інтелектуальна власність відрізняється від загаль­ного поняття власності низкою особливостей, зокрема, немате­ріальним об'єктом, обмеженістю строків дії, способами набут­тя, оформлення та захисту прав.

Протилежний підхід до розуміння поняття права інте­лектуальної власності, що отримав назву теорії виключних прав, спирається на неможливість ототожнення правового ре­жиму матеріальних речей та нематеріальних об'єктів, якими є результати художньої та технічної творчості. Представники ці­єї теорії вважають, що стосовно продуктів інтелектуальної дія­льності не можна реалізувати правомочність володіння, оскіль­ки неможливо фактично володіти ідеями і образами. Не може бути прямо застосована речова правомочність "використання", бо науково-технічні ідеї і художні образи можуть бути одноча­сно у використанні необмеженого кола суб'єктів. Крім того, ці об’єкти не споживаються в процесі використання, а можуть лише морально застаріти. Передача ж права на використання творчого результату не позбавляє створювача можливості про­довжувати його використання. Виходячи з цього творцю нале­жить не право власності, а особливі виключні права на викори­стання, що забезпечують йому можливість здійснення всіх до­зволених законом дій з одночасною забороною їх будь-яким третім особам без дозволу на це. Теорія виключних прав зали­шається досить поширеною.

На сучасному ж етапі необхідно зважати на те, що тер­мін "інтелектуальна власність" є широко уживаним у законодав­стві багатьох країн світу та у міжнародно-правових угодах. З по­гляду на те, що термін „інтелектуальна власність" склався істо­рично, він є умовним та має тільки термінологічну схожість із правом власності у його традиційному сенсі. Цей термін має ро­зумітися як сукупність виключних прав особистого і майнового характеру на результати інтелектуальної діяльності.

Норми, що охороняють творчий результат, постійно змінюються і ускладнюються під впливом науково-технічного прогресу, який безперервно породжує нові форми відтворення та розповсюдження інтелектуального продукту. Значну роль у процесі нормотворення охорони інтелектуальної власності завжди відігравали міжнародні конвенції, які заклали засади розвитку національних правових систем у сфері охорони інте­лектуальної власності. Найдавнішими і найвідомішими серед них є Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 р., Паризька конвенція про охорону промислової власності 1883 р., Всесвітня конвенція про авторське право 1952 р. тощо. Конвенція про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (1967 р.) уперше визначила все коло об'єктів, які отримали охорону на міжнародно-правовому рів­ні: літературні, художні та наукові твори, виконавська діяль­ність артистів, звукозапис, радіо- і телевізійні передачі, вина­ходи, наукові відкриття, промислові зразки, товарні знаки, зна­ки обслуговування, фірмові найменування, комерційні позна­чення тощо.

Законодавство України у сфері інтелектуальної власно­сті нині нараховує більше десяти спеціальних законодавчих ак­тів. Значна їх частина передбачила охорону зовсім нових ре­зультатів творчої діяльності, яких дотепер не існувало у вітчи­зняному законодавстві. Чимало підзаконних актів регламенту­вало оформлення та реалізацію інтелектуальних прав. Вступив у силу новий Цивільний кодекс України (далі - ЦК) з окремою книгою „Право інтелектуальної власності", що зафіксувало створення відповідної підгалузі цивільного права з виокрем­ленням загальних і спеціальних положень.

Поняття та види інтелектуальної власності

Право інтелектуальної власності охоро­няє різноманітні результати творчої діяльності людини. Якщо у загальновживаному розумінні „творчість" - це процес, що ви­кликає до життя, дає існування чомусь, то з точки зору юриди­чної науки творча діяльність розглядається як така, що здатна призводити до появи охоронюваних об'єктів. У цьому розу­мінні необхідно наголосити на двох ознаках поняття „твор­чість". По-перше, це розумова робота людини, а тому її проду­кти належать до категорії нематеріальних благ. Після втілення у матеріальну форму існування (рукопис, картина, формула винаходу, виріб) вони здатні стати предметами цивільного обі­гу. По-друге, творча діяльність завжди призводить до появи якісно нового, неповторного і оригінального результату. Саме такі нові творчі здобутки і охороняє право.

Результати творчої діяльності прийнято поділяти на дві великі групи в залежності від того, до якої сфери творчості во­ни належать. Від цього залежать і особливості правового ре­жиму їх охорони.

До першої групи належать результати художньої творчості - літературні, музичні, хореографічні твори, а також образотворчого мистецтва, аудіовізуальні твори, наукові та інші подібні твори.

До другої - результати технічної творчості - технічні пристрої, машини, механізми, інструменти, транспортні засо­би, обладнання, споруди, нові речовини, рішення у сфері конс­труювання, нові способи та технології виробництва, досягнен­ня селекції тощо. Зазначені результати творчої діяльності отримали спільну назву, яка підкреслює природу їх походжен­ня, - об'єкти інтелектуальної власності.

Правові норми, які регулюють суспільні відносини у сфері створення та використання результатів творчої діяльнос­ті, утворюють окрему підгалузь цивільного права - право інте­лектуальної власності, яка включає до себе декілька інститутів: авторське право та суміжні права, па­тентне право,інститут правових засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, їх то­варів та послуг. Правову охорону отримали також й інші об'єкти інтелектуальної власності.

Інститут авторського права та су­міжних прав охороняє результати художньої творчості - твори науки, літератури та мистецтва (об'єкти авторського права), а також об'єкти, які створюються з метою їх розповсю­дження - виконання творів, фонограми та відеограми, програ­ми теле- та радіомовлення (об'єкти суміжних прав).

Патентне право регулює відносини щодо ство­рення, використання та оформлення прав на результати науко­во-технічної творчості людини. До них відносять корисні мо­делі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, селек­ційні досягнення в рослинництві та тваринництві (нові сорти рослин та породи тварин), топографії інтегральних мікросхем. Вони охороняються після спеціального оформлення прав і отримання охоронного документа - патенту або свідоцтва.

Виокремлення двох названих інститутів базується на особливостях правової охорони об'єктів авторського права та промислової власності, які пов'язані зі специфікою творчого процесу створення даних об'єктів та умовами їх використання. По-перше, патентне право, на відміну від авторського права, спрямоване на охорону не художньої форми виразу ідей, думок чи понять, а на охорону самої сутності цієї ідеї, тобто змісту творчого технічного (технологічного) рішення. Останнє може бути реалізоване у певний пристрій, механізм, виріб, речовину тощо. По-друге, для патентного права характерна обов'язко­вість формального визнання технічної (технологічної) ідеї охороноздатним об'єктом. Таке здійснюється Держдепартаментом інтелектуальної власності, що діє у складі Міністерства освіти і науки України (далі - Департамент). З цією метою Департа­мент забезпечує функціонування системи експертизи заявок на об'єкти інтелектуальної власності, здійснює державну реєстра­цію об'єктів та видає охоронні документи. По-третє, об'єктам патентного права притаманна об'єктивна повторюваність, бо ідентичні технічні або технологічні рішення можуть бути ство­рені кількома особами незалежно один від одного. У зв'язку з цим для патентного права характерне надання охорони за принципом пріоритету, тобто першості у реєстрації охороноздатного об'єкта. Патент чи свідоцтво надається тільки на один об'єкт тому заявнику, чия заявка на реєстрацію була більш ранньою за датою подання. Для об'єктів авторського права така об'єктивна повторюваність не характерна. Оригінальність художньої форми викладення думок обумовлена індивідуаль­ними творчими здібностями творця, залежить від його духов­ного світу, світогляду, життєвого досвіду, переконань та став­лення до навколишнього світу. Тотожність художніх форм сві­дчить про плагіат. Через це для надання правової охорони ав­торським творам немає необхідності проводити їх дослідження на предмет новизни та реєструвати першість їх створення. Тво­ри науки, літератури і мистецтва здобувають правову охорону з моменту їх створення.

У структурі права інтелектуальної власності виділяють також інститут правових засобів індиві­дуалізації учасників цивільного оборо­ту, їх товарів та послуг. Його норми охороня­ють такі об'єкти, як комерційне (фірмове) найменування, тор­говельну марку, географічне зазначення. Ці об'єкти поєднує спільна мета - індивідуалізувати суб'єктів підприємницької ді­яльності, позначити різницю між ними, дати змогу відрізнити товари та послуги одного суб'єкта від однорідних товарів та послуг іншого, а також рекламувати як самого суб'єкта, так і якість та властивості його продукції (послуг)'.

¹ Іноді дані об'єкти відносять до промислової власності. Та­кий підхід базується на положеннях міжнародної Паризької конвенції про охорону промислової власності 1883 р., яка серед об'єктів охоро­ни називає фірмові найменування, товарні знаки та знаки обслугову­вання, зазначення походження, припинення недобросовісної конку­ренції.

Крім названих об'єктів у, ЦК уперше закріплено право ін­телектуальної власності на наукове відкриття та комерційну тає­мницю. Хоча правовий режим таких нетрадиційних об'єктів інте­лектуальної власності суттєво відрізняється від режиму традицій­них об'єктів авторського та патентного права, вони створюються інтелектуальною працею людини, мають науково-технічну та економічну цінність, що і зумовлює необхідність їх охорони на рівні самостійних об'єктів інтелектуальної власності.

Суб'єктивне значення поняття права інте­лектуальної власності випливає з положень ст. 418 ЦК: його становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, які поширю­ються на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності. У цьому розу­мінні право інтелектуальної власності є суб'єктивним правом на інтелектуальний продукт, сукупністю певних правомочностей майнового та немайнового характеру.

Стаття 419 ЦК передбачає, що право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одно­го. Перехід права на об'єкт інтелектуальної власності не озна­чає переходу права власності на річ. І, навпаки, перехід права власності на річ не означає переходу права на об'єкт інтелекту­альної власності.

1.2. Джерела права інтелектуальної власності.

Законодавство у сфері інтелектуальної власності включає до се­бе ЦК України та інші нормативно-правові акти. Відносини у цій сфері регулюються і Конституцією України, ст. 54 якої за­кріпила основні засади охорони інтелектуальної власності: ко­жен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поши­рювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Центральне місце серед джерел права інтелектуальної власності посідає ЦК, кн. 4 якого "Право інтелектуальної влас­ності" регулює приватноправові відносини у сфері створення та використання інтелектуального продукту. її структура містить загальні та спеціальні положення. Виділення загальних поло­жень, які завжди є зовнішньою ознакою підгалузі права, обумо­влено тим, що всі об'єкти інтелектуальної власності мають спі­льні риси: вони є результатом інтелектуальної, розумової діяль­ності людини, а тому належать до благ нематеріальних; режим охорони забезпечується через надання створювачу виключних прав; чинність майнових прав обмежена певним строком. Тому у гл. 35 "Загальні положення про право інтелектуальної власно­сті" увійшли норми про коло об'єктів і суб'єктів інтелектуальної діяльності, основні принципи охорони інтелектуальних прав, строк їх чинності, зміст особистих немайнових та майнових прав інтелектуальної власності, загальні правила використання інте­лектуального продукту та передачи майнових прав іншим осо­бам, засади захисту порушених прав.

Незважаючи на спільну природу, всі об'єкти інтелекту­альної власності досить специфічні за процесом створення, призначенням і способами використання. Тому ці питання по­требують спеціального регулювання, яке здійснюється гл. 36-46 кн. 4 ЦК, а також спеціальними законами, що присвячені охороні різних об'єктів інтелектуальної власності. Функціями спеціальних законів є комплексне регулювання відносин у сфері використання того чи іншого об'єкта, включаючи і пуб­лічно-правову сферу, деталізація врегульованих ЦК майнових відносин, визначення усіх важливих понять і термінів. Також вони залишаються зручним засобом заповнення прогалин, що виявлятиме практика.

Глави 75, 76 кн. 5 ЦК регулюють договірні відносини з приводу розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

Численні підзаконні акти (постанови Кабінету Мініст­рів країни, накази Державного департаменту інтелектуальної власності, Міністерства освіти і науки України) присвячені пи­танням державної реєстрації інтелектуальних прав, видачі охо­ронних документів, встановленню мінімальних ставок винаго­роди за використання, видачі примусових ліцензій на об'єкти промислової власності, встановленню ліцензійних умов певних видів діяльності у даній сфері, обліку організацій колективного управління та патентних повірених та іншим.

З урахуванням положень ст. 6 ЦК основним джерелом регулювання відносин між особою, яка володіє виключними правами, та користувачем інтелектуального продукту може бу­ти договір (авторський, ліцензійний, договір комерційної кон­цесії та ін.), якщо в ньому вони врегульовані інакше, ніж це пе­редбачено ЦК та спеціальним законодавством.

До джерел права інтелектуальної власності слід відно­сити багатосторонні та двосторонні міжнародні угоди, які укладаються у процесі співробітництва між державами у цій сфері. їх прийняття обумовлено тим, що національне законо­давство не застосовується у випадках, коли правовласник реа­лізовує свої інтелектуальні права або захищає їх від порушень на території іншої країни. У такому разі ця особа може розра­ховувати на застосування або норм міжнародної конвенції, або, за принципом національного режиму, положень законодавства країни, де потрібен захист. Головною умовою для цього є участь держави використання об'єкта та держави громадянства особи у міжнародному договорі з питань охорони даних об'єк­тів інтелектуальної власності. Колізійні норми, що визначають право якої держави має застосовуватись до конкретних відно­син, містяться, як правило, у самих міжнародних договорах.

Міжнародні договори можуть містити також умови про співробітництво у діяльності з виявлення та усунення порушень інтелектуальних прав громадян країн-учасниць, про взаємне ви­знання охоронних документів, про взаємодію організацій, що управляють майновими правами на колективній основі, про співробітництво у сфері оформлення інтелектуальних прав іно­земців в уповноважених органах держави тощо.

Україна приєдналася до багатьох міжнародних конвен­цій та уклала двосторонні угоди з питань авторського та патен­тного права. Серед них: Бернська конвенція про охорону літе­ратурних і художніх творів 1886 р., учасницею якої Україна є з 1995 р., Всесвітня конвенція про авторське право 1952 р., ра­тифікована Україною у 1993 р., Паризька конвенція про охоро­ну промислової власності 1883 р., учасницею якої Україна ста­ла у 1991 р., Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків 1891 р., чинна для України з 1991 р., Договори ВОІВ про авторське право та про виконання і фонограми, прийняті у 1996 р., до яких Україна приєдналася у 2001 р. Крім того, час­тиною національного законодавства України стали Міжнарод­на конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення 1961р. (Україна приєдналась у 2001 р.); Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм 1971 р. (Україна при­єдналась у 1999 р.); Гаазький Акт Гаазької угоди про міжнародну реєстрацію промислових зразків від 28.11.1960 р. (Україна є уча­сницею з 2002 р.); Договір про патентну кооперацію від 19 черв. 1970 р., чинний для України з 1991 р.

Поиск по сайту: