Інформаційна сфера. Інформаційні системи та технології

Література:

1. Конституція України // Урядовий кур’єр, № 129-130 від 13.07.96 р. – К., 1996.

2. Про інформацію: Закон України від 02 жовтня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. – № 48. Ст. 651.

3. Про Національну програму інформатизації: Закон України від 4 лютого 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 1. Ст.3.

4. Про авторське право і суміжні права: Закон України від 23 грудня 1993р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 13.

5. Бачило И. Л., Лопатин В. Н., Федотов М. А. Информационное право: Учебник. – СПб.: Из-во “Юридический центр Пресс”, 2001. – 789 с.

6. Бачило И. Л. Глобальная информатизация и право // Проблемы информатизации. – 1999. – № 3. – С. 10–19.

7. Беляков К. И. Управление и право в период информатизации: Монографія. – К.:”КВІЦ”, 2001. – 308 с.

8. Європа на шляху до інформаційного суспільства // Матеріали Європейської Комісії 1994–1995 р. р. – К.: Держкомзв’язку та інформатизації України, 2000. – С. 3.

9. Інформаційне забезпечення управлінської діяльності в умовах інформатизації:організаційно-правові питання теорії і практики / Калюжний Р.А., Шамрай В.О., Швець М.Я. та ін. – К.: Академія держ. податкової служби України, 2002.

10. Калюжний Р. А., Хахановський В. Г., Цимбалюк В. С. Структура науки і навчальної дисципліни “Інформаційне право” // “Правова інформатика”, № 1 / 2003. – К.: НДЦПІ АПН України, 2003. – С. 22-25.

11. Копылов В. А. Информационное право: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – M.: Юристь, 2002.

12. Кохановська О. В. Правове регулювання у сфері інформаційних відносин – К.: НАВСУ, 2001.

13. Основи інформаційного права України: Навч. посіб. / В.С. Цимбалюк, В.Д. Гавловський, В.В. Грищенко та ін.; За ред. М. Я. Швеця, Р. А. Калюжного та П. В. Мельника – К.: Знання, 2004. – 274 с.

14. Хахановський В. Г., Мартиненко І. В. Смаглюк В. М. Інформаційне право та правова інформатика: навчальна програма (спеціальність 7.060101 – правознавство). – К.: НАВСУ, 2004.

15. Хахановський В. Г., Мартиненко І. В. Смаглюк В. М., Інформаційне право та правова інформатика: навчально-методичний комплекс (спеціальність 7.060101 – правознавство для студентів юридичного факультету). – К.: НАВСУ, 2004.

16. Хахановський В. Г., Шевчук Р. М. Зміст поняття “інформація” у правовій науці та в чинному законодавстві України // Науковий вісник КНУВС, № 2, 2006. – К., КНУВС, 2006. – С. 65–72.

17. Шеннон К. Работа по теории информации и кибернетике. – М.: Из-во иностранной литературы, 1963. – 829 с.

Питання 1.

Питання 2.

В науковій літературі останніх років можна виділити цілий спектр понять, за допомогою яких автори намагаються визначити цю нову галузь права. До них можна віднести: “програмне право”, “правова інформатика”, “право інформатики”, “комп’ютерне право”, “інформаційно-комп’ютерне право”, “право знати”, “право на доступ до інформації”, “право на інформацію”, а також “телекомунікаційне право” й “інформаційне право”.

Інформаційне право знаходиться в стадії становлення, тому зрозуміла розмаїтість понять і термінів, за допомогою яких фахівці намагаються визначити його зміст. Всі ці поняття і терміни вибираються, виходячи з об’єктів, у відношенні яких чи у зв’язку з якими виникають суспільні відносини, що підлягають правовому регулюванню.

Ми використовуємо поняття “інформаційне право” за аналогією з такими галузями права, як, зокрема, лісове, водяне, аграрне, підприємницьке, екологічне право та ін. В основі назви цих галузей лежать об’єкти правовідносин – ліс, вода, аграрне виробництво, підприємництво, екологія тощо. “Інформаційне право” так іменується, виходячи з основного об’єкта, з приводу якого чи у зв’язку з яким виникають суспільні відносини, що підлягають правовому регулюванню.

Що ж таке ”інформаційне право”? Ю.А. Тихомиров вважає, що інформаційне право – це “система соціальних норм і відносин, що охороняються силою держави, які виникають в інформаційній сфері, – сфері виробництва, перетворення і споживання інформації. Основними предметами правового регулювання тут є інформаційні відносини, тобто відносини, які виникають при здійсненні інформаційних процесів – процесів створення, збирання, обробки, накопичення, зберігання, пошуку, розповсюдження і споживання інформації”.

M.M. Рассолов розглядає інформаційне право як галузеву юридичну науку: “...інформаційне право – це галузева юридична наука, що вивчає сукупність норм права, які регулюють інформаційні відносини у суспільстві і містять вказівки, які відносяться до інформаційній діяльності у цілому”.

Якщо як предмет правового регулювання цієї галузі права розглядати всю сукупність відносин в інформаційній сфері, що охоплюють весь цикл обігу інформації (її створення, перетворення, передача і розповсюдження, в тому числі – і засобами зв’язку і телекомунікацій, споживання інформації), то, напевно, правильно було б назвати цю галузь права саме “інформаційним правом”, а вказані вище терміни розглядати як такі, що позначають складові чи забезпечувальні частини (підгалузі, інститути) інформаційного права. Тоді інформаційна сфера буде являти системно-утворююче начало, в рамках якого виникає і реалізується вся сукупність суспільних інформаційних відносин.

Отже, інформаційне право – це комплексна галузь права, система соціальних норм і відносин, що виникають в інформаційній сфері – сфері виробництва, перетворення і споживання інформації та охороняється державою.

В об’єктивному змісті інформаційне право являє собою множину норм, які регулюють суспільні відносини щодо інформації.

В суб’єктивному змісті інформаційне право – це множина прав і обов’язків конкретних учасників суспільних відносин щодо інформації як об’єкта суспільних відносин.

Сферу діяльності людства регулювання відносин в певній галузі права, називають предметом цієї галузі.

У межах конкретної предметної сфери здійснюється правове регулювання відносин людей та їх організацій. Таким чином, безпосередньою ділянкою правового регулювання для кожної галузі права є відносини двох або більше суб’єктів, які пов’язані визначеним інтересом відносно конкретного предмета в цій галузі.

Предметом інформаційного права є інформація, процеси, які пов’язані з її отриманням (створенням), обробкою, зберіганням, розповсюдженням тощо, тобто, інформаційні відносини, інформаційні права і свободи.

Природа інформації обумовила ту обставину, що в праві формується галузь, яка не є ні класичною, ні належною до будь-якої сім’ї одної галузі праваза методом регулювання. Інформаційне право є комплексною галуззю за методами правового регулювання, яка має точно окреслену сферу регулювання – інформація і інформаційна діяльність. Для цього вона використовує різні методи і засоби, які є в арсеналі всієї системи права:

- конституційне регулювання;

- адміністративні способи забезпечення особливостей інформаційної діяльності;

- залучення всіх регулюючих, контролюючих, примусових, стимулюючих і караючих методів з метою забезпечення дотримання законодавства і реакції держави на правопорушення.

Особливості методів інформаційного права визначають особливості місця інформаційного права в системі права у цілому. Інформаційне право являє собою комплексну галузь права і одночасно міжгалузеву юридичну науку, яка знаходиться в тісному контакті і взаємодії з іншими галузями права.

Комплексність інформаційного права пояснюється тим, що воно регулює відносини, що виникають при виробництві, передачі, обробці, розповсюдженні, пошуку, отриманні й використанні інформації, тобто практично у всіх областях людської діяльності, пов’язаною з інформацією чи з діяльністю в інформаційній сфері.

Зв’язок і взаємодія інформаційного права з іншими галузями права знаходить своє вираження в конституційній основі інформаційного права: у розділі 2 Конституції України “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”. Не існує прав і обов’язків людини і громадянина, які б не були пов’язані з правом на інформацію. А це право реалізується у рамках, які визначені законом у просторі, який об’єднує всі види діяльності людини.

Розглядаючи питання про місце інформаційного права в системі права, слід відмітити, що інформаційне право активно використовує основні положення теорії держави і права, взаємодіє з такими галузями, як конституційне право, адміністративне, фінансове, кримінальне право, цивільне, трудове право, судоустрій, міжнародне публічне і приватне право.

Найбільш тісно інформаційне право взаємодіє з конституційним правом. Являючись ведучою галуззю права, конституційне право закріплює основні права і свободи особи, у том числі – й інформаційні права і свободи (права і свободи в інформаційній сфері).

Суттєвий зв’язок простежується з цивільним правом, перш за все, при регулюванні майнових відносин і особистих немайнових відносин щодо інформації і інформаційних об’єктів в інформаційній сфері.

Інформаційне право також активно використовує методи адміністративного права, в першу чергу – при регулюванні відносин, що виникають при здійсненні органами державної влади і місцевого самоврядування обов’язків у галузі масової інформації, з формування інформаційних ресурсів і видачу інформації з них широкому колу споживачів.

З іншого боку, інформаційно-правові норми проникають практично у всі галузі права при регулюванні ними відносин, що виникають при створенні, перетворенні і споживанні інформації. Це пояснюється тим, що інформація є невід’ємною складовою частиною діяльності людини, а тому правові відносини із створення, перетворення і споживання інформації у будь-яких галузях діяльності підпадають під закономірності правового регулювання інформаційного права.

При дослідженні інформаційного права застосовуються головним чином методи правової науки, які використовуються в конкретних юридичних науках і складають їх методологічну основу:

- формально-догматичний метод, сутність якого полягає в юридичній обробці правового матеріалу, догми права. Цей метод включає такі процедури, як описання і аналіз інформаційно-правових норм і правовідносин, їх тлумачення, класифікацію і систематизацію явищ, понять, норм, правовідносин, актів, інститутів. Шляхом класифікації і систематизації розрізнені знання і уявлення про досліджуваний предмет приводяться у порядок. В результаті застосування формально-догматичного методу знання про інформаційне право систематизуються, отримують визначену, чітку форму представлення, зручну для запам’ятовування і подальшого вивчення;

- метод порівняльного правового дослідження заснований на зіставленні двох чи більше однотипних елементів інформаційного права (інститутів, норм, понять і т. п.) з елементами інших національних правових систем (американською, європейською і т.п.) з метою виявлення загальних і відмітних характеристик цих елементів. Таке порівняльне вивчення дозволяє отримати важливий матеріал для запозичення, класифікації і, у кінцевому рахунку, – удосконалення системи інформаційного права.

Для дослідження інформаційного права ефективно застосовуються і природничі науки, наприклад, інформатика, правова інформатика і правова кібернетика, семіотика і семантика.

Метод соціологічного дослідження може використовуватися для спостереження за діяльністю суб’єктів інформаційного права з метою оцінки ефективності практики застосування норм і приписань інформаційного права у конкретних умовах.

Порівняльно-історичний метод заснований на аналізі історії формування і розвитку інформаційного права, його понятійного апарату, окремих інститутів. Цей метод може активно використовуватися для дослідження окремих частин і елементів інформаційного права.

Методи алгоритмізації і моделювання активно використовуються для дослідження системи інформаційного права, описання структур і елементів цієї системи, для описання поводження суб’єктів інформаційних правовідносин. Застосування цих методів дозволяє представляти структури і елементи інформаційного права, інформаційні процеси у зручному для вивчення вигляді.

Метод системного підходу може застосовуватися на всіх стадіях вивчення інформаційного права, його елементів і частин як універсальний комплексний метод, заснований на повному дослідженні всіх способів і варіантів вирішення задачі, а також наслідків використання методів і способів вирішення задачі дослідження.

Інформаційне право регулює відносини, пов’язані з інформацією, інформаційними технологіями, інформаційною безпекою. Для якісного регулювання інформаційних відносин необхідно дослідити юридичні властивості та особливості цих об’єктів. Найбільш доцільно вивчати їх методами правової інформатики і правової кібернетики.

Аналіз правового регулювання інформаційних відносин в Україні та у міжнародній практиці дозволяє доктринально визначити ряд основоположних методологічних, принципових положень інформаційного права:

- основний об’єкт регулювання – суспільні інформаційні відносини;

- основний предмет суспільних відносин - інформація (відомості, дані, знання, інформаційні ресурси, таємниця, інформаційні технології тощо);

- метод правового регулювання - системне комплексне застосування методів конституційного, цивільного, адміністративного, трудового та кримінального права (що визначає міжгалузевий характер публічно-правового регулювання) та застосування методів приватно-правового регулювання (на рівні правочинів, угод, звичаїв, традицій, норм суспільної моралі, професійної, ділової етики тощо).

Провідними функціями інформаційного права на основі загальних функцій права визначаються:

нормативна - визначення норм, правил поведінки суб’єктів інформаційних відносин (правового поля);

комунікативна - зазначення в окремих статтях посилань на чинні законодавчі акти, або необхідність в яких може виникнути, системоутворюючими різних міжгалузевих інститутів права;

регулятивна - визначення прав та обов’язків, зобов’язань суб’єктів щодо регулювання суспільних інформаційних відносин;

охоронна - визначення гарантій та меж правомірної поведінки суб’єктів, які здійснюють заходи щодо недопущення та профілактики правопорушень, а також контроль за дотриманням правомірної поведінки;

захисна - визначення правових умов, процедур та суб’єктів, які здійснюють захист від вчинених правопорушень (поведінки, за якою діяння утворюють делікти), та відповідальності за них згідно з нормами цивільного, адміністративного, трудового, кримінального права;

інтегративна - системне поєднання комплексу визначених юридичних норм, які регулюють інформаційні відносини в Україні у різних підсистемах права (щодо інформаційного права - воно є з’єднувальною ланкою між провідними традиційними галузями права, застосування їх методів у сфері інформаційних відносин).

За природою правового походження, як міжгалузевий комплексний інститут національного права України інформаційне право має приватно-правову і публічно-правову природу. Тобто норми інформаційного права формуються як на публічному (державному), так і на приватному рівнях суспільних відносин.

Домінуючою методологією формування інформаційного права повинна стати доктрина сучасного вітчизняного конституційного права (основа - Конституція України) та найкращих здобутків міжнародного права щодо верховенства прав людини у сфері суспільних інформаційних відносин.

Доктринально визнається багатооб’єктність юридичних норм щодо застосування законодавства в правовій кваліфікації суспільних інформаційних відносин, природна єдність усіх умовно визначених галузей права.

Визначення статусу інформаційного права як міжгалузевого комплексного інституту права породжує питання визначення статусу і співвідношення його з іншими інститутами права, предметом яких є суспільні відносини щодо інформації (твір, винахід, корисна модель, масова інформація, архіви, бібліотеки тощо). Концептуально пропонується визначитися, що інші інститути права агрегуються з інформаційним правом. Окремі з них за певних умов мають статус міжгалузевих субінститутів. До таких можна віднести: авторське право, винахідницьке право, раціоналізаторське право та інші, що утворюють систему права інтелектуальної власності; право щодо засобів масової інформації: преса, радіо, телебачення, Інтернет тощо.

Тобто через предмет суспільних відносин (інформацію) інформаційне право має зв’язок з іншими міжгалузевими інститутами права: авторським правом, правом інтелектуальної власності, винахідницьким правом, рекламним правом тощо.

Інформаційне право утворює з ними складну, велику, агреговану гипер-систему права третього порядку. Тобто, відповідно до теорії гіперсистем права інформаційне право базується на засадах правових систем другого порядку, якими є п’ять галузей права: конституційне, адміністративне, цивільне, трудове, кримінальне. У своїй єдності вони утворюють систему першого порядку - право України.

Питання 3.

Інформаційне право як галузь системи права являє собою сукупність правових норм, які регулюють діяльність суб’єктів права в інформаційній сфері (інформаційну діяльність). Всередині галузі інформаційного права ці норми групуються у підгалузі і правові інститути.

Система інформаційного права існує об’єктивно, тому що відображає реальні суспільні відносини, що є предметом цієї галузі. Ця система отримує вираження в інформаційному законодавстві, в науці інформаційного права і у навчальному процесі.

Структурно система інформаційного права поділяється на дві частини – загальну і особливу.

У загальній частині інформаційного права зосереджені норми, які встановлюють основні поняття, загальні принципи, правові форми і методи правового регулювання діяльності в інформаційній сфері (інформаційній діяльності). Викладається зміст предмета і метода правового регулювання інформаційних відносин, дається характеристика джерела інформаційного права. Дається характеристика системно-утворюючих начал інформаційного права, правове регулювання відносин при здійсненні права на пошук, отримання і використання інформації; при самостійному обігу інформації; при обігу документованої інформації; при встановленні правового режиму інформаційних технологій і засобів їх забезпечення, а також інформаційної безпеки. Формулюються правові проблеми Інтернет як віртуальної інформаційної сфери.

Особлива частина включає в себе окремі інститути інформаційного права, в яких згруповані близькі за смисловим змістом інформаційні правові норми. Це дві групи інститутів. Інститути, що містять норми, які регулюють суспільні відносини з приводу обігу відкритої, загальнодоступної інформації (інститут інтелектуальної власності стосовно до інформаційних об’єктів, інститут масової інформації, інститути бібліотечної і архівної справи), і інститути інформації обмеженого доступу (інститути державної і комерційної таємниці, інститут персональних даних). Набір таких інститутів не виключає їх доповнення новими інститутами (банківської, службової таємниці та ін.).

Інформаційне право як наука вивчає наукові проблеми формування і розвитку системи інформаційного права за такими основними напрямами:

- вивчення понятійного апарату інформаційного права, основних термінів і їх дефініцій;

- дослідження особливостей і характеристик інформаційного права як нової комплексної галузі права;

- дослідження структури і складу інформаційного права як комплексної галузі права, вивчення її взаємозв’язків з іншими галузями права;

- дослідження інформаційно-правових норм, особливостей їх побудови, оцінка їх повноти і якості оформлення;

- вивчення інформаційних правовідносин як відносин особливого роду, дослідження особливостей поведінки суб’єктів інформаційних правовідносин, прав, обов’язків і відповідальності осіб – учасників інформаційних правовідносин;

- вивчення особливостей і юридичних властивостей інформаційних об’єктів;

- дослідження і розробка принципів інформаційного права, особливостей застосування методів правового регулювання інформаційних відносин;

- вивчення джерел інформаційного права - інформаційного законодавства, судових рішень, інших правових актів;

- систематизація і кодифікація інформаційно-правових норм;

- розробка теоретичних основ і способів формування інформаційного кодексу як основного кодифікованого акту інформаційного права;

- дослідження практики застосування і методів підвищення ефективності норм інформаційного права.

Інформаційне право як система норм, що регулюють відносини в інформаційній сфері, має на меті дослідження інформаційної сфери як сфери правового регулювання суспільних відносин, виявлення об’єктів і суб’єктів інформаційних правовідносин, підготовку проектів нормативних правових актів у галузі дії інформаційного права, оцінку ефективності проектів цих актів з використанням інформаційних технологій.

Питання 4 .

Перша інформаційна революція пов’язується з винаходом писемності. Наслідок першої інформаційної революції – з’явилася можливість фіксувати знання на матеріальному носії, тим самим відчужувати їх від виробника і передавати від покоління до покоління.

Друга інформаційна революція (середина XV ст.) викликана винаходом друкарства. Наслідок другої інформаційної революції – з’явилась можливість тиражування й активного розповсюдження інформації, зросла доступність до джерел знань. Ця революція радикально змінила суспільство, створила додаткові можливості залучення до культурних цінностей значних слоїв населення.

Третя інформаційна революція (кінець XIX ст.) обумовлена винаходом електрики, завдяки якій з’явились телеграф, телефон, радіо, які дозволяли оперативно передавати і накопичувати інформацію у значних обсягах. Наслідок цієї революції – підвищення ступеню розповсюджуваності інформації, підвищення інформаційного “охоплення” населення засобами масової інформації, що сприяло розповсюдженню повідомлень, знань на великих територіях з метою забезпечення ними громадян. Завдяки цьому суттєво зросла роль інформації як засобу впливу на розвиток суспільства і держави, з’явилась можливість оперативного спілкування людей.

Четверта інформаційна революція (середина XX ст.) пов’язана з винаходом обчислювальної техніки та появою персонального комп’ютера, створенням мереж зв’язку і телекомунікацій. Наслідок четвертої інформаційної революції – створення засобів накопичення, зберігання, обробки і передачі інформації в електронній формі. Зросли оперативність, швидкість створення і обробки інформації, у пам’яті комп’ютера почали накопичуватися практично необмежені обсяги інформації, підвищилась швидкість передачі, пошуку і отримання інформації.

Сьогодні ми переживаємо п’яту інформаційну революцію, пов’язану з формуванням і розвитком транскордонних глобальних інформаційно-телекомунікаційних мереж. Вони охоплюють всі країни і континенти, з’являються практично у кожному домі, можуть одночасно впливати як на кожну людину окремо, так і на величезні маси людей. Як результат – можливість передачі будь-яких обсягів інформації в режимі реального часу на будь-які відстані, створення програмного та технічного забезпечення для підтримки сучасного рівня виробництва, передачі і розповсюдження інформації, її пошуку і отримання, тобто для забезпечення обігу інформації. Приклад і результат п’ятої революції – Інтернет. Наслідок п’ятої інформаційної революції – інтеграція у єдиному інформаційному просторі інформаційних ресурсів, засобів зв’язку і телекомунікацій, тобто створення інформаційної інфраструктури, яка забезпечує активну життєдіяльність суспільства, держави, окремих юридичних і фізичних осіб.

Отже, інформація з давніх часів була не тільки засобом пізнання оточуючого середовища, спілкування, освіти, виховання, а й сприяла забезпеченню розвитку суспільства, його наукового та технічного рівня. Така важлива роль інформації обумовила багаторічні намагання провідних науковців розробити єдину загальновизнану дефініцію поняття “інформація”. Проте й до сьогодні, як свідчать наведені вище точки зору, не існує єдиного, загальновизнаного визначення поняття “інформація”.

В юридичній літературі поняття “інформація” вживалося доволі часто, проте його зміст не аналізувався. Сьогодні ні у кого не викликає сумніву твердження, що інформація – це один з основних термінів сучасної юридичної науки. Тому і тут ми зустрічаємо спроби надати визначення поняття “інформація”. Найбільш активними у цьому напрямку були криміналісти та процесуалісти.

А.Р. Бєлкін з метою визначення інформації поділяє останню на інформацію про подію та інформацію з події. Під першою він розуміє міру зв’язку події з наступними змінами у навколишньому середовищі, під другою – з подальшими змінами.

Д.І. Бєдняков під інформацією розуміє відомості, знання про об’єктивну реальність, інакше кажучи, образно-знакову та образно-понятійну модель всесвіту.

Незважаючи на широке використання терміну інформація у юридичній літературі та на практиці, єдиного погляду на його тлумачення не існує й досі, і він вживається у різних словосполученнях. Так у В.О. Образцова знаходимо “інформація”, “криміналістично значуща інформація”, “інформація (фактичні дані)”, “доказова інформація”, “орієнтовна інформація”.

М.С. Полєвой вживав словосполучення “криміналістично значуща інформація”, яке у цілях однозначності ввів у своїх працях Р.С. Бєлкін.

У П.Д. Біленчука, В.В. Головача та М.В. Салтевського знаходимо термін “доказова інформація”.

Д.І. Бєдняков виділяє процесуальну та непроцесуальну інформацію, а у В.М. Тертишника зустрічаємо словосполучення “фактичні дані (достовірна інформація)”.

У ст. 1 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” знаходимо, що завданням оперативно-розшукової діяльності є пошук і фіксація фактичних даних про протиправні діяння, а також отримання інформації в інтересах безпеки громадян і держави.

Інформація як об’єкт правовідносин повинна бути конкретизована, організована певним чином, класифікована за видами і підготовлена для здійснення з нею дій, регульованих нормами права.

Тому у статті 1 Закону України “Про інформацію” виписана загальна дефініція категорії “інформація” – як будь-які дані або відомості на матеріальних носіях та можуть бути представлені у електронному вигляді. Тобто інформація є специфічним об’єктом інформаційних відносин, а значить і правових відносин, які виникають при цьому.

Інформації будь-якого виду і призначення, яка створюється, використовується чи розповсюджується в правовій системі, притаманні деякі властивості, що тягнуть за собою певні юридичні наслідки при обігу інформації. Ці юридичні властивості закріплюються у нормах права і реалізуються в інформаційних правовідносинах, в особливостях поведінки суб’єктів, у їх правах, обов’язках і відповідальності за фактами поведінки.

Дослідження інформаційних процесів, правових норм, що регулюють відносини, які виникають у цих процесах, дозволили в юридичній літературі виділити такі юридичнівластивості інформації:

1. Властивість фізичної невідчужуваності інформації, яка заснована на тому, що знання не відчужувані від людини, їх носія. Тому, при передачі інформації від одної особи до іншої і юридичного закріплення цього факту процедура відчуження інформації повинна замінятися передачею прав на її використання і передаватися разом з цими правами.

2. Властивість відокремленості інформації. Для включення в обіг інформація завжди упредметнюється у вигляді символів, знаків, тому відокремлюється від її виробника (творця) і існує окремо і незалежно від нього. Це підтверджує факт оборотоздатності інформації як самостійного окремого об’єкта правовідносин, в результаті чого з’являється можливість передачі інформації у такій формі від одного суб’єкта до іншого.

3. Властивість інформаційної речі (інформаційного об’єкта). Ця властивість виникає в силу того, що інформація передається і розповсюджується тільки на матеріальному носії чи за допомогою матеріального носія і проявляється як “двоєдність” інформації (її змісту) і носія, на якому ця інформація (зміст) закріплена. Ця властивість дозволяє поширити на інформаційну річ (об’єкт) спільну і взаємозалежну дію двох інститутів - інституту авторського права і інституту речової власності.

4. Властивість тиражованості (розповсюдженості) інформації. Інформація може тиражуватися і розповсюджуватися у необмеженій кількості екземплярів без зміни її змісту. Одна й та ж сама інформація (зміст) може належати одночасно необмеженому колу осіб (необмежене коло осіб може знати зміст цієї інформації). Тому необхідно юридично закріплювати обсяг прав з використання інформації (її змісту) особами, які мають таку інформацію (володіють знаннями про зміст інформації).

5. Властивість організаційної форми. Інформація, що знаходиться в обігу, як правило, представляється у документованому вигляді, тобто у формі документа. Це можуть бути оригінал документа, його копія, масив документів на паперовому або електронному носії (банк чи база даних) також у вигляді оригінала чи копії, бібліотека, фонд документів, архів і т.п. Така властивість дає можливість юридично закріплювати факт “приналежності” документа конкретній особі, наприклад, закріпивши його відповідним підписом у традиційному чи у електронному вигляді (за допомогою ЕЦП). Ця властивість дозволяє також відносити до інформаційних речей (інформаційних об’єктів) як окремі документи, так і складні організаційні інформаційні структури.

6. Властивість екземплярності інформації. Ця властивість полягає у тому, що інформація розповсюджується, як правило, не сама по собі, а на матеріальному носії, унаслідок чого можливий облік екземплярів інформації через облік носіїв, що містять інформацію. Поняття екземплярності дає можливість враховувати документовану інформацію і тем самим зв’язувати змістовну сторону інформації з її “речовим” обрамленням, тобто з відображенням на носії, вводити поняття врахованої копії документа, а звідси і механізму реєстрації інформації, особливо враховувати обіг оригіналів документів. Ця властивість сьогодні реалізується при обігу інформації обмеженого доступу.

Сучасне суспільство є свідком суттєвого підвищення ролі і місця інформації у житті особи, суспільства, держави, впливу інформації на їх розвиток. Впровадження та використання сучасних інформаційних технологій впливає не тільки на матеріальне, а й на духовне життя людства, перетворює життя особи, суспільства, держави. Завдяки цьому процесу, цивілізація в цілому і кожний із нас знаходиться у стадії формування суспільства нового типу – інформаційного суспільства.

Початок формування інформаційного суспільства відноситься до другої половини ХХ століття. Його концепція розроблена в працях західних науковців О. Шпенглера, К. Кларка, Ф. Полака, Д. Белла, О. Тофлера та ін. Серед радянських вчених можна відмітити В.М. Глушкова, О.І. Ракітова, К.К. Коліна, М.М. Моісеєва. Вперше ідея інформаційного суспільства була сформульована в Японії на початку 70-х років ХХ століття. Винахід самого терміну “інформаційне суспільство” приписується професору Токійського технологічного інституту Ю. Хаяші.

Загальні визначення інформаційного суспільства були розроблені у звітах до японського уряду, які підготувало агентство економічного планування, інституту розробки та використання комп’ютерів і рада із структури промисловості. У цих звітах інформаційне суспільство – це суспільство, в якому процес комп’ютеризації дає людям доступ до надійних джерел інформації, позбавляє їх рутинної роботи, забезпечує високий рівень автоматизації виробництва.

Відповідно до визначення, поданого у 1993 році Комісією Європейського Союзу, інформаційне суспільство – це суспільство, в якому діяльність людей здійснюється на основі використання послуг, що надаються за допомогою інформаційних технологій та технологій зв’язку.

Інформаційне суспільство не є альтернативою капіталізму або соціалізму, як не має альтернативи індустріальне суспільство, в рамках якого існують різні суспільно-економічні системи. Проте, сукупність соціально-політичних та економічних відносин, а також світоглядних та філософських поглядів, які сформовані під їх впливом, в значній мірі впливають на швидкість переходу до нової стадії цивілізації. Фактично кінець ХХ століття став тією межею, перейшовши яку суспільство трансформувалося з індустріального в інформаційне суспільство.

Таким чином, остання (п’ята) інформаційна революція створила суспільство, в якому інформація і, особливо, знання як її найвища форма, займає особливе місце. Всі попередні інформаційні революції видозмінювали методи і засоби фіксації, розповсюдження та тиражування інформації. Це досягалось шляхом створення писемності, книгодрукування, телефону, телеграфу, радіо, телебачення тощо. Проте вони не торкалися процесу створення та змістовної переробки знань.

Інформаційне суспільство – особливе суспільство, не відоме історії. Воно має свої особливості і характеристики, серед яких І.Л. Бачило виділяє такі:

1) формування, паралельно традиційним ринкам, ринку інформаційних технологій.

Протягом останніх декілька десятків років ринок інформаційних технологій є одним з тих, що найбільш динамічно розвивається. Він приносить щорічно доходів біля 510 млрд. дол. У щорічних списках самих багатих людей світу найчастіше зустрічаються особи, які створили свої капітали у сфері засобів масової інформації та індустрії розваг;

2) переорієнтація економіки найбільш розвинутих в інформаційному відношенні держав.

Цей процес викликаний тим, що, у порівнянні з традиційною промисловістю, телевізійна, телекомунікаційна, комп’ютерна сфера швидше зростають, створюють нові робочі місця, домінують в економічному розвитку;

3) широке розповсюдження надійної комп’ютерної техніки, наявність потужної, розгалуженої та доступної мережі зв’язку, яка дозволяє передавати значні за обсягом повідомлення різного типу в режимі реального часу;

4) збільшення інформаційних ресурсів та послуг загального та індивідуального доступу;

5) наявність в суспільстві високої правової культури правової держави;

6) збільшення залежності функціонування державних інституцій від інформаційної інфраструктури;

7) формування єдиного світового інформаційного простору;

8) зберігання єдиного інформаційного простору держав;

9) забезпечення вимог інформаційної безпеки.

Рух до інформаційного суспільства – поступовий, тривалий у часі, але неминучий процес. Україна у цьому процесі значно відстає від розвинутих країн, проте це надає їй можливість на прикладі інших країн зрозуміти роль держави для цілеспрямованого формування засад інформаційного впливу.

До умов переміщення України на шляху до інформаційного суспільства можна віднести:

- впровадження високих технологій та конкурентного виробництва. Це означає, що розвиток інформаційної інфраструктури повинен бути порівняним з західним, що потребує збільшення капіталовкладень у інформаційні галузі економіки, науку, освіту, широке залучення іноземного капіталу, відповідна податкова підтримка держави тощо;

- збільшення сукупного доходу на душу населення, інформаційна прозорість для суспільства та громадян;

- незалежність засобів масової інформації, формування довіри населення до влади, економічної та соціальної політики держави;

- розвиток інформаційної підтримки освіти та науки;

- переорієнтація військового комплексу на створення і модернізацію засобів інформатики;

- поступова інтеграція інформаційного простору України у світовий інформаційний простір при збереженні національного інформаційного суверенітету.

Розвиток інформаційних технологій, створення інформаційного суспільства призвело до якісних змін не тільки у технічній, науковій сфері, а й у системі ознак держав. До них можна віднести:

- прозорість географічних і геополітичних кордонів держав у міжнародному інформаційному обміні;

- глобалізація інформаційних потоків та формування державою засобів і способів інформаційного обміну;

- розширення можливостей безпосереднього контакту між соціальними та політичними групами завдяки доступності комп’ютерних засобів і простоти роботи з ними;

- необхідність уніфікації національних інформаційних законодавств різних держав.

У часи загальної інформатизації та побудови інформаційного суспільства одною з суттєвих державоутворюючих ознак та обов’язковою умовою і характеристикою самого інформаційного суспільства є інформаційний простір.

І. Л. Бачило пропонує розуміти під єдиним інформаційним простором сукупність інформаційних ресурсів та інформаційної інфраструктури, яка дозволяє на основі загальних правил забезпечувати небезпечну інформаційну взаємодію держав, установ та громадян за умов їх рівних засад доступу до відкритих інформаційних ресурсів, а також максимально повне забезпечення їх інформаційних потреб на всій території держави за умов збереження інтересів на вхід у світовий інформаційний простір та збереження національного інформаційного суверенітету.

К.І. Беляков вважає, що сутність єдиного інформаційного простору можна повніше визначити через категорію єдиного інформаційно-правового простору, який являє собою систему організаційно та методично пов’язаних інформаційних ресурсів, які формуються державою та іншими учасниками інформаційних відносин.

Єдиний інформаційний простір є, з одного боку, необхідною ознакою успішного формування інформаційного суспільства, необхідною умовою входження у всесвітнє інформаційне суспільство, а з другого – виступає гарантом збереження інформаційного суверенітету держави.

Єдиний інформаційний простір характеризується:

- дією загальних правил для всіх суб’єктів інформаційної взаємодії у формуванні та розвитку єдиного інформаційного простору;

- забезпечення безпечної інформаційної взаємодії держав, установ та громадян;

- максимально повне задоволення їх інформаційних потреб;

- правова рівність на доступ суб’єктів інформаційних відносин до інформаційних ресурсів;

- збереження балансу інтересів на входження у світовий інформаційний простір та забезпечення національного суверенітету.

Дослідження інформації як об’єкту інформаційних правовідносин, визначення її ознак, юридичних властивостей дозволяє зробити висновок, що інформація сьогодні виступає у вигляді:

- товару;

- засобу, за допомогою якого здійснюється правове управління поведінкою суб’єктів;

- джерелом для прийняття рішень;

- джерелом отримання загальноосвітніх знань;

- засобом інформування суспільства;

- засобом звітності про діяльність юридичних та фізичних осіб;

- засобом реалізації прав і свобод особи.

В Законі України “Про інформацію” законодавець визначає основні види інформації, як об’єкту інформаційних правовідносин:

- статистична інформація;

- адміністративна інформація (дані);

- масова інформація;

- інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого, регіонального самоврядування;

- правова інформація;

- інформація про особу;

- інформація довідково-енциклопедичного характеру;

- соціологічна інформація.

Статистична інформація – це офіційна документована державна інформація, що дає кількісну характеристику подій та явищ, які відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя України. Система статистичної інформації, її джерела і режим визначаються Законом України “Про державну статистику” та Законом України ”Про інформацію”.

Адміністративна інформація (дані) – це офіційні документовані дані, що дають кількісну характеристику явищ та процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній, інших сферах життя і збираються, використовуються, поширюються та зберігаються органами державної влади (за винятком органів державної статистики), органами місцевого самоврядування, юридичними особами відповідно до законодавства з метою виконання адміністративних обов’язків та завдань, що належать до їх компетенції.

Масова інформація – це публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація. Види масової інформації, порядок створення та організації діяльності засобів масової інформації визначаються Законом України “Про інформацію” та законодавчими актами про ці засоби.

Інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого, регіонального самоврядування, згідно Закону України “Про інформацію” – це офіційна документована інформація, яка створюється в процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого і регіонального самоврядування. Основними джерелами цієї інформації є законодавчі акти України, інші акти, що приймаються Верховною Радою та її органами, акти Президента України, підзаконні нормативні акти, ненормативні акти державних органів, акти органів місцевого і регіонального самоврядування.

Правова інформація – це сукупність документованих або публічно проголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо.

Законодавець широко застосовує поняття “інформація” в нормативних правових актах у різних її видах. Масова інформація – “публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація” (Закон України “Про інформацію”), інформація про особу (персональні дані) - “сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу (Закон України “Про інформацію”), “твори у галузі науки, літератури і мистецтва” (Закон України “Про авторське право і суміжні права”), конфіденційна інформація – “відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов (Закон України “Про інформацію”), державна таємниця (далі також – секретна інформація) – “вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані Законом державною таємницею і підлягають охороні державою (Закон України “Про державну таємницю”), реклама – “спеціальна інформація про осіб чи продукцію, яка розповсюджується в будь-якій формі та в будь-який спосіб з метою прямого або опосередкованого одержання прибутку” (Закон України “Про рекламу”).

Поряд з видами інформації, законодавець також виділяє організаційні форми представлення інформації. Документована інформація (документ) – “матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації, зафіксованої на папері, магнітній, кіно-, фотоплівці, оптичному диску або іншому носієві” (закони України “Про інформацію”, “Про обов’язковий примірник документів”);база даних - “іменована сукупність даних, що відображає стан об’єктів та їх відношень у визначеній предметній області” (ст. 1 Закону України “Про Національну програму інформатизації”), інформаційний ресурс – сукупність документів у інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо) (ст. 1 Закону України “Про Національну програму інформатизації”); інформаційний продукт (продукція) – документована інформація, яка підготовлена і призначена для задоволення потреб користувачів; інформаційна послуга – дії суб’єктів щодо забезпечення споживачів інформаційними продуктами ( ст. 1 Закону України “Про Національну програму інформатизації”).

Отже, законодавець в рамках розвитку інформаційного законодавства здійснює на практиці конкретизацію видів і форм представлення інформації і інформаційних об’єктів при регулюванні конкретних інформаційних відносин.

В юридичній літературі також пропонуються декілька класифікацій інформації: за роллю, в якій вона виступає в правовій системі, і за ступенем доступу до неї.

За роллю в правовій системі інформація поділяється на правову і не правову.

Неправова інформація створюється не як результат правової діяльності, але використовується відповідно з приписами правових норм (наприклад, масова інформація).

Правова інформація створюється у результаті правотворчої, правозастосовної та правоохоронної діяльності. У свою чергу вона поділяється на нормативну правову та ненормативну правову інформацію.

Нормативна правова інформація створюється в порядку правотворчої діяльності і міститься в нормативних правових актах.

Ненормативна правова інформація створюється, як правило, у порядку правозастосовної і правоохоронної діяльності.

До ненормативної правової інформації відносяться:

1) загальна інформація про стан законності і правопорядку: заяви, що поступають в прокуратуру, Конституційний Суд, Верховний Суд та ін. про дотримання законності; судова, кримінальна і прокурорська статистика; інформація про дотримання прав і свобод людини; соціологічні дослідження про ефективність законодавчих та інших нормативних правових актів;

2) інформація про цивільно-правові відносини, договірні та інші зобов’язаннях (договори, угоди та інші документи);

3) інформація про адміністративну діяльність органів виконавчої влади і місцевого самоврядування з виконання нормативних директив;

4) інформація судів і судових органів (судові справи, судові рішення тощо);

5) інформація, пов’язана з розкриттям і розслідуванням злочинів:

- кримінологічна інформація - дані про злочинність і інші правопорушення;

- криміналістична інформація, що використовується при доказуванні факту злочину й ідентифікації особи чи групи осіб, які вчинили злочини;

- судово-експертна інформація, що використовується при проведенні судових експертиз для доказування факту злочину і провини обвинувачуваного;

- оперативно-розшукова інформація, що містить відомості, які відображають хід і результати оперативно-розшукових заходів з встановлення і розшуку осіб, які вчинили карні діяння, а також інші дані і матеріали.

За ступенем доступу інформація розділяється на відкриту і інформацію обмеженого доступу, розповсюдження якої можливо в умовах конфіденціальності чи секретності.

До відкритої інформації відноситься:

- інформація як об’єкт цивільних правовідносин - твори науки і літератури, інші форми, що відображають інформацію (карти, фотографії і т. п.), а також інформація в документах, які закріпляють авторські права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки (патенти, свідоцтва);

- масова інформація – інформація, що містить повідомлення інформаційного характеру, готується і розповсюджується ЗМІ і (чи) через Інтернет з метою інформування населення, в тому числі реклама діяльності фізичних і юридичних осіб, вироблених продуктів і наданих послугах, що пропонуються споживачам;

- офіційні документи – закони, судові рішення, інші тексти законодавчого, адміністративного і судового характеру, а також їх офіційні переклади. Ця інформація створюється в порядку законотворчої чи іншої правової діяльності;

- обов’язково надана документована інформація – обов’язкові контрольні екземпляри документів, інформація в облікових документах, дані документів, що надаються в органи статистики, податкова, реєстраційна та інша такого типу інформація. Така інформація створюється юридичними і фізичними особами в порядку обліку і звітності і направляється в обов’язковому порядку різним органам і організаціям відповідно до чинного законодавства.

Інформація обмеженого доступу:

- державна таємниця – захищені державою відомості, що створюються в умовах секретності відповідно до законодавства;

- комерційна таємниця (інформація, що складає комерційну таємницю) - науково-технічна, технологічна, комерційна, організаційна чи інша інформація, що використовується в економічній діяльності, включаючи ноу-хау. Режим захисту такої інформації встановлюється законом;

- інформація про громадян (персональні дані) створюється самими громадянами в їх повсякденній діяльності, в тому числі пов’язаної з реалізацією прав і свобод (права на труд, на житло, на відпочинок, медичне обслуговування, соціальне страхування, пенсійне забезпечення, на свободу слова та ін.) і виконанням обов’язків (наприклад, військового обов’язку) і надаються як відомості про себе (персональні дані) різним суб’єктам. Документованою інформацією тут є анкети, історії хвороби, декларації про прибутки, банківські записи і т.п.

Можна говорити і про інші підстави класифікації для досліджень інформації як об’єкта інформаційних правовідносин.

Питання 5.