КУРСОВА РОБОТА. Національний університет «Юридична академія

Національний університет «Юридична академія

України імені Ярослава Мудрого»

Інститут підготовки кадрів для органів прокуратури України

КУРСОВА РОБОТА

на тему: Відповідальність cуддів

Виконав: студент 1курсу,10групи

3 факультету

Якіменко В.М.

Перевірив: Назаров І.В.

м. Харків – 2012 рік

План

Вступ.

1.Природа та види відповідальності.

2.Вимоги щодо несумісності посади судді.

3. Дисциплінарна відповідальність суддів: підстави, процедура та правові наслідки.

4.Інші види відповідальності.

Висновок.

Список використаної літератури.

Вступ.

Актуальність теми. Відповідно до ст. 6 Конституції України третьою гілкою державної влади є судова, яка через створену систему судів (Конституційний Суд та суди загальної юрисдикції) поширює свою юрисдикцію на всі види правовідносин, що виникають в державі.

Суддя та залучені для здійснення правосуддя представники народу є носіями судової влади в Україні, які реально здійснюють правосуддя. Судді є посадовими особами судової влади, яких у конституційному порядку наділено повноваженнями здійснювати правосуддя й виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді і судах загальної юрисдикції.

Протягом тривалого часу наявність дисциплінарної відповідальності суддів (власне як і загалом адміністративної, або будь-якої іншої) викликає неоднозначні оцінки з боку вчених та суддівської спільноти, представників інших державних органів та громадських організацій, громадськості в цілому. Противники інституту дисциплінарної відповідальності суддів в якості аргументів зазначають небезпеку зниження гарантій недоторканості та незалежності суддів. Вважають, що за умов запровадження дисциплінарної відповідальності, кожен суддя так чи інакше залежатиме від голови суду, що є неприпустимим. З іншого боку, кожен суддя повинен мати бездоганну репутацію. Суддя ж з дисциплінарним стягненням –суддя з заплямованою репутацією. Тому це питання у межах визначення та закріплення статусу суддів потребує особливої уваги.

Дисциплінарна відповідальність є одним з видів юридичної відповідальності за вчинення правопорушення. У теорії права під правопорушенням розуміється суспільно небезпечне протиправне діяння, вчинення якого спричиняє настання юридичної відповідальності.

1.Природа та види відповідальності.

Поведінка людей у суспільстві реалізується у межах встановле­них правил, за порушення, невиконання та неналежне виконання яких настає соціальна відповідальність: моральна, політична, суспільна, організаційна, партійна тощо.

Одним із різновидів соціальної відповідальності є юридична відповідальність. Найбільш суттєві риси та ознаки, які притаманні соці­альній відповідальності, властиві і юридичній відповідальності, адже вона здійснюється у суспільстві, забезпечує громадський порядок, га­рантує захист суспільних інтересів та передбачає наявність суспільних суб'єктів. Тобто, юридична відповідальність — це соціальна відпові­дальність, регламентована правовими нормами.

Юридична відповідальність установлюється компетентними ор­ганами держави і пов'язана із здійсненням державного примусу. Вона застосовується лише до тих осіб, які вчинили правопорушення, тобто порушили встановлені нормами права правила поведінки. Юридична відповідальність відображає реакцію суспільства, держави на вчинене правопорушення і застосуванні до правопорушника наступних заходів державного примусу:

особистого характеру (наприклад, позбавлення волі, виправні роботи);

майнового характеру (наприклад, конфіскація майна, штраф);

організаційного характеру (наприклад, накладення стягнення, звільнення з роботи).

По суті, державний примус виступає змістом юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність — це передбачений чинним за­конодавством обов'язок правопорушника зазнати примусового позбавлення певних благ (особистого, майнового або організацій­ного характеру) за вчинене правопорушення.

Юридична відповідальність характеризується певними оз­наками:

1) настає лише за вчинене правопорушення (дія чи бездіяль­ність) у разі встановлення складу правопорушення. Не може бу­ти підставою юридичної відповідальності думки, наміри, пере­конання, почуття, погляди, соціальні або особисті властивості особи, а також діяння хоча зовні і схожі з правопорушенням, але які не є такими в силу своєї суспільної значимості (наприклад, необхідна оборона, крайня необхідність, професійний ризик); 2) спирається на державний примус, який є специфічним впли­вом компетентних державних органів та уповноважених осіб на поведінку людей у визначених законом формах. При цьому не­обхідно відзначити, що державний примус є більш широким по­няттям, ніж юридична відповідальність, оскільки він може здій­снюватися різними способами, які не пов'язані з відповідаль­ністю (наприклад, митний огляд багажу, стягнення аліментів);

3) виражається у настанні негативних юридичних наслідків для правопорушника, що мають особистий, майновий або організа­ційний характер, тобто виникає додатковий обов'язок зазнати певних втрат відповідно до санкції правової норми та рішення правозастосовного органу держави;

4) здійснюється компетентним державним органом відповідно до закону, тобто встановлюються санкцією правової норми вид і міра юридичної відповідальності, які можуть бути застосовані до правопорушника;

5) здійснюється у ході правозастосовної діяльності з обов'яз­ковим дотриманням певного процедурнопроцесуального порядку і форм, встановлених законом. Поза встановленої про­цесуальної форми юридична відповідальність неможлива;

6) пов'язана з осудом суспільством і державою поведінки право­порушника, тобто відносно особи, що вчинила правопорушення, компетентний державний орган приймає відповідний правозастосовний акт. Одночасно особа, порушуючи норму права, порушує і відповідну норму моралі. Тому поряд із юридичною відповідаль­ністю перед державою вона несе і етичну відповідальність перед суспільством, яка виражається у суспільному осуді.

Залежно від того, до якої галузі законодавства належить правова норма, що порушена та який вид правопорушення вчинено розрізня­ють і види юридичної відповідальності:

1) конституційна відповідальність полягає у застосуванні до державних органів, органів місцевого самоврядування, посадо­вих осіб, об'єднання громадян, окремих громадян за порушення норм Конституції наступних санкцій:

-відсторонення від посади вищих посадових осіб держави;

-відставка посадових осіб чи всього органу;

-дострокове припинення повноважень державних органів чи посадових осіб;

-визнання неконституційними нормативноправових актів чи окремих їх частин;

-призупинення дії актів виконавчих органів влади;

-позбавлення громадянства тощо.

Особливістю конституційної відповідальності є те, що вона мо­же застосовуватися за умов, коли норми права взагалі не порушують­ся. У цих випадках відповідальність пов'язується з тими діями, що розцінюються як негативні в політичному плані (наприклад, колекти­вна відповідальність Кабінету Міністрів України перед Верховною Радою України. Притягнення уряду до відповідальності має не юри­дичний, а політичний характер).

Таким чином, конституційна відповідальність має юридичний та політичний характер; настає як у випадку вчинення правопорушення, так і при невиконанні обов'язку; є засобом охорони та захисту Конституції;

2) кримінальна відповідальність полягає у застосуванні до вин­ної осудної фізичної особи, яка вчинила злочин, заходів держав­ного осуду у вигляді позбавлення або обмеження особистого, майнового або іншого характеру (покарання). Кримінальний ко­декс України закріплює вичерпний перелік діянь, що визнаються злочинами, та види покарань, а кримінальнопроцесуальний ко­декс — регламентує порядок притягнення до кримінальної від­повідальності. Повноваженнями притягнення до юридичної від­повідальності в Україні наділений тільки суд. Особливостями цього виду відповідальності є стан судимості пі­сля відбування покарання. Покарання відрізняється від інших приму­сових засобів тим, що виступає як реалізація кримінальноправових відносин між злочинцем і державою.

Таким чином, кримінальна відповідальність — це найбільш су­ворий вид юридичної відповідальності, що призначається тільки су­дом у межах матеріального та процесуального закону;

3) адміністративна відповідальність полягає у застосуванні до винних фізичних, юридичних чи посадових осіб адміністратив­них стягнень за вчинення адміністративного порушення. Засто­совується судом, органами державного управління, державними комісіями, інспекціями, посадовими особами до осіб, які не під­порядковані їм по службі. Адміністративна відповідальність не тягне за собою стану судимості;

4) цивільна відповідальність полягає у застосуванні до фізичних чи юридичних осіб цивільноправових стягнень за порушення договірних зобов'язань, заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також порушення особистих майнових прав. Таким чи­ном, цивільна відповідальність є засобом відновлення та компе­нсації договірних та позадоговірних зобов'язань, що полягає у відшкодуванні правопорушником майнової шкоди та поновленні порушених прав;

5) дисциплінарна відповідальність полягає у застосуванні адмі­ністрацією підприємства, установи, організації заходів дисцип­лінарного впливу на працівника за вчинення ним дисциплінар­ного проступка. Дисциплінарна відповідальність може застосо­вуватися:

відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку;

у порядку підлеглості;

відповідно до спеціальних законів, дисциплінарних статутів і положень, що визначають особливості правового статусу окремих груп працівників (державні службовці, судді, співро­бітники органів внутрішніх справ тощо).

Дисциплінарна відповідальність реалізується винятково у межах службового підпорядкування.

Якщо внаслідок порушення покладених на працівника трудових обов'язків завдано майнову шкоду, то до нього застосовується також матеріальна відповідальність, що полягає в обов'язку повністю або частково відшкодувати завдану шкоду. Матеріальна відповідальність має двосторонній характер, оскільки і працівник, і роботодавець мо­жуть виступати суб'єктами такої відповідальності.

2.Вимоги щодо несумісності посади судді.

У ч. 1 ст. 127 Конституції України встановлена заборона на одночасне зайняття посади судді зі здійсненням інших видів діяльності. Зокрема вказано, що професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Однак на практиці діяльність конституційного органу, відповідального за формування професійного суддівського корпусу, щодо реалізації зазначеного повноваження ускладнена відсутністю спеціальних теоретико-прикладних розробок і досліджень правового інституту несумісності посади судді зі здійсненням інших видів діяльності.
Цей інститут не був предметом спеціальних наукових досліджень. Вчені-юристи зважали на нього, як правило, при розгляді питань правового статусу судді. Його зміст та природа при цьому не розкривалися. Так, Р.О. Куйбіда, аналізуючи проблеми несумісності посади судді зі здійсненням іншої діяльності, визначає лише досліджуване конституційно-правове положення самостійною підставою для припинення повноважень судді ^.
Встановлення у національному законодавстві вимоги несумісності посади судді зі здійсненням інших видів діяльності, на наш погляд, зумовлено впровадженням в Україні основоположного принципу існування демократичної правової держави — поділу державної влади. Такий імператив є важливим організаційно-правовим засобом забезпечення незалежності та неупередженості органів судової влади, недопущення стороннього адміністративного впливу на суддів.
Ідея поділу державної влади (розмежування діяльності з виконання певних державних функцій) виникла із появою держави як загальносуспільного політичного утворення і з тих пір розглядається громадськістю як інструмент запобігання концентрації владних повноважень у руках одного органу чи посадової особи, недопущення зловживань ними. Реалізована ця ідея була у період переходу від абсолютних монархій до республіканської форми правління (в XVIII—XIX ст.), коли у нового прошарку населення (буржуазії) виникла необхідність створення правового механізму гарантування своїх прав.
Принцип несумісності посад є різновидом опрацьованих в теорії конституціоналізму і втілюваних у законодавстві публічно-правових обмежень для суб’єктів владних повноважень, встановлення яких зумовлене потребою забезпечити ефективне і незалежне виконання ними відповідних державних функцій ⁶. Його дія поширюється не тільки на суддів, а й на народних депутатів, Президента України, членів Кабінету Міністрів, посадових осіб центральних та місцевих органів виконавчої влади (ч. 2 ст. 78, ч. 4 ст. 103, ч. 1 ст. 120 Конституції).
Аналіз міжнародного досвіду підтверджує, що вимога несумісності посади державного службовця зі здійсненням інших видів діяльності у зарубіжних країнах є загальновідомою. Дія цього принципу поступово поширюється на всі структурні ланки апарату публічної влади. Так, в Іспанії у 1984 р. був прийнятий спеціальний Закон «Про несумісність посад», дія якого поширюється на службовців усіх державних установ, у тому числі суддів. Ним передбачено перебування особи лише на одній посаді в державному секторі, а на іншій допускається тільки у двох сферах діяльності — педагогічній та охороні здоров’я ⁸.
Уперше на законодавчому рівні положення щодо несумісності посад було запроваджено в Конституції США 1787 р. В ній була встановлена заборона одній особі одночасно обіймати місце у парламенті й посаду в уряді чи бути суддею. На сьогодні вимога несумісності посади судді з іншими оплачуваними посадами та зайняттям діяльністю, що має на меті отримання прибутку, передбачається законодавством майже всіх демократичних країн ⁹. Щодо питання про заборону суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, обіймати інші оплачувані посади чи виконувати іншу оплачувану роботу на приватних підприємствах або у громадських організаціях, слід зазначити, що ця вимога спрямована на недопущення залежності суддів від цих структур при вирішенні спорів за їх участю чи у їх інтересах, забезпечення незалежності судді в організаційно-дисциплінарному плані, на зосередження уваги носіїв судової влади на всебічному, повному, об’єктивному та якісному розгляді кримінальних, цивільних, адміністративних та інших категорій справ.
Таким чином, запровадження в законодавстві України вимоги про несумісність посади судді з іншою діяльністю пов’язане з вирішенням проблеми незалежності органів правосуддя, яка зобов’язує їх приймати рішення неупереджено, на основі фактів і у відповідності із законом, без будь-яких прямих чи опосередкованих обмежень, неправомірних впливів, тиску, погроз і перешкод, від кого б вони не йшли і чим би не мотивувалися (п. 2 Основних принципів незалежності судових органів, що прийняті на VІІ Конгресі ООН з профілактики злочинності і поводження з правопорушниками (Мілан, 26 серпня 6 вересня 1985 р.) та схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 р.).
Отже, вимогу несумісності посади судді зі здійсненням інших видів діяльності необхідно розглядати і як правову гарантію для громадян України, інших суб’єктів приватного права, на об’єктивний і неупереджений судовий розгляд їх звернень про захист порушених прав, охоронюваних законом інтересів, вирішення правових суперечок.
Порушення суддею вимоги про несумісність посади з іншою діяльністю дискредитує авторитет органів судової влади, свідчить про його неповагу до законів України, а тому є підставою для дострокового припинення виконання ним повноважень щодо здійснення правосуддя. Неурегульованим законодавчо на сьогодні залишається питання про припинення виконання повноважень судді на час обрання його народним депутатом України, а також не виписані процедури участі судді у виборчому процесі, оскільки суддя, як і будь-який інший громадянин України, не може бути позбавлений права бути обраним до законодавчого органу державної влади та органів місцевого самоврядування.
У передбаченій для судді можливості поєднувати свою посаду зі здійсненням викладацької, наукової та творчої діяльності, слід зазначити, що таке право встановлено з огляду на те, що у цих сферах суспільного життя не здійснюються державно-управлінські функції, а відбувається розвиток його особистісних і професійних якостей, підвищується кваліфікація, передається досвід іншим працівникам судової системи, що у результаті підвищує ефективність правосудд я вдержаві.
Таким чином, встановлення в законодавстві України вимоги щодо несумісності посади судді зі здійсненням іншої діяльності зумовлені: 1) публічно-правовими інтересами забезпечення розподілу державно-владних повноважень між посадовими особами органів законодавчої, виконавчої та судової влади, досягнення незалежності суддів; 2) потребами гарантування для громадян та юридичних осіб неупередженого.
Інститут несумісності в судовій сфері має публічно-правову природу і стосується також статусу судді. Він існує не тільки у вітчизняній правовій системі, а й інших країнах, побудованих на демократичних засадах. Його вимоги поширюються й на суддів міжнародних судових інституцій. Заборона сумісності посад в Україні стосується не тільки суддів як носіїв судової влади, а й парламентаріїв, посадових осіб органів виконавчої влади, прокурорів.

3. Дисциплінарна відповідальність суддів: підстави, процедура та правові наслідки.

Судді як носії судової влади при здійсненні правосуддя є незалежними від будь якого впливу, нікому не підзвітні і підпорядковуються лише закону. Держава охороняє самостійність і незалежність суддів, встановлюючи спеціальні гарантії, які стосуються не тільки особливого порядку призначення і обрання суддів, а й притягнення їх до відповідальності та звільнення з посади.

Особливість статусу суддів має суттєвий вплив на визначення підстав виникнення дисциплінарної відповідальності суддів, кола суб'єктів, які можуть ініціювати питання про дисциплінарну відповідальність суддів, органів, що правомочні вирішувати питання про дисциплінарну відповідальність суддів.

Підстави дисциплінарної відповідальності суддів визначені у пункті 5 частини 4 статті 125 Конституції України, згідно якої суддя звільняється з посади органом, що його обрав (Верховна Рада України), або призначив (Президент України), у разі порушення суддею присяги, а також статтею 83 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, а саме:

1. істотні порушення норм процесуального права при здійсненні правосуддя, пов'язані, зокрема, з відмовою у доступі особи до правосуддя з підстав, не передбачених законом, порушення вимог щодо автоматичного розподілу та реєстрації справ у суді, правил підсудності та підвідомчості справ, необґрунтованого вжиття заходів забезпечення позову, безпідставне надання терміну для усунення строків позовної заяви та її повернення;

2. невжиття суддею заходів щодо розгляду заяви, скарги чи справи протягом строку, встановленого Законом;

3. порушення вимог щодо неупередженого розгляду справи, зокрема щодо відводу чи самовідводу;

4. систематичне або грубе одноразове порушення правил суддівської етики, що підриває авторитет правосуддя. Поведінка судді розглядається на службі в суді і за ним. Щодо поведінки судді в суді, то підставами для притягнення до дисциплінарної відповідальності може бути:

o порушення обов'язків безсторонності (несамоусунення від слухання справи, коли виникає конфлікт інтересів);

o порушення обов'язків добропристойності в стосунках із сторонами, їх представниками, свідками, колегами, (наприклад втручання в роботу іншого судді);

o порушення закону в зв'язку із кричущою недбалістю або невисловлення своєї думки в письмовій формі, коли цього вимагає закон або висловлення своєї думки без наведення фактів, які змусили суддю ухвалити таке рішення;

o неодноразові або необґрунтовані затримки в ухваленні рішення або здійснення інших дій, які стосуються виконання судових функцій, будь-яке інше нехтування своїми обов'язками;

o участь у діяльності, несумісній з обов'язками судді, передоручення виконання своєї роботи іншій особі, позапроцесуальне внесення змін і доповнень у судові рішення, будь-яка інша поведінка, яка компрометує безсторонність або добропристойність судової системи.

Що стосується поведінки суддів поза судом, то до цього відноситься використання посади судді з метою одержання неправомірних переваг, дружні стосунки із сторонами у справах різних юрисдикцій, участь у позасудовій діяльності на яку не було дано згоди з боку уповноваженого на те органу чи посадової особи, будь-яка інша діяльність чи поведінка яка загрожує втратою довіри до судової системи, принижує її честь та гідність.

5. розголошення таємниці, що охороняється законом, в тому числі таємниці нарадчої кімнати або таємниці, яка стала відомою судді під час розгляду справи у закритому судовому засіданні;

6. неподання, або несвоєчасне подання для ознайомлення декларації про майновий стан, відображення в ній завідомо неправдивих відомостей.

Скасування або зміна судового рішення не тягне за собою дисциплінарної відповідальності судді, який брав участь при ухваленні цього рішення, якщо при цьому не було допущено навмисного порушення норм права чи несумлінного ставлення до службових обов'язків, що потягло за собою істотні наслідки.

Статтею 84 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” визначено право ініціювати питання про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів, а саме звертатися зі скаргою (заявою) щодо неправомірних дій судді, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність судді, має кожен, кому відомі такі факти. Для цього Вища кваліфікаційна комісія суддів України затвердила на своєму офіційному веб-порталі зразок скарги (заяви) щодо неналежної поведінки судді, який може використовуватися для повідомлення Вищій кваліфікаційній комісії суддів України відомостей про порушення суддею вимог щодо його статусу, посадових обов'язків чи присяги судді. Названа норма закону також застерігає суб'єктів звернення від зловживання правом звернення до ВККСУ. До цього поняття Закон відносить ініціювання питання відповідальності судді без достатніх на те підстав, а також використання такого права як засобу тиску на суддю у зв'язку із здійсненням ним правосуддя. Останнє, у разі доведеності факту, буде вважатися впливом на суддю, а відтак порушенням конституційних гарантій його правового статусу. Окрім того, цей Закон застережує, що дисциплінарна справа щодо судді не може бути порушена за анонімними заявами та повідомленнями. Отже звернення до ВККСУ зі скаргою (заявою) щодо поведінки судді має, окрім іншого, відповідати вимогам Закону України “Про звернення громадян” (Зразок додається). Скарга (заява) оформлена без дотримання вимог, повертається заявникові з відповідними роз'ясненнями не пізніше як через десять днів від дня її надходження. Виконавши всі вимоги заявник вправі знову звернутись до ВККСУ в межах строку, визначеному законом (дисциплінарне стягнення до судді, відповідно до частини 4 статті 87 Закону, застосовується не пізніше шести місяців з дня відкриття ВККСУ провадження в дисциплінарній справі, але не пізніше року з дня вчинення проступку, без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці).

Дисциплінарне провадження щодо судді, як передбачено статтею 85 Закону, здійснюють:

1. Вища кваліфікаційна комісія суддів України — щодо місцевих та апеляційних судів;

2. Вища рада юстиції — щодо суддів спеціалізованих судів та суддів Верховного Суду України. З метою забезпечення неупередженого, об'єктивного розгляду питань про дисциплінарну відповідальність суддів ці органи повинні у своїй діяльності бути незалежними, самостійними і здійснювати свої повноваження виключно на підставах, у межах та порядку, передбачених Конституцією України, цим Закону та Законом України “Про Вищу раду юстиції”.

Дисциплінарне провадження щодо судді здійснюється у певному порядку, передбаченому статтею 86 цього закону, а саме:

1. Здійснення перевірки даних про наявність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності

(стаття 86 Закону)

Відповідно до вимог частини 3 статті 94 Закону для здійснення перевірки даних щодо наявності підстав притягнення судді до дисциплінарної відповідальності у ВККСУ діє автоматизована система визначення члена комісії, який проводитиме таку перевірку.

Член ВККСУ або за його дорученням дисциплінарний інспектор, який до нього закріплений, попередньо аналізують заяву (скаргу) про неправомірні дії суддів з метою виявлення підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.

За результатами перевірки дисциплінарний інспектор складає проект висновку, який доповідає члену ВККСУ. Останній в залежності від мотивів складає висновок з викладенням фактів та обставин, виявлених у ході перевірки та пропозицію про відкриття чи відмову у відкритті дисциплінарної справи. Висновок члена ВККСУ та зібрані у процесі перевірки матеріали передаються на розгляд до Комісії.

Поиск по сайту: