Сторони договору страхування, їх права та обов’язки

Договір страхування відповідальності – це домовленість між страховиком і страхувальником, за якою страховик бере на себе зобов’язання в разі настання страхового випадку відшкодувати третім особам в межах ліміту відповідальності збитки, ненавмисно завдані страхувальником, а страхувальник зобов’язується своєчасно вносити страхові платежі та виконувати інші умови договору.

У зв’язку з тим, що страхове зобов’язання є взаємним, можна сказати, що страховик є кредитором, а страхувальник боржником, але тільки до настання певної події, яка була передбачена договором страхування. Тобто страховик, будучи кредитором, має право вимагати від страхувальника сплати страхових платежів, а страхувальник, у свою чергу, будучи боржником, зобов’язаний сплачувати ці платежі. Однак, при настанні передбаченої договором події страхувальник стає кредитором і має право вимагати від свого боржника (страховика) виплати страхового відшкодування.

З огляду на ч. 1 ст. 984 ЦК України та ст. 2 Закону України “Про страхування” страховик є юридичною особою, яка спеціально створена для здійснення страхової діяльності та одержала у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Підприємства, установи та організації не можуть стати страховиками шляхом внесення змін до статутних документів за умови, що вони попередньо займалися іншим видом діяльності, навіть у разі виконання положень ст. 2 Закону України “Про страхування”. Відповідно до ст. 2 Закону страховик повинен бути заснований не менш, як трьома особами. В міжнародній страховій практиці страховика називають андеррайтером [208, с. 24].

Відповідно до ст. 80 ЦК України страховик наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Основною умовою правосуб’єктності (правоздатності) страхового товариства як юридичної особи є організаційна єдність, яка полягає у структурній і функціональній диференціації його органів, які в сукупності становлять її організаційну єдність, або організацію. Існування цієї ознаки для страхового товариства обумовлюється наявністю в ст. 95 ЦК України права кожної юридичної особи на створення своїх структурних підрозділів. Таким чином, особи і структурні підрозділи, об’єднані у страхову компанію, виступають у цивільному обороті як один суб’єкт права.

Згідно зі ст. 91 ЦК України за всіма юридичними особами визнається загальна правоздатність, яка може обмежуватися тільки в судовому порядку. Згідно зі ст. 2 Закону України “Про страхування” предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов’язана із формуванням, розміщенням страхових резервів та їх утриманням. Страхові компанії, які отримали ліцензії на страхування життя, мають право також надавати кредити тим страхувальникам з якими вони уклали договори страхування. Нарешті, страховики, як і будь-яка інша юридична особа, вправі здійснювати правочини, спрямовані на господарське забезпечення їх діяльності [223, с. 469].

Необхідною умовою виходу страхової компанії на страховий ринок України є наявність ліцензії для проведення страхових операцій на території України. Порядок ліцензування страхової діяльності в Україні регулюється Ліцензійними умовами провадження страхової діяльності. Нині нагляд за страховою діяльністю здійснює Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України.

З метою розвитку та захисту національного страхового ринку чинне законодавство визначає, що страховою діяльністю в Україні можуть займатися виключно страховики – резиденти. Водночас, згідно із Законом України “Про страхування” до страхового ринку України допущені зареєстровані уповноваженим органом постійні представництва у формі філій іноземних страхових компаній, які також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності [211, с. 190]. Тож, страхова діяльність в Україні повинна здійснюватися виключно страховиками-резидентами.

Статутний фонд страхової компанії, яка займається страхуванням життя, повинен відповідати сумі, еквівалентній 1,5 млн євро, при наданні послуг з інших видів страхування, ніж життя, – 1 млн євро (ч. 2 ст. 30 Закон України “Про страхування”).

Закон України “Про страхування” (ч. 1 ст. 2) конкретно вказує на ті організаційно-правові форми, в яких можутьбути створені страховики. Такими є акціонерне, командитне, повне товариства і товариство з додатковою відповідальністю. Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закон України “Про страхування” в окремих випадках, встановлених законодавством України, страховиками визнаються державні організації, які створені і діють згідно з названим Законом.

Складовою правосуб’єктності кожної юридичної особи, в тому числі і страхової компанії, є можливість утворювати представництва і філії, які є відокремленими підрозділами юридичної особи (ст. 95 ЦК України).

Нещодавно в Україні почали створюватись кептивні страхові компанії. Кептив (англ. captive) – акціонерна страхова компанія, яка обслуговує цілком чи переважно корпоративні страхові інтереси засновників, а також самостійно господарюючих суб’єктів, котрі входять в структуру багатопрофільних концернів або великих фінансово-промислових груп [220, с. 224]. Кептив може бути дочірньою страховою компанією іншого страховика. Діяльність кептиву безпосередньо пов’язана з комерційними банками, пенсійними та інвестиційними фондами, іншими фінансово-кредитними інститутами. Саме ці фінансові та банківські структури, як правило, виступають засновниками кептивних страхових компаній [142, с. 70-71].

Переваги організації кептивних страхових компаній полягають у значній потенційній місткості великого сегменту страхового ринку, який обслуговується корпоративним страховиком [61, с. 40]. Проникнення конкуруючих страхових компаній у даний сегмент дуже ускладнене або взагалі неможливе [208 с. 65]. Ще однією з причин створення кептивних компаній є можливість отримання премій, кошти на які були заощаджені при безпосередньому виході на ринок [44, с. 222]. Наразі, на українському страховому ринку кептивні страхові компанії представлені в достатній кількості, що пояснюється привабливістю роботи на ізольованому ринку страхувальників і можливістю уникнути конкурентної боротьби з іншими страховиками.

До числа об’єднань, створених згідно з Законом України “Про страхування”, належить МТСБ України, яке є юридичною особою і утримується за рахунок коштів страховиків. До його складу входить понад 50 страхових компаній, які мають право займатися страхуванням цивільної відповідальності власників транспортних засобів.

Одна з форм добровільних страхових об’єднань – страховий пул, який, як правило, не є юридичною особою [97, с. 17]. Зауважимо, що, на відміну від зарубіжних аналогів, вітчизняні страхові пули, згідно з законодавством України [17], набувають статусу юридичної особи. У результаті проведення аналізу чинного законодавства та обширної наукової літератури, автор прийшов до висновку про те, що страховий пул – це добровільне об’єднання страховиків, яке створюється на підставі угоди між ними з метою забезпечення фінансової стабільності страхових операцій на умовах часткової відповідальності учасників пулу за виконання зобов’язань згідно з договорами страхування, укладеними від імені учасників пулу. В угоді про страховий пул одному із страховиків надаються повноваження на укладення договорів страхування від імені всіх інших учасників пулу [195, с. 158]. Основною причиною створення страхових пулів є необхідність повного виконання зобов’язань перед страхувальниками при великих чи катастрофічних ризиках [106, с. 35].

Крім названих об’єднань, закон дозволяє громадянам та юридичним особам створювати товариства взаємного страхування з метою захисту своїх майнових інтересів [17]. Членство в таких товариствах набувається через страхове правовідношення, тому початок членства співпадає з початком дії договору страхування.

Іншою стороною договору страхування відповідальності виступає страхувальник. Стаття 3 Закону України “Про страхування” іменує страхувальниками юридичних осіб та дієздатних громадян, що уклали договір страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства України. Ми цілком поділяємо думку В.Д. Базилевича, К.С. Базилевич, К.О. Єфименко, які доповнюють визначення особи страхувальника через розкриття його основних прав та обов’язків, а саме: страхувальники сплачують страхові премії і мають право на отримання страхового відшкодування при настанні страхового випадку [49, с. 16].

Страхувальниками-юридичними особами визнаються організації (підприємства, установи), створені у відповідності з законодавством, тобто такі, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачами та відповідачами в суді (ст. 80 ЦК України). Якщо вони володіють усіма необхідними ознаками, то набувають прав юридичної особи з моменту їх державної реєстрації. Отже, страхувальником при страхуванні відповідальності може бути лише та організація, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, має відповідне свідоцтво про реєстрацію, діяльність, продукція або інші об’єкти власності (володіння) якої потенційно містять небезпеку заподіяння шкоди третім особам.

Страхувальники – фізичні особи, згідно зі ст. 3 Закону України “Про страхування” повинні володіти цивільною дієздатністю. Разом з тим більш вдалим вважаємо визначення, наведене у ст. 984 ЦК України. Називаючи страхувальниками (поряд з юридичними особами) також фізичних осіб, вказана стаття ніяким чином не позбавляє можливості участі в договорі страхування будь-кого з них: ні за віком, ні за станом здоров’я, тобто – за обставинами, які впливають на дієздатність фізичних осіб.

На відміну від обов’язкового (та обов’язкового державного) страхування, де коло страхувальників чітко визначається в законодавчому порядку, при договірному страхуванні страхувальником може виступати будь-який суб’єкт цивільного права. За договором страхування відповідальності як такого це можуть бути: власники транспортних засобів (страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів); організації-перевізники (страхування відповідальності перевізника); лікарі, журналісти, фармацевти, нотаріуси (страхування професійної відповідальності). Підприємства-володільці джерел (об’єктів) підвищеної екологічної небезпеки можуть також застрахувати ризик своєї відповідальності за шкоду, яка може бути заподіяна третім особам внаслідок аварії на підприємстві чи помилок працівників. В окремих випадках страхувальником може виступати і держава в особі її владних органів (наприклад, при здійсненні страхування відповідальності щодо ризиків, пов’язаних з підготовкою до запуску космічної техніки на космодромі, її запуском та експлуатацією у космічному просторі).

Згідно з Законом України “Про страхування” (ст. 4), страхувальник має право застрахувати майновий інтерес, пов’язаний з обов’язком відшкодувати шкоду, заподіяну ним особисто. Тобто застрахувати цивільну відповідальність іншої особи так, як, наприклад, при особистому страхуванні можна застрахувати життя чи здоров’я іншої особи, страхувальник не має права. Як ми вважаємо, страхувальникові все ж таки слід надати таке право, оскільки у будь-якому випадку ні страхувальник, ні застрахована особа не мають права на страхове відшкодування. Договір страхування цивільної відповідальності укладається на користь третіх осіб. Таким чином, страховий інтерес страхувальника буде полягати у тому, щоб застрахована особа зберегла свій майновий стан в разі притягнення її до цивільної відповідальності за шкоду, завдану при настанні страхового випадку. Нічого протизаконного в такій постановці питання немає, оскільки страхувальник жодної матеріальної вигоди з договору страхування відповідальності не отримує. Слід додати, що в багатьох європейських країнах до числа застрахованих осіб переважно зараховують близьких родичів страхувальника: дружину, дітей, батьків тощо.

Результатом укладення між страхувальником та страховиком договору страхування відповідальності є виникнення правовідношення, зміст якого включає в себе права та обов’язки обох сторін. Конкретний перелік прав та обов’язків визначається договором страхування відповідальності, однак, Законом України “Про страхування” в імперативному порядку передбачені ті обов’язки сторін, виконання яких є обов’язковим. Згідно зі ст. 21 вказаного Закону, на страхувальника покладаються наступні обов’язки: 1) своєчасно вносити страхові платежі; 2) при укладенні договору страхування надати інформацію страховикові про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, а також інформувати його і надалі про будь-яку зміну страхового ризику; 3) повідомити страховика про інші діючі договори страхування щодо конкретного об’єкта страхування; 4) вживати заходів щодо запобігання та зменшення збитків, завданих внаслідок настання страхового випадку; 5) повідомити страховика про настання страхового випадку в термін, передбачений умовами страхування.

Своєчасна сплата страхових внесків – це основний і першочерговий обов’язок страхувальника. При цьому, якщо йдеться про прострочення сплати внеску, слід розрізняти перший внесок і подальші внески. Невнесення першого страхового внеску призводить до того, що договір страхування відповідальності взагалі не вступає в дію. Коли ж страхувальник, за договором, зобов’язаний вносити страхові платежі періодично, то несплата чергового внеску може потягти призупинення або припинення договору.

Розмір страхового внеску протягом всього терміну дії страхування, як правило, залишається незмінним. Тим не менше, якщо під час дії договору страхування відповідальності ризик збільшиться з причин, не передбачених договором, то страховик може вимагати від страхувальника сплати відповідно збільшеного внеску [175, с. 529]. У разі відмови страхувальника, договір припиняє свою дію. Можлива і зворотна ситуація, коли розмір внеску зменшується. Так, наприклад, якщо підприємство-володілець джерела (об’єкта) підвищеної екологічної безпеки запровадило під час дії договору страхування нову технологію, яка дає можливість забезпечувати більш повний захист навколишнього середовища від забруднення, то воно має повне право на підставі ст. 20 п. 5 Закону України “Про страхування” вимагати від страховика зменшення розміру страхового внеску, оскільки зменшився ступінь ризику екологічного забруднення цим підприємством.

Договором страхування відповідальності повинна бути визначена форма і порядок сплати страхових внесків. Внески можуть вноситись як готівкою, так і через безготівкові розрахунки. Крім того, страхувальник не зобов’язаний особисто вносити страхові платежі: він може доручити їх сплату будь-якій іншій особі, наприклад, підприємству. Однак за “своєчасність та повноту внесення платежів відповідальність у будь-якому випадку несе страхувальник” [160, с. 55].

Страхувальник зобов’язаний при укладенні договору страхування відповідальності надати страховикові достовірну інформацію про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і надалі інформувати його про будь-яку зміну страхового ризику. Покладаючи на страхувальника “інформативний” обов’язок [139, с. 158], закон не дає, однак, страховикові права вимагати його виконання. Є просто вказівка: страхувальник зобов’язаний повідомити страховика про всі обставини, які мають суттєве значення для визначення об’єму ризику.

Слід зауважити, що обов’язок повідомити про всі обставини, які мають суттєве значення, є безумовним лише тоді, коли “ці обставини відомі страхувальнику і в той же час невідомі страховику з тих причин, що вони й не повинні бути йому відомі” [170, с. 533]. Отже такий обов’язок не наступає, якщо обставини страхувальнику не відомі, є несуттєвими або ж відомі обом сторонам договору страхування відповідальності. Тому, якщо страховик бажає отримати всю необхідну для нього інформацію, яка могла б суттєво вплинути на ступінь ризику, він повинен зробити запит у страхувальника. Конкретно це виражається в постановці страховиком відповідних питань у бланку, котрий заповнюється страхувальником. Усі ті питання, які страховик навів у бланку, вважаються суттєвими, і страхувальник повинен дати на них правильну відповідь [139, с.158]. Якщо ж страховик випустив питання, відповідь на яке могла мати для нього істотне значення, – це не може бути приводом для визнання договору недійсним [175, с. 535]. Усі вищеназвані заходи спрямовані на попередження шахрайства серед страхувальників, оскільки згідно із зарубіжною страховою практикою приблизно 15 % всіх позовів, які так чи інакше пов’язані зі страхуванням, висуваються у зв’язку із шахрайством [132, с. 7].

“Інформативний” обов’язок страхувальника не припиняється і після вступу договору страхування відповідальності в дію. Якщо протягом строку страхування відбудуться будь-які зміни в бік збільшення чи зменшення страхового ризику, страхувальник одразу повинен повідомити про це страховика. У першому випадку зацікавленою стороною є страховик, оскільки за більший ризик він може отримати більші страхові премії. У другому випадку – страхувальник, адже йому невигідно буде сплачувати великі страхові премії. Обов’язок є безумовним і повинен виконуватись страхувальником незалежно від того, є відповідна вказівка в договорі страхування відповідальності чи ні. При невиконанні страхувальником даного обов’язку страховик має право вимагати розірвання договору, якщо це передбачено умовами договору чи правилами страхування. Можливий і інший варіант вирішення подібної ситуації, коли, наприклад, страхувальник, який вчасно не повідомив страхову компанію про збільшення страхового ризику, зобов’язаний компенсувати останній різницю в розмірі страхової премії у зв’язку з тим, що компанія виплатила третій особі повне страхове відшкодування [148, с. 81]. Оскільки питання про значимість тих чи інших змін в страховому ризику може викликати суперечності між страховиком і страхувальником, перелік таких відомостей наводиться в самому договорі страхування відповідальності.

Для попередження прихованого подвійного страхування, страхувальник зобов’язаний повідомити страховика про всі укладені договори страхування стосовно об’єкта страхування. Цей обов’язок має істотне значення для страховика, який займається майновим страхуванням. Але, оскільки страхування відповідальності розглядалося як вид майнового страхування, то це правило поширюється і на нього. Різниця полягає лише в тому, що при майновому страхуванні розмір страхової суми не повинен бути більшим за дійсну вартість майна, а при страхуванні відповідальності – розмір страхового відшкодування не повинен перевищувати розміру реальних збитків, заподіяних страхувальником третім особам та його власних витрат, передбачених договором страхування [183, с. 27].

Закон України “Про страхування” (п. 4 ст. 21) зобов’язує страхувальника вживати необхідних заходів для запобігання можливого збитку, а при настанні страхового випадку – також і заходів зі зменшення збитків. При заподіянні страхувальником шкоди, внаслідок чого від третьої особи може надійти чи надійшла претензія про відшкодування страхувальником шкоди, страхувальник зобов’язаний: 1) негайно, в строк, вказаний у договорі страхування відповідальності, повідомити страховика про отримання офіційної претензії. У практиці страхування під офіційною претензією розуміється будь-яке письмове звернення потерпілої сторони, отримане страхувальником, з вимогою компенсувати завдані збитки; 2) повідомляти страховика про початок дій компетентних органів з приводу факту заподіяння шкоди і виникнення збитків (розслідування, виклик до суду); 3) консультуватися зі страховою компанією з усіх питань, які стосуються врегулювання взаємовідносин з потерпілою стороною; 4) без письмової згоди страховика не робити пропозицій про добровільне відшкодування шкоди, про визнання повністю чи частково своєї відповідальності, оскільки це може в подальшому стати причиною відмови страховика у страховій виплаті.

Строки для повідомлення страховика про настання страхового випадку встановлюються, як правило, в межах однієї-трьох діб. Пропуск цього строку, без поважних на те причин, є підставою відмови страховика у виплаті страхового відшкодування. Жорсткість такої санкції обумовлена тим, що – через несвоєчасне інформування страхувальником про страховий випадок – може бути втрачена можливість отримання необхідних фактичних даних про його настання, без яких страховик не зможе достатньо точно визначити час, причини, розмір та інші обставини виникнення збитку, що підлягає компенсації [213, с. 86]. Крім того, як справедливо зауважує М.В. Мних, визначення наявності страхового випадку та його причини має істотне значення не лише для страховика, його економічних інтересів, але й для дієвого захисту майнових прав самих страхувальників [136, с. 19].

Перелік обов’язків страхувальника, наведених у ст. 21 Закону України “Про страхування”, не є вичерпним. Правилами чи конкретним договором страхування відповідальності можуть бути передбачені й інші обов’язки страхувальника. Так, на страхувальника може бути покладений обов’язок повідомити страховика про реорганізацію, ліквідацію, зміну господарської діяльності, обов’язок вчинити конкретні дії при настанні зазначених обставин (наприклад, негайно припинити виробництво, реалізацію товарів, якщо вони завдають або можуть завдати шкоди здоров’ю, майну споживача чи навколишньому природному середовищу при додержанні споживачем правил їх використання, зберігання або транспортування, до усунення причин шкоди, а в необхідних випадках – вжити заходів до вилучення їх з обороту)[34].

Права страхувальника поєднуються з відповідними обов’язками страховика, основними серед яких є: 1) ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування; 2) протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасної виплати страхового відшкодування страхувальникові; 3) у разі настання страхового випадку виплатити страхове відшкодування у передбачений договором термін; 4) відшкодувати витрати, понесені страхувальником в разі настання страхового випадку щодо запобігання або зменшення збитків, якщо це передбачено умовами договору; 5) за заявою страхувальника в разі здійснення ним заходів, що зменшили страховий ризик, переукласти з ним договір страхування; 6) тримати в таємниці відомості про страхувальника та його майновий стан, за винятком випадків, передбачених законодавством України (ст. 20 Закону України “Про страхування”).

Обов’язок страховика щодо ознайомлення клієнтів із правилами страхування підтверджує ту обставину, що суспільне визнання індивідуальних і групових (колективних) страхових потреб здійснюється на рівні страховика. Виходячи зі своїх можливостей та аналізу потреб потенційних страхувальників, він визначає конкретні умови (правила) страхування відповідальності. Розроблені страховиком правила страхування не вважаються відомчими нормативними актами, а тому не підлягають обов’язковій публікації в офіційних виданнях. У зв’язку з цим способи ознайомлення з правилами страхування можуть бути різними – основне, щоб страховик міг у будь-який час підтвердити, що ознайомив страхувальника з ними. З огляду на це, в заявах про страхування робиться вказівка чи відмітка про те, що страхувальник з правилами ознайомився.

Наступний обов’язок страховика виникає з моменту одержання заяви страхувальника про настання страхового випадку. Страховик зобов’язаний у дводенний строк скласти акт про матеріальні втрати, яких зазнала третя особа від страхувальника. В разі потреби, страховик має право залучати необхідних йому спеціалістів, експертів, аварійних комісарів [22] – для проведення експертизи щодо встановлення причин збитку та розміру страхового відшкодування.

Провести виплату страхового відшкодування у встановлений договором чи законом строк – один із основних обов’язків страховика. З приводу даного обов’язку страховика досить влучно висловився В.І. Серебровський: “У порівнянні з основним обов’язком страхувальника – сплатити страхову премію, обов’язок страховика виплатити страхову винагороду має, безперечно, більш важливе значення: по суті, він є єдиною метою всього відношення, тоді як сплата премії є лише засобом до того” [175, с. 545]. Страхове відшкодування виплачується страховиком страхувальнику або потерпілій особі, як правило, протягом 7 діб. Виплата здійснюється лише за умови встановлення необхідного причинно-наслідкового зв’язку між страховим ризиком і тією подією, яка “претендує на роль” страхового випадку [139, с. 158]. Розмір страхового відшкодування, як правило, обмежується розміром завданої шкоди. Поняття завдана шкода розкриває ст. 9 Закону України “Про страхування”, в якій зазначається, що страхове відшкодування виплачується лише в межах прямого збитку, якого зазнав страхувальник.

Наведемо приклад із судової практики. Так, ВАТ cтрахова компанія “ПЗУ Україна” звернулося до господарського суду Одеської області з позовом до ТОВ “Шляховик-97” та акціонерного товариства “Українська пожежно-страхова компанія” про стягнення з ТОВ “Шляховик-97” 10333,61 грн. шкоди в частині різниці між фактичним розміром шкоди та страховою виплатою, стягнення з акціонерного товариства “Українська пожежно-страхова компанія” 24990,00 грн., як відшкодування шкоди шляхом виплати страхового відшкодування пені у розмірі 1782,45 грн.

Рішенням господарського суду Одеської оьбласті від 19.05.2005 р. позовні вимоги задоволено, стягнуто з ТОВ “Шляховик-97” на користь ВАТ страхова компанія “ПЗУ Україна” 10333,61 грн. різниці між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою, витрати по сплаті державного мита у розмірі 103,34 грн., витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у розмірі 118,00 грн., стягнуто з акціонерного товариства “Українська пожежно-страхова компанія” на користь ВАТ cтрахова компанія “ПЗУ Україна” 24990,00 грн. страхового відшкодування, 1782,45 грн. пені, витрати по сплаті держмита у розмірі 267,72 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у розмірі 118,00 грн.

Не погодившись з рішенням господарського суду Одеської області від 19.05.2008, ТОВ “Шляховик-97” та акціонерне товариство “Українська пожежно-страхова компанія” подали апеляційні скарги.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 17.07.2008 р. рішення господарського суду Одеської області від 19.05.2008 р. було скасовано, позовні вимоги задоволено частково, стягнуто з ТОВ “Шляховик-97” на користь ВАТ cтрахова компанія “ПЗУ Україна” 9620,61 грн. у відшкодування шкоди в частині різниці між фактичним розміром шкоди і страховим відшкодуванням, витрати по сплаті держмита у розмірі 962,06 грн., витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у розмірі 30,59 грн., стягнуто з акціонерного товариства “Українська пожежно-страхова компанія” на користь ВАТ cтрахова компанія “ПЗУ Україна” 24990,00 грн. у відшкодування шкоди в частині виплати страхового відшкодування, 1782, 45 грн. пені, витрати по сплаті держмита у розмірі 267,72 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у розмірі 85,14 грн., в іншій частині позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з прийнятими у даній справі судовими рішеннями, акціонерне товариство “Українська пожежно-страхова компанія” подало до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення господарського суду Одеської області від 19.05.2008 р. та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 17.07.2008 р. та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. Свою вимогу акціонерне товариство “Українська пожежно-страхова компанія” мотивувало тим, що господарським судом першої та апеляційної інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права.

У відзиві на касаційну скаргу ВАТ cтрахова компанія “ПЗУ Україна” довела безпідставність вимог акціонерного товариства “Українська пожежно-страхова компанія” та просило залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову Одеського апеляційного господарського суду від 17.07.2008 р. без змін.

Розглянувши касаційну скаргу, перевірши правильність застосування господарським судом попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що касаційна скарга акціонерного товариства “Українська пожежно-страхова компанія” не підлягає задоволенню.

Господарським судом встановлено, що 24.07.2005 р. у місті Одесі на вул. Академіка Вільямса відбулася дорожньо-транспортна пригрода за участю “Мазда-3” державний номерний знак ВН 6975 АІ, під керуванням Пономарьової Світлани Миколаївни та автомобіля “Опель”, державний номерний знак ВН 3914 АА, під керуванням Гасратова Зіяутдіна Джамалійовича.

Постановою Київського районного суду м. Одеси від 28.08.2005 р. громадянина Гасратова З.Д. було притягнуто до адміністративної відповідальності за скоєне адміністративне правопорушення, яке передбачене ст. 124 КпАП, оскільки він, керуючи автомобілем “Опель”, державний номерний знак ВН 3914 АА, порушив п.13.1 правил дорожнього руху України, так як не обрав безпечну дистанцію руху, в результаті чого допустив зіткнення з автомобілем “Мазда3”, державний номерний знак ВН 6975 АІ.

08.07.2005 р. громадянка Пономарьова С.М. звернулась до ВАТ cтрахова компанія “ПЗУ Україна”, з якою у неї договір страхування транспортного засобу № V2.0.01214 від 03.06.2005 р., із заявою про виплату страхового відшкодування у зв’язку з дорожньо-транспортною пригодою, що є страховим випадком відповідно до умов вказаного договору страхування.

ВАТ cтрахова компанія “ПЗУ Україна” відповідно до рахунку-фактури № ПФ-0000358 від 09.08.2005 р., рахунку фактури № 37814-К від 02.08.2005 р., квитанцій № № 52, 63, 64 від 12.01.2006 р. товарного чеку від 26.09.2005 р., акту виконаних робіт № 002411-К від 11.01.2006 р. здійснило виплату страхового відшкодування ТОВ “ВТП “Інжпроект”, яке здіснило ремонт пошкодженого автомобіля “Мазда3” на загальну суму 35323,61 грн., про що свідчить платіжне доручення № 1345 від 25.08.2005 р. та лист банку № 43-4-1/984 від 06.07.2007 р.

“Шляховик-97” відповідно до Закону України “Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів”, звернулося до акціонерного товариства “Українська пожежно-страхова компанія” із заявою № 314 про виплату страхового відшкодування, і всіма необхідними для цього документами, які одержані останнім 25.07.2007 р. Однак, акціонерне товариство “Українська пожежно-страхова компанія” в порушення вказаних норм закону не здійснило виплати нового відшкодування та письмово не повідомило про результати розгляду заяви ВАТ cтрахова компанія “ПЗУ Україна” № 314 від 23.07.2007 р.

Акціонерне товариство “Українська пожежно-страхова компанія” зобов’язано провести виплати страхового відшкодування на користь ВАТ cтрахова компанія “ПЗУ Україна” в розмірі 24990,00 грн.та 1782,45 грн. пені за прострочення виплати страхового відшкодування.

Відповідно до ст. 1192 ЦК України розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерплому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. Згідно ст. 27 Закону України “Про страхування” до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.

Однак, як встановлено господарським судом, акціонерне товариство “Українська пожежно-страхова компанія” в порушення вказаних норм закону не здійснило виплати страхового відшкодування. Отже, доводи заявника в касаційній скарзі про те, що ЦК України та Законом України “Про страхуванння” не передбачено повернення страховику відшкодування у порядку регресу за договорами обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є безпідставними та не заслуговують на увагу.

За таких обставин, постанова Одеського апеляційного господарського суду від 17.07.2008 р. у справі № 26/9-08 відповідала вимогам чинного законодавства і фактичним обставинам справи, у зв’язку з чим підстав для її скасування не вбачалося.

Керуючись ст.ст. 111-5, 11-7, п. 1 ст. 111-9, 111-10, 111-11, 111-12 ГПК України, Вищий господарский суд касаційну скаргу акціонерного товариства “Українська пожежно-страхова компанія” залишив без задоволення, а постанову Одеського апеляційного господарського суду від 17.07.2008 р. у справі № 26/9-08 залишив без змін [188].

Відшкодування витрат, понесених страхувальником у разі настання страхового випадку щодо запобігання або зменшення збитків, є обов’язком страховика лише за умови, що таке відшкодування було передбачено правилами або договором страхування відповідальності. Як правило, страховик зобов’язаний відшкодувати ці витрати, навіть у тому випадку, коли заходи зі зменшення збитків у кінцевому результаті не досягли мети. Але, якщо страхувальник свідомо не вжив заходів щодо зменшення збитків, то страховик має право відмовити у відшкодуванні тих збитків, які могли бути попереджені. У деяких країнах – зокрема Німеччині, Ірландії – умисне невиконання вказаного обов’язку надає страховикові можливість взагалі відмовити у виплаті страхового відшкодування [148, с. 82].

До числа обов’язків страховика, визначених Законом України “Про страхування”, належить також обов’язок не розголошувати відомостей про страхувальника та його майновий стан, за винятком випадків, передбачених законодавством. Такими випадками є видача відомостей: самому страхувальнику та його законним представникам, а також судам, органам досудового слідства і дізнання. Відповідні відомості можуть надаватись також судам у провадженні яких знаходяться цивільні справи стосовно даного страхувальника або страхової організації.

Певні обов’язки страховика випливають і з інших норм закону. Так, наприклад, страховик зобов’язаний видати документ на підтвердження укладення договору страхування (страхове свідоцтво чи поліс), скласти страховий акт (аварійний сертифікат). За взаємною домовленістю сторін договору страхування відповідальності, на страховика можуть бути покладені додаткові обов’язки.

Окрім сторін, до числа учасників договору страхування відповідальності належать треті (фізичні чи юридичні) особи, яким у разі настання страхового випадку виплачується страхове відшкодування.

Особливість правового статусу потерпілої особи у договорі страхування полягає в тому, що вона, не виступаючи стороною договору, набуває прав, якими її наділив страхувальник. Вона відповідає всім формальним вимогам, які ставляться до вигодонабувачів (бенефіціарів), таким як: не бере участі в договорі, є учасником страхового правовідношення і може звернутися за відшкодуванням безпосередньо до страховика.

Зауважимо, що з приводу врегулювання питання про третіх осіб, страхування цивільної відповідальності має свої особливості, які підкреслюють самостійність та відмінність страхування відповідальності від інших видів страхування. Так, договір майнового страхування може бути укладений лише на користь тієї особи, яка має інтерес у збереженні майна (тобто власника, орендаря, заставодавця тощо). Ця третя особа завжди відома наперед і, як правило, прямо вказується в договорі страхування. Вигодонабувач, тобто особа, яка має право на отримання страхової суми, може бути призначений і за договором особистого страхування. Він також завжди відомий наперед, і страхувальник, за власним бажанням, має право замінити його іншою особою (ч. 3 ст. 3 Закону України “Про страхування”). У свою чергу, об’єктом страхування відповідальності виступає ризик настання цивільно-правової відповідальності перед третіми особами в силу певних дій чи бездіяльності страхувальника. При цьому дані (треті) особи ніколи не можуть бути названі в договорі конкретно, оскільки не можна з певністю сказати, яким особам буде виплачено страхове відшкодування і в якому розмірі [46, с. 16]. Все це визначається лише з настанням страхового випадку – при заподіянні шкоди третім особам.

Таким чином, при страхуванні відповідальності вигодонабувачі, визначені законом, – це особи, які зазнали збитків у результаті настання страхового випадку (Закон України “Про страхування” – ст. 3 ч. 4). Тобто, якщо в договорі страхування вказаний інший вигодонабувач (або він у ньому взагалі не вказаний) – це не береться до уваги при виплаті страхового відшкодування.

Частина 4 ст. 3 Закону України “Про страхування” прямо вказує на те, що вигодонабувачами є “громадяни” та юридичні особи, які можуть зазнати збитків у результаті настання страхового випадку. Дещо незрозумілою є вказівка законодавця на те, що тільки громадянин може бути вигодонабувачем. Невизначеним постає стан інших осіб, які зазнали шкоди. Адже за договором страхування відповідальності згідно зі ст. 4 Закону України “Про страхування” відшкодуванню підлягають шкода, заподіяна особі чи майну, а також збиток, заподіяний юридичній особі. В зв’язку з цим було б доцільним в Законі України “Про страхування” визначення вигодонабувача як фізичної або юридичної особи, яка може зазнати збитків в результаті настання страхового випадку і може претендувати на страхове відшкодування. Тільки після настання страхового випадку у вигодонабувача з’являється право отримати страхове відшкодування. Проте, до настання обумовленої події вигодонабувач не має ніяких прав.

У зв’язку із можливістю участі в договірних відносинах між страховиком і страхувальником ще й третьої особи, договір страхування часто відносять до категорії договорів на користь третіх осіб [195, с. 161]. Договір страхування відповідальності укладається між страховиком і страхувальником. Але виконується він, по суті, на користь особи, яка не бере участі в договорі, тобто – потерпілої особи. Формально це справді нагадує договір на користь третьої особи. Більше того, останнім часом простежується тенденція надавати потерпілому право самостійної вимоги до страховика, що, в свою чергу, збільшує подібність договорів. Однак мають місце принаймні два заперечення проти визнання договору страхування відповідальності договором на користь третьої особи. По-перше, під час укладення договору на користь третьої особи, ця особа повинна бути відома. Частина 2 ст. 636 ЦК України вказує: “...виконання може вимагати як особа, що уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання”. Але під час укладення договору страхуванні відповідальності немає жодної можливості визначити на чию користь обумовлено виконання. Окрім цього, такого виконання може й не статися, і третя особа не отримає жодних прав, якщо страховий випадок не настане, а договір страхування буде існувати протягом усього страхового періоду. По-друге, підставою виникнення договору на користь третьої особи є намір особи, яка укладає цей договір, здійснити певне майнове надання на її користь. У страхувальника за договором страхування відповідальності такого наміру, як ми вище зазначили, немає, оскільки він укладає договір з метою захисту своїх майнових інтересів на випадок виникнення зобов’язання з відшкодування збитків.

Договір страхування відповідальності покликаний послабити та зменшити вплив негативних наслідків, викликаних страховою подією. Послаблення виражається в тому, що страховик замість страхувальника здійснює грошові виплати потерпілій особі. Отже, юридична значимість такої виплати не в матеріальному наданні третій особі, а у виконанні зобов’язання із спричинення шкоди (з однієї боку), і виконанні страховиком обов’язку, передбаченого договором страхування цивільної відповідальності – з іншого. Виходячи з цього, вважаємо, що договір страхування відповідальності не можна відносити до категорії договорів на користь третьої особи.

Істотне значення при страхуванні відповідальності має порядок виплати страхового відшкодування третім особам. Чинне страхове законодавство, нажаль, чітко не врегульовує питання кому і в яких випадках страховик повинен виплатити страхове відшкодування? На наш погляд, потерпіла особа повинна мати право звернення до страховика в будь-якому разі, адже сама заява автоматично не тягне за собою виплати страхового відшкодування, а є лише підставою для з’ясування обставин страхового випадку. На підтвердження своєї позиції додамо, що аналогічна схема діє і в багатьох зарубіжних країнах, зокрема Франції[140, с. 408], Німеччині тощо [119, с. 37].

Згідно з Законом України “Про страхування” (ст. 26), до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток. На відміну від майнового страхування, при страхуванні цивільної відповідальності страховик після виплати страхового відшкодування не може застосувати суброгацію до винної в заподіянні шкоди особи (в даному випадку доцільно вживати термін суброгація, а не регрес). Усе полягає в тому, що чинний ЦК України не розглядає перехід до страхової організації прав страхувальника щодо особи, винної в заподіянні збитків в якості правонаступництва. На відміну від регресу, при суброгації не виникає нового правовідношення [182, с. 7-8]: має місце правонаступництво в уже існуючому на момент виплати страхового відшкодування зобов’язанні. Підставою для заміни кредитора на відміну від цесії є не угода, а особливий юридичний склад: настання страхового випадку і виплата страхового відшкодування. Перехід прав до страховика відбувається незалежно від згоди суб’єктів первинного правовідношення, тобто – за законом [135, с. 41-42].

Повертаючись до питання про суброгацію при страхуванні відповідальності, слід зауважити, що дане питання свого часу породило дискусію, оскільки донедавна страхування відповідальності не виділялося як окремий самостійний вид, а входило до складу майнового страхування. ЦК України (ст. 515), визначаючи перелік прав, які не можуть переходити до інших осіб, називає вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’ю або смертю. Отже, суброгації при настанні страхових випадків, пов’язаних із заподіянням шкоди особі, не відбувається. На підставі викладеного можна прийти до висновку, що при страхуванні відповідальності суброгація можлива лише в разі заподіяння шкоди майну фізичних чи юридичних осіб, внаслідок чого страховик стає правонаступником вигодонабувача. Однак право вимоги до заподіювача шкоди, яким є страхувальник, припиняється внаслідок поєднання боржника і кредитора в одній особі (ст. 606 ЦК України). В окремих випадках страховик все ж таки наділений правом вимагати від страхувальника повернення страхового відшкодування, але це вже не буде ні регресна вимога, ні суброгація, а санкція за порушення умов договору страхування: страхове відшкодування не виплачується, якщо страховий випадок був зумовлений навмисними діями (чи бездіяльністю) або навіть умисним злочином (правопорушенням) страхувальника чи інших зацікавлених осіб (вигодонабувачів) (п.п.1,2 ст. 26 Закону України “Про страхування”).

Окрім вказаних учасників, існує ще одна категорія осіб, які сприяють виникненню страхових відносин і проводять їх документальне оформлення, – це страхові посередники.

Роль системи страхового посередництва та її ефективність виходить широко за рамки безпосереднього розвитку срахування та формування стабільних відносин між страховою компанією і страхувальником. Значення страхового посередництва полягає також у створенні і забезпеченні робочих місць, зростанні доходів населення, формуванні та збереженні середнього класу [59, с. 18].

Згідно із ст. 15 Закону “Про страхування” посередницьку діяльність між потенційним страхувальником та страховиком можуть здійснювати страховий або перестраховий брокер, страхові агенти.

Посередницька діяльність страхових та перестрахових брокерів у страхуванні та перестрахуванні здійснюється як виключний вид діяльності і може включати консультування, експертно-інформаційні послуги, роботу, пов’язану з підготовкою, укладанням та виконанням (супроводом) договорів страхування (перестрахування), в тому числі щодо врегулювання збитків у частині одержання та перерахування страхових платежів, страхових виплат та страхових відшкодувань за угодою відповідно із страхувальником або перестрахувальником, інші посередницькі послуги у страхуванні та перестрахуванні за переліком, встановленим уповноваженим органом.

Діяльності страхових посередників на страховому ринку України регламентується Законом України “Про страхування” (ст. 15) та “Положенням про порядок провадження діяльності страховими посередниками” [25]. Дія цього Положення не поширюється на діяльність страхових посередників – громадян, які перебувають із страховиком у трудових відносинах[152, с. 153].

Страхові брокери – юридичні особи або громадяни, які зареєстровані у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу у страхуванні як страхувальник. Страхові брокери-громадяни, які зареєстровані у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності, не мають права отримувати та перераховувати страхові платежі, страхові виплати та виплати страхового відшкодування.

Страховий брокер “повинен бути експертом в області страхового законодавства і практики страхування”. Вважається, що він як, професіонал, повинен знати все можливе про страхування, що його знання повинні сприяти забезпеченню найкращих умов страхування і розміру премій для принципала [181 с. 32 ].

Діяльність страхового брокера може бути спрямована не лише на задоволення потреб страхувальника у страховому захисті, але й на задоволення потреб страховика у збільшенні обсягу страхових премій, сприяння зростанню чисельності страхувальників. Страхові брокери професійно сприяють визначенню потреб страхувальника в отриманні певної страхової послуги, можуть надавати йому консультації щодо найкращих умов укладення договору страхування, активно ведуть пошук страховиків, які пропонують “страхові продукти такої якості та ціни” [48, с. 50], що найкраще відповідають вимогам даного страхувальника [47, с. 83]. Окрім визначеного обсягу роботи страхові брокери (за дорученням страхувальника) можуть вести переговори зі страховиком. Вони можуть також готувати документи, необхідні для отримання страхового відшкодування при настанні страхового випадку.

Перестрахові брокери – юридичні особи, які здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у перестрахуванні від свого імені на підставі брокерської угоди із страховиком, який має потребу у перестрахуванні як перестрахувальник.

Дозволяється здійснення діяльності страхового та перестрахового брокера однією юридичною особою за умови виконання нею вимог щодо здійснення діяльності страхового та перестрахового брокера.

Страхові агенти – громадяни або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика і виконують частину його страхової діяльності, а саме: укладають договори страхування, одержують страхові платежі, виконують роботи, пов’язані із здійсненням страхових виплат та страхових відшкодувань. Страхові агенти є представниками страховика і діють в його інтересах за винагороду на підставі договору доручення із страховиком. На агентів покладаються функції рекламації страхових послуг і консультуванню страхувальників із різних питань. За свою діяльність вони отримують комісійну винагороду у розмірах, передбачених умовами агентської угоди (договору доручення) із страховиком [210, с. 100].

Відповідно до ч. 9 ст. 15 Закону України “Про страхування” страхові або перестрахові брокери-нерезиденти можуть надавати послуги лише через постійні представництва в Україні, які повинні бути зареєстровані як платники податку відповідно до законодавства України та включені до Державного реєстру страхових або перестрахових брокерів. Форма і термін дії довіреності, відповідно до якої діє представник іноземної страхової компанії, визначаються законом тієї держави, де вона була видана. Відповідно до принципу надання юридичним особам національного режимуправове становище такої страхової компанії, її представника, буде визначатися як положеннями цього міжнародного договору, так і правилами законодавства України.

Таким чином, правове становище учасників правовідносин у страхуванні цивільної відповідальності надає підставу вважати, що окрім загальних функцій із забезпечення страхування воно сприяє вирішенню проблеми захисту майнової сфери кредитора.

Поиск по сайту: