Класифікація страхових правовідносин

Проблема класифікації страхових правовідносин обумовлена, насамперед, різноманітністю механізмів страхового регулювання та забезпечення, а також особливостями їх застосування до окремих видів суспільної діяльності. Саме поняття “класифікація” походить від латинського clasis – розряд, клас і означає поділ предметів певної сукупності за спільними ознаками з утворенням системи класів цієї сукупності. Класифікацією є ієрархічна система взаємопов’язаних ланок, що дозволяє створити картину єдиного цілого з відокремленням його сукупних частин. В основі кожної класифікації (principium divisionis) повинні бути такі критерії, які пронизують усі взаємопов’язані ланки [150, с. 39], тобто повинні бути такі загальні ознаки поняття, за якими обсяг даного поняття поділяється на групи. При цьому групи можуть поділятися далі, а кожне поняття повинно попасти тільки в одну групу [222, с. 108].

Деякі з дослідників економічних аспектів страхування дають цікаву класифікацію за трьома критеріями: історичною, економічною та юридичною ознаками [150, с. 42-43]. В основу такої класифікації страхування покладені два критерії: відмінність в об’єктах страхування та відмінність в обсягах страхової відповідальності. Перший критерій являється загальним, другий – відноситься тільки до майнового страхування. Так, розрізняють класифікацію страхування:

а) за історичними ознаками (пов’язана з етапами розвитку страхування);

б) за економічними ознаками: спеціалізація, об’єкти страхування, рід небезпек, статус страхувальника, статус страховика;

в) за юридичними ознаками: вимоги міжнародних угод і внутрішнього законодавства та форма проведення (під якою фактично розуміються підстави виникнення).

Певний інтерес становить міжнародна класифікація, тобто виокремлення видів страхування, які відповідають міжнародним нормам. Згідно з директивами Європейського Союзу з 1 січня 1978 р. країни-члени цієї організації використовують класифікацію, яка включає 7 класів довгострокового страхування (життя і пенсій) і 18 класів загального страхування, які включають в себе різноманітні види особистого, майнового і страхування відповідальності [150, с. 42-43]. Відповідно до Ліцензійних умов провадження страхової діяльності від 16.07.2001 р. [33], Міністерство фінансів видає страховикам ліцензію на проведення конкретних видів страхування і перестрахування, передбачених ст. 4 Закону України “Про страхування”.

В юридичній літературі з питань страхування існує традиційний поділ страхових правовідносин, якого дотримуються практично всі дослідники страхування, – це поділ на майнове і особисте [222, с. 109], добровільне і обов’язкове страхування [161, с. 196-220; 108 с. 733-734]. При цьому автори змінюють зміст критерію, за яким відбувається поділ. Так, В.К. Райхер у своїй праці пропонував розмежування майнового і особистого страхування за такими критеріями: 1) за предметом страхування (особисте і майнове); 2) за методом страхового забезпечення (в залежності від конкретного і абстрактного типів зв’язку між страховим випадком і майновою потребою). В основі розмежування добровільного і обов’язкового страхування лежить критерій – “за методом здійснення страхування”. При цьому В.К. Райхер вважав, що загальновживаними є тільки два поділи – “за предметом страхування” і “за методом здійснення страхування” [161, с. 213-220].

Залишається класичною для цивільного права класифікація, яка була надана О.С. Іоффе: за суб’єктом (з участю фізичних чи юридичних осіб); за об’єктом страхової охорони (майнове і особисте страхування) та за джерелом виникнення (добровільне і обов’язкове)[108, с. 733-734]. На наш погляд, найбільш повною є класифікація за трьома критеріями, запропонована О.С. Іоффе.

Ι. За об’єктом страхової охорони.

Вважаємо за потібне на даному етапі дослідження детально зосередитися на аналізі терміну “об’єкт” та розмежуванні понять “об’єкт страхування” та “об’єкт страхової охорони”. Так, сучасні інформаційно-аналітичні ресурси визначають “об’єкт” як предмет або явище, на який направлена будь-яка діяльність (практична або пізнавальна) суб’єкта (особи) [220, с. 829]. Отже, об’єкт страхування повинен існувати або виникнути в період здійснення страхових відносин.

Традиційно ці відносини розглядаються як цивільно-правові. “Цивільне право регулює найбільш важливі суспільні відносини, основу яких складають відносини, що виникають у сфері виробництва, розподілу, обміну і споживання, благ” [138, с. 15]. Таким чином, об’єктом правовідношення, в усякому разі “матеріальним”, можуть бути тільки перераховані в ст. 177 ЦК України об’єкти цивільних прав, тобто “матеріальні і нематеріальні блага” [201, с. 212; 178, с. 179].

Об’єктом страхування може виступати виключно благо, причому виділити його юридичну або економічну складові, на наш погляд, неможливо.

Серед різних класифікацій існує і та, згідно якої блага в найзагальнішому вигляді можна підрозділити на майнові і особисті немайнові. Немайнові блага, перераховані в ст. 270 ЦК України, не можуть бути предметом цивільного обороту, тобто виступати як товар. Як відомо з економічної теорії, товари характеризуються вартістю, тобто здатністю відволікати на себе ресурси і зменшувати кількість і асортимент інших товарів, які особа могла б придбати (специфічна властивість товарів), і корисністю (споживчою вартістю) – “здатністю задовольняти потреби (загальна властивість благ)” [127, с. 31]. Відповідно немайнові блага володіють тільки цією загальною властивістю.

Перш ніж приступити до синопсису об’єкту страхування ми можемо постулювати наші вимоги до нього: об’єктом страхування (страхового правовідношення) повинно бути благо, що існує в процесі здійснення таких відносин, завжди має корисність і, можливо, вартість. Дискусії про те, що є об’єктом страхування, точаться ще з давніх часів. Огляд різних точок зору був даний у ряді робіт з страхового права [134, с. 20-21; 56, с. 74-78]. Зокрема, виділяють чотири можливі об’єкти страхування [209, с. 50]: страхова виплата, річ і особисті блага, страховий інтерес, страхова послуга. Так, ідея про визнання страхової виплати об’єктом страхового правовідношення найчіткіше сформульована в роботі К.А. Граве і Л.А. Лунца “Страхування” [82, с. 19-20]. Ця ж концепція підтримана О.С. Іоффе [108, с. 737]. Страхова виплата, безумовно, є благом для її одержувача, проте вона є результатом далеко не кожного страхового договору (з якого виникло зобов’язання, тобто правовідношення). Ненастання страхового випадку в період дії конкретного договору страхування означатиме і відсутність об’єкту страхування, що протирічить заданим нами умовам. Якщо розглядати страхування як явище, то частка беззбиткових договорів буде настільки великою, що ні за яких обставин не можна визнати їх наявність випадковістю або виключенням. Необхідно погодитися з тим, що страхова виплата не може бути об’єктом страхування. Проте, коли відповідно до умов договору страхування у певного учасника страхового правовідношення виникає право на страхову виплату, можна говорити про виникнення об’єкту страхової “вимоги” [82, с. 19].

З радянських правознавців найбільш послідовним прихильником визнання страхованих благ як об’єкту страхування був В.К. Райхер [161, с. 213-220]. Страхування визначається В.К. Райхером не інакше як страхова охорона, а об’єктом страхової охорони є блага, на які направлені заходи такої охорони. Критикуючи позицію В.К. Райхера, К.А. Граве і Л.А. Лунц вказували, що з ототожненням об’єктів страхової охорони і об’єктів страхового правовідношення не можна погодитися, і на об’єкти страхової охорони не спрямовані правомочність і обов’язок суб’єктів страхового правовідношення (діяльність суб’єктів) [82, с. 19].

В.И. Серебровський писав: “коли страховик укладає із страхувальником договір, він не приймає на себе зобов’язання відновити ту або іншу річ..” [172, с. 367]. Отримуючи страхову виплату за договором страхування майна, страхувальник має право як відновити пошкоджене майно, так і продати його; виручені від продажу засоби сукупно із страховою виплатою він вільний направити на придбання аналогічного майна або на придбання іншого за функціональними здібностями майна, або помістити грошові кошти у внесок, або взагалі залишити їх без руху.

Оскільки немає прямого зв’язку між охопленим страхуванням благом і обов’язком його відновлення за рахунок страхової виплати, і іноді благо зовсім не можна відновити, ставити знак рівності між об’єктами страхової охорони і об’єктом страхування не можна. Навіть аргументи В.К. Райхера, що вказують на те, що при страхуванні майна відсутність зв’язку “страхова виплата – відновлення майна” ще не означає неможливість визнати річ як об’єкт страхування, не представляються достатньо переконливими. В.К. Райхер стверджував, що “для визнання такого аргументу правильним необхідно було б спершу довести, що взагалі, за природою майнового страхування, страховик зобов’язаний неодмінно сам відновлювати предмет страхування, а не тільки надавати засоби для його відновлення. Але, зрозуміло, таке положення і не могло бути доведено” [161, с. 205].

Звичайно ж, таке положення доведене бути не могло. Страховик взагалі сам ніколи не відновлює річ, не надає медичні послуги, не проводить втрачених матеріальних благ, не виконує за боржника його обов’язок. Проте, законодавець міг би зобов’язати страхувальника направляти страхову виплату на відновлення речі, міг зобов’язати страховика або третю особу відстежувати цільове витрачання страхової виплати, але не зробив цього. Мабуть, правило заміщення блага є загальним початком страхування, а правило заповнення блага – окремим випадком, тому що законодавець переслідує мету зберегти добробут осіб в цілому, наскільки це можливо. Тож, об’єкти страхової охорони не є об’єктами страхування. Зробимо декілька важливих доповнень.

По-перше, при укладенні страхового договору сторони зобов’язані досягти угоди про певний майновий інтерес і характер події, на випадок якої здійснюється страхування (ст. 979 ЦК України). Сукупність цих умов примушує сторони договору зробити вказівку на певні об’єкти страхової охорони. Угода про певне майно повинна бути досягнута між страхувальником і страховиком при укладенні договору страхування. В результаті аналізу статей 980, 987, 999 ЦК України приходимо до висновку, що зовнішніми об’єктами страхової охорони є блага, на які ця охорона направлена безпосередньо. Вважається, що “страхування відповідальності має не один, а два об’єкти страхової охорони”. Майно особи, що застрахувала свою відповідальність (суми у відшкодування шкоди)” вважатимемо внутрішнім об’єктом страхової охорони [111, с. 262-263]. Далі по тексту відносно страхування відповідальності ми матимемо на увазі зовнішні об’єкти страхової охорони, якщо спеціально не буде вказано інше. По-друге, охоплені страхуванням блага, а точніше – особисті блага, є не абстрактними “предметами страхування”, не метою інтересу, не будь-яким застрахованим інтересом і не носіями страхового інтересу [56, с. 84], а дійсними об’єктами страхової охорони. Відносно об’єктів страхової охорони здійснюється андеррайтингова політика страхових організацій, проводяться превентивні заходи і здійснюються заходи по зменшенню збитків від страхового випадку. По-третє, об’єкт страхової охорони є статичним елементом страхового договору. Законодавством не допускається одностороння заміна таких об’єктів - потрібна згода обох сторін договору, а в особистому страхуванні - і застрахованої особи. Неможливість спричинення шкоди об’єкту страхової охорони веде до припинення договору страхування (через відсутність страхового інтересу страхувальника в збереженні матеріального блага, що є об’єктом страхування). Під час переходу прав на об’єкт страхової охорони при страхуванні майна (ст. 993 ЦК України) відбувається зміна кредитора в зобов’язанні через закон. Охорона охопленого страхуванням блага зберігає силу, тобто “перехід” прав на блага спричиняє за собою і “перехід” права на страхову охорону благ. Рівним чином продовжується охорона благ при односторонній заміні страхувальником застрахованої особи при страхуванні відповідальності за спричинення шкоди (ч. 2 ст. 985 ЦК України). По-четверте, шкода суб’єктові страхування заподіює небезпеку [199, с. 44] (майнові позбавлення в разі сплати неустойки або втрата заставленого майна в разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання, пожежа, вибух, протиправні дії третіх осіб і т. ін.). Проте небезпека впливає не безпосередньо на “зацікавлену особу” [199, с. 45], а на об’єкт страхової охорони. У результаті саме спричинення шкоди благам, що є об’єктом страхової охорони, дає старт процесу визначення страхового випадку і процедурі виплати страхового відшкодування (забезпечення). В той же час небезпека може впливати на об’єкт страхової охорони, але не заподіяти йому шкоди. Або небезпека може заподіяти шкоду, але через умови договору або вимоги закону страховий випадок не наступить. Звідси витікає, що як страховий випадок реалізуються не позначені в договорі небезпеки, від яких здійснюється страхування (страхові небезпеки як “поєднання вірогідності і наслідків”), а їх емерджентна сукупність, агрегатна страхова небезпека, що іменується страховим ризиком. По-п’яте, граничний розмір страхової суми визначається за угодою сторін договору страхування (ч. 4 ст. 9 Закону України “Про страхування”). Він встановлюється на розсуд сторін в договорах особистого страхування і страхування цивільної відповідальності за спричинення шкоди. У договорах страхування майна і підприємницького ризику цей розмір обмежений страховою (дійсною) вартістю об’єкту страхової охорони. При страхуванні договірної відповідальності розмір страхової суми також обмежений максимальною сумою збитків, які може понести контрагент страхувальника по договору-субстрату, яким є основний договір, способом забезпечення виконання якого й обирається страхування. Ймовірно, ризик збитків від підприємницької діяльності є різновидом ризику збитків від економічної діяльності взагалі, тобто фінансових ризиків. Така позиція не протирічить чинному законодавству (п. 18 ст. 6 Закону України “Про страхування”). Страхування фінансових ризиків означає не тільки розширення суб’єктного складу учасників страхування (в порівнянні із страхуванням підприємницького ризику), але і встановлення страхової суми на розсуд сторін, оскільки при страхуванні, припустимо, ризику юридичних витрат (судових витрат, витрат на адвокатів і т. ін.) їх страхову вартість неможливо обчислити.

Страховий інтерес, поза всяким сумнівом, є різновидом інтересу взагалі. Зрозуміти його природу і роль в страхуванні для нас важливо, оскільки саме “мотив особистого інтересу додає напрям і впорядкованість функціонуванню економіки, яка без такого інтересу виявилася б надзвичайно хаотичною” [127, с. 52]. У континентальній Європі теорія страхового інтересу як об’єкту страхування найглибше була розроблена німецькими ученими на рубежі 19-20 століть. Сформулюємо основні положення цієї теорії і доповнимо її думками вітчизняних фахівців [172][161].

Зокрема, за концепцією німецького права страховим ризиком в страхуванні є можливість спричинення страхувальникові економічних збитків. Саме несення цього ризику, загрозливого особі, майну або матеріальному добробуту страхувальника, є зустрічним задоволенням страховика проти страхової премії страхувальника. Реалізовуючись як збиток (матеріальний або нематеріальний) від страхового випадку, цей ризик наносить шкоду особі (страхувальникові) у вигляді непередбачених витрат або втрати джерел доходу. Інтерес, як вважали німецькі учені, є відношенням особи до “предмету” страхування, яким виступає річ або інше благо, через яке така особа може понести майновий збиток (У. Еренберг), є самостійним благом (М. Вольф), а точніше – грошовою цінністю цього блага (У. Киш). При страхуванні життя (і деяких інших видів особистого страхування) на місце інтересу, що підлягає доказуванню як за наявністю, так і за розміром, заступає заздалегідь обумовлена сума: страхування інтересу перетікає в страхування сум.

Як видно з наведеного тексту, в середовищі німецьких учених не було одностайного підходу про зміст терміну “страховий інтерес”. Немає такої одностайності і в роботах сучасних російських та українських авторів. Більшість дослідників схиляються до визначення інтересу як відношення, через яке особа може отримати майновий збиток (або самі можливі збитки), і вважає, що інтерес є об’єктом і особистого страхування теж, але тоді це інтерес, пов’язаний з особистими благами [195, с.118]. Крім того, термін використовується в значенні “привертати увагу”.

Страховий інтерес як економічна категорія є беззаперечною підставою для виникнення страхових відносин. С.С. Осадець відзначає, що страховий інтерес – це матеріальна зацікавленість у страхуванні об’єктів до яких страхувальник має стосунок як власник, орендар, перевізник і таке інше [150, с. 50]. О.Д. Заруба зауважує, що передумовою виникнення страхових правовідносин є ризик, без якого не існує страхування, бо без ризику немає страхового інтересу [103, с. 19]. В.Д. Базилевич і К.С. Базилевич визначають страховий інтерес як усвідомлену потребу в захисті майна, доходів, життя, здоров’я, працездатності тощо шляхом страхування [49, с. 29]. Російські вчені, автори посібника “Страхование: теория, практика и зарубежный опыт” прямо вказують, що основною умовою для укладення договору страхування є наявність страхового інтересу в потенційному об’єкті страхування [42, с. 136].

Резюмуючи погляди науковців на природу страхового інтересу, слід зазначити, що страховим інтересом є: 1) матеріальна зацікавленість у страхуванні об’єктів та випливає з права власності або володіння тим чи іншим об’єктом; 2) обумовлений страховим ризиком, без якого не існує страхування; 3) усвідомленою потребою в захисті майна, доходів, життя, здоров’я, працездатності тощо через страхування; 4) предметом договору страхування; 5) однією з умов дійсності договору страхування; 6) юридичним фактом, на підставі якого виникають та існують страхові правовідносини; 7) універсальною категорією страхування; 8) об’єктом страхової охорони чи об’єктом страхового випадку; 9) збитками, які може понести страхувальник від настання страхового випадку; 10) інтересом компенсації можливих майнових збитків як необхідна передумова виникнення страхових правовідносин [130, с. 117-118].

На нашу думку, страховий інтерес – це законний майновий інтерес, який присутній у страхувальника відносно певного об’єкта страхування і є безпосередньою основою для визначення предмета договору страхування [95, с. 174-175].

Пропонується надати страховому інтересу легальне визначення шляхом внесення відповідних доповнень в страхове законодавство (додатково ввести в ЦК України та Закон України “Про страхування” статтю) та закріпити наступне “Страховий інтерес – суб’єктивне відношення особи (фізичної або юридичної), яке обумовлене об’єктивною потребою в збереженні об’єкта страхової охорони, та з втратою якого особа може зазнати шкоди (матеріальної чи моральної) при настанні певної страхової події”.

В.К. Райхер, аргументуючи неможливість визнання інтересу об’єктом страхування, показував, що питання про таке визнання “...потребує негативної відповіді. І не тому, що інтерес є визнанням такого відношення об’єктом.. приводило б до того безрадісного висновку, що страхуванням охороняється “можливість зазнати збиток: конструкція, діаметрально протилежна дійсній природі речей” [161, с. 208-209].

Ситуація міняється, якщо неотриманні збитки сприймати як вигоду. У такому контексті інтерес бачиться благом, майновою цінністю [172, с. 493]. При цьому інтерес виступає як благо, що існує тільки при страхуванні майнових благ (наприклад, майна або доходів) і своєю “цінністю” рівне вартості “основного” блага (об’єкту страхової охорони). Фактично ми повинні зробити висновок, що страховий інтерес сам володіє специфічною якістю товарів – вартістю, яка абсолютно еластична до вартості об’єкту страхової охорони (зміна вартості об’єкту страхової охорони в будь-яку сторону викликає одночасну односпрямовану пропорційну зміну “цінності” інтересу) [200, с. 82]. Але інтерес не є товаром. Його неможливо зробити об’єктом купівлі-продажу, між ним і товаророзпорядчими цінними паперами неможливо провести аналогію. У наявності явне і, як нам здається, невиправдане дублювання понять, внаслідок чого ми не можемо погодитися з викладеною теорією.

Проте страховий інтерес, не маючи вартості, не володіє також і корисністю, тобто, як показано вище, здатністю задовольняти потреби. Навпаки, починаючи з другої половини XX століття представники різних наук (філософи, психологи, економісти, правознавці) стали визначати сам інтерес, в т. ч. страховий, як усвідомлену потребу [74, с. 122]. (Найбільш відомим радянським цивілістом, що розглядав інтерес в якості потреби, хоч і відбитої, був В.П. Грибанов) [83, с. 3]. Як потребу трактує інтерес і велика частина прихильників визнання його як об’єкт страхування [56, с. 85; 194, с.167; 134, с. 23]. Інші зазначають, що потреба – це не більше ніж “..нужда, що прийняла специфічну форму відповідно до культурного рівня і особи індивіда”. У свою чергу “потреба – відчуття браку, що відчувається людиною, чого-небудь” [113, с. 9]. Можна привести заперечення щодо нюансів даного визначення і співвідношення понять “потреба” Ф. Котлером, Д.Н. Ушаковим, С.І. Ожеговим, іншими дослідниками, “потреба” і “інтерес”. Проте, загальна суть дефініцій дозволяє нам зробити висновок про те, що інтерес є відбитою або усвідомленою, але все-таки потребою, тобто відчуттям дефіциту блага. На підставі даного розуміння інтересу висловимо наступну гіпотезу.

Щодо укладення страхового договору потреба стає страховим інтересом тільки будучи формалізованою таким договором. Спочатку під страховий захист підпадає майнова потреба в збереженні блага, що іноді навіть не має до страхувальника юридичного відношення. І в особистому, і в майновому страхуванні, і в страхуванні відповідальності можна говорити про майновий характер інтересу (потреби) в тому сенсі, що він має певний розмір (величину), але не вартість. Після настання страхового випадку величина потреби в збереженні зменшується і утворюється нова потреба в заміщенні блага. Сукупний розмір обох потреб рівний розміру потреби первинної. Обидві вони охоплюються страховим захистом, обидві вони – складові страхового інтересу. Ми спостерігаємо поліморфізм страхового інтересу – прояв його в двох іпостасях.

Інтерес як потреба, як необхідність збереження (заміщення) благ, як “недостатність” корисності властивий всім без виключення галузям (підгалузям) і видам страхування. На відміну від інтереса-відношення, інтерес-потреба сприяє не розмежуванню окремих видів страхування по об’єкту страхування, а об’єднанню всіх видів страхування взагалі. Теоретична різниця між страхуванням інтересів і страхуванням сум зводиться до необхідності доведення наявності і розміру потреби, в першому випадку, і позитивним припущенням про наявність такого, в другому. “Страховий інтерес, таким чином, є універсальна категорія страхування” [161, с. 208-209]. Оскільки страховий інтерес може виявлятися в різних формах, різні властиві йому риси в кожній з цих форм. Потреба в збереженні блага може мати динамічний характер. Вона припиняється (зникає) у колишнього власника і виникає у нового власника при продажі охопленого страхуванням майна і при заміні застрахованої особи за договором страхування відповідальності за спричинення шкоди, якщо страховик не скористався при укладенні договору диспозитивністю даної норми. Передбачається “переміщення” інтересу і при призначенні нового вигодонабувача в договорах страхування майна та відповідальності.

Потреба в заміщенні власних благ або благ інших осіб завжди “нерухома” [209, с. 59]. В рамках страхового права не представляється можливим задовольнити потребу в заміщенні благ іншої особи, крім того, яке мало інтерес в збереженні блага раніше, чим відбувся страховий випадок і заподіяні збитки [198, с. 6]. Інше протирічить здоровому глузду. Єдиним виключенням з цього правила бачиться виплата страхової суми вигодонабувачеві в договорах страхування життя, страховим випадком за якимим є смерть. Фактично вигодонабувач заступає на місце застрахованої особи, і принципових змін страхова схема не зазнає.

Узагальнюючи вищесказане, ми констатуємо ключову роль страхового інтересу для здійснення страхових правовідносин, але не можемо визнати його об’єктом страхування. Не будучи благом, роль об’єкту страхування інтерес виконати не в змозі.

Так само як і охороні підлягають не суспільні блага або загальні ресурси, а особисті блага, так і “основною метою правового регулювання договору страхування є забезпечення захисту особистих інтересів учасників обороту” [198, с. 7].

Страхова послуга. Деякі автори вважають єдину можливість визнання страхової послуги як об’єкту страхового правовідношення (фактично співпадаючого з предметом договору страхування) [209, с. 59]. Позиція про те, що договір страхування є договором про надання послуг, має як супротивників [56, с. 81; 86, с. 13-17], що висловлюють принципові заперечення, так і прихильників [198, с. 17; 69, с. 541-552].

Якщо за договором страхування дійсно виявляється „особливого роду послуга” [179, с. 591], то її зміст повинен бути зв’язаний із здійсненням певних дій, пов’язаних з об’єктами страхової охорони і страхового домагання. Очевидно, що будь-яка відшкодувальна послуга - це майнове благо, що володіє корисністю і вартістю. Не менш очевидний, що страхова послуга в рівній мірі може бути об’єктом будь-якого виду страхування, граючи для всіх галузей (підгалузей) страхування об’єднуючу роль. Відповідно питання зводиться до суті послуги, тобто наповненню того, що виконує страховик за завданням страхувальника в обмін на сплачувану страхову премію.

Вище ми говорили про те, що страховий випадок є реалізацією страхового ризику. На наш погляд, страховий ризик є можлива дія страхових небезпек (небезпек, від яких проводилося страхування) на об’єкти страхової охорони, спричинення останнім шкоди і виникнення необхідності заміщення благ страхувальника (вигодонабувача) або за страхувальника (застрахована особа в договорі страхування деліктної відповідальності за заподіяння шкоди або договірної відповідальності). Страхова послуга полягає в прийнятті страховиком на себе і подальшому несенні страхового ризику.

Таким чином, ніякої суперечності у визнанні послуги об’єктом страхування не існує. Страхова послуга безпосередньо спрямована на об’єкти страхової охорони, що корелюють з потребою в збереженні благ, і об’єкт страхової вимоги, співвіднесений з потребою в заміщенні благ, що в сукупності указує на присутність страхового інтересу як необхідної умови страхування. Тобто, страхова послуга є дійсним, повноцінним об’єктом страхування.

Закон України “Про страхування” (ст. 4) та ЦК України (ст. 980) визначають три види страхування: майнове, особисте (класичні види), та страхування відповідальності. Однак деякі автори заперечують такий поділ. Вони вказують на принципову різницю в об’єктах страхування. Крім того, використовують метод дихотомії і подальший поділ пропонують проводити за ознаками, які є в одній групі і відсутні в інші [222, с. 109]. Цим самим шляхом пішов і ЦК РФ, включивши страхування відповідальності до майнового страхування (ст. 927 ЦК РФ)[170, с. 509].

Як стверджують деякі автори, усі основні ознаки майнового страхування: порядок визначення страхової суми і розміру страхового відшкодування (незалежно від того, чи була шкода заподіяна майну або особі потерпілого), право зворотної вимоги (регресу) – притаманні і страхуванню відповідальності. У зв’язку з цим вважається, що страхування відповідальності є складовою частиною майнового страхування [222 с. 145].

На наш погляд, виокремлення страхування відповідальності з-поміж інших видів страхування зроблено законодавцем досить продумано, зважаючи на його відмінність від майнового страхування. Предметом даного виду страхування є відповідальність страхувальника перед третіми особами, яким заподіяно шкоду, що, безперечно, відрізняє цей вид страхування від інших, і спрямоване на захист майнових інтересів не тільки самого страхувальника, але й третіх осіб, які постраждали в результаті дії або бездіяльності страхувальника. При цьому відшкодування збитків особам, що постраждали, гарантується страховиком і не залежить від фінансового стану страхувальника.

Особисте страхування– вид страхування, в якій об’єктом страхових відносин можуть бути майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов’язані з життям, здоров’ям і працездатністю страхувальника або застрахованої особи, і спрямовані на забезпечення захисту сімейних доходів громадян, а також на нагромадження ними коштів для підвищення рівня сво­го фінансового благополуччя.

До галузі особистого страхування входять три підвиди: страхування життя, страхування від нещасних випадків і медичне страхування.Згід­но з класифікацією, яка застосовується в Україні, перші дві підгалузі нале­жать до ризикового страхування, а третя – страхування життя – становить окремий вид (напрям) страхової діяльності. Тож, особисте страхування – це страхування, що забезпечує ризики, які загрожують життю людини, її працездатності, здоров’ю. Ризик – причина страхування, що визначає і характеризує кожен його напрямок чи різновид.

За договором особистого страхування страховик зобов’язується здійснити страхову виплату у разі смерті застрахованої особи, а також, якщо це передбачено договором страхування, у разі дожиття застрахованої особи до закінчення строку дії договору страхування або досягнення застрахованою особою визначеного договором віку. В особистому страхуванні не може бути об’єктивно вираженого інтересу, хоча завжди повинен існувати якийсь зв’язок між утратами, яких може за­знати застрахований, і страховою сумою.

Розглянемо деякі характеристики особистого страхування, відмінні від характеристик майнового страхування. Об’єктами особистого страхування є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України і які пов’язані з життям, здоров’ям, працездатністю та додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи. Страхування розглядає особу як об’єкт, який піддається ризикам, що пов’язані з її життям, фізичною повноцінністю чи здоро­в’ям. Застрахований повинен бути визначеною особою, чи як мінімум, пови­нен бути визначений об’єкт, який піддається ризику. Страхові суми не становлять собою вартості нанесених матеріальних збитків, вони не можуть бути об’єктивно виражені, а визначаються згідно з побажаннями страхувальника, виходячи з його матеріальних можливостей.

Договір особистого страхування може бути обов’язковим чи добровільним, довгостроковим чи короткостроковим (згідно з законодавством України мінімальний термін дії договору страхування життя – 3 роки). З ко­жного виду страхування укладаються відповідні договори.

Деякі види особистого страхування, зокрема страхування життя, можуть бути виділені окремо, вони мають особливо тривалий термін, іноді розраховані на все життя застрахованого. При страхуванні майна звичайна трива­лість дії договору – один рік, що припускає щорічне його поновлення і мож­ливість розірвання договору кожною зі сторін у відповідній формі. Тимчасо­ве страхування життя, навпаки, як і страхування на випадок пенсії, упродовж всього життя та ін., укладається на тривалий термін, протягом якого страхо­вик не має права розірвати контракт.

Наслідком довгострокових договорів є деякі специфічні ефекти, що виявляються не тільки у відносинах між учасниками договору, але й на рівні всієї економіки в цілому. Що ж стосується самого договору, то разом з ним з’являються деякі елементи, характерні для цього виду страхування: матема­тичні резерви, можливість виплати чи позички останніх для зручності застра­хованого, така як: скорочення, викуп, зміна договорів та ін.

Ефект вигідності страхування життя й інших видів особистого страхування для економіки спричиняє важливість цих видів страхування для держа­вної скарбниці, яку необхідно мати на увазі при поширенні договорів.

Майнове страхування– вид страхування, де об’єктом страхових відносин виступають майнові інтереси, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном юридичними або фізичними особами. Майнове страхування не суперечить законодавству України та здійснюється на підста­ві добровільно укладеного договору між страховиком і страхувальником. Зміст майнового страхування полягає в компенсації шкоди, заподіяної страхувальнику внаслідок страхового випадку із застрахованим майном.

ЦК України не містить визначення поняття майнового страхування чи страхування майна, обмежуючись посиланням на умови договору страхування, які передбачають єдині вимоги як для договорів особистого, так і майнового страхування.

У ст. 4 Закону України “Про страхування” наведено поняття об’єкта страхування, який отожнюється з поняттям майнового інтересу. Стосовно майнового страхування зв’язок об’єкта страхування та майнового інтересу виглядає так: об’єктами страхування можуть бути майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном. В такому контексті поняття майнового страхування слід звернути увагу на питання, які потребують певного уточнення.

По-перше, зі змісту ст. 4 Закону України “Про страхування” можна зробити висновок, що об’єктом майнового страхування є саме майнові інтереси, а не безпосередньо майно.

Зрозуміло, що особа на користь якої укладається договір страхування, повинна мати заснований на законі, нормативному акті або договорі інтерес до збереження майна. Причому майновим інтересом є не будь-який інтерес, пов’язаний з недопущенням втрати або пошкодження майна, а тільки інтерес тієї особи, яка несе ризик такої втрати або пошкодження.

По-друге, доцільним було б замість поняття “майнові інтереси” ввести до ст. 4 Закону України “Про страхування” поняття “страхові інтереси” як різновид майнових. У такому випадку, об’єктом страхування є страховий інтерес, а предметом договору майнового страхування – грошове зобов’язання, яке забезпечує страховий захист.

По-третє, необхідно з’ясувати, яке саме майно може підлягати страхуванню в майновому страхуванні. Тобто під майном, що підлягає страхуванню слід розуміти такі об’єкти цивільних прав, стосовно яких: а) існує інтерес у їх збереженні – таке майно може бути втрачено або пошкоджено в результаті страхового випадку; б) завдані страховим випадком збитки можна оцінити грошима.

Сам статус майна може впливати на кваліфікацію майнового страхування. Як зазначає Брагінський, “...неважко встановити, що кваліфікація всередині майнового страхування будується головним чином з урахуванням однієї з двох ознак: суб’єктивної, яка відповідає на питання “кому належить майно?” та об’єктивної, яка визначає, що, власне це майно собою являє” [130, с. 163-164].

Обсяг відповідальності страховика включає виплату страхового відшкодування страхувальникові в разі пошкодження або знищення матеріальних цінностей, а також у разі втрати страхувальником грошових коштів або не­отримання ним запланованого доходу (прибутку) внаслідок страхових випад­ків, обумовлених договором страхування. В основу визначення страхової суми за договорами майнового страхування покладено дійсну вартість застрахованих об’єктів, на відміну від осо­бистого страхування, об’єкти якого не мають вартісної оцінки. Тому в особи­стому страхуванні не компенсуються матеріальні збитки, а виплати страхо­вика мають характер фінансової допомоги. У разі страхування майна не на повну вартість збитки при настанні страхової події також відшкодовуються не в повному обсязі. Розмір відшкодування залежить від системи страхового забезпечення, передбаченої конкретним договором страхування. Майно може бути застраховане як на повну його вартість (балансову або ринкову), так і на частину вартості. Виплата страхового відшкодування при частковому страхуванні вартості майна проводиться за системою пропорційної відповідальності.

Майнове страхування об’єднує підвиди страхування: страхування майна громадян і страхування майна юридичних осіб. Об’єктами страхування у громадян є: власне житло, господарські споруди, автомобілі, домашнє майно, домашні та сільськогосподарські тварини. Перелік об’єктів майнового страхування юридичних осіб значно ширший: будівлі й споруди, машини й технологічне устаткування, електронне обладнання, транспортні засоби всіх видів, вантажі, будівельно-монтажні, інженерні та фінансово-кредитні ризики. Відповідно до перелічених об’єктів в обох підгалузях виділяють конкретні види страхування.

Страхування відповідальності – вид страхування, де об’єктом страхових відносин є майнові інтереси, пов’язані з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподі­яної юридичній особі, яке здійснюється на підставі добровільно укладеного договору між страховиком і страхувальником та не суперечить законодав­ству України. Страхування відповідальності полягає в захисті майнових інтересів страхувальника у випадку, якщо він завдасть шкоди життю, здоров’ю та майну третьої особи, а також майнових інтересів потерпілої третьої особи. Відповідно обсяг відповідальності страховика включає виплату відшкодування страхувальникові або третій особі в разі настання передбаченої дого­вором страхування страхової події. Страховою подією при страхуванні від­повідальності є факт настання відповідальності страхувальника, який може бути встановлений судовими органами або добровільно визнаний самим страхувальником.

Страхування відповідальності щільно пов’язано з майновим страхуванням, оскільки більшість видів відповідальності передбачає користування або розпорядження майном. Проте, страхування відповідальності відрізняється від майнового страхування тим, що у страхуванні майна об’єктом захисту є заздалегідь визначене майно на заздалегідь визначену суму, а у страхуванні відповідальності – не заздалегідь визначені майнові блага, а кошти страхувальника в цілому.

Страхування відповідальності відрізняється і від особистого страхування, яке проводиться на випадок настання певних подій, пов’язаних із життям, здоров’ям, працездатністю та додатковою пенсією страхувальника. Особисте страхування – це зазвичай страхування суми, а страхування відповідальності – страхування збитків.

На відміну від майнового та особистого страхування особливістю страхування відповідальності є те, що, крім страховика і страхувальника, завжди присутня третя особа, на користь якої укладається договір. Найчастіше вона невідома (виняток становить страхування відповідальності за невиконання договірних зобов’язань, де третя особа – кредитор страхувальника за основним зобов’язанням, забезпечення виконання якого обирає боржник) [130, с. 166]. Страхування як спосіб забезпечення зобов’язань виступає саме у вигляді добровільного страхування відповідальності.

Ці види страхування мають комплексний характер. Більшість полісів страхування відповідальності забезпечують одночасний страховий захист життя і здоров’я третьої особи (об’єкти особистого страхування), а також її майна (об’єкти майнового страхування). У цьому полягає ще одна особливість страхування відповідальності. Особливістю страхування відповідальності є також порядок визначення в договорі страхової суми. На відміну від страхування майна, де страхова су­ма звичайно визначається страховою (дійсною) вартістю об’єкта страхуван­ня, при страхуванні відповідальності страхова сума не встановлюється. Дого­вором визначається лише гранична сума відшкодування – ліміт відповідаль­ності, яку бере на себе страховик у разі завдання страхувальником шкоди третім особам (їх життю, здоров’ю, майну).

ΙΙ. За джерелом виникнення. Такий поділ страхування за джерелом виникнення страхових правовідносин має істотне значення. Річ у тім, що в залежності від волі особи щодо виникнення страхових правовідносин ці відносини можуть набути двох форм – добровільної і обов’язкової.

Перша форма страхових правовідносин виникає на основі єдиного юридичного факту – договору, що був укладений відповідно до угоди сторін правовідношення. Друга форма – на основі закону, тому цей вид страхування або зовсім не потребує договірного оформлення, або якщо і потребує, то укладення такого договору відбувається за приписами закону.

Взаємовідносини між страхувальником і страховиком здебільшого буду­ються на добровільних засадах і оформляються договором страхування. Підставою добровільного страхування є домовленість сторін, оформлена договором. Стосовно вирішення питання щодо можливості укладення такого договору взагалі, то його зміст цілком залежить від бажання суб’єктів страхових правовідносин [101, с. 17].

Згід­но зі ст. 6 Закону України “Про страхування” загальні умови та порядок здійснення добровільного страхування визначаються правилами страхування. Правила страхування – документ, що регулює організаційні, фінансові, правові і інші відносини між страховиком і страхувальником при укладенні договорів конкретного виду добровільного страхування. Вони розробляються страховиком для кожного виду страхування окремо і підлягають реєстрації в уповноваженому органі при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування [171, с. 47].

Правила страхування визначають загальні умови і порядок здійснення конкретним страховиком того чи іншого виду добровільного страхування. Правила проведення одного й того самого виду страхування різними страховиками можуть істотно різнитися. Тому страхувальник може обирати най­більш прийнятний для себе варіант страхування і відповідно – страховика. Страховик, у свою чергу, не є пасивною стороною, він також має право вибо­ру: прийняти ризик даного страхувальника, чи відхилити його. Якщо обидві сторони досягнуть попередньої згоди, вони укладають договір, у якому бу­дуть конкретизовані загальні умови страхування, викладені у правилах.

Приблизний перелік видів добровіль­ного страхування дається у ст. 6 Закону України “Про страхування”. До них належать такі види страхування: страхування життя, страхування від нещасних випадків, страхування здоров’я на випадок хвороби, страхування інвестицій, страхування засобів залізничного, водного, повітряного транспорту, страхування цивільної відповідальності власників наземного транспорту та інші.

Добровільне страхування передбачає, що всі істотні моменти договору страхування визначаються виключно за згодою сторін. В обов’язковому страхуванні страхові відносини виникають згідно з законом, а страхування здійснюється на підставі відповідних законодавчих актів, якими передбачено: перелік об’єктів, що підлягають страхуванню; перелік страхових подій, винятки з них; максимальні страхові тарифи і мінімальні страхові суми; рівень страхового забезпечення та інші суттєві моменти.

Добровільна форма страхування побудована на таких принципах.

1. Добровільне страхування діє законодавче і на добровільних засадах.
Закон визначає об’єкти, які підлягають добровільному страхуванню і найбільш загальні умови страхування. Конкретні умови регулюються правилами
страхування, що розробляються страховиком.

2. Добровільна участь у страхуванні повною мірою характерна тільки
для страхувальників. Страховик не має права відмовитися від страхування
об’єкта, якщо волевиявлення страхувальника не суперечить умовам страхування. Даний принцип гарантує висновок договору страхування на першу (навіть усну) вимогу страхувальника.

3. Вибіркове охоплення добровільним страхуванням викликане тим, що
не всі страхувальники виявляють бажання брати в ньому участь. Крім того,
за умовами страхування, діють обмеження для укладання договорів.

4. Добровільне страхування завжди обмежене терміном страхування.
При цьому про початок і закінчення терміну домовляються особливо, оскільки страхове відшкодування чи страхова сума підлягає виплаті, якщо страхо­вий випадок відбувся в період страхування. Безперервність добровільного страхування можна забезпечити тільки шляхом повторного переукладання договорів на новий строк.

5. Добровільне страхування діє тільки при сплаті разового чи періодич­них страхових внесків. Договір добровільного страхування вступає в силу після сплати разового чи першого страхового внеску. Несплата чергового внеску по довгостроковому страхуванню спричиняє припинення дії договору.

Отже, за встановленими ознаками ми можемо зробити висновок, що страхування як спосіб забезпечення зобов’язань відноситься саме до добровільного страхування.

Обов’язковість страхування полягає в тому, що воно виникає на підставі за­кону незалежно від волі його учасників. Обов’язкове страхування здійснюється відповідно до законодавчих актів, у яких встановлюються: види майна, що підля­гає обов’язковому страхуванню; події, з приводу яких проводиться страхування; обсяг (норма) страхового забезпечення; визначаються права та обов’язки сторін страхових правовідносин; порядок встановлення тарифних ставок страхових платежів; передбачаються санкції за прострочення платежів тощо.

Юридичним фактом, з яким пов’язано виникнення зобов’язання з обов’язко­вого майнового страхування, є факт наявності у громадянина, організації на пра­вах власності, повного господарського відання чи оперативного управління май­на, яке відповідно до законодавства підлягає обов’язковому страхуванню. Таким фактом є прийняття на баланс будівель або споруд, вивезення продукції з поля, її скиртування, оприбуткування за первинними документами тощо. Майно вва­жається застрахованим незалежно від волі страхувальника і від сплати ним стра­хових платежів. Підставами для виникнення зобов’язання з обов’язкового стра­хування пасажира є укладення ним договору перевезення та оголошення посадки на відповідний транспортний засіб.

Згідно з законом України “Про страхування” форми типового договору і порядок проведення обов’язкового страхування визначаються КМУ. Отже, при укладанні договору обов’язкового страхування ні у страховика, ні у страхувальника практично не лишається свободи маневру, адже всі суттєві моменти будь-якого виду обов’язкового страхування, навіть сама форма договору, заздалегідь визначені законодавчими актами. Принцип обов’язковості однаково поширюється і на страхувальника, і на страховика. Перший повинен обов’язково застрахувати передбачений законодавством об’єкт, а другий не має права відмовити йому в цьому.

Право на здійснення обов’язкових видів страхування може отримати будь-який страховик, якщо він має відповідну ліцензію. Ці види, згідно з чинним законодавством, здійснює НАСКА “Оранта” [30].

У ст. 7 Закону України “Про страхування” встановлено перелік видів обов’язкового страхування, які здійснюються в Україні. Так, в Україні здійснюються такі види обов’язкового страхування: медичне страхування; особисте страхування від нещасних випадків на транспорті; авіаційне страхування цивільної авіації; страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів; страхування засобів водного транспорту; страхування врожаю сільскогосподарських культур і багаторічних насаджень державними сільськогосподарськими підприємствами, врожаю зернових культур і цукрових буряків сільськогосподарськими підприємствами всіх форм власності; страхування відповідальності власників собак щодо шкоди, яка може бути заподіяна третім особам; страхування цивільної відповідальності громадян України, що мають у власності чи іншому законному володінні зброю, за шкоду, яка може бути заподіяна третій особі або її майну внаслідок володіння, зберігання чи використання зброї; страхування тварин на випадок загибелі, знищення, вимушеного забою, від хвороб, стихійного лиха та нещасних випадків у випадках та згідно з переліком тварин, встановлених КМУ [101, с. 17]. Згідно з законодавством, усі нові види обов’язкового страхування можуть бути введені лише шляхом вне­сення змін у цей закон.

Обов’язкове страхування має такі ознаки: а) ґрунтується на засадах імперативності як для страховика, так і для страхувальника; б) виникає в силу закону незалежно від волі учасників страхових правовідносин та їх фінансових можливостей; в) здійснюється відповідно до нормативних актів, у яких встановлені: види осіб, майна чи цивільної відповідальності, які підлягають страхуванню в обов’язковому порядку; події, на випадок настання яких проводиться страхування; обсяг страхового відшкодування; порядок встановлення тарифних ставок; розмір страхових внесків та періодичність їх сплати; права та обов’язки сторін; відповідальність за невиконання зобов’язання контрагентами.

Важливою рисою обов’язкового страхування є те, що воно діє, як правило, без обмеження строку та незалежно від сплати страхових внесків. Принцип обов’язковості однаковою мірою поширюється і на страхувальника, і на страховика [101, с. 16].

ΙΙΙ. Послуги, які надають страховики страхувальникам, мають свої особливості, тому необхідною є класифікація в залежності від особливостей страховика.

Особливості діяльності страховика як одного із суб’єктів страхових правовідносин найбільше проявляються в залежності від того, хто є власником корпоративних прав на страхову компанію (державні чи приватні особи). Таке розмежування використовується здебільшого для забезпечення державного регулювання страхової діяльності (надання ліцензій, ведення державного реєстру страхових компаній тощо) [150, с. 42].

Досить часто на практиці розрізняють такі дві нетотожні категорії, як “страхове товариство” і “страхова компанія”. Як правило, до першої категорії відносять товариства взаємного страхування – це господарське товариство, створене у встановленому законом порядку, що здійснює господарську діяльність, як правило, на безприбутковій основі у вигляді надання страхових послуг, з метою захисту майнового інтересу своїх членів на підставі відповідної ліцензії, яке має необхідне для цього майно, згідно з чинним законодавством і володіє господарською правосуб’єктністю відповідно до закону та установчих документів [116, с. 173-176]. Розмежування цих категорій пов’язане із поширенням міжнародної ринкової термінології, але воно не впливає на виникнення та існування страхових правовідносин, урегульованих цивільним правом. Особливістю товариства взаємного страхування є те, що товариство створюється з метою надання взаємодопомоги своїм членам, тому тут особа кожного учасника-страхувальника збігається з особою страховика. Товариство створюється на основі членства, у зв’язку з чим стає різновидом юридичних осіб корпоративного права

В залежності від роду діяльності страховика існує чотири види страхування: звичайне (пряме), перестрахування, співстрахування і взаємне страхування. Так, під звичайним (прямим) страхуванням розуміється забезпечення страховиком майнових інтересів страхувальника самостійно (одним страховиком) та в межах встановлених норм (страхова сума не може перевищувати 10% суми сплаченого статутного фонду і сформованих страхових резервів (ч. 14 ст. 30 Закону України “Про страхування” [17]).

Відповідно до ст. 12 Закону “Про страхування” перестрахування– це страхування одним страховиком (цедентом, перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання всіх або частини своїх обов’язків перед страхувальником в іншого страховика (перестраховика). Страховик, який уклав договір перестрахування, залишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі згідно із договором страхування (ч. 2 ст. 987 ЦК України). Частина 15 ст. 30 Закону України “Про страхування” встановлює вимогу до страховиків, які взяли на себе страхові зобов’язання в обсягах, що перевищують можливість їх виконання за рахунок власних активів, перестрахувати ризик виконання зазначених зобов’язань у перестраховиків-резидентів або нерезидентів.

У всьому світі перестрахування має позитивне сприйняття через механізм захисту окремо взятої компанії і страхового ринку в цілому. Перестрахування є самостійним видом діяльності страховика. Традиційно воно захищає прямого страховика від фінансових втрат, яких він зазнав би за умови необхідності здійснення страхових виплат за договорами страхування. Окрім того, що перестрахування підтримує необхідну рівновагу в діяльності страховиків, воно також виконує функцію міжнародного переливу капіталу [196, с. 118].

У всьому світі перестрахування розвивається вельми швидкими темпами, оскільки з’явилося дуже багато об’єктів, вартість яких сама не спроможеться покрити жодна страхова компанія. Такі ризики, як заводи-гіганти, величезні танкери і океанські лайнери, космічні ракети й супутники, інші об’єкти, що дорого коштують, насичені найсучаснішою електронікою, вартістю в сотні мільйонів доларів, не може взяти повністю на свою відповідальність жодна навіть найбільша страхова компанія [180, с. 11].

Перестрахування є необхідною умовою забезпечення фінансової стійкості страхових операцій і нормальної діяльності будь-якого страхового товариства незалежно від величини його капіталу та інших активів.

В умовах глобалізаційних процесів спеціалізовані перестрахові компанії Східної Європи потребують удосконалення своїх послуг і внутрішніх структурних перетворень. Їм необхідно перейти від статусу внутрішніх перестрахових компаній до компаній, послуги, яких мають міжнародний ринковий попит. Нові форми співробітництва між різними компаніями можуть тільки оптимізувати ринки перестрахування, а інтеграція таких компаній стане запорукою успішного розвитку світового ринку перестрахування. Сьогодні дається взнаки підвищений інтерес спеціалістів до розгляду питань перестрахування на страховому ринку як одного із способів захисту страховика від випадків неплатоспроможності й банкрутства. У зарубіжній літературі накопичено значний досвід у галузі досліджень основних форм і методів практики перестрахування. Свій внесок у розв’язанні цієї проблеми зробили й українські вчені М.В. Мних, С.С. Осадець, Я.П. Шумелда та інші автори [196, с. 118].

Потреба перестрахування існує в наступному. Як ми вже зазначали, страховик може укласти страховий договір на суму, що не перевищує 10% сплаченого статутного фонду і сформованих страхових резервів. Такі обмеження диктуються інтересами підтримання достатньої платоспроможності компанії. Наприклад, страхова компанія з мінімальним статутним фондом в 1 млн. євро здається на перший погляд достатньо платоспроможною, але якщо в умовах існування ризиків у господарському житті страховик бере на себе обов’язок забезпечити страхові інтереси страхувальників на великі страхові суми (наприклад, страхування від ймовірності та випадковості настання катастрофічних подій), то таке забезпечення може перевищити ліміт можливостей компанії. Тому суперечність між величиною ризику запропонованого страхувальником об’єкта страхування і фінансовими можливостями компанії взяти його на страхування вирішується з допомогою перестрахування або співстрахування [150, с. 30]. Страховики (цеденти, перестрахувальники) мають укладати договори перестрахування з перестраховиками, зареєстрованими згідно із законодавством України. Укладення страховиками (цедентами, перестрахувальниками) договорів перестрахування за межами України з перестраховиками-нерезидентами дозволяється тільки у разі, коли: законодавством країни, в якій зареєстрований перестраховик-нерезидент, передбачений державний нагляд за страховою (перестрахувальною) діяльністю; перестраховик-нерезидент має безперервний досвід роботи у страхуванні (перестрахуванні) не менше ніж три роки, що передують року, в якому укладається договір перестрахування, що може бути підтверджене страховиком (цедентом, перестрахувальником) у відповідних бухгалтерських звітах; перестраховик-нерезидент не порушував страхове законодавство країни його місцезнаходження, і до нього не застосовувалися відповідні заходи з цього приводу протягом останніх двох років. Ризик, прийнятий перестраховиком від перестрахувальника, може бути знову переданий у певній частині іншому перестраховику. Цей процес називають перестрахувальним зобов’язанням (ретроцесією). Сторону, що передає непрямий ризик, називають ретроцедентом, а сторону, що бере на себе такий ризик, – ретроцесіонарієм. За договором перестрахування перестрахувальник, не будучи власником чи вигодонабувачем за застрахованим майном, захищає свій страховий інтерес тільки в частці, в якій передає застрахований ризик на перестрахування [73, с. 35]. Перестрахувальник залишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі згідно з договором страхування. Перестрахування може підлягати централізованому регулюванню з боку держави (уніфікації, обмеженню, обов’язковості тощо) відповідно до ч. 2 ст. 41 Закону України “Про страхування”.

Співстрахування – це страхування одного об’єкта кількома страховиками (ст. 10 Закону України “Про страхування”). Необхідність у співстрахуванні існує за тими самими причинами, що і в перестрахуванні. Проте ж різниця в тому, що при співстрахуванні відповідальність за ризик розподіляється між страховиками, а при перестрахуванні вся відповідальність перед страхувальником зберігається за одним страховиком, який, у свою чергу, перестраховує частину своєї відповідальності в іншого страховика або професійного перестраховика, а страхувальник може і не знати про існування договору перестрахування [150, с. 30]. Договір про співстрахування має містити умови, що визначають права та обов’язки кожного страховика. Відповідно до ч. 2 ст. 986 ЦК України одному зі співстраховиків за погодженням між співстраховиками може бути доручено представництво всіх інших у взаємовідносинах зі страхувальником, але відповідають вони перед останнім лише в розмірі визначеної частки.

Співстрахування має свої переваги і недоліки. Позитивним є те, що компанії мають змогу об’єднати свої зусилля зі страхування великих ризиків, не поступаючись ні перед ким страховою премією. Недоліки співстрахування полягають в ускладненні процедури оформлення страхування і виплати відшкодування. Співстрахування – спосіб здійснення страхування, що є малобажаним для страховика і утворює певні незручності для страхувальника. По-перше, страховик уводить в коло своєї професійної діяльності іншого страховика, який є його конкурентом. Разом з тим, повідомлення про неспроможність здійснити страхування в повній оцінці страхового об’єкта власними засобами може стати причиною втрати ділової репутації страховиків. Співстрахування невигідне і для страхувальника, оскільки він укладає договір з кількома страховиками. Тому можуть виникнути складності при виплаті страхового відшкодування або при необхідності звернення до суду, господарського суду [78, с. 12-20].

Отже, страхування спрямоване не тільки на мінімізацію наслідків строкових випадків, але й може бути використане для забезпечення виконання зобов’язань.

Поиск по сайту: