ВИСНОВКИ. Виконання договірних зобов’язань часто супроводжується встановленням допоміжних (додаткових) зобов’язань

Виконання договірних зобов’язань часто супроводжується встановленням допоміжних (додаткових) зобов’язань, які стимулюють боржника до точного і неухильного виконання зобов’язання, а також зменшують негативні наслідки, що можуть настати у разі його порушення або запобігають їм.

Забезпечувальний інтерес не тільки обґрунтовує існування забезпечень як самостійної групи правових гарантій, але і зумовлює їх відмітні ознаки. Сукупність цих ознак, власне, і слід вважати властивістю акцесорності, яка проявляється в наступному:

1. Недійсність основного зобов’язання спричиняє недійсність акцесорного. Це єдина ознака забезпечень, сформульована законодавцем у вигляді загального правила (ч. 2 ст. 548 ЦК України).

2. Припинення основного зобов’язання спричиняє припинення акцесорного.

3. Кредитором в основному і забезпечувальному зобов’язаннях завжди є одна і та ж особа. Така “зв’язаність” основного і забезпечувального зобов’язань через особу кредитора – суто зовнішній прояв властивості акцесорності.

4. Зміну основного зобов’язання спричиняє припинення акцесорного, за винятком випадків, коли боржник за акцесорним зобов’язанням згоден нести свій обов’язок і далі.

5. Отримання кредитором виконання за рахунок забезпечення припиняє (повністю або у відповідній частині) відразу два зобов’язання – і забезпечувальне, і основне.

6. Права кредитора в забезпечувальному зобов’язанні можуть бути реалізовані тільки при порушенні умов основного зобов’язання. Це положення відображає сутнісна властивість акцесорних зобов’язань: вони виникають на випадок невиконання основного.

7. Порядок захисту прав в акцесорних зобов’язаннях безпосередньо залежить від основного зобов’язання.

Характерною для всіх видів забезпечення виконання зобов’язання ознакою є спільність цілей, на досягнення яких спрямовані всі способи забезпечення виконання зобов’язань. Основною метою є надання кредитору певних гарантій задоволення його вимог. Відмінність полягає лише у тому конкретному правовому механізмі, застосування якого забезпечує задоволення вимог кредитора.

Інші спільні ознаки видів забезпечення зобов’язання: 1) недійсність основного зобов’язання спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, і навпаки, недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов’язання не спричиняє недійсність основного зобов’язання (ч. 3 ст. 548 ЦК); 2) забезпечувальне зобов’язання слідує долі основного зобов’язання при переході прав кредитора до іншої особи, наприклад, при відступленні вимоги за основним зобов’язанням. Такий висновок випливає, зокрема зі змісту ст. 514 ЦК України; 3) припинення основного зобов’язання, як правило, тягне припинення і забезпечувального. Однак з цього правила можливі винятки (наприклад, щодо гарантійного зобов’язання); 4) за загальним правилом підставою виникнення забезпечувального зобов’язання є домовленість сторін про застосування певного способу забезпечення (договір). І тільки щодо неустойки та застави передбачено, що вони можуть встановлюватись безпосередньо законом; 5) правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вчиняється у письмовій формі (ч. 1 ст. 547 ЦК).

Окрім зазначених вище спільних ознак, виконання забезпечувальних зобов’язань має і специфічні, притаманні лише йому ознаки, обумовлені особливостями елементів динаміки забезпечувальних зобов’язань: 1) підставою здійснення суб’єктивних прав і виконання суб’єктивних обов’язків у забезпечувальних зобов’язаннях є, крім договору або правової норми, також порушення основного забезпечуваного зобов’язання боржником (винятком є завдаток, що застосовується також і в разі порушення зобов’язання з вини кредитора); 2) забезпечувальні зобов’язання – це односторонні зобов’язання, в яких на стороні кредитора існує право вимоги, а на стороні боржника – певний обов’язок, обумовлений змістом конкретного забезпечувального зобов’язання; 3) на відміну від основних договірних зобов’язань, суб’єктами виконання яких, за загальним правилом є сторони договору, сторони забезпечувальних зобов’язань, а відтак і суб’єкти їх виконання, залежно від способу забезпечення або завжди співпадають зі сторонами основного зобов’язання (неустойка, завдаток, застава, притримання), або, навпаки, ніколи з ними не співпадають (гарантія, порука, застава майна майновим поручителем).

Особливості виконання забезпечувальних зобов’язань залежать також і від конкретного способу забезпечення виконання основного зобов’язання.

Відповідно до ст. 546 ЦК України виконання зобов’язання може забезпечуватись неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Зазначений перелік видів забезпечення виконання зобов’язань не є вичерпним. Інші види забезпечення виконання зобов’язань можуть бути встановлені законом або договором.

Виконання договірних зобов’язань наразі супроводжується існуванням допоміжних (додаткових) зобов’язань, які мають на меті стимулювання боржника до точного і неухильного виконання зобов’язання, а також запобігання або зменшення негативних наслідків, що можуть настати у разі його порушення.

Одним з найпоширених нетрадиційних способів виконання зобов’язань, що використовуються суб’єктами цивільних правовідносин є страхування.

Особливістю сучасного етапу розвитку страхування є те, що страхова діяльність перестала бути монополією держави і здійснюється великою кількістю незалежних страховиків. Страхування є найбільш широковживаним способом усунення і обмеження ризиків, з якими стикаються суб’єкти господарювання в процесі здійснення господарської діяльності, оскільки ризики є невід’ємною частиною господарської діяльності будь-якого суб'єкта господарювання, незалежно від форми власності.

Одними з найбільш поширених ризиків, з якими стикаються суб'єкти господарювання, є ризики, пов’язані з втратою прибутку, а також з втратою або пошкодженням майна.

Тому, одним з основних завдань при проведенні заходів щодо забезпечення виконання договорів є мінімізація втрат в господарській діяльності.

Аналіз застосування страхування як способу усунення або обмеження ризиків дозволяє зробити висновок про безумовну корисність даного інституту, як для окремих осіб, так і для всієї держави в цілому. Усуваючи або обмежуючи ризик, страхування надає суб’єктові господарської діяльності можливість без страху здійснювати таку діяльність.

Згідно зі ст. 1 Закону України “Про страхування” страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавст­вом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадя­нами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Страхування, як особливий вид фінансової діяльності, має конкретні призначення, які сприяють ефективному цілеспрямованому використанню страхових послуг як дієвого інструменту в конкретних сегментах ринко­вої економіки. Основні призначення страхування – захисне, накопичувальне, інвестиційно-зберігальне, розподільче, стабілізуюче, міжнародне фінансове.

У залежності від форми (способам здійснення) страхування виступає як державне, акціонерне, взаємне, кооперативне та самострахування.

Страхування втілює в собі ідею попередження, захисту та безпеки. Зміст страхування розкривається в його функціях: ризикова, створення й використання страхових резервів (фондів), заощадження коштів, превентивна, інвестиційна.

Класифікація страхування можлива: а) за історичними ознаками (пов’язана з етапами розвитку страхування); б) за економічними ознаками: спеціалізація; об’єкти страхування; рід небезпек; статус страхувальника; статус страховика; в) за юридичними ознаками: вимоги міжнародних угод і внутрішнього законодавства; форма проведення (під якою фактично розуміються підстави виникнення).

Класичною для цивільного права може вважатися класифікація, яка була запропонована О.С. Іоффе за такими критеріями як: суб’єкт (з участю фізичних чи юридичних осіб); об’єкт страхової охорони (майнове і особисте страхування) та джерело виникнення (добровільне і обов’язкове).

Доцільно було б дати страховому інтересу легальне визначення шляхом внесення відповідних доповнень в страхове законодавство (додатково ввести в ЦК України та Закон України “Про страхування” спеціальну статтю) та закріпити наступне “Страховий інтерес – суб’єктивне відношення особи (фізичної або юридичної), яке обумовлене об’єктивною потребою в збереженні об’єкта страхової охорони, та з втратою якого особа може зазнати шкоди (матеріальної чи моральної) при настанні певної страхової події”.

Страхування як спосіб забезпечення зобов’язань виступає саме у вигляді добровільного страхування відповідальності.

Аналіз особливостей договору страхування як способу забезпечення зобов’язань дав можливість визначити його як угоду між страховиком і страхувальником, за якою страховик бере на себе зобов’язання в разі настання страхового випадку (невиконання або неналежне виконання основного зобов’язання) відшкодувати кредитору страхувальника (за основним зобов’язанням) в межах ліміту відповідальності збитки, ненавмисно завдані страхувальником, а страхувальник зобов’язується своєчасно вносити страхові платежі та виконувати інші умови договору. Безпосередньою та основною метою даного договору є захист майнових інтересів потенційних заподіювачів шкоди. Укладаючи договір страхування і сплачуючи страхову премію, страхувальник має на меті забезпечити власний майновий інтерес – отримати певну грошову компенсацію (витрати на попередження і зменшення збитків, судові витрати тощо) і зберегти належний йому майновий стан. Якщо ж дану ситуацію розглядати з соціальної позиції, то договір страхування як спосіб забезпечення зобов’язань є гарантією отримання кредитором належного відшкодування збитків, завданих певними діями чи бездіяльністю страхувальника-боржника за основним зобов’язанням.

Серед істотних умов договору страхування як способу забезпечення зобов’язань виділяємо: об’єкт, предмет, страховий ризик (страхові випадки), ліміт відповідальності страховика (страхова сума), розмір страхового внеску та строк дії договору.

При страхуванні в основному охоплюються дві групи ризиків, які необхідно враховувати при зовнішньоекономічних операціях: політичні і комерційні.

З метою підвищення ефективності використання страхування як виду забезпечення слід враховувати низку умов: ким був укладений договір страхування; чи укладений основний договір, виконання якого забезпечується страхуванням, з дотриманням умов дійсності договору; чи відповідає страхова сума сумі фактично укладеного основного договору; на чию користь укладений договір страхування: чи були страхові платежі сплачені страхувальником в строк і в сумі, передбаченій договором; які умови відмови від сплати страхового відшкодування передбачені договором, і, відповідно, чи були підстави для відмови; чи не сприяли умисні дії страхувальника або кредитора за основним договором настанню страхового випадку; чи були дотримані страховиком або його структурним підрозділом, який діє від імені страхової організації, ліміти страхування відповідальності. Недотримання лімітів, встановлених для підрозділу його головною організацією, дає підстави говорити про перевищення повноважень (ст. 95 ЦК України).

Таким чином, на підставі аналізу особливостей страхування комерційних ризиків можна зробити висновок про доцільність використання страхування для забезпечення виконання зобов’язань. При цьому слід враховувати деякі особливості страхування.

По-перше, страхування як нетрадиційний вид забезпечення має різновиди, при виборі яких необхідно враховувати особливості деяких цивільно-правових договорів.

По-друге, суб’єкти господарювання з метою забезпечення виконання договорів можуть передбачити в договорі необхідність страхування для контрагента, при цьому, безумовно, розглянувши оптимальні способи страхування власних інтересів.

До категорії учасників договору страхування як способу забезпечення зобов’язань належать: страховик, страхувальник та вигодонабувач.

Виплата страхового відшкодування вигодонабувачам проводиться лише після складення страхового акта (аварійного сертифікату), яким завершується розслідування страхового випадку. У ньому остаточно з’ясовується питання про визнання події страховим випадком, про розмір збитків та розмір страхового відшкодування, однак страховий акт не є безперечним доказом відповідальності страховика, яка визначається умовами страхування. Особливість страхування як способу забезпечення полягає в тому, що страховик звільняється від виплати страхового відшкодування, якщо страховий випадок наступив внаслідок наміру зацікавлених осіб – страхувальника, застрахованої особи або вигодонабувача, оскільки страховий випадок тут виникає виключно через їх провину, а не через обставини ризику.

Страхування, як спосіб забезпечення договірних зобов’язань, займає проміжне положення між поручительством і гарантією. З одного боку, забезпечуюча сторона вже не несе відповідальність рівну відповідальності поручителя (страхова сума є фіксованою величиною і указується в договорі), але з іншої – обов’язок по сплаті визначеної в забезпечуючій операції суми не є незалежним від основного зобов’язання (що має місце при “класичній” гарантії). При цьому величина страхової суми жорстко пов’язана з величиной майнових втрат страхувальника (забезпеченої сторони).

Договір страхування є нікчемним або визнається недійсним у випадках, встановлених ЦК України. ЦК України (ст. 998) та Закон України “Про страхування” (ст. 29) передбачають також особливі випадки визнання договору страхування недійсним, якщо: його укладено після настання страхового випадку, а також, якщо об’єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації на підставі судового вироку або рішення, що набуло законної сили.

Поиск по сайту: