Поняття договору страхування

Життя і здоров’я людини, як і доля належного їй майна, залежить від різноманітних за характером, часто непередбачуваних і невідворотних подій. З метою усунення або пом’якшення майнових негативних наслідків впливу таких подій запроваджено інститут страхування [185, с. 303].

Економічно розвинуте суспiльство не може існувати без страхування, яке є невід’ємною частиною суспiльних вiдносин, гарантом благополуччя i стабiльного розвитку. Можна iз впевненiстю припустити, що однією iз умов формування людського суспiльства була потре­ба в забезпеченнi безпеки, заснованої на iн­стинктi самозбереження. Вiдносини, що вини­кають мiж особами, зацiкавленими у страху­ванні свого життя, майна, вiдповiдальностi та iнших майнових інтересів, що не суперечать чинному законодавству України (страхувальни­ками), з однієї сторони, та особами, якi здiй­снюють страхування (страховиками), з іншої, опосередковуються договором страхування. Та­ким чином, цей договiр є правовим способом, який опосередковує процес надання страхової послуги страховиком страхувальниковi.

Розвиток суспiльства та конкуренцiя на ринку страхування призвели до створення якісно нових страхових продуктiв, що, в свою чер­гу, спричинило на практицi розробку нових дoгoвopiв страхування та необxiднicть їх врегулювання на законодавчому piвні. У юридичнiй лiтературi зазначається, що такий договiр виконує дві функцii. По-перше, цей договiр – підстава для виникнення, змiни чи припи­нення зобов’язань (п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України). По-друге, оскiльки сторони договору не лише встановлюють мiж собою правовий зв’язок, а й тiєю чи iншою мiрою визначають його зміст, то договiр є ще й способом регулювання вiдносин, формування умов, на яких будується правовий зв’язок між його учасниками [213, с. 69]. Вiн покликаний виконувати конкретні функ­ції, властивi йому як самостiйному

договору. Самостiйнiсть договору страхування є тим по­казником, який дозволяє вiдмежовувати його вiд iнших, зовнішньосхожих з ним дoгoвopiв (договору поруки, доручення, зберiгaння, пози­ки, перевезення). Таке вiдмежування особливо важливе для правильного розумiння суті стра­хування взагалi, i, крім того, воно дає можли­вість усувати виникнення практичних казу­ciв [55, с. 23-25].

Поняття договору страхування мiститься в ст. 16 Закону України “Про страхування”, згiдно з яким договiр страху­вання – це письмова угода мiж страхувальни­ком i страховиком, згiдно з якою страховик зобов’язується у разi настання страхового ви­падку здiйснити страхову виплату страхуваль­нику або iншiй особi, визначенiй у договорi страхування страхувальником, на користь якої укладений договiр страхування (надати допомо­гу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежi у визначенi строки та виконувати iншi умови договору. Тотожне визначення договору стра­хування дає i ст. 979 ЦК України. Зрозуміло, що під час визначення поняття договору страхування законодавець намагався вкласти в нього універсальний зміст. Це поняття мало би охопити три існуючі в Україні види страхування: особисте, майнове та страхування відповідальності. Але таке завдання є не з легких, адже кожен вид страхування досить специфічний і має свої характерні ознаки.

Проаналiзувавши дане визначення, можна зробити певнi висновки. По-перше, договiр страхування є оплатним договором, оскiльки дiям страхувальника вiдповiдає обов’язок стра­ховика вчинити зустрічну дiю. По-друге, даний договiр є двостороннім, оскiльки у кожної iз його cторін виникають права та обов’язки. Важливо, що права однієї сторони співвідносяться з обов’язками іншої сторони таким чином, що відповідному обов’язку страховика кореспондує відповідне право страхувальника і навпаки.

Конкретизуючи поняття договору страхування, цей договір можна визначити як письмову домовленість, за якою одна сторона (страховик) за обумовлену плату зобов’язується відшкодувати шкоду, якої можуть зазнати майнові інтереси іншої сторони (страхувальника) від заздалегідь відомої, випадкової, передбаченої події [130, с. 104].

Предметом договору страхування є майнові інтереси, які не суперечать закону і

пов’язані з життям, здоров’ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування); володінням, користуванням та розпорядженням майна (майнове страхування); відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником третім особам (страхування відповідальності) [223, с. 188].

Необхідно зауважити, що визначення договору страхування, наведені в Законі та в ЦК України, мають деякі недоліки. По-перше, зникає різниця між майновим та особистим страхуванням. Проте, “юридичний аналіз страхування майна і особи виявив між ними ряд істотних відмінностей. Перш за все, було відзначено, що страхування майна будується завжди на наявності збитків, страхування особи – тільки на можливості їх” [212, с. 443]. По-друге, створюється враження, що предметом договору страхування є тільки страховий випадок і страхова виплата – страховик зобов’язується у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальникові. Проте, в ст. 9 Закону України “Про страхування” визначено, що страхова виплата – грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування. У такому випадку із визначення договору страхування зникає предмет договору – майнові інтереси страхувальника, адже страхова виплата є наслідком, а причиною її виплати за майнового страхування є понесення страхувальником шкоди в результаті обумовленої події або дії (страхового випадку).

Якщо йдеться про договір страхування ми, по суті, маємо справу з трьома основними договорами страхування: а) договір страхування майна; б) договір страхування особи; в) договір страхування відповідальності. Кожний із наведених договорів страхування має свої особливості, і, мабуть, об’єктивно важко сформулювати просте та ясне визначення договору, яке б враховувало специфіку всіх договорів страхування.

На складність створення єдиного визначення договору страхування вказував також В.І. Серебровський. “Різноманітні спроби з’ясування всіх видів страхування, ознак і встановлення родового поняття договору страхування показують, що чим ширше й різноманітніше коло досліджуваних явищ знаходиться в полі зору дослідника і чим більш загальні ознаки доводиться йому брати для створення родового поняття, яке б охоплювало ці явища, тим менш виразним і чітким стає виведене ним поняття”[176, с. 61].

На наш погляд, слід надати таке визначення договору страхування як: “за договором страхування страховик за рахунок страхового фонду зобов’язується видати страховий поліс (страхове свідоцтво), в разі настання страхового випадку, виплатити страхувальнику встановлену договором страхову суму (страхову премію), а страхувальник зобов’язаний в установлені строки і порядку повідомити про настання страхового випадку, зміни в об’єкті страхування та сплатити (сплачувати) страхові платежі”(пропозиція).

У тeopiї страхового права, icнують двi протилежнi позицii стосовно того, чи можна договiр стра­хування вiдносити до умовних правочинів, оскiльки вiдповiдальнiсть страховика обумовлюється невизначенiстю настання чи ненастання стра­хового ризику. Проте, правиль­ною є позицiя тих науковцiв, якi стверджують, що даний договiр не може вважатися умовним [192, с. 172]. Адже умова може бути в будь-якiй цивiльно-правовiй угоді й виступати при цьо­му додатковим приєднаним сторонами до ос­новної угоди застереженням. Правочин може icнувати i без такої умови. Зобов’язання зi страхування, навпаки, неможливе без страхо­вого ризику, який є необxiдною умовою. Умова про страховий ризик не встановлюється сторо­нами зобов’язання, а визначається iмператив­ними нормами закону, внаслiдок чого страховий ризик набуває значення обов’язкового еле­мента будь-якого зобов’язання зi страхування.

Договiр страхування вiдноситься до алеа­торних (ризикових) догoворiв. Специфiка алеаторних договорів полягає в тому, що залежно вiд настання чи ненастання встановленої обставини виграє одна сторона, а програє iнша [67, с. 318]. Елемент ризику, який бере на себе кожна зi cторін y ри­зиковому договорі, полягає у вірогідності того, що чи один, чи другий контрагент фактично отримає зустрiчне задоволення меншого обся­гу, нiж ним самим надано. Так, страховик не знає, чи буде вiн платити за договором чи нi, не знає також нi суми, ні часу платежу. В та­кому стані він перебуває як при страхуванні майна до тих пiр, поки не настала передбаче­на договором подiя (повiнь, пожар), так i при особистому страхуванні до моменту cмepтi за­страхованої особи чи досягнення нею певного віку. Тому, якщо подiя, передбачена догово­ром, уже настала чи стала неможливою ще до укладення договору, страховик вiдповiдально­сті не несе (будинок згорiв, застрахована осо­ба померла до укладення договору страхуван­ия). Ризик несе i страхувальник, який, сплачу­ючи страховий платiж, не впевнений чи отри­має він або вигодонабувач страхову виплату.

Договором особистого страхування стаховик замість сплаченої страхувальником премії зобов’язаний сплатити одноразово або сплачувати періодично обумовлену договором страхову суму у випадку вчинення шкоди життю або здоров’я страхувальника або застрахованої особи, досягнення ним визначеного віку або настання в його житті передбачуваного договором випадку. Договір особистого страхування є публічним. Його публічний характер пов’язано в тому числі з тим, що більшість договорів особистого страхування є стандартними.

Особливостями договору особистого страхування є: специфічні особисті інтереси, які повинна мати застрахована особа, а саме інтерес в отриманні виплати при смерті або пошкодженні здоров’я, при досягненні зазначеного віку або настанні зазначених випадків. Всі ці інтереси невідривно пов’язані з особистістю застрахованої особи; особливим характером деяких ризиків, на випадок яких укладаються договори особистого страхування. Є ризики (наприклад, пов’язані з пенсійним забезпеченням, що позбавлені притаманної ризикам небезпеки вчинення шкоди інтересам застрахованої особи).

Договір особистого страхування вважається укладеним на користь застрахованої особи, якщо: 1) в договорі не названо в якості вигодонабувача іншої особи; 2) виплата страхової суми здійснюється у формі страхового забезпечення, яке прив’язано до будь-яких об’єктивних критеріїв, а визначається сторонами в договорі за їх бажанням. Більш того, забезпечення виплачується незалежно від сум, належних застрахованому за іншими договорами страхування, а також по соціальному страхуванню, соціальному забезпеченню та в порядку відшкодування шкоди; 3) страхова виплата може здійснюватись частинами, навіть протягом досить значного відрізку часу, забезпечуючи застраховану особу (вигодонабувача). Тому виплата й отримала назву страхового забезпечення; 4) лише договір особистого страхування може мати накопичувальний характер, а саме переслідувати мету не тільки компенсувати шкоду, завдану особистості, а й забезпечувати визначений прибуток (відсоток) на вкладений капітал (страхову премію).

Відповідно договір особистого страхування можна поділити на ризиковий та накопичувальний (ощадний). Ризикові договори передбачають страхову виплату тільки при настанні страхового випадку, який може зовсім не настати. Більш ризикованим видом особистого страхування є страхування від нещасних випадків. У накопичувальних договорах виплата здійснюється завжди, оскільки один з указаних ризиків обов’язково обернеться в страховий ризик. Найбільш поширений приклад накопичувального договору особистого страхування – страхування життя. Слід зазначити, що коли йдеться мова про договір державного обов’язкового особистого страхуванянння, то відповідно порядки їх укладення і умови визначаються КМУ, окремими нормативними актами [204, с. 790-791].

Я. Яворський виділяє наступні головні ознаки договору страхування.

1. Договір страхування укладається у письмовій формі. У ст. 981 ЦК України визначено, що у разі недодержання письмової форми договору страхування такий договір є нікчемним.

2. Договір страхування містить істотні умови, якими є, згідно з ЦК України: предмет договору страхування, страховий випадок, розмір страхової суми, розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору. Закон визначає умови, які мають міститися у договорі страхування, але які з них є істотними – не зазначено. Тож, робимо висновок, що законодавець ототожнює предмет договору страхування і об’єкт страхування, що є недоцільним.

3. Договір страхування може бути укладеним на користь третьої особи. Відповідно до ст. 3 Закону України “Про страхування” страхувальники можуть укладати із страховиками договори про страхування третіх осіб та призначати громадян або юридичних осіб для додержання страхових сум (страхового відшкодування), а також змінювати їх до настання страхового випадку. Договір страхування на користь третіх осіб становить особливу конструкцію, принципово відмінну від решти договорів: особа, яка укладає договір на користь третіх осіб, діє в її інтересах [221, с. 94-95].

Договір страхування набирає чинності: 1) при сплаті страхового платежу готівкою; 2) з моменту підписання страховиком і страхувальником договору; 3) при сплаті страхового платежу в безготівковій формі – з моменту зазначеного в полісі, але не раніше 24 годин з дня списання засобів з рахунка страхувальника на рахунок страховика [49, с. 29].

4. Договір страхування є оплатним договором. Страхувальник сплачує страховику страхову премію, а страховик при настанні страхового випадку виплачує страхове відшкодування. Діям страхувальника відповідає обов’язок страховика вчинити зустрічну дію.

5. Договір страхування є двостроннім, оскільки у кожної із сторін (страхувальника і страхової компанії) виникають права і обов’язки, які регулюються чинним законодавством.

6. Договір страхування належить до ризикових договорів. Ризикує як страхова компанія, так і страхувальник. Так, страховик не знає, чи буде платити за договором чи ні у разі настання страхового випадку; ризик несе і страхувальник, який сплачуючи страхову премію, не впевнений, чи одержить він страхове відшкодування.

7. Договір страхування належить до договорів про надання послуг: надання страхової послуги невіддільно пов’язане із діяльністю страхової компанії [221, с. 95-96]. Головна особливість цієї групи дoгoвоpiв в тому, що надання послуги невiддiльне вiд дiяльностi особи - послугонадавача, а корисний ефект такої дiяльностi полягає в самому процесi надання послуги [53, с. 37].

Як вже зазначалося, договiр страхування укладається в письмо­вiй формi. Факт укладення його може посвiд­чуватися страховим cвідоцтвом (полiсом, сер­тифiкатом), що є формою страхування. Страхо­вий полiс може бути iменним та на пред’явни­ка. В юридичнiй лiтературi данi документи ви­знаються специфiчною, “страховою” формою договору. Науковцi висловлювали piзні підходи стосовно правового значення цих до­кументiв. В одних випадках їх розглядали в якостi основних доказiв правовiдносин, якi виникли мiж сторонами договору страхуван­ня [176, с. 413]. В iнших – самий договір, який виник з моменту його викладення на па­перi [82, с. 56]. На погляд Н. Безсмертної, найбiльш правильною точкою зору є та, згiдно з якоюправове зна­чення страхового полiса (cвідоцтва) полягає в тому, що даний документ поєднує в собi зна­чення документа, який вiдповiдно до вимог законодавства нaдaє договору письмової форми, висловлює згоду страхувальника на пропо­зицiю страховика укласти договiр i є доказом укладення страхового договору [213, с. 76]. Страховий полiс є основним доказом факту укладення договору страхування. Варто зауважити, що законодав­ство не розкриває зміст поняття страхового полicа (свiдоцтва, сертифiката). У вiдповiдних наукових дослiдженнях пропонується визначи­ти страховий полiс (свідоцтвo) як письмовий документ, що видається страховиком у вiдпо­вiдь на усну чи письмову заяву страхувальни­ка, мiстить вci iстотні умови договору страху­вання, регулює вiдносини мiж страховиком i страхувальником та з достовiрнiстю свiдчить про наявність договірних зв’язків між ними.

Договір страхування визначається в ст. 979 ЦК України як концесуальний. На підставі договору на стороні страхувальника виникає обов’язок сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору. Стосовно страховика договір страхування є типовим правочином, вчиненим під умовою. Основний обов’язок страховика – виплатити страхувальникові або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату) виникає у випадку настання події (страхового випадку) стосовно якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина – ч.1 ст. 212 ЦК України). Крім положень ст. 979-999 ЦК України до відносин щодо страхування застосовується Закон України “Про страхування”. Цей Закон є комплексним нормативно-правовим актом, в якому формулюються норми не тільки цивільного, а й публічного права. Чинність Закону “Про страхування” не поширюється на відносини щодо соціального страхування (загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, страхування від нещасних віпадків на виробництві та професійних захворювань). До відносин з приводу недержавного пенсійного страхування цей Закон застосовується (ст. 3 Закону України “Про недержавне пенсійне забезпечення”). До відносин з приводу морського страхування переважно застосовуються положення КТМУ (ст. 239 -376)[223, с. 464].

Відповідно до визначення, наданого ст. 16 Закону України “Про страхування”, можна вважати, що договір майнового страхування – це домовленість двох сторін (страховика та страхувальника) про здійснення певного правового результату – забезпечення майнових інтересів особи-страхувальника щодо об’єкту страхової охорони (майна) за рахунок сплати ним до настання обумовленої події (страхового випадку) страхового внеску, після настання якої особа-страховик виплачує страхове відшкодування.

Договору майнового страхування притаманне: 1) всі його елементи мають відповідати нормам чинного законодавства, звичаям ділового обороту і принципам майнового страхування (принцип наявності страхового ризику, страхового інтересу, найвищої довіри сторін, принцип компенсації при настанні страхового випадку, безпосередньої причини, суброгації, контрибуції тощо); 2) при укладенні договору, сторони виражають своє волевиявлення. Учасники цивільного обігу впевнюються про волю потенційного контрагента саме за волевиявленням, і у зв’язку з цим планують власні дії [67, с. 171]. Основне правило за такої умови дійсності – це збіг волі з волевиявленням (ч. 3 ст. 203 ЦК України); 3) в ст. 627 ЦК України закріплюється свобода договору. Сторони є вільними в укладенні договору із врахуванням вимог чинних нормативно-правових актів, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості; 4) четвертою умовою дійсності договору майнового страхування можна вважати умову про реальну можливість виконання дій, що складають предмет зобов’язання. Немає зобов’язання, якщо його предмет є неможливим - такий принцип діяв ще в римському праві [154, с. 287].

Для підтвердження реальної можливості виконання зобов’язання з боку страхувальника, відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України “Про страхування”, при укладенні договору страхування страховик має право запросити у страхувальника баланс або довідку про фінансовий стан, підтверджені аудитором (аудиторською фірмою) та інші документи для оцінки страхового ризику. Щодо страховика, то він, в свою чергу, повинен пред’явити, якщо цього буде вимагати страхувальник, ліцензію на здійснення окремих видів страхування. Крім того, для реальної можливості виконання, ст. 30 Закону України “Про страхування” передбачає умови забезпечення платоспроможності страховиків. Частина 14 ст. 30 Закону фіксує: якщо страхова сума за окремим об’єктом страхування перевищює 10 % суми сплаченого статутного фонду і сформованих страхових резервів, страховик зобов’язаний укласти договір перестрахування. У зв’язку з тим, що мінімальний розмір статутного фонду страховика повинен дорівнювати 1 млн. євро або 1,5 млн. євро (в залежності від виду страхування), страховики у майбутньому менше звертатимуться до перестрахування. Це залежатиме від виду об’єкта страхової охорони; ризику, якому піддається такий об’єкт і, звичайно, від стабільності економіки України.

П’ятою умовою дійсності договору майнового страхування можна вважати правосуб’єктність сторін, яка одночасно є передумовою виникнення правовідносин з добровільного майнового страхування. Саме по собі волевиявлення (вільне, свідоме) договору ще не породжує – необхідну здатність до волевиявлення, якою володіють не всі особи [154, с. 287].

Для договору майнового страхування необхідною умовою є наявність у страхувальника страхового інтересу, виникає воля, спрямована на укладення договору майнового страхування; остання зовні проявляє себе у волевиявленні.

Закон України “Про страхування” чітко встановлює форму такого волевиявлення – вона, як правило, має бути висловлена в письмовій формі, або ж страхувальник іншим чином заявляє про свій намір укласти договір страхування (ч. 1 ст. 18 Закону). Волевиявлення сторін при добровільній формі страхування проходять дві стадії (ч. 2 ст. 638 ЦК України). Першою є пропозиція однієї сторони (як правило, страхувальника) іншій стороні (страховику) вступити в договірні правовідносини (оферта). Другою – одержання та прийняття пропозиції іншою стороною – акцепт, який вказує на згоду останньої укласти договір на умовах, закладених у пропозиції.

Є.О. Харитонов та О.М. Калітенко виділяють наступні особливості договору майнового страхування: 1) наявність у страхувальника або вигодонабувача особливого майнового інтересу в укладенні договору; 2) майнове страхування має мету – компенсацію понесених збитків, а не отримання додаткового прибутку. Це його головна функція. Відповідно розмір страхового відшкодування не може перевищювати дійсного розміру понесених збитків. Страхувальник (вигодонабувач) не може отримувати з договору майнового страхування будь-який прибуток, що перевищює суму понесених ним збитків [204, с. 791].

Пропозиція укласти договір майнового страхування нерідко висловлюється страхувальником, якщо він є юридичною особою. Це пояснюється тим, що обсяги грошових засобів, як правило, значно перевищують грошові бюджети фізичних осіб, а існуючі ризики для їх об’єктів страхової охорони майже непорівняні. У зв’язку з цим, юридичні особи більш занепокоєні та зацікавлені в ненастанні негативних наслідків для їх майнових об’єктів. Фізичні особи, не маючи зайвих коштів і не довіряючи всім фінансовим установам. Погоджуються на укладення договору майнового страхування, як правило тільки після пропозиції з боку страховика (його страхових агентів).

У правовідношенні з майнового страхування офертою вважається заява страхувальника, зроблена, зазвичай, у письмовій формі. Пропозиція щодо укладення договору може визначатися як оферта, якщо вона відповідає ряду необхідних ознак: зокрема, з оферти має випливати волевиявлення на укладення договору, а не просто наводитися інформація про можливість укладення договору або пропозиція обговорити його умови.

Перед поданням заяви страхувальником останній може вести із страховиком переговори (усно чи письмово) з метою уточнення намірів контрагента чи викликати його на те, щоб він, в свою чергу, виступив з контрпропозицією. Але цей процес не слід плутати з офертою. Форма заяви, хоч і підписується страховиком, але підписується від імені страхувальника, тому вона має відображати його намір вважати себе таким, що уклав договір на умовах, вказаних у договорі, зі страховиком, якщо останній прийме пропозицію.

Волевиявлення страхувальника в заяві повинно містити вказівку на істотні умови договору, що визначаються такими законодавством України (ч. 1 ст. 638, ст. 982 ЦК України). Відповідно до теоретичних і нормативних положень про оферту, набір умов, вказаний в оферті є для нього максимальним. Таким чином, після того, як адресат прийме пропозицію, не запропонувавши зі свого боку ніяких змін чи доповнень, оферент не зможе змінювати набір умов, які містяться в оферті [67, с. 171]. Необхідно зауважити, що оферта має бути адресована конкретній особі. У зв’язку з цим не можна вважати офертою звернення, наприклад, по телебаченню страхових компаній щодо страхування майнових об’єктів. Таке звернення буде вважатися рекламою чи пропозицією, яка розрахована на невизначене коло осіб і розглядається ч. 2 ст. 641 ЦК України тільки як запрошення до оферти.

У заяві, як правило, не перелічуються умови, на яких пропонується укласти договір майнового страхування. В ній міститься прохання укласти договір страхування певного майна на умовах правил страхування об’єкту страхової охорони, яке бажає застрахувати страхувальник, що діють (правила) в тій страховій компанії, до якої звернувся останній. Також може вказуватися розмір франшизи, який пропонується визначити в договорі страхування, та інші умови майбутнього страхування (зокрема, може існувати графа для вказівки особливих умов договору). Умови страхування передбачають укладення договору з описом майма, тому він додається до заяви і є невід’ємною частиною договору.

Акцепт, за загальними правилами цивільного права, має бути повним і безумовним. Таким чином, страховик погоджується з усім, що було запропоновано в оферті та його відповідь не містить додаткових умов. Відповідь з іншими умовами ніж вказані в оферті, за загальним правилом, є тільки зустрічною офертою, якщо така відповідь має ознаки оферти. Акцепт може надаватися на зворотній стороні заяви. У тексті акцепту може бути зазначено найменування страхової організації та її адреса, найменування чи прізвище, ім’я чи по-батькові та адреса страхувальника, вказівка про вступ у силу договору за умовою внесення на зазначені розрахункові рахунки страхових платежів. Може бути зазначено час, за який має бути сплачений страховий платіж, його перший і останній внесок. Таким чином, договір страхування буде вважатися укладеним за наявності двох фактів: угоди і сплати страхового платежу. Але це не означає, що договір страхування вступає в силу з моменту отримання акцепту [84, с. 98-103].

Для отримання страхової виплати страху­вальник повинен пред’явити страховиковi страховий полiс, проте дана обставина не пе­ретворює його у цiнний папiр, оскiльки стра­ховий поліс не надає його власнику права вима­гати виконання того, що в ньому зазначено, а цiнний папiр, навпаки, надає право вимагати виконання тiльки того, що в ньому буквально зазначено. Страховий полiс є виключною при­належнiстю страхової вимоги: папiр слiдує за вимогою, а не вимога за папером, як це має місце в цiнних паперах. Не є страховий полiс цiнним папером i в тих випадках, коли він складений на пред’явника. Таким чином, про страховий полiс можна говорити як про доку­мент, який посвiдчує особиcтiсть страхуваль­ника (вигодонабувача, застрахованої особи) перед страховиком для отримання страхових виплат.

Нинi практикується “продаж страхових полiciв”, у яких yci умови страхового договору передбаченi в односторонньому по­рядку страховиком, так званi, стандартнi форми договору (страхового полicу) з окремих ви­дiв страхування. Придбавши такий полiс, стра­хувальник “погоджується”, (в противному ви­падку страхувальник змушений вiдмовитися вiд вступу в договiр) iз запропонованими умовами. Таким чином, договiр страхування є рiзнови­днiстю договору приєднання [175, с. 348].

Законодавства зарубiжних країн також ви­знають договiр страхування рiзновидом догово­ру приєднання, але захищають споживачiв від тих умов страхового договору, якi невигiднi покyпцю. Так, Директива № 93/13 права Євpo­пейського Союзу, законодавство якого є взiрцем для тих кpaїн, якi прагнуть стати його чле­нами, встановлює, що “несправедливi” умови не були належним чином погодженi сторонами в ході індивідуальних переговорів. Умови договору не визнаються погодженими належним чином, якщо покупець страхового товару отримав уже сформований текст догово­ру i не мав можливостi змiнити його змiст [165, с. 46]. Вiднесення договору страхування до договору приєднання надає пiдстави визнавати даний договip публiчним (ст. 633 ЦК Украiни).

Змiст договору як спiльного вольового юридичного акта сторін становлять умови, на яких укладена їx вiдповiдна угода. Законодав­ством визначенi умови, якi повиннi мiститися в договорi страхування (ст. 16 Закону “Про страхування”), а також передбачається, що до­говори страхування укладаються вiдповiдно до правил страхування. Правила страхування – це локальний нормативний акт страховика, який мicтить умови конкретного виду страхування i пiдлягає peєстрації в Державнiй комісії з регу­лювання ринкiв фiнансових послуг при вида­чi лiцензiї на право здiйснення вiдповiдного виду страхування. Закон України “Про страхування” встановлює oкремі вимоги до правил страху­вання (ст. 17).

Наразi icнує два пiдходи до визначен­ня в законодавствi договору страхування. При цьому прибiчники обох пiдxодiв зазначають, що з теоретичної точки зору є правильним на початку статей нормативного акта, в яких йдеться про договiр страхування, дати загаль­не визначення договору страхування. Однак, виходячи з того, шо визначення договору має значення лише за умови вiдповiдностi його двом вимогам: по-перше, визначення повинно охоплювати вci рiзновиди даного договору, а по-друге, визначення повинно дати можливiсть вiдрiзнити цей договiр від iнших дoгoвopiв, тобто воно не повинно страждати надмiрною абстрагованiстю. Окремі вченi вважають, що не можливо дати загальне визначення договору страхування, яке б з одного боку охоплювало все рiзноманiття договорiв страхування, а з iн­шого - не було надмірно абстрагованим. Не­обхiдно давати окремі визначення договору особистого страхування i договору страхуван­ня майна та вiдповiдальностi. Цiєї позицii, зо­крема, дотримувалися автори Цивiльного Уло­ження Росiйськоi iмперiї. Як зазначав з цього приводу О.С. Іоффе, “...радянськi юристи не ста­влятъ пiд cyмнiв єднiсть iнституту страхування, але обгрунтовують його по-рiзному” [108, с.731]. Дис­кутуючи з В. Райхером, з одного боку, а також iз К. Граве i Л. Лунцем, з iншого, – єднiсть до­говору страхування він вбачав в тому, що “вci види страхування слугують єдинiй меті: вiд­шкодуванню майнових втрат, що раптово ви­никають, шляхом їx розподiлу мiж якомога бi­льшим колом суб’єктiв. Економiчнi потреби створення правового iнституту не завжди отри­мують у ньому безпосереднiй вiдбиток. Але, в кiнцeвому рахунку тiльки їм він зобов’язаний єднiстю і свого змiсту” [108, с. 731].

Прибiчники iншого пiдходу дають єдине визначення договору страхування шляхом вве­дення узагальнюючих категорiй – єдиних для всix видiв договору страхування. Саме таким шляхом пiшли розробники проекту ЦК України. Такий пiдxiд законодавця не можна визнати абсолют­но вдалим, оскiльки при цьому не враховують­ся особливостi окремих видiв страхування, від яких залежать умови договору.

Пiдводячи пiдсумки дослiдження, можна зробити певнi висновки. По-перше, договiр страхування є самоcтiйним цивiльно-правовим договором, який поєднує, як загальнi ознаки, властивi будь-якому цивiльно-правовому договору про надання послуг, так i особливi (пуб­лiчнiсть; договiр на користь третьої особи; догoвip приєднання). По-друге, основним дока­зом факту укладення договору страхування є страховий полiс. Останнiй не може визнавати­ся цiнним папером [53, с. 34-37].

З метою підвищення ефективності використання страхування як способу забезпечення слід враховувати ряд умов: ким був укладений договір страхування; чи відповідає договір умовам дійсності договорів; чи відповідає страхова сума сумі фактично укладеного договору; на чию користь укладений договір страхування; чи були страхові платежі сплачені у строк; чи не сприяли умисні дії страхувальника настанню страхового випадку [95, с. 174-175].

Як ми зазначали в попередньому розділі, обираючи страхування способом забезпечення зобов’язань, страхувальник здійснює страхування ризику невиконання зобов’язання, що є різновидом страхування договірної відповідальності. Отже, вважаємо за потрібне зосередитися на визначенні особливостей договору страхування відповідальності як такого та безпосередньо страхування відповідальності за договірними зобов’язаннями.

Страхування відповідальності переслідує власну мету. На відміну від майнового страхування (де страхуванню підлягають конкретні майнові інтереси фізичних і юридичних осіб, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном), і особистого страхування (коли страхуються майнові інтереси на випадок настання певних подій, пов’язаних з життям застрахованих осіб), безпосередньою метою страхування відповідальності є захист майнових інтересів потенційних заподіювачів шкоди. У літературі панує також інша точка зору, згідно з якою страхування відповідальності покликане, перш за все, забезпечувати інтереси потерпілих осіб. Можливо, цей підхід є виправданим з соціальної позиції, але, на наш погляд, вона не витримує критики, якщо ми розглядаємо страхування відповідальності як цивільне правовідношення. Договір укладається особою, яка має власний майновий інтерес. Щоб задовольнити його, необхідно сплачувати страхові премії. Тому навряд чи страхувальник при виникненні зобов’язальних відносин піклується про “благо” невідомих йому третіх осіб [191, с. 31-33].

Виходячи з цього, характерною рисою договору страхування відповідальності є наявність, окрім сторін договору (страховика та страхувальника), ще одного суб’єкта – третьої (потерпілої) особи, яка в момент укладення договору не може бути конкретно визначена. Згідно з Законом України “Про страхування” (ст. 3) потерпіла особа може позначатися також терміном вигодонабувач.

Наведені вище особливості договору страхування відповідальності надають можливість визначити його як домовленість між страховиком і страхувальником, за якою страховик бере на себе зобов’язання в разі настання страхового випадку відшкодувати третім особам в межах ліміту відповідальності збитки, ненавмисно завдані страхувальником, а страхувальник зобов’язується своєчасно вносити страхові платежі та виконувати інші умови договору. Хоча страхувальник не ставить собі за мету захистити майнові інтереси третіх осіб, договір страхування відповідальності є своєрідною гарантією того, що потерпілі особи отримають належне відшкодування. Тому, наявність подібного договору в сьогоднішніх умовах особливо важлива, оскільки дуже часто винна в заподіянні збитків особа може виявитись неспроможною відшкодувати їх.

Договір про страхування укладається між страхувальником та страховиком, у кожного з яких є взаємні права та обов’язки. “Одна сторона – страхувальник, зобов’язується до сплати відомої винагороди – страхової премії, а інша сторона – страховик, приймає на себе ризик...” [176, с. 62-63]. Не виключається також та обставина, коли на стороні страховика можуть виступати декілька учасників-страховиків (перестрахування), або ж на стороні страхувальника – декілька осіб (вигодонабувачі, застраховані особи). У даному випадку, як вважає К.І. Пилов, є тільки множинність учасників страхування, а не сторін страхового правовідношення [160, с. 46].

Ще однією особливістю всіх видів договорів страхування є те, що страхувальник завжди зобов’язаний оплатити страхову послугу, так як в іншому разі договір не набуде чинності. Страховик же здійснює страхові виплати лише тоді, коли настане страховий випадок, який потягне за собою обумовлені у договорі наслідки (мова йде про так званий “умовний характер відповідальності страховика” [174, с. 38]). Якщо ж у період страхування страховий випадок не настає, то сплачений страхувальником внесок перерозподіляється на користь інших страхувальників, з якими відбулись страхові випадки [98, с. 6]. Таким чином, абсолютному обов’язку страхувальника протистоїть ймовірний обов’язок страховика, оскільки страховий випадок має ознаки ймовірності та випадковості [175, с. 504-511].

Однак, це зовсім не означає, що договір страхування взагалі, як і договір страхування відповідальності зокрема, можна визнати умовною угодою. Ми, у цьому розумінні поділяємо думку В.І. Серебровського, який у своїй праці “Очерки советского страхового права” обґрунтував позицію, що договір страхування не є умовним. При цьому він керувався наступними аргументами. По-перше, обов’язок страхувальника по сплаті страхового внеску не залежить від будь-якої умови чи строку. По-друге, настання страхового випадку, який тягне за собою обов’язок страховика виплатити страхове відшкодування, є не випадковою частиною договору, а суттєвою, необхідною [176, с. 64]. По-третє, вказаний обов’язок страховика є невизначеним у силу ризикового характеру самого договору страхування. По-четверте, “відповідальність” страховика обмежується розміром страхової суми. По-п’яте, “відповідальність” страховика є строковою [138, с. 283-284].

Найважливішою умовою страхових відносин є те, що і страхувальник, і страховик повинні мати правоздатність і дієздатність для вступу в такі правовідносини, зокрема: страховик – в силу свого статусу і відповідної ліцензії на страхову діяльність, а страхувальник - фізична особа має бути дієздатною для оформлення договору страхування за своїм цивільним статусом і віком. Крім того, страхувальнику необхідно мати достатнє, стале джерело прибутку для сплати страхових внесків [102, с. 122-125].

Особливістю договірних страхових зобов’язань є також те, що, оплачуючи страхову послугу, страхувальник втрачає право власності на внесені страхові платежі, тобто право володіння, користування і розпорядження своїми грошима. Ці платежі надходять до страхового фонду і перерозподіляються на користь тих страхувальників, які постраждали від страхового випадку. Якщо ж конкретний страхувальник у період страхування не постраждав, то його страхові внески є безповоротною платою за ризик. Виняток становить тільки страхування на дожиття, при якому страхувальник за своїм договором страхування індивідуально накопичує резерв внесків, який до кінця терміну страхування досягає розміру сплачуваної йому страхової суми [102, с. 122].

Стаття 18 Закону України “Про страхування” встановлює, що договір страхування вступає в силу з моменту сплати першого страхового платежу, якщо інше не передбачено умовами страхування. У зв’язку з цим, обов’язок страховика виплатити страхове відшкодування, як правило, виникає після вступу договору в дію, однак не виключений і інший варіант: наприклад, якщо в договорі страхування відповідальності вказано, що він вступає в дію після сплати премії страховику, а страховий випадок настав до її сплати, але вже після досягнення сторонами згоди. У цьому випадку договором може бути передбачена одна з наступних умов: 1) страхове відшкодування виплачується, але страховик має право при визначенні розміру страхового відшкодування вирахувати несплачену суму страхової премії (зокрема, таке правило закріплене в п. 4 ст. 954 ЦК РФ); 2) страхове відшкодування не виплачується у зв’язку з тим, що в договорі сторони передбачили розповсюдження страхового захисту лише на ті страхові випадки, які мали місце після вступу договору в дію. Закріплення такої умови найчастіше відбувається через оформлення страхової коверноти, яка є тимчасовим документом, що підлягає обов’язковому обміну на страховий поліс. Ковернота видається страховим брокером страхувальнику на підтвердження розміщення запропонованого страхувальником ризику і не має юридичної сили для страховиків [220, с. 72-73]. Вважаємо, що наведені вище умови повинні бути враховані шляхом внесення доповнень в ст. 985 ЦК України, оскільки чинне страхове законодавство чітко не врегульовує їх застосування в договорі страхування.

Відповідно до ЦК України та Закону України “Про страхування”, договір страхування відповідальності визнається укладеним лише в тому разі, коли між сторонами в належній формі було досягнуто згоди за всіма його істотними умовами, тобто такими, без яких він не може вступить в силу. Ці умови можуть бути визначені як в законодавчому порядку, так і в силу взаємної домовленості сторін договору. Перш за все, істотною умовою договору страхування відповідальності є визначення об’єкта та предмета страхування. Вважається, що поняття об’єкт страхування і предмет договору страхування співпадають; цим єдиним поняттям є майновий інтерес. Аналогічної позиції дотримується й законодавець, вживаючи в ст. 980 ЦК України вказані поняття як синоніми. Окремі автори, такі як Ю.Б. Фогельсон, вважають, що предметом договору страхування є грошове зобов’язання (обов’язок страховика сплатити визначену суму грошей)[200, с. 200-201]. Інші в якості предмету розглядають шкоду (збиток), завдану життю, здоров’ю чи майну третіх осіб, а також навколишньому природному середовищу, яка підлягає відшкодуванню страхувальником [216, с. 33-35]. Ми ж вважаємо, що поняття об’єкт та предмет договору страхування відповідальності не є тотожними. Під об’єктом страхування відповідальності слід розуміти законні майнові інтереси страхувальника, пов’язані з ризиком настання цивільно-правової (майнової) відповідальності за ненавмисно завдану третім особам шкоду. Предметом договору страхування відповідальності виступає особливого роду послуга, яку страховик надає страхувальнику і яка полягає в прийнятті на страхування ризику в межах страхової суми [112, с. 32]. Послуга в страхуванні характеризується як з кількісного, так і з якісного боку, при цьому кількісний бік – це страхова сума, а якісна характеристика предмету договору страхування – страховий ризик.

Крім об’єкта та предмета договору страхування відповідальності, істотними умовами є страховий ризик (страхові випадки), ліміт відповідальності страховика (страхова сума), розмір страхового внеску та строк дії договору.

Для страхових правовідношень страховий ризик – це важливий елемент як для страхувальника, так і для страховика. Для страхового ризику головною ознакою є невизначеність обставин настання страхового випадку, зокрема період часу та обсяг можливого збитку [39, с. 128]. Серед умов, які повинен містити договір страхування відповідальності, однією з найважливіших є визначення страхового ризику, зміст та ступінь ймовірності настання якого визначають характер та обсяг страхового захисту. Під страховим ризиком загальноприйнято розуміти обумовлені в договорі події, шкідливий наслідок яких може потягти за собою зменшення чи втрату майнових інтересів страхувальника [139, с. 155]. Ці події характеризуються в першу чергу тим, що сторони договору можуть передбачити лише ймовірність, але аж ніяк не неминучість їх настання.

Найґрунтовніше дослідження поняття страхового ризику провів В.І. Серебровський [174, с. 31]. У своїх роботах він виділяв три основних його значення. По-перше, ризик як подія, від настання якої залежить виконання страховиком свого основного обов’язку – виплата страхового відшкодування. По-друге, ризик як можливість чи ймовірність настання події, який є поняттям відносним та може бути більшим чи меншим, збільшуватися чи зменшуватися. Таке розуміння ризику має надзвичайно велике значення для страховика і лежить в основі його розрахунків при визначенні ступеня ймовірності настання страхового випадку. По-третє, ризик як необхідність нести на собі невигідні наслідки можливої, ймовірної події. У такому значенні термін ризик застосовується, коли мова йде про взяття на себе страховиком ризику, про перехід ризику і т. ін.

Як ми вже зазначали, категорія страховий ризик тісно пов’язана із категорією страховий випадок. Страховим випадком визнається подія, передбачена договором страхування відповідальності, яка вже відбулась і з настанням якої у страховика виникає обов’язок відшкодувати шкоду, заподіяну страхувальником третім особам у процесі виробничої, професійної чи іншої діяльності. Найчастіше під страховим випадком розуміють відповідальність, добровільно визнану страхувальником, адже за наявності збитків страховик має право самостійно з’ясувати обставини настання страхового випадку, визначити розмір відповідальності страхувальника і прийняти рішення про виплату страхового відшкодування. Якщо ж страхувальник визнає факт настання відповідальності, а страховик вважатиме, що відповідальність не доведена, кінцевою інстанцією, яка встановить факт настання страхового випадку і розмір відшкодування, буде судовий орган [114, с. 426].

Конкретний перелік страхових випадків, які можуть потягти за собою заподіяння шкоди третім особам, визначається сторонами під час укладення договору страхування відповідальності. Так, страхувальник може застрахувати обов’язок виконання договірних умов, відшкодування матеріальної та іншої шкоди, потенційну можливість втрати доходу тощо. Однак страховики можуть запропонувати й інший спосіб: вони обумовлюють в правилах страхування ті події, за які “відповідальності” нести не будуть, вважаючи, що всі інші випадки спричинення шкоди третім особам, котрі підпадають під загальне трактування поняття страхового випадку, є предметом їх “відповідальності”. Термін “відповідальність” тут вжито в переносному значенні, оскільки обов’язок страховика з виплати страхового відшкодування не можна визначати як його відповідальність. “Однак загальність цілей цивільно-правової відповідальності і страхових зобов’язань слугувала причиною ототожнення деякими вченими [176, с. 61; 161, с. 241-245] вказаного обов’язку страхових органів з відповідальністю” [214, с. 96].

Страхова сума в договорі страхування відповідальності визначає граничний розмір зобов’язань страховика з виплати страхового відшкодування. На відміну від майнового страхування, при здійсненні якого страхова сума визначається страховою вартістю майна або її частиною, при страхуванні відповідальності сторони встановлюють у договорі граничну суму відшкодування – ліміт відповідальності страхувальника, який приймає на себе страховик. Визначити наперед розмір шкоди, яка може бути заподіяна страхувальником третім особам, тобто “визначити точний розмір страхового інтересу... неможливо”[158, с. 93]. Тому, при укладенні договору страхування цивільної відповідальності, еквівалентом страхової суми береться середня ймовірна величина збитків, заподіяних, наприклад, джерелом підвищеної небезпеки за певний період на певній території.

Наразі страхові компанії у правилах страхування встановлюють здебільшого два види лімітів відповідальності. Один із них передбачає максимально можливий розмір виплати відшкодування за кожен страховий випадок. Окрім цього ліміту, можливим є встановлення ліміту відповідальності за весь строк дії договору (Закон України “Про страхування” – п. 5 ст. 9). В договорі можуть встановлюватись також окремі ліміти відповідальності за спричинення шкоди здоров’ю декількох осіб, за завдання шкоди майну тощо.

Для ілюстрації викладених вище положень наведемо кілька прикладів із судової практики. Так, ВАТ НАСК “Оранта” в особі Київської міської дирекції НАСК “Оранта” звернулось до господарського суду міста Києва із позовом до ТОВ “Автотур” про стягнення 7327 грн. страхового відшкодування в порядку регресу.

В обрунтування своїх позовних вимог ВАТ НАСК “Оранта”, посилаючись на ст. ст. 993, 1166, 1172 ЦК України, ст. 27 Закону України “Про страхування”, а також умови договору добровільного страхування транспортного засобу № 441 від 19.10.2005 р., укладеного між ВАТ НАСК “Оранта” та громадянином Назаренком В.Ю., зазначили про наявність страхового випадку у вигляді дорожньо-транспортної пригоди, внаслідок якого виплачене ВАТ НАСК “Оранта” громадянину Назаренку В.Ю. страхове відшкодування мало бути стягнуто з ТОВ “Автотур” як з особи, відповідальної за заподіяні дорожньо-транспортною пригодою збитки.

Рішенням господарського суду міста Києва від 19.03.2007 р. у справі № 22/355 позов задоволено повністю. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 07.08.2007 р. у справі № 22/355 рішення господарського суду міста Києва від 19.03.2007 р. залишено без змін.

У касаційній скарзі ТОВ “Автотур” звернулося з проханням скасувати рішення господарського суду міста Києва від 19.03.2007 р. у справі № 22/355, залучити до участі у справі в якості співвідповідача акціонерне товариство “Українська пожежно-страхова компанія” і прийняти нове рішення, яким позовні вимоги ВАТ НАСК “Оранта” в особі Київської дирекції НАСК “Оранта” задовольнити у відповідності до Закону України “Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів”[19], стягнути з акціонерного товариства “Українська пожежно-страхова компанія” 6817 грн., а з ТОВ “Автотур” - 510 грн.

В обгрунтування доводів касаційної скарги ТОВ “Автотур”, посилаючись на ст. 27 Закону України “Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів”, зазначали про порушення та неправильне застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, враховуючи особливості умов договору добровільного страхування транспортного засобу № 441 від 19.10.2005 р., а також законодавства України про страхування. Зокрема, на думку ТОВ “Автотур”, позовні вимоги про стягнення 6817 грн. збитків, завданих громадянину Назаренку В.Ю. внаслідок страхового випадку у вигляді дорожньо-транспортної пригоди, повинні були звернені до акціонерного товариства “Українська пожежно-страхова компанія”, тобто до особи, яка застрахувала цивільну відповідальність ТОВ “Автотур”, а не до особи, яка завдала шкоду.

Вищим господарським судом України ухвалою від 26.12.2007 р. у справі № 22/355 було порушено касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ “Атотур”.

З дотриманням меж перегляду справи в касаційній інстанції, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права апеляційним господарським судом у складі колегії суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно ст. 111 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 19.11.2005 р.між ВАТ НАСК “Оранта” (страховик) та громадянином Назаренком В.Ю. (страхувальник) укладено договір добровільного страхування транспортного засобу № 441 строком дії до 19.10.2006 р., а саме – автомобіля Accord, державний номер АА 0120 АХ.

Відповідно до встановлених обставин та досліджених матеріалів справи господарськими судами першої та апеляційної інстанції, 03.02.2006 р. сталась дорожньо-транспортна пригода, а саме – зіткнення автомобіля “Богдан”, державний номер 02026 КА, яким керував громадянин Юрченко С.І., працюючий водієм ТОВ “Автотур”, із автомобілем Accord, державний номер АА 0120 АХ, під керуванням громадянки Кладової І.О., право на яке було надано їй громадянином Назареном В.Ю.

Як встановлено, господарськими судами попередніх інстанцій, вищезазначений факт було підтверджено довідкою від 21.02.2006 р. державної автомобільної інспекції Печерського районного управління ГУ МВС України в місті Києві та постановою від 15.03.2006 р. Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області, відповідно до якої особою, винною у скоєнні дорожньо-транспортної пригоди, було визнано водія автомобіля “Богдан”, державний номер 02026 КА, громадянина Юрченка С.І.

За платіжним дорученням № 4778 від 15.02.2006 р. та випискою з рахунку ВАТ НАСК “Оранта” у банку за видачу довідки по дорожньо-транспортній пригоді по автомобілю Accord, державний номер АА 0120 АХ. ВАТ НАСК “Оранта” сплатило на користь УДАІ ГУ МВС м. Києва 34 грн.05 коп.

Відповідно до звіту-дослідження спеціаліста авторознавця, складеного 07.03.2006 р., вартість відновлюваного ремонту автомобіля Accord, державний номер АА 0120 АХ, з урахуванням коефіціенту фізичного зносу складових частин, що підлягають заміні, складає 8044 грн. 45 коп.

Згідно розрахунку виплати страхового відшкодування та страхового акту, сума страхового відшкодування, що підлягає сплаті страхувальнику з урахуванням франшизи, встановленої договором страхування транспортного засобу № 441 від 19.10.2005 р. за ризиком дорожньо-транспортної пригоди на рівні 0,5 %, становить 7292 грн. 95 коп. (8044 грн. 45 коп. вартості відновлювального ремонту автомобіля – 751 грн.50 коп. франшизи).

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що ВАТ НАСК “Оранта” було сплачено на користь громадянина Назаренка В.Ю. страхове відшкодування в розмірі 7292 грн. 95 коп., що підтверджується видатковим касовим ордером від 27.04.2006 р.

Статтею 27 Закону України “Про страхування” визначено, що до страховика який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, яка одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.

Враховуючи вищевикладену норму, а також встановлені обставини та дослідженні матеріали справи господарські суди попередніх інстанцій, встановили, що до ВАТ НАСК “Оранта” перейшло, в межах фактичних витрат в сумі 7327 грн. 97292 грн. 95 коп. страхового відшкодування та 34 грн. 05 коп. витрати на експертні послуги), право зворотньої вимоги до особи, відповідальної за заподіяний збиток.

Частинами 1 та 2 ст. 1187 ЦК України встановлено, що джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо-і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Господарськими судами попередніх інстанцій було встановлено, що, відповідно до свідоцтва про реєстрацію про право реєстрації транспортного засобу серії КІС 836878, транспортний засіб, яким спричинено вищезазначена дорожньо-транспортна пригода, а саме “Богдан”, державний номер 02026 КА, належить ТОВ “Автотур”. Вбачається, що ТОВ “Автотур” є особою, відповідальною за збиток, заподіяний власникові автомобіля Accord,, державний номер АА 0120 АХ, в результаті пошкодження цього автомобіля.

Стосовно тверджень ТОВ “Автотур”, викладених у касаційній скарзі, щодо відшкодування 6817 грн., завданих громадянину Назаренку В.Ю. внаслідок дорожньо-транспортної пригоди збитків, не самим ТОВ “Автотур” – акціонерне товариство “Українська пожежно-страхова компанія” господарський суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного господарського суду з цьго приводу і зазначило наступне.

Статтею 27 Закону України “Про страхування” та ст. 993 ЦК України передбачено право регресу у страховика, який виплатив страхове відшкодування за договорами майнового страхування до винної особи.

Пунктом 37.4 Закону України “Про обов’язкове страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів” передбачено, що страховик має право здійснювати виплату страхового відшкодування безпосередньо потерпілим або погодженим з ними підприємствам, установам та організаціям, надають послуги з ремонту пошкодженого майна, лікування потерпілих та інші послуги, пов’язані з відшкодуванням збитків.

ВАТ НАСК “Оранта” не була стороною за договором обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів та не являлася особою, яка постраждала внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, а отже, між ВАТ НАСК “Оранта” та акціонерне товариство “Українська пожежно-страхова компанія” були відсутні будь-які правовідносини.

Господарськими судами попередніх інстанцій було встановлено що, потерпілою особою є громадянин Назаренко В.Ю. – власник автомобіля Accord, який за отриманням страхового відшкодування та для відшкодування збитків до акціонерного товариства “Українська пожежно-страхова компанія” не звертався, оскільки застрахував свій автомобіль у ВАТ НАСК “Оранта”, згідно договору страхування транспортного засобу № 441 і повністю отримав страхове відшкодування від страхової компанії у розмірі заподіяної йому матеріальної шкоди.

Колегія суддів прийшла до висновку, що постанова апеляційного господарського суду, якою підтримано рішення господарського суду першої інстанції, відповідає чинному законодавству, фактичним обставнам та матеріалам справи, тому підстав для її скасування не вбачається. Оскільки доводи касаційної скарги на знайшли свого підтвердження під час здійснення касаційного провадження і порушень норм процесуального та матеріального права не встановлено, колегія суддів Вищого господарського суду України залишила касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного господарського суду, якою підтримано рішення місцевого господарського суду, без змін.

Керуючись ст.ст. 111⁵, 111⁷ _, 111⁹_, 111¹¹ ГПК України, Вищий господарський суд касаційну скаргу ТОВ “Автотур” залишив без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 07.08.2007 р. у справі № 22/355 залишив без змін [189].

Наведемо ще один приклад із судової практики. 19.09.2007 р. ЗАТ cтрахова компанія “Ренесанс” звернулися до господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з ЗАТ cтрахова компанія “Каштан” 8220,83 грн. боргу, який виник внаслідок порушення останнім умов укладеного 01.11.2004 р. між сторонами договору № 18/2004 про співробітництво у галузі факультативного співстрахування та ретроцессії щодо виплат відшкодування при настанні страхового випадку. В обгрунтування своїх вимог посилались на укладені між сторонами коверноти № 0186/1 від 18.02.2005 р., № 01167 від 25.03.2005 р., повідомлення про настання страхових випадків, страхові акти, платіжні доручення та інші докази.

06.12.2007 р. рішенням господарського суду міста Києва, було залишене без змін. 26.02.2008 р. постановою Київського апеляційного господарського суду позов було задоволено, присуджено до стягнення з ЗАТ cтрахова компанія “Каштан” на користь ЗАТ cтрахова компанія “Ренесанс” 8220,00 грн., мотивуючи доведеністю та правомірністю вимог.

Не погоджуючись з ухваленими рішеннями, ЗАТ cтрахова компанія “Каштан” звернулися до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою про їх скасування та ухвалення нового рішення, посилаючись на порушення судами норми процесуального права, а саме рішення ухвалені за відсутності належного представника відповідача.

Заслухавши представника позивача та проаналізувавши касаційну скаргу на предмет її обгрунтованості у сукупності з іншими матеріалами, колегія суддів дійшла висновку про відхилення вимог скарги виходячи з того, що як вбачається зі змісту касаційної скарги, відповідачем не наведено будь-яких заперечень по суті позовних вимог, не зазначено жодного порушення судами норм матеріального права, міститься лише посилання, як в апеляційній скарзі заявника на рішення місцевого суду, на те, що справа розглядалась без участі належного представника відповідача. При цьому, у матеріалах справи наявні докази про неоднаразове відкладення судами розгляду справи у зв’язку з неявкою представника ЗАТ cтрахова компанія “Каштан”, а також докази щодо належного повідомлення останнього про час і місце судових засідань. Враховуючи викладене, а також те, що при ухваленні рішень про задоволення позовних вимог, суди, здійснили всебічний, повний та об’єктивний розгляд у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, надали належну правову оцінку всім наявним у матеріалах справи доказам, правильно застосували норми матеріального та процесуального права, колегія суддів не вбачає підстав для їх зміни або скасовування. Викладені заявником у касаційній скарзі доводи не спростовують обгрунтованого висновку суду першої та апеляційної інстанцій.

Керуючись ст. ст. 111⁵, 111⁷ _, 111⁹ - 111¹¹ ГПК України, Вищий господарський суд касаційну скаргу ЗАТ cтрахова компанія “Каштан” залишив без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.02.2008 р. та рішення господарського суду міста Києва від 06.12.2007 р. у справі № 26/434 залишив без змін [187].

Таким чином, наведені приклади свідчать про те, що, хоча вищі суди України займають чітку позицію з питань законодавства про страхування, така єдність підходів у поточній судовій практиці ще не сформувалася.

Судові витрати, витрати на зменшення збитків, завданих страховим випадком, та інші витрати, передбачені договором страхування, оплачуються страховиком у межах встановлених лімітів відповідальності. В інтересах страхувальника передбачити в договорі страхування відповідальності обов’язок страховика відшкодувати витрати, понесені страхувальником при настанні страхового випадку щодо запобігання або зменшення збитків, тому що Закон України “Про страхування” не покладає на страховика такого обов’язку (п. 4 ст. 20). Однак у будь-якому разі відшкодуванню підлягають лише ті витрати, які були необхідними або були зроблені для виконання вказівок страховика, навіть якщо відповідні заходи виявилися безрезультатними [173 с. 227].

Умовою, що суттєво впливає на вибір страхувальниками конкретної страхової компанії, є розмір страхових внесків. Згідно зі ст. 982 ЦК України, істотною умовою є також строки сплати страхового внеску. Зрозуміло, що кожна особа, яка має страховий інтерес, бажає захистити його з найменшими для себе витратами. Дана обставина нерідко призводить до різного роду махінацій зі сторони страхових компаній, які намагаються зменшити свої витрати і, відповідно, знизити вартість страхових послуг.

Договором страхування відповідальності також повинні бути чітко окреслені початок та кінець його дії. У такий спосіб “відповідальність” страховика обмежується певними часовими рамками. Проте практика страхування цивільної відповідальності свідчить про можливість значного часового розриву між датою заподіяння шкоди третім особам і датою пред’явлення страхувальнику претензій про відшкодування шкоди. У даному разі дуже складно визначити “відповідального” за такими претензіями страховика. У зв’язку з цим в умовах договору страхування відповідальності обов’язково вносяться спеціальні застереження про дію “відповідальності” страховика у часі. На даний час сформувалося кілька принципів встановлення часових меж дії договору страхування. Вибір одного з них залежить від діяльності страхувальника та виду страхування відповідальності. Так, якщо період між можливою необережністю страхувальника та фактом заподіяння шкоди не­значний, то договір укладається на основі “прояву”. Якщо ж такий період може бути надто тривалим (наприклад, при страхуванні відповідальності виробника фармацевтичних препаратів), то доцільніше укладати договір із “заявленими позовами”.

Як правило, страхування відповідальності здійснюється на основі “прояву”. Це означає, що страховик несе “відповідаль­ність” за шкоду, яка виявилася протягом дії договору (хоча причиною виникнення такої шкоди можуть бути дії, яких припустився страху­вальник до вступу договору в силу). За шкоду, що виявилася після закінчення дії договору, страховик відповідальності не несе.

Останнім часом стали поширеними договори на підставі “заявлених позовів”. Іноді їх ще називають договорами за умовою “поданих вимог”. Такий договір покриває позови, які вперше висуваються страхувальникові під час чинності договору. Щоб уникнути позовів “з довгим хвостом”, коли шкода виявилася через тривалий час, страховики вводять ретроактивну дату. Усі втрати, що мали місце до цієї дати, покриттю не підлягають.

За бажанням сторін істотними можуть бути визнані й інші умови. До їх числа можна віднести: момент набрання договором страхування відповідальності чинності, додаткові права та обов’язки сторін (властиві конкретному виду страхування відповідальності)[34], франшизу (якщо вона не визначена нормативним актом як обов’язкова)[21], випадки відмови у виплаті страхового відшкодування [32] (окрім передбачених законом), пільги та знижки тощо.

Специфічною умовою, яка часто фігурує в договорах страхування відповідальності є франшиза. Франшиза (франц. “franchise” – пільга, вільність) – це частина збитків, яка не відшкодовується страховиком згідно з договором страхування (Закон України “Про страхування” – ст. 9). У договорі страхування франшиза, як правило, встановлюється в твердому грошовому еквіваленті. Однак бувають випадки, коли вона визначається в процентному відношенні до страхової суми.

Окрім істотних умов, договір страхування відповідальності може містити й умови звичайні та випадкові (виділення останніх, до речі, зустрічається лише в літературі). Виключно доктринальний характер цього поділу став однією з причин відсутності єдності

Поиск по сайту: