Види забезпечення виконання зобов’язань

Особливості виконання забезпечувальних зобов’язань залежать також і від конкретного способу забезпечення виконання основного зобов’язання. Тож, особливості виконання забезпечувального зобов’язання, що виникає із неустойки (штрафу, пені), стосуються, передусім, предмета неустойки, яким відповідно до ч. 1 ст. 551 ЦК України може бути не лише грошова сума, але й рухоме і нерухоме майно. Включення законодавцем до предмета неустойки рухомого і нерухомого майна має сприяти підвищенню її ефективності при порушенні зобов’язання.

Цивільно-правовий зміст неустойки полягає в її призначенні регулювати цивільні зобов’язальні правовідносини і визначаються місцем серед інших видів забезпечення їх виконання. Поняття неустойки, легалізоване ст. 549 ЦК України, разом із іншими нормами цього кодексу визначає її правову природу й істотні умови. Неустойкою є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Застосування неустойки обумовлено ризиком неналежного виконання сторонами покладених на них зобов’язань [122, с. 64].

Становить інтерес питання щодо застосування у спорах про стягнення неустойки позовної давності. Справа у тому, що згідно з п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується спеціальна позовна давність (скорочена) в один рік, тоді як згідно з ч. 6 ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання господарського зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконане. У зв’язку з цим, в судовій практиці виникло питання: чи не обмежує наведена норма ГК України встановлене ст. 258 ЦК України право на звернення до суду з вимогою про стягнення неустойки (штрафу, пені)? На наш погляд, ніякого обмеження права на звернення до суду ч. 6 ст. 232 ГК України не містить, оскільки в ній йдеться не про позовну давність, а про порядок нарахування штрафних санкцій: кредитор має право звернутися з позовом до суду з вимогою про стягнення неустойки у межах одного року, починаючи від дня, коли він довідався або міг довідатися про порушення свого права боржником, але штрафні санкції при цьому можуть бути нараховані лише за шість місяців, починаючи від дня, коли зобов’язання мало бути виконане.

Однією з особливостей виконання забезпечувального зобов’язання, що виникає із поруки, є комплексний характер обов’язку поручителя, який проявляється в тому, що поручитель: а) поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку; б) відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

Особливістю виконання зобов’язання із поруки є також встановлена законом (ч. 3 ст. 553 ЦК України) можливість множинності осіб на боці поручителя. Аналогічно тому, як боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, солідарно відповідають перед кредитором і особи, які спільно дали поруку. Договором поруки може бути встановлена додаткова (субсидіарна) відповідальність поручителя (ч. 1 ст. 554 ЦК). На наш погляд, таку ж саму відповідальність має на увазі законодавець і в ч. 3 ст. 554 ЦК України, говорячи про “інше”, відмінне від солідарної відповідальності кількох поручителів.

Виконання забезпечувального зобов’язання, що випливає з поруки, полягає в тому, що, як встановлено ч. 1 ст. 553 ЦК України, поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Між тим аналіз змісту ч. 2 ст. 554 ЦК України свідчить, що насправді йдеться про обсяг виконання поручителем обов’язку боржника за основним зобов’язанням, який включає сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків [67, с. 575-576]. Інший обсяг обов’язку поручителя (наприклад, лише сплата основного боргу, яка не є відповідальністю) може бути встановлений договором поруки [166, с. 17]. У цьому разі сплата основного боргу є наслідком того, що поручитель лише поручився за виконання обов’язку боржником.

Таким чином, імперативний, на перший погляд, характер норми ч. 1 ст. 553 ЦК України про те, що поручитель відповідає за порушення зобов’язання боржником, перетворюється у диспозитивний завдяки передбаченій у ч. 2 ст. 554 ЦК України можливості встановлювати обсяг обов’язку поручителя в договорі поруки.

Особливості виконання забезпечувального зобов’язання, що виникає із гарантії. У відносинах, що виникають з приводу гарантії, беруть участь три суб’єкти – гарант, принципал (боржник) і бенефіціар (кредитор).

На відміну від гарантії, встановленої ЦК УРСР (ст. 196), яка могла видаватися одними організаціями в забезпечення погашення заборгованості інших (тобто з досить обмеженим колом учасників гарантії), положення ч. 1 ст. 560 ЦК України звузили коло суб’єктів, які можуть бути гарантами, обмеживши їх банками, іншими фінансовими установами, страховими організаціями, але розширили коло боржників, якими тепер можуть бути і фізичні, і юридичні особи.

Оскільки ЦК України не містить ні визначення поняття фінансової установи, ні переліку цих суб’єктів цивільно-правових відносин, при застосуванні ч. 1 ст. 560 ЦК слід керуватися відповідними визначенням і переліком, встановленими ст. 1 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, згідно з якою фінансовою установою є юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом [149, с.7]. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Пункт 7 ст. 4 цього закону одним із видів фінансових послуг називає надання гарантій та поручительств.

Оскільки до наведеного переліку фінансових установ закон відносить і страхові компанії, а зміст ст. 2 Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про страхування””[17] (далі Закон України “Про страхування”) дає підстави розглядати терміни “страхова компанія” і “страхова організація” як тотожні, то з метою узгодження положень ЦК і Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” уявляється за доцільне або виключити слова “страхова організація” з ст. 560 ЦК України, або поміняти їх місцями з словами “або інша фінансова установа” (пропозиція).Тим самим буде усунене недоречне протиставлення страхових організацій фінансовим установам.

В той же час потребує приведення у відповідність до Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”[18] і норма ч. 1 ст. 200 ГК України, в якій, крім змін, аналогічних запропонованим змінам до ст. 560 ЦК України слова “кредитною установою” доцільно замінити словами “фінансовою установою” (пропозиція).

Реалізація запропонованих змін дозволить узгодити норми обох кодексів як між собою, так і з законодавством про фінансові послуги.

Відповідно до ст. 560 ЦК України за гарантією банк, інша кредитна установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Отже, бенефіціар – особа, яка має право пред’явити вимогу до гаранта, а принципал особа, яка звертається до гаранта з проханням про надання гарантії, на користь третьої особи.

Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Звідси ознаками гарантії є: 1) спеціальні суб’єкти-гаранти: банки, кредитні установи, страхові організації. Іншими словами учасники гарантії є персоніфікованими, де гарант - банк, кредитна установа, страхова організація, принципал - основний, головний боржник у зобов’язанні. А беніфіціар - особа, на користь якого відбувається платіж чи виставляється акредитив; 2) ці суб’єкти мають спеціальну правосуб’єктність; 3) предмет гарантії - лише грошові зобов’язання; 4) встановлено умови гарантії(гарантійні випадки) - перелік порушень, з настанням яких настає підстава для заявлення вимог по сплаті гарантом бенефіціару визначеної грошової суми; 5) є строковим зобов’язанням. Вона діє від дня її видачі і протягом строку, на який вона видана. При тому гарантія є чинною від дня її видачі, лише за умови якщо в ній не встановлено інше. Таким чином, гарантія допускає диспозитиви щодо строків її дії. Для забезпечення її забезпечувальної властивості встановлено, що гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше (ч. 3 ст. 561 ЦК України); 6) її самостійність та незалежність від основного зобов’язання. Зобов’язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов’язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов’язання.

За відсутності в законодавстві України вимог щодо умов договору про надання гарантії з метою забезпечення однакового застосування законодавства про гарантію умови, зазначені в ст. 3 Уніфікованих правил Міжнародної торговельної палати для гарантій за першою вимогою 1992 року, могли б, на наш погляд, застосовуватися і при укладенні договорів про надання гарантій банками та іншими фінансовими установами України.

З метою забезпечення однакової практики надання гарантій вважаємо також за доцільне розроблення НБУ спільно з Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України та Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку Методичних рекомендацій щодо оформлення і надання гарантій [63, с.143-150 ][20].

Підставою для виконання гарантом зобов’язання, встановленого ч. 1 ст. 563 ЦК України, є пред’явлення вимоги кредитором (принципалом) до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії. До вимоги, що пред’являється у письмовій формі, додаються документи, вказані в гарантії. Як зазначено в коментарі до ст. 9 Уніфікованих правил по договірних гарантіях претензія по гарантії може бути задоволена лише у випадку, якщо вона ґрунтується на невиконанні або неналежному виконанні принципалом своїх договірних зобов’язань, і гаранту мають бути надані докази такого невиконання. Було б доцільним, щоб природа і форма таких доказів (наприклад, висновок незалежного експерта, спільний протокол кредитора і боржника, рішення суду) зазначалися в гарантії. В будь-якому випадку докази мають бути такими, які б дозволяли гаранту перевірити, чи відповідають вони документації, зазначеній в гарантії.

Пред’являючи вимогу до гаранта, кредитор або в самій вимозі, або в доданих до неї документах повинен зазначити, в чому полягає порушення боржником основного зобов’язання, забезпеченого гарантією. Недотримання цієї вимоги тягне за собою наслідки, встановлені ч. 1 ст. 565 ЦК України.

Оскільки гарантія діє протягом строку, на який вона видана (ч. 1 ст. 561 ЦК), вимога кредитора до гаранта може бути пред’явлена лише у межах цього строку, встановленого в гарантії. Пропуск зазначеного строку є підставою для відмови гаранта від задоволення вимог кредитора (ч. 1 ст. 565 ЦК).

Частина 5 ст. 563 ЦК України закріплює ще одну ознаку гарантії – непередаваність прав, що полягає у неможливості передачі бенефіціаром іншій особі права вимоги до гаранта. Щоправда, це загальне правило носить диспозитивний характер, оскільки допускає можливість встановлення самою гарантією права бенефіціара передати право вимоги до гаранта іншій особі.

Встановлений ч. 1 ст. 563 ЦК України обов’язок гаранта сплатити грошову суму відповідно до умов гарантії є його основним обов’язком. Стаття 564 ЦК України встановлює супутні цьому основному обов’язку гаранта його додаткові обов’язки, пов’язані з розглядом гарантії. Зокрема, одержавши вимогу кредитора, гарант повинен негайно повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами.

Наступним обов’язком гаранта є розгляд вимоги кредитора разом з доданими до неї документами в строк, встановлений в гарантії. Якщо строк розгляду вимоги і документів в гарантії не встановлено, гарант зобов’язаний вчинити ці дії у розумний строк.

Вимога кредитора (бенефіціара) разом з доданими до неї документами розглядається гарантом з метою встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії. При цьому гарант не з’ясовує ні наявності, ні ступеню вини боржника (принципала), ні інших фактичних обставин, а лише встановлює формальну відповідність вимоги бенефіціара і доданих до неї документів умовам гарантії.

Правовий наслідок недотримання кредитором (бенефіціаром) вимог ч. 2-5 ст. 563 ЦК України встановлений частиною 1 ст. 565 ЦК України. Таким наслідком є відмова гаранта від задоволення вимоги кредитора, яка можлива у двох випадках:

а) якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії. Невідповідність вимоги умовам гарантії може полягати, зокрема, у перевищенні грошової суми, яку гарант зобов’язаний сплатити кредитору; у ненаданні кредитором документів, вказаних у гарантії; у передачі кредитором права вимоги іншій особі, якщо це не передбачено гарантією тощо; б) якщо вимога або додані до неї документи подані гарантові після закінчення строку дії гарантії.

Наявність у гаранта права відмови від задоволення вимоги кредитора відрізняє його від договору поруки, за яким поручитель лише має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, проте не має права відмовитись від задоволення вимог кредитора (ст. 555 ЦК України).

Встановлені ч. 1 ст. 565 ЦК України підстави відмови від задоволення вимог кредитора не мають жодного відношення до основного зобов’язання, і є виявом дії принципу незалежності зобов’язання гаранта перед бенефіціаром від основного зобов’язання, забезпеченого гарантією.

Встановлені ч. 3 ст. 565 ЦК України обставини, що відносяться до основного зобов’язання (недійсність основного зобов’язання, його припинення), не можуть слугувати підставою для звільнення гаранта від обов’язку сплатити грошову суму. Проте ці обставини зобов’язують гаранта, який дізнався про них після пред’явлення до нього вимоги, негайно повідомити про це кредитора і боржника.

Одержавши повторну вимогу кредитора після зробленого повідомлення, гарант зобов’язаний її задовольнити.

Межі зобов’язання гаранта перед кредитором встановлені ст. 566 ЦК України. Відповідальність гаранта перед кредитором не обмежується сумою, на яку видано гарантію, якщо інше не встановлено гарантією. Проте, незалежно від того, який механізм застосування санкцій до гаранта буде встановлений гарантією, кредитор має право вимагати сплати йому грошової суми з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом (ч. 2 ст. 625 ЦК України).

Гарантія може бути як відплатною, так і безвідплатною, оскільки зі змісту ст. 567 ЦК України вбачається, що в ній йдеться про право гаранта на оплату наданих ним боржникові послуг, а не про обов’язок боржника оплатити надані послуги. Інакше кажучи, гарант може скористатися, а може і не скористатися своїм правом на оплату послуг.

Для порівняння цікаво зазначити, що за цивільним законодавством Російської Федерації за надання банківської гарантії принципал сплачує гаранту винагороду (ч. 2 ст. 369 ЦК РФ)[5].

Оскільки ст. 567 ЦК України не містить положень ні щодо розміру винагороди, право на яку має гарант, ні щодо порядку оплати послуг гаранта, ці відносини сторони (гарант і принципал) мають врегулювати у договорі між ними.

Перелік спеціальних підстав припинення зобов’язання гарантії перед кредитором встановлює ч. 1 ст. 568 ЦК України. Такими підставами є: а) сплата кредиторові суми, на яку видано гарантію; б) закінчення строку дії гарантії; в) відмова кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов’язків за гарантією.

Наведені тут підстави лише певною мірою можна назвати спеціальними, оскільки сплата кредиторові суми, на яку видано гарантію, є не що інше як виконання, проведене належним чином (ст. 599 ЦК України), а відмова кредитора від своїх прав за гарантією – прощення боргу (ст. 605 ЦК України).

Підставою припинення зобов’язання гаранта перед кредитором можуть бути також загальні підстави припинення зобов’язань, такі як: передання боржником кредитору відступного (ст. 600 ЦК України), зарахування зустрічних однорідних вимог (ст. 601 ЦК України), новація (ст. 604 ЦК України), поєднання боржника і кредитора в одній особі (ст. 606 ЦК України) тощо.

Разом з тим не може бути підставою припинення зобов’язання гаранта неможливість його виконання (ст. 607 ЦК України), оскільки гарантія є нічим іншим як грошовим зобов’язанням, а в силу ч. 1 ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання.

Припинення зобов’язання гаранта перед кредитором стосується лише взаємовідносин між цими особами, тому закон (ч. 2 ст. 568 ЦК України) покладає на гаранта, якому стало відомо про припинення гарантії, обов’язок негайно повідомити про це боржника.

Частина 1 ст. 569 ЦК України не лише встановлює право гаранта на зворотну вимогу (регрес) до боржника (принципала), а й визначає розмір зворотної вимоги, обмежуючи його, за загальним правилом, розміром суми сплаченої гарантом за гарантією кредитору (бенефіціару). Слова “якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником” стосуються лише розміру суми зворотної вимоги (тобто сума регресу може бути обмежена і договором між гарантом і боржником), і не можуть обмежувати право гаранта на регрес. Інше суперечило б правовій природі гарантії, звичаям ділового обороту.

Як вже зазначалося, основним обов’язком гаранта, встановленим ч. 1 ст. 563 ЦК України, є сплата грошової суми відповідно до умов гарантії.Якщо ж сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, гарант не має права на зворотну вимогу (регрес) до боржника. Інше (право на регрес у разі, якщо сплачена гарантом кредитору сума не відповідає умовам гарантії) може бути встановлено договором між гарантом і боржником.

Таким чином, гарантія знайде широке застосування в договірних відносинах, предметом яких є грошові зобов’язання, завдяки високій ефективності забезпечувальної функції, спрямованої на захист інтересів кредитора у разі порушення зобов’язання боржником.

Одна з особливостей виконання забезпечувального зобов’язання, що виникає із завдатку полягає в тому, що передання боржником кредиторові предмета завдатку (грошової суми або рухомого майна) виконує три функції [80, с. 75]: по-перше, видача завдатку здійснюється боржником у рахунок належних з нього за договором платежів; це частина платежу, що підлягає сплаті за основним зобов’язанням; по-друге, завдаток видається на підтвердження основного зобов’язання; по-третє, завдаток видається на забезпечення виконання основного зобов’язання.

Друга особливість виконання забезпечувального зобов’язання при завдатку полягає у різному механізмі виконання, що залежить від того, яка із сторін винна у порушенні зобов’язання. До такого висновку приходимо, проаналізувавши правові наслідки порушення або припинення зобов’язання, забезпеченого завдатком.

Г.В. Макаренко виділяє наступні специфічні риси завдатку:1) завдатком можуть забезпечуватися лише зобов’язання, що виникають з договорів, отже, він не може бути використаний для забезпечення деліктних зобов’язань, зобов’язань, що виникають у наслідок необгрунтованого збагачення, і деяких інших; 2) завдатком може бути забезпечено тільки виконання грошових зобов’язань. Цей висновок виходить з положення про те, що завдаток видається відповідною стороною в договірному зобов’язанні платежів, що належать з неї [124, с.10].

Наслідки порушення зобов’язання, забезпеченого завдатком, встановлені ч. 1 ст. 571 ЦК України: “Якщо порушення зобов’язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора. Якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, він зобов’язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості”.

Особливості виконання забезпечувального зобов’язання, що виникає із застави та її окремих видів – іпотеки і закладу, обумовлені, на нашу думку, специфічною зобов’язальною природою заставного права, а саме наявністю у застави ознак, що зближають його з речовими правами [69, с. 125; 207, с. 335].

Найпоширенішим видом застави є іпотека і заклад. Іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, при якій земля і майно, які складають предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи (ст. 30 Закону України “Про заставу”). Найчастіше іпотека використовується для забезпечення кредитних договорів. Заклад – це застава рухомого майна, при якій майно, яке становить предмет застави передається заставодавцем у володіння заставодержателя [100, с. 36].

Суть застави як виду (способу) забезпечення виконання зобов’язання полягає в тому, що кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (ст. 572 ЦК України, ст. 1 Закону України “Про заставу”).

Основна цінність застави виявляється в тому, що претензії всіх інших кредиторів того ж боржника-заставодавця задовольняються на рівних умовах, в той час як кредитор, який має право застави, набуває можливість задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна, за загальним правилом, в першу чергу, тобто переважно перед іншими кредиторами [125, с. 309-310].

Виконання забезпечувального зобов’язання, що виникає із застави, полягає в здійсненні заставодержателем за рахунок заставленого майна своїх вимог за основним зобов’язанням у повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення, включаючи проценти, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках, передбачених законом чи договором, – неустойку), необхідні витрати на утримання заставленого майна, а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави (ст. 19 Закону України “Про заставу”).

Хоча механізм одержання задоволення кредитором за рахунок заставленого майна ні в ЦК України, ні в Законі України “Про заставу” чітко не визначений, проте на підставі аналізу положень статей 590 та 591 ЦК України, а також статей 20-25 Закону України “Про заставу” можна виділити кілька стадій, з яких складається своєрідне виконання заставного зобов’язання: 1) звернення стягнення на предмет застави за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом; 2) реалізація предмета застави шляхом продажу з аукціону (публічних торгів), якщо інше не встановлено договором або законом; 3) задоволення вимог заставодержателя за рахунок суми, вирученої від реалізації предмета застави.

Серед особливостей виконання забезпечувального зобов’язання, які випливають із іпотеки можна назвати: 1) передачу предмета іпотеки іпотекодержателю або іншій особі в управління на період до його реалізації, яка може здійснюватися після прийняття рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки (ст. 34 Закону України “Про іпотеку”); 2) можливість застосування процедури позасудового врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки (ч. 1 ст. 36 Закону України “Про іпотеку”); 3) оформлення передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки договором про задоволення вимог іпотекодержателя (ст. 37 Закону України “Про іпотеку”); 4) продаж іпотекодержателем предмета іпотеки без застосування прилюдних торгів за наявності у нього такого права, передбаченого рішенням суду або договором про задоволення вимог іпотекодержателя (ст. 38 Закону України “Про іпотеку”).

Особливості виконання забезпечувального зобов’язання, що випливає з відносин іпотечного кредитування, встановлено також Законом України від 19 червня 2003 р. “Про іпотечне кредитування, операції з іпотечним консолідованим боргом та іпотечні сертифікати”[15].

На нашу думку, виконання забезпечувальних зобов’язань, які випливають із застави, закладу та іпотеки, настільки відрізняється від виконання інших забезпечувальних зобов’язань, що його особливості можуть і мають стати предметом окремого дослідження.

Особливості виконання забезпечувального зобов’язання, що виникає із притримання. Важливе значення має поділ способів забезпечення зобов’язань на передбачені законом та встановлені угодою сторін. Як вбачається, з великою долею умовності їх можна йменувати відповідно законними та договірними. Разом з тим, використання такої термінології містить в собі небезпеку помилки, оскільки способи, передбачені законом, найчастіше використовуються за згодою сторін. В цьому розумінні вони теж є договірними.

Особливість притримання полягає в тому, що на відміну від інших способів забезпечення виконання зобов’язання, які виникають за договором, притримання виникає безпосередньо в силу закону. Отже, для реалізації права притримання, встановленого ст. 594 ЦК України, не вимагається, щоб воно було передбачено договором.

Застосування кредитором притримання речі боржника є можливим за сукупної наявності таких умов: 1) фактичне знаходження у кредитора речі, що належить боржнику; 2) правомірне володіння річчю, тобто притримувана річ знаходиться у кредитора на певних правових підставах; 3) річ підлягає передачі боржникові або іншій визначеній ним особі; 4) існує дійсне прострочення зобов’язання боржника перед кредитором, який притримує річ боржника [64, с. 654-655].

Притримання є універсальним речово-правовим способом забезпечення виконання зобов’язання, якому властиві особливі ознаки: передбачена законом можливість застосування, виникнення тільки за наявності невиконаного боржником зобов’язання, вірогідна несподіваність застосування, незамінність об’єкта притримання, обмежене право слідування, що обумовлюють відмежування притримання від інших інститутів цивільного права: самозахисту, заходів оперативного впливу, застави, зупинення зустрічного виконання зобов’язання, зарахування зустрічних однорідних вимог, права продажу чужої речі, юридичної відповідальності [110, с. 14].

Норми щодо притримання не мають диспозитивного характеру, тому акцесорне забезпечувальне зобов’язання, яке виникає з цього приводу, не залежить від волі боржника та кредитора. Відмовитись від права на притримання не можна. Така відмова буде вважатися нікчемною. Поряд з тим притримання – це все ж таки право, а не обов’язок кредитора. Скористатися ним, чи ні – цілком залежить від його волевиявлення.

Умови і підстава застосування притримання (в сукупності вони складають право притримання) встановлені ч. 1 ст. 594 ЦК України.

Притримання може бути застосоване за таких умов: а) володіння річчю кредитором має бути правомірним; б) річ підлягає передачі боржникові або іншій особі, вказаній ним; в) строк притримання речі кредитором – до виконання зобов’язання боржником.

Між тим, в судовій практиці мають місце випадки неправильного розуміння стороною договору свого права на притримання.

Так за наслідками розгляду справи за позовом ТОВ “А” до Комбінату хлібопродуктів про вилучення у відповідача переданого на зберігання ячменю фуражного господарським судом Одеської області було задоволено вимоги позивача і вилучено у відповідача та передано позивачеві ячмінь фуражний у кількості 661 тонна 832 кг. на загальну суму 379 825, 39 грн.

Відповідач у апеляційній скарзі мотивував свою відмову повернути спірне зерно тим, що він застосував до позивача притримання, оскільки позивач не повністю відшкодував вартість послуг щодо зберігання зерна.

Одеський апеляційний господарський суд не прийняв це заперечення відповідача, правильно зазначивши у постанові, що відповідно до ч. 1 ст. 594 ЦК України кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків (у даному випадку – вартості неповністю відшкодованих послуг по зберіганню зерна) має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання. Проте, як вбачається із пункту 3.5 договору № 64 від 13 березня 2003 р., сторони не погодили строк проведення розрахунків за послуги по збереженню зерна, отже застосовувати притримання відповідач не мав права [186].

Характер притримання, як способу забезпечення виконання основного зобов’язання, свідчить про те, що воно (притримання) як ніякий інший спосіб впливає на динаміку основного договірного зобов’язання: в доповнення до наявних у кредитора за основним зобов’язанням прав додається ще одне – не передавати боржнику (утримувати) річ. Нормативно-правовою підставою зміни динаміки основного зобов’язання є положення ст. 594 ЦК України, а юридичним фактом, що сприяє реалізації права притримання – невиконання боржником в строк обов’язку щодо оплати речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків. Зазначений юридичний факт є одностороннім правочином – дією щодо притримання речі спрямованою на зміну основного зобов’язального правовідношення. Уявляється, що кваліфікувати притримання (як це пропонувалося укладачами при кодифікації російського цивільного законодавства на початку XX століття [197, с. 236]) лише як бездіяльність щодо виконання обов’язку з передання речі боржникові, за нинішнього стану законодавства про притримання немає підстав, оскільки вимоги кредитора, який притримує річ у себе, можуть бути задоволені з її вартості (ст. 597 ЦК України).

Притримання, як спосіб забезпечення виконання окремих видів зобов’язання, безпосередньо встановлене рядом статей ЦК України. Наприклад, притримання забезпечує зобов’язання замовника за договором підряду сплатити встановлену ціну роботи або іншу суму, належну підрядникові у зв’язку з виконанням договору підряду (ст. 856 ЦК); зобов’язання комітента за договором комісії задовольнити вимоги комісіонера (ч. 1 ст. 1019 ЦК); зобов’язання відправника за договором перевезення внести провізну плату та інші платежі (ч. 4 ст. 916 ЦК) тощо.

За кредитором зберігається право притримання речі і в тому разі, якщо права на цю річ, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа. Це положення ч. 3 ст. 594 ЦК України спрямоване на збереження забезпечувальної функції притримання у випадку припинення прав боржника на притримувану річ у зв’язку з переходом їх до іншої особи.

Крім того, воно містить відповідь на запитання щодо природи речового права, на якому притримувана річ знаходиться у кредитора. Це право володіння. Тому притримання речі кредитором не дає йому права користуватися річчю, яку він притримує у себе.

Право притримання кредитором речі, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, породжує у кредитора і певні обов’язки, пов’язані з притриманням. Перш за все, кредитор зобов’язаний негайно повідомити про це боржника.

Основним обов’язком кредитора, як це випливає зі змісту ч. 2 ст. 595 ЦК України, є вжиття ним заходів до збереження притримуваної речі, оскільки він відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує. В той же час відповідальність кредитора настає у разі, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини. Наприклад, перевізник не повинен відповідати за втрату, псування або пошкодження вантажу, які сталися внаслідок його притримання перевізником для забезпечення внесення провізної плати та інших платежів.

Як встановлено ч. 1 ст. 596 ЦК України, кредитор у разі притримання речі, належної боржнику, не набуває права власності на неї. Право власності (інше речове право) належить боржнику, хоч фактичне володіння здійснює кредитор.

Оскільки річ, що її притримує кредитор, належить на праві власності (іншому речовому праві) боржнику, а кредитор лише фактично володіє зазначеною річчю, притримуючи її, закон встановлює право боржника розпорядитися нею, наприклад, продати іншій особі. Обов’язок боржника у цьому випадку – повідомити набувача про притримання речі і про права кредитора. Зазвичай такими правами кредитора, виходячи зі змісту ч. 1 ст. 594 ЦК України, є право на оплату цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків.

Кредитор, який притримує річ у себе, має право на задоволення своїх вимог з вартості притримуваної речі відповідно до порядку, встановленого ст. 591 ЦК України стосовно реалізації предмета застави.

Котрий із названих вище способів є найефективнішим, який із них дасть найбільше заспокоєння кредиторові? Імовірно, що обираючи шлях забезпечення виконання зобов’язань, кредитор буде шукати той, який буде спонукати боржника максимально задовольнити інтерес кредитора.

Частина їх полягає у тому, що для задоволення вимог кредитора виділяється майно боржника або третьої особи. Тобто кредитор заволодіває майном боржника ще до того моменту, коли невиконання ним свого обов’язку, стає реальністю. Ці способи, за визначенням О.С. Іоффе, пов’язані із попереднім виді­ленням майна – застава, завдаток. Частина не пов’язана із попереднім виділенням майна, оскільки обов’язок виплатити певну суму виникає після невиконання зобов’язання. Це порука, неустойка [108, с. 156].

Заставі, як найбільшому за обсягом способу забезпечення виконання зобов’язань, приділялось більше уваги. Деякі автори заставу однозначно відносять до найбільш ефективних [99, с. 1], найбільш дієвих [159, с. 3], найважливіших способів забезпечення виконання кредитних і інших договорів [151, с. 48]. Заставою пропонувалося розв’язати пробле­ми неплатежів у народному господарстві чи неповернення кредитів через де­кілька “гучних” справ про стягнення на заставлене майно [217, с. 1-2].

Застава, як дуже громіздкий спосіб забезпечення, хоч і поширений, традиційний, але не є високоліквідним з точки зору можливості звернення стягнен­ня, а відповідно, і забезпечення зобов’язання. Однак, наприклад, у кредитних відносинах пересічний клієнт не має великої можливості маневру. Крім заста­ви, реально запропонувати поруку, гарантію або страхування ризику неповер­нення кредиту. Найбільш безпечною є гарантія іншого банку або кредитної установи. Кредитор може бути впевненим у швидкій можливість виконання зобов’язання, замість первісного боржника, наявності поточних фінансових ре­сурсів. Але знову виникає проблема для боржника – як переконати гаранта у своїй платоспроможності. Це або репутація і фінансові показники, або знову договір застави. Таким чином, конструюючи різні можливості забезпечення, ми будемо весь час стикатися із такими варіантами забезпечення іншого забез­печення.

Розглянуті в даному підрозділі деякі аспекти виконання забезпечувальних зобов’язань свідчать про особливості елементів їх виконання, динаміки зобов’язальних забезпечувальних правовідносин, юридичних фактів, що на неї впливають. Більшість із цих особливостей закріплена в законодавстві або випливає з нього, інші ж потребують нормативно-правового врегулювання, шляхи якого можуть бути визначені після додаткового поглибленого дослідження проблем виконання забезпечувальних зобов’язань.

Як вже зазначалось, система видів забезпечення зобов’язання є відкритою, а її постулати потребують окремого дисертаційного дослідження. З урахуванням напрямку цієї наукової роботи більш глибокий аналіз положень загального вчення про забезпечення зобов’язань та способи такого забезпечення виходить за межі даного дисертаційного дослідження.

Натомість, всебічному аналізу буде підданий інститут страхування в якості способу забезпечення виконання зобов’язань, мова про який піде в наступних розділах цієї дисертації.

Поиск по сайту: