Динаміка договірних правовідносин страхування як способу забезпечення зобов’язань

Договір страхування як спосіб забезпечення зобов’язань укладається на підставі письмової заяви-анкети страхувальника, в якій він повинен вказати всі відомі йому обставини, що мають суттєве значення для визначення страхового ризику і правдиво відповісти на всі поставлені страховиком питання [183, с. 24]. Анкети попередньо розробляються відповідними відділами страховиків. У даному разі ми повністю погоджуємося з А.Б. Крутік і Т.В. Нікітіною про те, що в інтересах страховика сформулювати всі питання анкети в такій формі, щоб страхувальник не зміг витлумачити умови договору, які мають неоднозначний зміст, на свою користь [117, с. 30]. Конкретні питання анкети залежать від виду страхування, але в основному вони охоплюють наступні моменти:

1) загальні відомості про страхувальника (назва чи прізвище, адреса, банківські реквізити, рід діяльності і т. ін.);

2) детальна характеристика діяльності (наявність ліцензії[36], дані про кількість і кваліфікацію співробітників, характеристика обладнання, обсяги випуску чи реалізації продукції і т. ін.);

3) характер взаємовідносин з іншими страховими організаціями (чи були укладені договори з іншими страховиками, чи застосовувались ними будь-які санкції або, навпаки, певні пільги й т. ін.);

4) відомості про претензії третіх осіб до страхувальника в попередні роки, а також – про випадки заподіяння шкоди третім особам, від яких можна очікувати подання позовів;

5) умови, на яких страхувальник бажає укласти договір страхування (розмір лімітів відповідальності, франшизи, доповнення до типових умов).

Обов’язковою умовою договору страхування як способу забезпечення зобов’язаньбуде вказівка (із необхідною копією в додатку) на основний договір, для належного виконання якого й обирається страхування як спосіб забезпечення даного зобов’язання.

Окрім зазначеного, Закон України “Про страхування” (п. 1 ст. 18) надає страховикові право запиту до страхувальника на баланс або довідку про фінансовий стан, підтверджений аудитором (аудиторською фірмою).

На підставі отриманої з заяви-анкети інформації, а також – на підставі інших джерел, страховик вивчає та аналізує всі суттєві фактори, процес спостереження над якими та їх обліку називається реєстрацією ризику [173, с. 49-51].

Фактори, якими визначається реєстрація ризику для певної ризикової сукупності, називаються ризиковими обставинами. Вони властиві конкретному об’єкту страхування і розглядаються як ознаки ризику. Будь-який ризик можна уявити у вигляді сукупності ризикових обставин. Виділяють об’єктивні та суб’єктивні ризикові обставини. Об’єктивні ризикові обставини відображають об’єктивний підхід до дійсності і не залежать від волі та свідомості людей. Тому, як правило, вони майже не враховуються при укладенні договору страхування відповідальності. Суб’єктивні – відображають підхід до пізнання дійсності, зв’язаної з волею і свідомістю людей. Так, наприклад, при страхуванні цивільної відповідальності власників транспортних засобів об’єктивними факторами ризику є: інтенсивність руху, стан дорожнього покриття, погодні умови; до суб’єктивних зараховують: технічний стан транспортного засобу, стан здоров’я водія, його поведінка та професіоналізм [167, с. 9].

Після проведення аналізу страхова компанія може прийняти рішення про укладення договору страхування відповідальності або про відмову в укладенні. При позитивному вирішенні питання страхувальнику видається страховий поліс. Страховий поліс (франц. “police” – розписка) – це документ, що видається страхувальнику і безпосередньо засвідчує факт страхування за договором, або підтверджує умови обов’язкового страхування згідно з чинним законодавством та містить зобов’язання страховика виплатити страхувальнику у разі настання страхового випадку визначену умовами договору страхування певну суму коштів (страхове відшкодування) [57, с. 110].

Страховий полiс є основним доказом факту укладення договору страхування. Варто зауважити, що законодав­ство не розкриває зміст поняття страхового полicа (свiдоцтва, сертифiката). У вiдповiдних наукових дослiдженнях пропонується визначи­ти страховий полiс (свідоцтвo) як письмовий документ, що видається страховиком у вiдпо­вiдь на усну чи письмову заяву страхувальни­ка, мiстить вci iстотні умови договору страху­вання, регулює вiдносини мiж страховиком i страхувальником та з достовiрнiстю свiдчить про наявнicть договiрних зв’язкiв мiж ни­ми [58, с. 5].

За загальним правилом, факт укладення договору може засвідчуватись страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), який є формою договору страхування (ч.2 ст. 18 Закону України “Про страхування”). При укладенні договору майнового страхування на користь вигодонабувача може бути видано поліс (свідоцтво) на пред’явника або іменний. Документ, що підтверджує факт укладення договору страхування і виданний на пред’явника, повинен містити вказівку – страхування “за рахунок кого слідує”.

Як правило, страховим свідоцтвом підтверджується угода зі страхувальником-фізичною особою. Наприклад, страхове свідоцтво про страхування будівель, домашнього майна і тварин, що належить громадянам. У ньому вказуються прізвище, ім’я та по-батькові вигодонабувача, якщо такий є, об’єкт страхування, страхова сума, тарифна ставка, страховий платіж. Може вказуватись місцевість, у якій знаходиться об’єкт страхування (міська чи сільська). Якщо страхують тварину, то в свідоцтві описується вид і стать тварини, вік, масть і прикмети. Обов’язково вказується строк набуття чинності та закінчення договору.

При укладенні договору страхування з юридичними особами, укладається договір страхування, який, складається на підставі чинного законодавства і правил страхування певних об’єктів страхової охорони, зареєстрованих у Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг України.

Відповідно до ст. 5 Закону України “Про страхування” при укладенні договору майнового страхування сторони можуть зафіксувати інший момент вступу договору, але, як правило, страховик страхує об’єкт страхової охорони (у юридичних осіб) при існуванні великих ризиків, тому конценсуальний характер його може не влаштовувати, у зв’язку з чим, зазвичай, договір майнового страхування вступає в силу після сплати першого страхового платежу. В такому випадку сторони підписують складений ними договір майнового страхування, а страхове свідоцтво (поліс), за загальним правилом, буде виданий страхувальнику після сплати страхового платежу як факт укладення, вступу договору в дію. Страхові копанії мжуть вибрати інші способи засвідчення факту укладення, а також вступу в дію договорів, наприклад, укладення договору з відкладальною умовою. Л.І. Корчевська вважає, що існування двох документів при укладенні договору майнового страхування: єдиного договору страхування і страхового полісу – може бути обумовлено вимогами конфіденційності тощо.

Існує два види полісів: одноразовий та генеральний. Одноразовий поліс застосовується при оформленні простих операцій по страхуванню (з одним предметом). Генеральний розповсюджується на декілька однорідних операцій страхування майна відносно групи предметів.

Страхування за генеральним полісом здійснюється при дотриманні декількох правил: предметом страхування повинно бути майно; це майно повинно складатися з партій; умови для однорідного майна повинні бути подібними; договір повинен бути заключений на визначений строк. Якщо необхідно доповнити договір страхування чи змінити деякі його умови, такі зміни оформлюються аддендумом (доповненням), який є невід’ємною частиною договору [205, с. 954-955]. Якщо при видачі страхового свідоцтва (полісу) можуть додаватися правила страхування, то при підписанні договору майнового страхування, правила непотрібні, у зв’язку з тим, що в договорів вказуються всі умови страхування.

Таким чином, страховик погоджується з тими умовами майнового страхування, що були зазначені в оферті – заяві страхувальника, або, якщо і не погоджується, то за загальним правилом цивільного права, може запропонувати інші умови. У зв’язку з цим можна стверджувати, що сторони договору не тільки встановлюють між собою правовий зв’язок, але в тій чи іншій мірі визначають його зміст. Таким чином, договір майнового страхування, як і будь-який інший, є ще способом регулювання відносин, формування умов, на яких будується правовий зв’язок його учасників.

Правове значення страхового полісу (свідоцтва) полягає в тому, що він поєднує в собі значення документа, який згідно з вимогами українського законодавства надає договору письмової форми (його ще іноді називають “документом, який підтверджує життєздатність договору страхування”) [58, с. 12], передає згоду страхувальника на пропозицію страховика укласти договір і є доказом укладення страхового договору [176, с. 137-144].

Однак, більшість науковців не погоджуються з тим, що страхове свідоцтво (поліс) є формою договору страхування. На їх погляд “законодавець надає страховому свідоцтву лише значення можливого доказу факту укладення договору страхування, до того ж із додаванням правил страхування” [57, с.110; 136, с.19; 150, с. 145].

На підставі аналізу змісту ст. 18 Закону України “Про страхування”, приходимо до висновку, що законодавець певною мірою ототожнює поняття договору страхування і страхового полісу. По-перше, окремого законодавчого визначення страхового полісу (свідоцтва) не має. А по-друге, якщо страховий поліс є формою договору страхування, то він і є тим самим договором страхування.

У зв’язку з цим, як сам договір страхування як спосіб забезпечення зобов’язань, так і страховий поліс, повинні обов’язково містити наступні реквізити: назву документа; назву, юридичну адресу і банківські реквізити страховика; прізвище, ім’я, по батькові або назву страхувальника, його адресу; об’єкт страхування; ліміт відповідальності страховика; зазначення страхового ризику (перелік страхових випадків); визначення розміру тарифу, розміру страхового внеску, строків і порядку його внесення; строк дії договору (полісу); порядок зміни та припинення дії договору; права та обов’язки сторін і відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору; інші умови за згодою сторін (вказівка на основний договір, забезпеченням якого буде даний договір страхування), у тому числі доповнення до правил страхування або винятки з них; підписи сторін (ст. 16 Закону України “Про страхування”).

Відповідно до страхової практики, такий звичайний, на перший погляд, реквізит як підписи сторін викликає багато суперечок, адже більшість страхових полісів видається лише з підписом страховика. Такий поліс буде відповідати законодавству лише при наявності самого договору страхування, підписаного обома сторонами договору [94, с. 81]. Але якщо договір не має місця, а страховий поліс був виданий на підставі заяви страхувальника, то відсутність на полісі підпису останнього прямо суперечить ч. 2 ст. 207 ЦК України (“Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами)”) та ст. 16 Закону України “Про страхування”. Однак визнати такий поліс недійсним не можна, виходячи з норм того ж ЦК України і Закону. До того ж п. 2 ст. 981 ЦК України містить імперативну норму, що “у разі недодерження письмової форми договору страхування, такий договір є нікчемним”.

Відповідно до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28.08.2003 р. № 40 “Про затвердження Ліцензійних умов провадження страхової діяльності” (п. 2.13)[30] страховик зобов’язаний прийняти та зареєструвати в Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг України правила страхування. Які відповідають вимогам статті 17 Закону України “Про страхування” і Ліцензійним умовам. Правила (умови) страхування повинні бути пронумеровані, прошнуровані та скріплені підписом відповідальної особи і печаткою страховика. Правила (умови) страхування повинні бути написані державною мовою та мати суцільно пов’язаний закінчений зміст, граматично та логічно узгоджену інформайцію. Терміни, що використовуються у правилах (умовах) страхування, повинні відповідати чинному законодавству. У разі необхідності застосування невизначенх термінів потрібно дати їх тлумачення. Не допускається у тексті правил (умов), договорів (полісів) наступне: подвійне тлумачення одних і тих самих положень, протиріч або неузгодженностей між пунктами; застосування речень, що призводять до неоднозначного розуміння змісту; використання законодавчо визначених термінів у іншій інтерпритації; порушення гратичних та синтактичних правил, що призводять до спотворення змісту. При оформленні правил (умов) також не допускається друкування різними шрифтами (крім випадків виділення в тексті окремих положень), подання неякісних ксерокопій.

Правила страхування є за своєю суттю локальним нормативним актом. На підставі якого складається договір страхування (поліс, свідоцтво), і на який посилається страхувальник, роблячи оферту. Правила страхування можуть містити, крім істотних умов, також й інші; проте, щоб стати обов’язковими вони мають бути включені до договору страхування. Закон України “Про страхування”, в ст. 17 встановлює перелік пунктів, які повинні бути включені до правил. Якщо правила страхування або зміни чи доповнення до них суперечать чинному законодавству, порушують чи обмежують права страхувальника або ж не відповідають вимогам ст. 17 Закону, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України має право відмовити у видачі ліцензії страховику та реєстрації правил.

Саме завдяки умовам договору сторони можуть визначити майже кожен крок котрагента, передбачити його права і обов’язки та застерегти від неправомірної поведінки, що порушує права іншої сторони. Законодавство не може передбачити всі нюанси поведінки страховика і страхувальника, визначаючи тільки її основні правила: умови дійсності договору (загальні та спеціальні) та основні умови, що вимагаються до внесення в даний договір страхування тощо.

У зв’язку з цим, сторони мають право передбачати в договорі все, що будуть вважати за потрібне, не порушуючи встановлених законодавством і звичаями ділового обороту вимог. Завбачливість у договорі майнового страхування всіх нюансів поведінки контрагента допомагає існуванню договору, а також допомагає керувати існуючими ризиками для об’єктів страхової охорони. У зв’язку з тим, що ні страховик, ні страхувальник не можуть виключити із суспільного життя осередки ризику, з ними можна боротися, тільки забезпечуючи об’єкт страхової охорони умовами договору майнового страхування як гаранту нівелювання страховими ризиками. Крім того, інша сторона у разі виникнення спору, має відстоювати своє право у суді, посилаючись не тільки на норми чинного законодавства, але й на умови договору.

Розмір страхових внесків визначається відповідно до страхових тарифів. Страховий тариф – це ставка страхового внеску з одиниці страхової суми чи об’єкта страхування [150, с. 149]. Розраховуються страхові тарифи актуарно (математично), на підставі відповідних статистичних даних про настання страхових випадків. Конкретний розмір страхового тарифу визначається договором страхування відповідальності за згодою сторін (Закон України “Про страхування”. – ч. 2,3 ст. 10).

Розмір страхових внесків може бути суттєво зменшений шляхом надання пільг. У Законі України “Про страхування” питання про страхові пільги, на жаль, висвітлення ще не знайшло. На наш погляд, з метою підвищення зацікавленості громадян та юридичних осіб в укладенні договорів страхування як способу забезпечення зобов’язань страховикам варто було б значно розширити як обсяг пільг, так і їх розмір. Підтвердженням позитивного вирішення таких питань є досвід страхових компаній зарубіжних країн, де розмір пільг іноді сягає 70% страхового внеску [213, с. 90].

Після укладення договору страхування відповідальності досить часто виникає потреба у внесенні до нього змін. Щоб забезпечити стабільність майнового обороту і впевненість у цьому сторін договору, закон (ст. 525 ЦК України) забороняє односторонню зміну його умов, за винятком випадків, передбачених договором або законом.

Зміна змісту договору означає, що зобов’язання сторін діють відповідно до змінених умов щодо предмету, місця, строків виконання тощо. Так, наприклад, Закон України “Про страхування” передбачає можливість зміни страхувальника під час дії договору страхування.

Якщо страхувальником виступає юридична особа, то в разі її реорганізації всі права і обов’язки, які випливають з договору страхування, переходять до правонаступника за згодою страховика, про що вносяться зміни в договір [36, п. 2.9.]. Смерть страхувальника-фізичної особи або ліквідація страхувальника-юридичної особи переважно тягнуть за собою припинення договору страхування відповідальності, оскільки втрачається страховий інтерес.

Іноді трапляються випадки, коли під час дії договору страхування відповідальності суд визнає страхувальника недієздатним. Згідно із Законом України “Про страхування” (ст. 24), договір страхування відповідальності в цьому випадку повинен припинити свою дію з моменту, коли суд виніс таке рішення. Дана обставина зайвий раз підтверджує особливий характер страхування відповідальності, оскільки як в особистому, так і в майновому страхуванні визнання страхувальника недієздатним не є підставою для припинення договору.

Виконання умов договору страхування відповідальності починається, по суті, з моменту настання страхового випадку, який є тим юридичним фактом, що породжує цілий комплекс прав та обов’язків як у страхувальника, так і у страховика. Перш за все, страхувальник повинен повідомити про страховий випадок компетентні органи. Одразу ж після цього він зобов’язаний у найкоротший термін поінформувати страховика. Страхувальник має поступати таким чином і у випадку проведення компетентними органами розслідування, порушення кримінальної справи, накладення арешту, видачі постанови про штраф чи відшкодування шкоди, пред’явлення страхувальнику інших вимог у зв’язку із страховим випадком. Одночасно страхувальник повинен вжити всіх можливих та необхідних заходів для з’ясування причин і наслідків страхового випадку, а також – для усунення чи зменшення збитків при рятуванні життя і майна осіб, яким завдана шкода. Якщо це можливо, страхувальник повинен отримати від страховика інструкції, яких йому необхідно дотримуватись [183, с. 26].

З метою проведення розслідування причин страхового випадку на предмет встановлення ступеня його зв’язку з виною страхувальника і відповідності обсягу страхового покриття, страховик може відрядити до місця страхової події своїх представників. У цьому випадку до страхувальника пред’являється вимога не вчиняти жодних дій, які б ускладнили розслідування, до проведення представниками страховика огляду місця події.

У разі необхідності страховик може робити запити на інформацію, пов’язану із страховим випадком, до правоохоронних органів, банків, медичних закладів та інших підприємств, установ та організацій, що володіють даними про обставини страхового випадку. Підприємства, установи та організації зобов’язані надсилати відповідь страховикам та МТСБ на запити про відомості, пов’язані із страховим випадком, у тому числі й дані, що є комерційною таємницею. При цьому страховик та МТСБ несуть відповідальність за їх розголошення у будь-якій формі, за винятком випадків, передбачених законодавством України (ст. 25 Закону України “Про страхування”).

Страхувальник зобов’язаний всіляко сприяти страховику під час судового та позасудового захисту, надавати всю доступну йому інформацію, яка б дозволила зробити висновки про причини, хід та наслідки страхового випадку, характер і розміри завданої шкоди. У випадку, якщо страховик визнає за необхідне призначити свого адвоката або іншу уповноважену особу, страхувальник повинен видати йому довіреність або інші документи, необхідні для захисту інтересів страхової компанії та страхувальника. При цьому умови страхування частіше передбачають право, а не обов’язок страховика представляти інтереси страхувальника в судах чи іншим чином здійснювати страховий захист страхувальника у зв’язку із страховим випадком. Тому, якщо страховик відмовляється захищати інтереси страхувальника, він зобов’язаний відшкодувати останньому фактичні витрати на оплату послуг адвокатів, які захищали його інтереси. Але відшкодовуються ці витрати, як правило, в межах звичайних тарифних ставок адвокатів, прийнятих для справ такого роду в конкретній місцевості.

Без письмової згоди страховика страхувальник не має права давати обіцянок чи робити пропозиції про добровільне відшкодування збитків, про визнання повністю чи частково своєї відповідальності. Порушення страхувальником вищенаведених обов’язків (через умисел чи з необережності) дає страховику право відмовити у виплаті страхового відшкодування або хоча б зменшити обсяг виплат в тій мірі, в якій вказані дії чи бездіяльність призвели до виникнення чи збільшення суми збитку.

Виключно важливе значення в страхуванні як способу забезпечення зобов’язань має порядок розрахунку сум збитку та розміру, належного до виплати страхового відшкодування. Розмір збитків визначається, виходячи з пред’явлених страхувальникові вимог третіх осіб про відшкодування завданої їм шкоди [70, с. 32-33]. Але, на практиці, страховики частіше здійснюють власні розрахунки сум збитків та відшкодування (до участі залучаються експерти), на основі яких проводяться виплати. Лише в разі неможливості узгодження розміру відшкодування між зацікавленими особами питання виноситься на розгляд суду.

Розслідування страхового випадку завершується складанням страхового акта (аварійного сертифікату). У ньому остаточно вирішується питання про визнання факту заподіяння шкоди при страховому випадку, про розмір збитків та розмір страхового відшкодування [71, с. 43-44]. Це правило в повній мірі стосується майнового страхування, тому що при страхуванні відповідальності страховий акт також служить доказом форми та розміру збитків, але не є безперечним доказом “відповідальності” страховика, яка визначається умовами договору страхування [157 ].

Страхове відшкодування повинно бути виплачено страховиком у термін, визначений договором або законом. За неналежне виконання цього обов’язку (за несвоєчасну виплату страхового відшкодування) страховик несе майнову відповідальність шляхом сплати страхувальнику неустойки (штрафу пені), розмір якої визначається умовами договору страхування (п. 3 ст. 20 Закону України “Про страхування”).

Загальноприйнято що, страхове відшкодування не може перевищувати розміру ліміту відповідальності страховика, передбаченого договором страхування відповідальності. Отже, якщо розмір збитків третіх осіб більший за розмір страхової суми, то відповідну різницю страхувальник зобов’язаний компенсувати одноосібно, тобто за рахунок власних коштів. Такий припис має бути зафіксований в ЦК України, про що пропонується внести відповідні доповнення до ст. 989 ЦК України. Зауважимо, що аналогічним чином це питання вирішується в Російській Федерації (ст. 1072 ЦК РФ)[5, с. 244]. Як вважають автори коментарю другої частини ЦК РФ “... дана стаття (ст. 1072) з метою захисту прав потерпілого встановлює додаткову (субсидіарну) відповідальність страхувальника... у випадку недостатності страхового відшкодування” [170 с. 679]. На наш погляд, в цьому випадку мова йде не про субсидіарну, а про так звану пряму (безпосередню) відповідальність страхувальника – заподіювача шкоди, замість якого ця шкода частково була компенсована страховою компанією. Навіть, після укладення договору страхування цивільної відповідальності страхувальник продовжує нести цивільну відповідальність за спричинення шкоди. До страховика не можуть бути застосовані міри цивільної відповідальності – він лише виконує свої обов’язки за договором страхування. Отже, страховик у жодному разі не може бути співвідповідачем за деліктним зобов’язанням, однак у суді він все ж таки може виступати на стороні страхувальника.

Виплата страхового відшкодування може бути проведена як безпосередньо потерпілій особі, так і страхувальнику. В останньому випадку страхувальник повинен передати отримані кошти потерпілій особі. Зауважимо, що страховик наділений правом відстрочення виплати страхового відшкодування до завершення розслідування; а також – коли існує підозра наявності умислу в діях страхувальника, пов’язаних із розглядуваними подіями, до отримання всіх необхідних документів [70, с. 35].

Після проведення виплати за договором, ліміт відповідальності страховика зменшується на суму проведеної виплати. Виключення становлять лише окремі види страхування відповідальності. Так, наприклад, при обов’язковому страхуванні цивільної відповідальності власників транспортних засобів, у разі виплати страхового відшкодування третій особі страховиком в обсязі більшому ніж 25 % страхової суми, страхувальник – з вини якого була скоєна дорожньо-транспортна пригода – повинен “переукласти договір обов’язкового страхування цивільної відповідальності”.

Насамкінець, слід зауважити, що обов’язок страховика виплатити страхове відшкодування не є безумовним, бо якщо б страхові компанії здійснювали страхові виплати за абсолютно всіма збитками, то страхова справа не проіснувала б і місяця. Для цього існує перелік підстав, за наявності яких страховик має право відмовити страхувальнику у виплаті страхового відшкодування. До них належать:1) навмисні дії страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, спрямовані на настання страхового випадку. Зазначена норма не поширюється на дії, пов’язані з виконанням громадського чи службового обов’язку, дії в стані необхідної оборони (без перевищення її меж); або – захисту майна, життя, здоров’я, честі, гідності та ділової репутації. Кваліфікація дій страхувальника здійснюється відповідно до чинного законодавства України. За договором страхування цивільної відповідальності, страховик, як правило, не звільняється від виплати страхового відшкодування за спричинення шкоди здоров’ю або заподіяння смерті, навіть якщо такої шкоди завдано страхувальником чи застрахованою особою умисно або з особої необережності. Однак, після відшкодування збитків постраждалій особі страховик набуває право на відшкодування понесеного ним матеріального збитку і може стягнути відповідні грошові суми зі страхувальника; 2) вчинення страхувальником-громадянином або іншою особою, на користь якої укладено договір страхування, умисного злочину, що призвів до страхового випадку; 3) подання страхувальником свідомо неправдивих відомостей про об’єкт страхування; 4) отримання страхувальником повного відшкодування збитків за майновим страхуванням від особи, винної у їх заподіянні; 5) несвоєчасне подання страхувальником відомостей про настання страхового випадку без поважних на те причин, або ж створення страховикові перешкод у з’ясуванні обставин, характеру та розміру збитків; 6) інші випадки, передбачені законодавством України (ст. 26 Закону України “Про страхування”).

Після прийняття страховиком рішення, його зміст доводиться у письмовій формі до страхувальника з обґрунтуванням причин відмови. Страхувальник, зі свого боку, має право оскаржити рішення в судовому порядку.

Припинення договору страхування як способу забезпечення зобов’язань також можливе за наступних обставин: 1) закінчення терміну його дії; 2) виплати страховиком страхового відшкодування в повному розмірі; 3) несплати страхувальником платежів у встановлені договором терміни; 4) ліквідації страхувальника-юридичної особи або смерті страхувальника-громадянина чи втрати ним дієздатності; 5) ліквідації страховика у порядку, встановленому законодавством України; 6) прийняття судового рішення про визнання договору страхування недійсним; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України (ст. 28 Закону України “Про страхування”).

З припиненням договору страхування припиняються взаємні права та обов’язки страхувальника і страховика. Однак ті права й обов’язки, що виникли між ними в період дії договору страхування у зв’язку з настанням передбачених даним договором обставин (юридичних фактів), не припиняються. Оскільки “страховим законодавством” спеціальних строків позовної давності за договорами страхування не визначено, то слід керуватися змістом п. 5 ст. 268 ЦК України, згідно з яким на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування) вимоги позовної давності не поширюються.

Припинення договору страхування як способу забезпечення зобов’язань може відбутися і внаслідок одностороннього волевиявлення страхувальника чи страховика (Закон України “Про страхування” – ст. 28). До таких випадків, зокрема, належить дострокове припинення договору за вимогою страхувальника або страховика. Про свій намір достроково припинити дію договору страхування відповідальності будь-яка сторона зобов’язана повідомити іншу не пізніше ніж за 30 днів до дати припинення дії договору страхування, якщо інше ним не передбачено. У разі дострокового припинення дії договору страхування відповідальності на вимогу страхувальника, страховик повертає йому страхові платежі за період, що залишився до закінчення дії договору із вирахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу фактичних виплат страхових сум та страхового відшкодування. Якщо ж вимога страхувальника зумовлена порушенням страховиком положень договору страхування, то останній повертає страхувальникові сплачені ним страхові платежі повністю [150, с. 153].

При достроковому припиненні дії договору страхування на вимогу страховика, страхувальникові повертаються повністю сплачені ним страхові платежі. Якщо вимога страховика обумовлена невиконанням страхувальником умов договору страхування, то страховик повертає йому страхові платежі за період, що залишився до закінчення дії договору, з вирахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, фактичних виплат страхових сум та страхового відшкодування, що були здійснені за цим договором страхування. При проведенні всіх вищезазначених розрахунків між страховиком і страхувальником, не допускається повернення коштів готівкою, якщо платежі було здійснено в безготівковій формі.

Договір страхування як спосіб забезпечення зобов’язань повинен відповідати загальним юридичним вимогам до правочинів, передбаченим чинним цивільним законодавством. Саме тому, якщо договір страхування як спосіб забезпечення зобов’язань укладається з порушенням вимог законодавства, він може бути визнаний недійсним у судовому порядку. Зі вступом в силу судового рішення про недійсність договору, він вважається таким, що не мав місця. Крім того, повинен бути застосований механізм двосторонньої реституції, в результаті дії якого кожна з сторін зобов’язана повернути другій стороні все одержане за договором страхування як способу забезпечення зобов’язань (ч. 1 ст. 216 ЦК України).

Загальні умови недійсності договорів встановлені ЦК України (ст. 215-236), проте для договору страхування Закон України “Про страхування” додатково вводить ще дві умови: 1) коли договір укладено після страхового випадку; 2) коли об’єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації на підставі судового вироку або рішення, що набуло законної сили (ст. 29 Закону України “Про страхування”). Зрозуміло, що договору страхування відповідальності як такого стосується лише перша умова. Але тут виникає питання: а чи потрібно було взагалі вводити таку спеціальну умову про недійсність договору страхування? Адже ж цю ситуацію можна вирішити, виходячи із ст. 8 Закону “Про страхування”, яка регламентує, що страховий ризик повинен мати ознаки випадковості та ймовірності настання. А оскільки вимога про страхову виплату пред’являється у зв’язку з настанням страхового випадку, який уже мав місце на момент укладення договору страхування, то у даного страхового ризику є відсутніми вказані ознаки [68 с. 39].

Разом з тим, страхування відповідальності суттєво відрізняється від особистого та майнового страхування. Так, наприклад, якщо майно згоріло, то його, зрозуміло, вже неможливо застрахувати. У випадку ж здійснення страхування відповідальності (наприклад, страхування відповідальності товаровиробника), страхові випадки можуть відбуватися періодично (так, внаслідок необережності товаровиробника, споживачі можуть постраждати від недоброякісної продукції). Тому вважається зайвим визнання таких угод недійсними, крім, звичайно, випадків коли страхувальник усе ж таки наполягає на виплаті страхового відшкодування за страховим випадком, що вже мав місце на момент укладення договору. Дана обставина ще раз підтверджує той факт, що у багатьох випадках просто неможливо встановити якусь загальну універсалію для різних видів страхування.

Поиск по сайту: