М. Бердяєв. “Самопізнання”, “Сенс історії”

У книзі «Сенс історії» Микола Бердяев визнає, що «природа й історія суть етапи саморозкриття духу», коли дух проривається у феноменальний світ і перериває його процес. Такі прориви й означають завершення дії певних, з різних основ вихідних історичних розумінь. Що це за етапи? Перший — античний, характерний статичністю думки, коли історичне пізнання ще не зароджується. Людина заглиблена в надра природної необхідності. Другий етап зв'язаний з долею єврейського народу, що зіграв «зовсім виняткову роль у зародженні створення історії» і внесенні у світове життя людського початку історичного. Третій етап — християнство, містерія визволення людини з-під влади природної стихії. Сенс також і в появі всесвітньої історії. Християнство розкрилось як момент зустрічі єврейської, грецької і римської культур з ідеєю есхатології. Епоха Відродження — четвертий етап, що характеризується відпаданням людського розуму від Божественного, що породило його самовпевненість. Згодом така малість привела до всихання творчих сил, не зв'язаних вищою метою. На відміну від Середньовіччя, Реформація (п'ятий етап) утверджує один Божественний початок, заперечуючи самостійність людської природи. Освіта з її культом критичного розуму перетворила світ на об'єкт дослідження, відокремивши людину від космічного життя; погляд на людину як на атомарну одиницю привів до поразки правових початків та ідей волі, рівності, братерства. Соціалізм (шостий етап), що став реакцією на невдачу Французької революції в перетворенні ідей на дійсність, з'єднав месіанську ідею створення Царства Божого на землі з твердженням, що така ідея єдина. Тотальна ідеологізація привела до обездуховлення історії, коли в дію вступив метод історизму, і поставили перед людством дилему: «заглибитися в безодню небуття — або повернутися до внутрішньої таємниці людської долі... пройшовши всі стадії руйнівної, критичної, негативної епохи». Але всі етапи, усе це Зло історії — не тільки різні її роздуми, без яких в принципі вона не могла б статися: це є різні способи тримати відповідь за усе те, що відбувається в ній. Власне, така гранична моральна відповідальність кожної людини за свої вчинки і є обґрунтування есхатології історії

Підсумковою працею, виданою вже після смерті автора в 1949 році, стало "Самопізнан­ня" — філософська автобіографія Бердяєва. Посмертно була опублікова­на і його "Екзистенціальна діалектика божественного і людського" (1952).

Жанр своей лучшей и последней книги «Самопознание» Бердяев определил как «Опыт философской автобиографии».
Из Предисловия.."Книга эта мной давно задумана. Замысел книги мне представляется своеобразным. Книги, написанные о себе, очень эгоцентричны. В литературе «воспоминаний» это часто раздражает."...
"...Если это и будет автобиографией, то автобиографией философской, историей духа и самосознания. Воспоминание о прошлом никогда не может быть пассивным, не может быть точным воспроизведением и вызывает к себе подозрительное отношение. Память активна, в ней есть творческий, преображающий элемент, и с ним связана неточность, неверность воспоминания. Память совершает отбор, многое она выдвигает на первый план, многое же оставляет в забвении, иногда
бессознательно, иногда же сознательно

97 К. Маркс, Л. Фейєрбах та кінець німецької класичної філософії.

У праці "Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії" (1886) Ф. Енгельс розкриває співвідношення між класичною німецькою філософією, зокрема філософією Гегеля і Фейєрбаха як одним із теоретичних джерел марксизму, і діалектико-матеріалістичною філософією, формулює основне питання філософії і дає нарис матеріалістичного розуміння історії.

У першому розділі праці Ф. Енгельс звертає увагу насамперед на протилежність ролей, які відіграли німецькі й французькі філософи у "політичних переворотах" у Франції та Німеччині. Енгельс характеризує філософію Гегеля, вважає її завершенням класичної німецької філософії. Гегелівська філософія, стверджує Енгельс, є одним із теоретичних джерел марксизму. Розкриває процес розпаду гегелівської школи. Аналізує протиріччя між революційною і консервативною сторонами гегелівської філософії, а саме – між її діалектичним методом та догматичною системою. Енгельс підкреслює, що історичне значення і революційний характер філософії Гегеля полягають у розробці ним діалектичних положень.

У другому розділі Енгельс розкриває сутність матеріалізму та ідеалізму, в зв'язку з чим визначає основне питання філософії як питання про відношення між буттям і свідомістю. Енгельс визначає дві сторони цього питання: про первинність буття і про пізнаванність світу. В зв'язку з цим вирізняється у філософії два напрями: матеріалізм та ідеалізм. Також піддає критиці агностицизм, підкреслює роль суспільної практики і пізнання, залежність розвитку філософії від розвитку науки і матеріального виробництва. Характеризує обмеженість французького матеріалізму XVIII ст.: механіцизм, метафізичність, ідеалізм у розумінні історії.

У третьому розділі Ф. Енгельс приділяє увагу філософським поглядам Фейєрбаха. Зокрема, піддає критиці ірреалістичне розуміння ним історії, що проявляється в філософії релігії та етиці Фейєрбаха.

У четвертому розділі Ф. Енгельс дає короткий нарис основних положень діалектичного матеріалізму й особливо матеріалістичного розуміння історії. Виникнення діалектичного матеріалізму було революційним переворотом у філософії. Ф. Енгельс показує перетворення діалектики в матеріалістичну діалектику і матеріалізму в діалектичний матеріалізм. Останній був послідовно поширений також і на розуміння суспільства і його історії. Матеріалістичну діалектику Ф. Енгельс визначає як науку про загальні закони руху як зовнішнього світу, так і людського мислення, як вчення про розвиток і всезагальний зв'язок у природі, суспільстві й мисленні, показує її протилежність метафізиці. У цьому розділі Ф. Енгельс наголошує на вирішальному значенні, яке мали для формування матеріалістичної діалектики три великих відкриття в природознавстві XIX ст.: відкриття клітини, перетворення і збереження енергії й теорія Ч. Дарвіна.

Аналізуючи суспільство і закони його розвитку, Ф. Енгельс характеризує предметну діяльність людей як відмітну рису суспільного розвитку, розкриває дійсні, матеріальні рушійні сили історії, які приховуються за ідеальними спонуками людей. Він показує причини виникнення класів і класової боротьби, співвідношення економіки й політики, базису й надбудови, Дає філософський аналіз держави, права, філософії. релігії, вказує на зміну предмета філософії, перетворення її в дійсно науковий, діалектико-матеріалістичний світогляд.

98 Чижевський Д. „До світогляду Шевченка”.

Д. Чижевський, характеризуючи світогляд Т. Шевченка як "антропоцентризм", сутність якого полягає у зведенні людини у центр всього буття, всього світу як природи, так й історії, усіх сфер людської культури, зумів показати специфіку цього погляду, особливо по відношенню до природи. Він показав, що за таким світоглядом природа постає як щось підпорядковане людині, резонатор або дзеркало, прислуховуючись або вдивляючись в які людина чує і бачить саму себе. Природа відгукується на все, що діється в серці людини, відбиває її внутрішнє життя в наглядних образах та символах. Однак, як саме природа відгукується на життя людського серця, говорить з людиною, озивається до неї, підслуховує її, сумує, хвалить Бога, плаче, сміється, -- усе це залежить від того, що переживає людина, яка завжди залишається у центрі образу, історії, житті історичної події.
Визнаючи справедливою характеристику світоглядних позицій Шевченка Д. Чижевським (хоча вона властива й попереднім оцінкам, але чітко не виражена), доречно звернути увагу на ту особливість формування світогляду поета, на яку вказує Г. Грабович. Він підкреслює, що в центрі світогляду творчості Шевченка стоїть насамперед відчуття самого всебе, власної долі й болі, свого "Я", чітко структурованих через інтенсивний автобіографізм самого митця як поета, носія слова.

99 Драгоманов М. „Чудацькі думки про українську національну справу”.

Національна ідея. Михайло Драгоманов у своїй праці “Чудацькі думки про українську національну справу” переконує, що сама по собі думка про націю не може привести людство до свободи та правди для всіх. Необхідно шукати чогось іншого - загальнолюдського, що було б вище над усіма національностями та згармонізувало їхні відносини. Проте ця ідея “космополітизму і людства” зовсім не суперечить ідеї національності, а лише творить її вищий порядок. Подібний підхід сповідували і Б.Кістяківський, В.Вернадський, А.Кримський, висуваючи свої концепції організації української науки. З огляду на це має сенс процитувати лист Вернадського до Кримського на його 70-річчя: “Моя наукова робота для мене, а власне і для Вас,... стоїть на першому місці, але культура українського народу рідною мовою, наукова його творчість і думка цією мовою в критичний момент історії нас об’єднала”.

100 Мор Т. „Утопія”.

У своїй "Утопії" Т.Мор устами головного героя Рафаїла Гитлодея, критикує несправедливість і безчинства, які існували у тогочаснійАнглії. На противагу їм він змальовує картину ідеального суспільного устрою на неіснуючому острові Утопія. Там немає приватної власності, немає грошей, майже всі працюють, крім учених і посадових осіб. Усе, що виробляється на острові, люди здають у спільні комори й потім безкоштовно отримують звідти все необхідне для життя.

Проте на острові немає зрівнялівки - розподіл усіх благ здійснюється відповідно до заслуг людини перед суспільством. Посадовці обираються народом. Це повинні бути "кришталево чисті" та чесні люди, які мають здібності до управління. Найважливіші питання обговорюються всіма жителями острова. Їхній розумовий і моральний рівень мусить бути надзвичайно високим.

101 Кант І. „Критика чистого розуму”.

« Критика чистого разума» (нем. Kritik der reinen Vernunft) — философский труд Иммануила Канта, впервые опубликованный в 1781 году. Считается одной из наиболее фундаментальных работ в истории философии и главным сочинением философа. Ключевой вопрос Критики — это исследование познавательной возможности разума, в отрыве от знаний, получаемых эмпирическим, то есть опытным путем. На пути своего исследования, философ освещает вопросы пространства и времени, возможности доказательства посредством разума существования Бога и др.

Произведение является результатом более чем десятилетнего обдумывания, однако написание самого текста заняло несколько месяцев. Исследователь творчества философа и переводчик его работ на английский язык Норман Кемп Смит в своих комментариях к Критике чистого разума пишет, что вряд ли на протяжении всей истории литературы

102 Камю А. „Бунтуюча людина”.

Бунтівна людина (фр. L'Homme révolté) — есе Альбера Камю, написане у 1951 році, в якому аналізують метафізичний та історичний розвиток повстань та революцій в різних суспільствах, головно у Західній Європі.

Камю досліджуючи концепції різних письменників та творців — Епікура, Лукреція, маркіза де Сада, Гегеля, Достоєвського, Ніцше, Андре Бретона, намагається вивести портрет бунтівника в історичному та художньому аспектах.

Камю почав роботу над есе в лютому 1950 року, та завершив основний текст книги у Березні 1951. Окремі глави — про Ніцше і Лотреамона були надруковані ще до виходу книги у журналах. Перша публікація книги відбулася у тому ж 1951-му році у видавництві «Галлімар». Українською мовою твір був надрукований видавництвомФоліо у Харкові у 1997 році в серії «Вибрані твори у трьох томах.» Есе увійшло до 3-го тому.

Поиск по сайту: