Проблема сенсу життя

У категорії «смисл життя» відображується змістовна наповненість життя, розуміння свого призначення в світі (перш за все в соціальному світі), цільова спрямованість, ціннісна орієнтованість, те, ради чого варто проживати власне життя. Поява смисложиттєвої, або, як інколи пишуть у таких випадках, екзистенційної проблематики в історії людської духовності свідчить про зростання свободи людини, якщо під свободою розуміти можливість вибору.

Значення питання про «смисл життя» зростає на фоні розуміння його конечності, бо якщо перебування в світі конечне, обмежене в часі, то чи варті наші витрати на життя того, щоб його проживати. Тобто чи перевищують цінності життя надто сумний його кінець?

Не в усі часи і далеко не всі люди приділяють постійну увагу таким питанням. У сиву давнину і в часи традиційного суспільства життя переважної більшості людей відбувалось у стихії усталених форм існування і, напевно, мало хто з тих людей часто вдавався до думок про смисл життя.

Тільки у міру зростання індивідуальної свободи, відособлення індивіда від первинної зрощеності з общиною, все більш помітною стає увага людства до смисложиттєвих проблем, більш широко розкривається внутрішній світ тієї людини, яка заклопотана роздумами про життя, смерть, своє призначення. Така занепокоєність особливо зростає в періоди суспільних криз, коли потерпання набувають масового характеру, або в період криз, які настигають людей в їх індивідуальному житті. Все це відбивається в мистецтві, фольклорі, філософії, релігії, у відповідній тематичній завантаженості повсякденного спілкування.

Кожна людина повинна особисто пережити пошуки свого смислу. При цьому йдеться про стратегічний вибір життєвого шляху, або принаймні про вироблення загальної установки на життя. Майже щодня ми зустрічаємось з вибором: є чи нема смислу робити те або інше, чи є сенс іти туди або зустрічатись з тим, хто нам не до вподоби. Такі вибори не зачіпають глибинних цінностей, таких як, скажімо, варто чи не варто жити взагалі. Люди звертаються до подібних альтернатив у кризові періоди перебігу своєї біографії (так звані нормативні життєві кризи).

56. Сучасний екзистенціалізм: Сартр, Камю.
57. Натурфілософія М. Ломоносова.
58. Система і методи філософії Гегеля.
59. Философия Л. Фейербаха.
60. Причини виникнення філософії ірраціоналізму. Шопенгауер про світ і людину.
61. Філософія космізму. Концепція ноосфери В. Вернадського.
62. Філософія ХХ ст. про основні шляхи рішення глобальних проблем сучасності.
63. Розвиток філософії в СРСР у 1920-1988 рр.
64. Проблема свободи в філософії. Свобода та відповідальність особистості у сучасному світі.
65. Людина і світ в філософії екзистенціалізму.

56. Экзистенциализм Камю основан на отчаянии, которое вызвано не мыслью о мерзости жизни и человека (как у Сартра), а мыслью о величии личности, неспособной найти связь с равнодушным (но прекрасным!) миром. Молодому Камю принадлежит спорный тезис: «Хочешь быть философом — пиши роман». Он хотел, как и Сартр, превратить художественное творчество в полигон для философских экспериментов. В их основе первоначально лежит понятие абсурда.«Абсурд, рассматриваемый до сих пор как вывод, взят в этом эссе в качестве отправной точки»,— пишет он в предисловии к «Мифу о Сизифе» (1941), который отличается прежде всего своим «абсурдным» максимализмом.Абсурд возникает из противоречия между «серьезным», целенаправленным характером человеческой активности и ощущением нулевого значения ее конечного результата (смерть индивида; более того, весьма вероятное уничтожение всего человечества). Такое противоречие при трезвом рассмотрении кажется издевательством над человеком, и в качестве ответной реакции приходит мысль о самоубийстве. Вот почему Камю начинает эссе словами: «Есть только одна действительно серьезная философская проблема: самоубийство».
Философская концепция Сартра развивается на основе абсолютного противопоставления и взаимоисключения понятий: “объективность” и “субъективность”, “необходимость” и “свобода”. Источник этих противоречий Сартр усматривает не в конкретном содержании сил социального бытия, а во всеобщих формах этого бытия (вещественные свойства предметов, коллективные и обобществленные формы бытия и сознания людей, индустриализация, техническая оснащенность современной жизни и так далее). Свобода индивида как носителя беспокойной субъективности может быть лишь “разжатием бытия”, образованием в нем “трещины”, “дыры”, ничто. Индивида современного общества Сартр понимает как отчужденное существо, возводя это конкретное состояние в метафизический статус человеческого существования вообще.

57. Главное внимание он уделял вопросам исследования природы и движения. Философским надо считать только то познание, которое имеет дело с "натурой" (природой) и вскрывает происходящие в ней изменения. Философия доказывает, писал М.В.Ломоносов, что "ничего не происходит без достаточного основания".
В труде "О тяжести тел и об извечности движения" М.ВЛомоносов доказывает вечность, несотворимость и неуничтожимость движения, неразрывность материи и движения. Хотя материализм был в целом механистическим, однако в его философии имеются элементы диалектики, которые нашли отражение в учении об эволюции природы. В труде "Первые основания металлургии, или рудных дел" (1763) проводится мысль о том, что природа, ее растительное и животное царство и весь видимый мир подвержены постоянному изменению и переменам. Эти изменения происходили "несчетное множество крат" в прошлом, они происходят в настоящем и будут совершаться в будущем. М.ВЛомоносов утверждал, что Земля значительно древнее, чем учит церковь. Он говорил о беспредельности миров, высказывал смелое предположение о возможности жизни на других планетах. Ему принадлежит научная заслуга в открытии в 1761 г. "знатной атмосферы" вокруг Венеры.

58. Георг Вильгельм Фридрих Гегель (1770- 1831) пытался показать, что происхождение многого из единого может быть предметом рационального познания, инструментом которого является логическое мышление, а основной формой - понятие. Гегель требует переосмыслить природу понятия.
В основе диалектики Гегеля лежит идеалистическое представление о том, что источник всякого развития - как природы, так и общества, и человеческого мышления - заключен в саморазвитии понятия, а значит, имеет логическую, духовную природу. Диалектика понятий определяет собой диалектику вещей - процессов в природе и обществе.
Достигнув абсолютного тождества, философия покидает точку зрения обыденного сознания и только теперь попадает в свою подлинную стихию - стихию чистого мышления, где, по Гегелю, все определения мысли развертываются из нее самой. Это - сфера логики, где протекает ничем субъективно не замутненная жизнь понятия.
В философской системе Гегеля действительность представлена как цепь диалектических переходов. Весь процесс самодвижения понятия осуществляется диалектическим путем. Заключенная в каждом понятии «отрицательность», которая как раз и составляет его ограниченность, односторонность, оказывается пружиной саморазвития этого понятия. Пока понятие не достигнет высшего пункта - абсолютной идеи, до тех пор каждая из ступеней его развития дает только относительную, но не окончательную, не полную истину.
Гегель рассматривал свою систему как философию, венчающую собой развитие всего человечества, поскольку в ней обретена абсолютная истина; тем самым и история как бы приобретала свое завершение и достигнутое ею состояние, то есть состояние современной Гегелю Германии, объявлялось высшей точкой исторического движения человечества.

59. Философия Людвига Фейербаха (1804 – 1872) считается завершающим этапом немецкой классической философии, видными представителями которой были Кант, Гегель, Шеллинг и Фихте, и началом материалистической эпохи в немецкой и мировой философии.Главное направление философии Фейербаха – критика немецкого классического идеализма и обоснование материализма.
В противовес объективному идеализму Гегеля Фейербах выдвинул теорию антропологического материализма. Суть этой теории в том, что: единственно существующими реальностями являются природа и человек;
человек является частью природы;
человек есть единство материального и духовного;
человек должен стать главным интересом философии;
идея существует не сама по себе, а есть продукт сознания человека;
Бога как отдельной и самостоятельной реальности не существует; Бог – плод воображения человека;
природа (материя) вечна и бесконечна, никем не сотворима и никем не уничтожима;
все, что нас окружает (предметы, явления), - различные проявления материи.
Особое место в философии Фейербаха занимает проблема Бога. В отличие от прежних философов-материалистов, искавших компромисс между своими материалистическими взглядами и идей существования Бога, - деистов и др., Фейербах: выступает с атеистических позиций;
тесно увязывает проблему Бога с антропологией;
Бога как самостоятельной реальности нет;
Бог – порождение сознания человека;
религия – глубоко разработанная мифологически-фантастическая идеология и не имеет ничего общего с реальностью.

60. У 20-ті роки XIX століття голосно заявили про себе навчання, які не шукали опори ні тільки в природних процесах, але і в пізнанні, вважаючи увагу філософії до раціональності явно перебільшеним. І перш за все треба згадати в цьому випадку Артура Шопенгауера (1788 - 1860).
Показовою один із записів Шопенгауера після його черговий бесіди-дискусії з Гете: «Цей Гете в такому ступені був реалістом, що йому ніколи й на думку не могло прийти, що предмети як такі існували лише остільки, оскільки їх представляє пізнають суб'єкт». Сам же він був у цьому впевнений.
У своїй концепції Шопенгауер виходить з кантівської «речі в собі», але дає їй власну трактування. Вона являє собою несвідому «волю до життя», внерозумним силу. Ця сила об'єктивуються в численних формах, визначаючи прагнення до нічим не обмеженого панування. Людина не може збагнути спрямованість потягів власної волі й існує в світі ілюзій і міражів. Життя, на думку Шопенгауера, сповнена страждань і втілюється у людини у «війні всіх проти всіх», наповнюючи його існування глибоким смутком: «наше становище так гірко, що рішуче треба було б йому віддати перевагу вчинене небуття... але якийсь голос говорить нам, що це не так, що в цьому не кінець, що смерть не абсолютна знищення». «Оптимізм... представляється мені не тільки безглуздим, але і воістину безсовісним поглядом, гіркою насмішкою над невимовні страждання людства». Одним словом, «воля відвертається від життя; тепер вона здригається перед її радощами, в яких бачить її затвердження. Людина доходить до стану добровільного зречення... істинної безтурботності і досконалого відсутності бажань». (Шопенгауер А. Світ як воля і уявлення. Антологія світової філософії, т. 3. М., 1971, сс. 698 - 701). Таким чином, долається індивідуальне, утихомирює воля до життя, зникають породжують страждання явища і відбувається повне заспокоєння духу.

61. В конце XIX — первой половине XX вв. России сложилось научно-философское направление, ставшее широко известным под названием «русский космизм». Космизм — специфическое мировосприятие космоцентрической ориентации, течение в философской и естественнонаучной мысли.
Владимир Иванович Вернадский (1863—1945). Учение о биосфере («живая сфера») — совокупности живого вещества Земли, проявляющего себя как единый организм. Ныне под Биосферой понимается совокупность всех живых организмов вместе со средой их обитания, в которую входят: вода, нижняя часть атмосферы и верхняя часть земной коры, населенная микроорганизмами. Введение понятия живого вещества дало естественнонаучную основу для изучению жизни, понимаемой им как космическое явление (“всюдность” жизни). Вернадский не ограничивал понятие биосферы только «живым веществом», под которым он понимал совокупность всех живых организмов планеты. В биосферу он включал и все продукты жизнедеятельности, выработанные за время существования жизни (культурный слой – города под землей). Живой организм - неотъемлемая часть земной коры и изменяющий ее агент, а Живое вещество - совокупность организмов, участвующих в геохимических процессах. Организмы берут из окружающей среды химические элементы, строящие их тела, и возвращают их после смерти и в процессе жизни в ту же среду. Тем самым и жизнь, и косное вещество находятся в непрерывном тесном взаимодействии, в круговороте химических элементов. Живое вещество служит основным системообразующим фактором, связывая биосферу в единое целое.
Человек рассматривается в единстве с биосферой, исследуется его эволюционно преобразующая деятельность. Человек обладает разумом, вносит принципиально новые элементы во взаимоотношения с природой. Выступает как автономная целостность внутри биосферы. Живое вещество, преобразуя косное и взаимодействуя с ним, создает биосферу. Аналогично человек, преобразуя биосферу, создает Техносферу.

62. Сучасне людство вступило в третє тисячоліття свого розвитку, яке породило нові проблеми й виклики, загострило увагу до традиційних глобальних проблем. Впровадження у виробництво найновіших досягнень науки і техніки, поява нових технологій, енергоджерел і матеріали) призвели, з одного боку, до глибоких якісних змін у житті суспільства. Людство вступило в епоху науково-технічної революції, що посилило антропогенний вплив на природу, який має суперечливий характер.Термін " глобальні проблеми " з´явився у 60-х роках XX ст. Спочатку на Заході, згодом - на Сході, у колишньому Радянському Союзі. Філософія прагне до комплексного, всебічного їх дослідження, націлює людину (людство) на їх гуманістичний аспект. Завдяки філософському знанню стає можливим дослідити наукові й соціальні шляхи їх вирішення. Філософське знання забезпечує комплексний, системний підхід, інтеграцію науки і практики.
Глобальні проблеми вимагають для свого вирішення кооперації зусиль усіх країн і народів, оскільки вони не знають кордонів, зачіпають усіх, заважають усім нормально жити та діяти. Вони настільки ємкі і складні, що жодне суспільство, країна самостійно вирішити їх не в змозі. Глобальні проблеми можливо вирішити лише на основі міжнародного співробітництва й кооперації та принципів мирного співіснування. Тільки спільними зусиллями людство в змозі перемогти таке зло, як сучасні глобальні проблеми та утвердити імператив дій: "від міжнародного співробітництва до всезагальної безпеки". Вирішення глобальних проблем немислимо й неможливо без розвитку науки, науково-технічного прогресу. Тільки на базі наукового дослідження тих чи інших явищ природи, суспільства можливо розкрити сутність та причини виникнення проблем, а відтак - дати об´єктивні "рецепти" їх вирішення. Незнання (поверхові знання) продукують і відповідний тип дій та його ефективність.
Глобальні проблеми зачитають всі сторони нашого життя. їх успішне вирішення - у комплексному науковому дослідженні, яке забезпечує випрацювання теоретичної "моделі" глобальної ситуації, вказує на шляхи вирішення, дає методологію їх розв´язання. Успішне вирішення глобальних проблем також вимагає наукової кооперації, міжнародної співпраці, співробітництва вчених і наукових шкіл та їх високої відповідальності.

63. Марксистско-ленинская философия — философское учение, созданное на основе взглядов К. Маркса, Ф. Энгельса и В. И. Ленина, и обретшее законченную форму в СССР в1930-е годы в Кратком курсе истории ВКП(б). Марксистско-ленинская философия является основой идеологии марксизма-ленинизма, ставшей базовой на протяжении десятилетий в XX веке для социалистических стран, ряд которых развили собственные варианты марксизма-ленинизма (маоизм, чучхе). Жёсткая и жестокая борьба за власть, стремление к введению единомыслия и подавлению всякой интеллектуальной конкуренции привело к тому, что марксистско-ленинская философия стала средством идеологического контроля в науке, который в некоторых случаях приводил к кампаниям репрессий,
Нач. 1930 — сер. 1950-х гг. После установления режима личной власти Сталина философская жизнь страны протекала в условиях жесткого и жестокого политико-идеологического контроля, который сопровождался репрессиями в отношении философов. Вышедшие в нач. 1930-х гг. учебники “Диалектический и исторический материализм” (под ред. М. Б. Митина, И. Разумовского), “Материалистическая диалектика” (под ред. И. Широкова и Р. Янковского), О. В. Трахтенберга “Диалектический материализм” (вып. 1—4,1931—34), Т. Павлова “Теория отражения. Очерки по теории познания диалектического материализма” (1936) сформировали специфический образ марксистской философии, где гносеология отождествлялась с теорией отражения, отстаивался принцип партийности и подчеркивалась роль классовой борьбы в истории общества.
Событием в философской жизни СССР стало издание специализированного журнала “Вопросы философии” под редакцией Б. М. Кедрова, 1-й номер которого вышел в августе 1947. Сразу после войны появились учебники по логике В. Ф. Асмуса (1947), М. С. Строговича (1949), К. С. Бакрадзе (1946) идр. В 1948 состоялось Всесоюзное совещание по логике. Критика сталинизма, начавшаяся на XX съезде КПСС, постепенно создала новую атмосферу для советской философии. В 60—70-е гг. узловым пунктом всех философских исследований в стране стали проблемы теории познания и методологии науки.
Начиная с 60-х гг. появилась генерация философов (тогда это были молодые люди), которые всерьез отнеслись к идее научного и гуманистического прочтения ряда мыслей К. Маркса. Философия была понята ими как теория познания, точнее, как теория научного познания. Разная интерпретация теории познания, так же как и разное истолкование философско-методологических идей К. Маркса, сразу же определила возникновение различных научных школ, вступивших в творческое соревнование друг с другом. Их лидерами на первых порах были Э. В. Ильенков и А. А. Зиновьев — тогда молодые преподаватели философского факультета МГУ.
Весьма интенсивно в эти годы разрабатывались философские проблемы естествознания под руководством Б. М. Кедрова, И. В. Кузнецова, М. Э. Омельяновского, И. Т. Фролова. Возникло большое направление с многообразной и разветвленной тематикой: проблема причинности в современной науке, принцип соответствия, принцип дополнительности, принцип наблюдаемости, принцип редукции, проблема глобального эволюционизма. К нач. 70-х п: в СССР сложились национальные и региональные философские сообщества со своей проблематикой и исследовательскими программами.
Вместе с тем развитие философии в эти годы проходило в непростых условиях. Если в области теории познания, филосо фии и методологии науки истории философии удалось не только выдвинуть новые идеи, но и создать активно работающие научные школы, то в области социальной философии (она, как особенно тесно связанная с политикой, всегда подвергалась жесткому идеологическому контролю) сделать это было гораздо сложнее.

64. Свобода — одна з основних філософських категорій, що характеризує сутність людини і її існування, які полягають в можливості особистості мислити і діяти у відповідно до власних уявлень і бажань, а не внаслідок внутрішнього або зовнішнього примусу. В історії філософської думки це поняття пройшло три-валу еволюцію — від «негативної» (свобода «від») до «позитив-ної» (свобода «для») трактовки. Філософія свободи людини була предметом роздумів Канта і Гегеля, Шопенгауера і Ніцше, Сарт-ра і Ясперса, Бердяєва і Соловйова. Свобода розглядалась у спів-відношенні з необхідністю («пізнана необхідність»), із свавіллям і анархією, з рівністю і справедливістю.
вибір варіанта діяльності поєднується з великою моральною і соціальною відповідальністю за наслідки цього вибору. Тому справжній вибір відрізняється від свавілля тим, що він є результатом складного синтезу об'єктивних можливостей зовнішньої дійсності і суб'єктивного багатства внутрішнього світу людини, накопиченого нею соціального досвіду. У процесі вибору розкривається справжній зміст, духовне і моральне багатство особистості. Саме вільний вибір є випробуванням на міцність таких компонентів особистості, як совість, гідність, честь, відповідальність тощо. Отже, що ж являє собою відповідальність з позиції соціальної філософії? Відповідальність - це соціально-філософське поняття, що відбиває об'єктивно-історичний характер взаємин між особистістю.

65. Екзистенціалізм (лат.- існування), філософія існування - напрям у філософії XX століття, що розглядає людину як унікальна духовна істота, здатна до вибору власної долі. Экзистенция трактується як протилежність есенції (суті). Якщо доля речей і тварин зумовлена, то якщо вони мають суть раніше існування, то людина набуває своєї суті в процесісвого існування. Основним проявом экзистенции є свобода, яка має на увазі відповідальність за результат свого вибору. Філософія екзистенціалізму - ірраціональна реакція на раціоналізм Освіти і німецької класичної філософії. По затвердженнях філософів-екзистенціалістів, основна вада раціонального мислення полягає в тому, що воно виходить з принципу протилежності суб'єкта і об'єкту, тобто розділяє світ на дві сфери - об'єктивні і суб'єктивні. Справжня філософія, з точки зору екзистенціалізму, повинна виходити з єдності об'єкту і суб'єкта. Ця єдність втілена в "экзистенции", тобто деякій ірраціональній реальності.
Згідно філософії екзистенціалізму, щоб усвідомити себе як "экзистенцию", людина повинна опинитися в "пограничній ситуації" - наприклад, перед лицем смерті. В результаті світ стає для людини "інтимно близьким". Істинним способом пізнання, способом проникнення у світ "экзистенции" оголошується інтуїція ("екзистенціальний досвід" у Марселя, "розуміння" у Хайдеггера, "екзистенціальне осяяння" у Ясперса), яка являє собою иррационалистически представлений феноменологічний метод Гуссерля. Ідеальна свобода людини - це свобода особи від суспільства.

Поиск по сайту: