Соціально-політичні ідеї епохи Просвітництва

• Епоха Просвітництва (сам термін було висунуто Вольтером і Гердером) - це період розкладу феодальних відносин та інтенсивного розвитку капіталізму. Глибокі зміни в економічному, політичному, духовному житті, розвиток науки, техніки, культури, освіти, зміни в суспільних відносинах і суспільній свідомості були передумовою становлення нового світогляду.

Людина покликана стати володарем світу, перебудувати суспільні відносини на розумних засадах. На цій основі декларувалося право людини бути рівною іншій, бути вільною в своїх рішеннях і діях, розроблялися заходи щодо забезпечення громадянських і політичних свобод• Мислитель Жан Жак Руссо (1712-1778 рр.) вбачав найбільше зло в нерівності людей і тому поставив питання про походження нерівності та шляхи її усунення. Головне питання, яке хвилювало плебея Руссо, — як подолати шкоду, якої завдає простій людині соціальна нерівність. Серед видів нерівності Руссо виділяє фізичну, політичну, майнову. Перша нерівність виникає з природи, вона неминуча; у поняття політичної нерівності Руссо включає «знатність», тобто станове положення, завдяки якому аристократія має юридичні привілеї; майнова нерівність пов'язана з політичною: купка аристократів розкошує, а народні маси бідують. Уся сучасна цивілізація — результат і джерело нерівності. Таке суспільство має бути ліквідоване, а натомість слід побудувати нове на засадах нового суспільного договору. В новому суспільстві держава не припускає існування «ні багатіїв, ні жебраків». Нормальним політичним устроєм для Руссо є республіка, тобто держава, яка керується законами, а найкращою формою влади - демократія. Завдяки суспільному договору буде побудовано ідеальне суспільство, в якому пануватимуть «громадянська свобода» і право приватної власності. В останній Руссо вбачає необхідну умову суспільного порядку, розвитку культури, вона навіть важливіша, ніж свобода. Влаштування майбутньої асоціації можливе на засадах розуму.

Руссо багато уваги приділяє вихованню, оскільки людина від природи добра і їй необхідно допомогти розвинути цю доброту. Акцент на вихованні залишається домінуючим у подальших філософських теоріях, особливо в тих, в яких розроблялися концепції перетворення суспільства.

• Найважливішою рисою Просвітництва є поворот до людини, прагнення шляхом розумних настанов позбавити людей страждань, встановити рівність, справедливість, свободу, братерство тощо.

• Представники французького Просвітництва XVIII ст. у філософії Просвітництва займає Жан Антуан Кондорсе (1743-1794 рр.). Кондорсе намагається показати розвиток людства як процес, пронизаний взаємопов'язаними причинами. Рушійна сила прогресу — розум. Кондорсе вірить у здібності та можливості людства, в нічим не обмежений процес удосконалення людини.

• Одним з перших філософів-просвітителів вважається Шарль Луї де Монтеск'є (1689-1755) рр Монтеск'є висуває концепцію географічного детермінізму, філософ пов'язує формування характеру нації з кліматично-географічним середовищем. Наприклад, помірний клімат сприяє вихованню войовничості, хоробрості, волелюбності тощо. У занадто теплих країнах люди ледачі, покірні, розбещені. Родючий ґрунт, на думку Монтеск'є, вимагає багато часу для обробки, тому землероби поступаються правом на управління країною одній особі, і тут найчастіше зустрічається монархічна (і деспотична) форма правління. На неродючих землях спостерігаємо, як правило, республіканське правління. Вказуючи на непридатність феодальних порядків, Монтеск'є скептично ставиться до перспективи їх революційного перетворення, надаючи перевагу поступовому реформуванню суспільства

• Головну роль у зміцненні просвітницького руху відіграв Вольтер (1694-1778 рр.). Він увійшов в історію філософії як захисник свободи особистості від зазіхань церкви, єзуїтів, інквізиції. «Наші надії на поліпшення становища людського роду в майбутньому може бути зведено до трьох важливих положень: знищення нерівності між націями, прогрес рівності між різними класами того ж народу, нарешті, справжнє вдосконалення людини».

Акцент на ролі суб'єкта в процесі пізнання показує становлення нового розуміння людини. З абстрактного індивіда вона все більше перетворюється на особистість, яка володіє трьома основними природними правами: на життя, свободу і власність. Усі вони взаємопов'язані між собою і взаємо-визначають одне одного. Цим самим закладаються основи філософського перегляду всієї сукупності поглядів на роль особистості в суспільстві, її взаємодії з державою, релігією. Такий погляд мислячого суб'єкта в історії і в пізнанні безпосередньо вплинув на формування поглядів французького і німецького Просвітництва, в яких проблема взаємовідношень суб'єкта з об'єктивною дійсністю дістає ряд нових концептуальних трактувань.

36. 36. Філософія позитивізму.

Позитивізм – це напрям, предметом якого є насамперед філософія науки. У своєму розвитку позитивізм пройшов ряд етапів. Перший етап – це початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г. Спенсер, Дж. С. Міль. Головна настанова – спирання на факти. Позитивне знання (звідси й назва — «позитивізм») — це знання досвідне, підтверджене фактами. Воно протиставлялося химеричному (під яким часто розуміли метафізику). Уявлення про науку представ­ників першого позитивізму передбачали, що знання досягається окремими конкретними науками, а філософія розглядалась як узагальнення досягнень усіх наук. Згідно з вченням Конта, філософія не є наукою із власним об’єктом, що якісно відрізняється від об’єктів конкретних наук. Філосо­фія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є узагальненою кла­сифікацією всіх наук.

Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

До другого позитивізму { емпіріокритицизму) належали Е. Мах, Р. Авенаріус, Ж. Пуанкаре. На цьому етапі головне завдання фі­лософії вбачалося не в синтезі знання, а в розробці теорії пізнан­ня. При цьому підкреслювалася відносність наукового знання, наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

37. 37. К. Юнг про „колективне несвідоме” та психологічні типи.

Один із учнів 3. Фрейда, Карл Юнг (1875-1961), - швейцарський психолог, засновник аналітичної психології - відмежувався від свого великого вчителя у поглядах на пансексуалізм як головну рушійну силу поведінки людини. До основних понять вчення Юнга відносять поняття про інтроверсію та екстраверсію, відкриття чотирьох основних психічних функцій, дослідження колективного несвідомого, особливий погляд на структуру особистості. За К. Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Визначальну роль у структурі особистості відіграє колективне несвідоме, яке утворюється із слідів пам'яті, що залишається від усього минулого людства і впливає на особистість людини, визначає її поведінку з моменту народження.

Колективне несвідоме утворюється з різних рівнів, які визначаються загальнолюдською, національною та расовою спадщиною. Найбільше значення мають сліди минулого" тобто досвід тваринних предків людини. Колективне несвідоме виявляється у вигляді архетипів. К. Юнг називав архетипи первинними образами, оскільки вони пов'язані з міфічними і казковими темами. Він також вважав, що архетипи організовують не лише індивідуальну, але і колективну фантазію (наприклад, лежать в основі міфології народу, його релігії, визначаючи психологію народу, його самосвідомість). Через актуалізацію певних архетипів культура робить вплив і на становлення індивідуальної психіки людини.. К. Юнг зарахував до архетипів основні складові структури особистості, виділяючи такі елементи: Персону, Его, Тінь, Аніму (у чоловіків), Анімус (у жінок) і Самість.

Персона - це візитна картка "Я", це та частина нашої особи, яку ми показуємо світу, якими ми хочемо бути в очах інших людей. Персона включає і типові для нас ролі, стиль поведінки і одяг, манеру говорити, мислити, одягатися, це характер, соціальна роль, здатність самовиражатися у суспільстві.

Его - центр свідомості, і тому відіграє основну роль у свідомому житті: створює відчуття усвідомленості і послідовності наших думок та дій, відповідальне за зв'язок свідомого і несвідомого. Его збирає розрізнені дані особистого досвіду в єдине ціле, формуючи з них цілісне і усвідомлене сприйняття власної особи.

Тінь - центр особистого несвідомого, куди входять бажання, переживання, тенденції, що заперечуються індивідуумом як несумісні з існуючими соціальними стандартами. При цьому, чим більше домінує Персона в структурі особистості, тим більшою є Тінь, оскільки людині необхідно витісняти в несвідоме все більшу кількість нереалізованих бажань. Юнг не вважав за можливе просто позбавитися від Тіні, не визнавати її, оскільки вона - природна частина особистості і людина без Тіні так само неповноцінна, як і без інших частин душі. Найшкідливіше, з його погляду, не помічати, ігнорувати Тінь, тоді як уважне ставлення до Тіні, прагнення до аналізу її змісту допомагають подолати її негативний вплив.

Аніма (у чоловіка) або Ані мус (у жінки) - це ті частини душі, які відображають інтерсексуальні зв'язки, уявлення людини про протилежну стать.

Самість - архетип цілісності особистості, самість об'єднує свідоме і несвідоме, що взаємно доповнюють одне одного до цілісності. К. Юнг відводив архетипу "самості" центральну роль як потенційному центру особистості, на відміну від "Его", як центру свідомості.

Особисте несвідоме складається з переживань, що були колись свідомими, але потім стали забутими або витісненими зі свідомого. За певних умов вони стають усвідомленими. Структурні одиниці особистого несвідомого являють собою сукупність почуттів, думок та спогадів. К. Юнг створив типологію особистості, в основі якої лежить спрямованість людини на себе або на зовнішнє. Відповідно до цього він розподіляв людей на інтровертів та екстравертів. Інтроверти в процесі індивідуалізації звертають більше уваги на внутрішню частину своєї душі, будують свою поведінку на основі власних ідей, власних норм і переконань. Екстраверти, навпаки, більше орієнтовані на Персону, на зовнішню частину своєї душі, вони легше встановлюють соціальні зв'язки і краще усвідомлюють, що відбувається навколо них. Щодо походження типів, то, за К.Юнгом, вони визначаються не обставинами життя людини, а її природженими властивостями.

Поиск по сайту: