Етапи становлення і розвитку політичної економії

1.Економічна теорія вперше виникла в античному суспільстві як “економія” – наука про домогосподарство. Термін “економія” вперше запропонував Ксенофонт. Найбільш глибоким дослідником економічних проблем був Аристотель.

Становлення капіталізму сприяло виникненню економіки як самостійної науки, яка дістала назву політичної економії. В центрі її уваги спочатку знаходилась не сфера виробництва, а сфера обігу. Розвиток світової торгівлі підвищив роль купців. Інтереси купців виражала перша школа, що виникла в політичній економії – меркантилізм (XVI –XVII)ст. В 1615 році Антуан – де Монкретєн опубліковує “Трактат політичної економії”, що дав назву майбутній науці.

Метою дослідження меркантилістів були пошуки джерел буржуазного багатства. Об’єктом спостережень стала капіталістична торгівля, а предметом уваги – рух грошей і товарів між окремими сторонами. Це вчення відображало інтереси торгівельної буржуазії в період первісного нагромадження капіталу.

Меркантилізм – це перша концепція ринкової економіки. Система меркантилістів була по суті системою практичної політики, системою, яка в основному відповідала на питання:”Яким має бути народне господарство і як повинна себе вести щодо нього державна влада?”

Меркантилісти хоч і не погоджували між собою ні принципів, ні загального аналітичного інструментарію, але майже протягом трьох століть дотри­мувалися загальних "принципів" наукового світогляду. Меркантилісти вважали:

золото і будь-який скарб є показниками багатства країни;

доцільною підтримку владою імпорту дешевої сировини для промисловості;

регулювання зовнішньої торгівлі з метою забезпечення припливу в
країну золота і срібла;

протекціоністські тарифи держави на імпортовані промислові товари, а також заохочення нею експорту, особливо готової продукції;

ріст населення важливим фактором для підтримки низького рівня
заробітної плати.

Таким чином, багатство країни меркантилісти вбачали у золоті і сріблі, а його джерелом вважали зовнішню торгівлю, яка через нееквівалентний обмін забезпечувала активний торговельний баланс. Саме тому об'єктом дослідження у меркантилістів була виключно сфера обігу. Це видно навіть з назв деяких публікацій того часу. Наприклад, назва книги Томаса Мена "Багатство Англії у зовнішній торгівлі, або баланс нашої торгівлі як прин­цип нашого багатства''(1664).

В теорії меркантилізму розрізняють два етапи: раннього меркантилізму і пізнього.

Ранній меркантилізм виник ще до великих географічних відкриттів і тривав до середини XVI ст. Найвизначнішим представником цього періо­ду був Уільям Стаффорд (Англія). На цьому етапі торговельні зв'язки між країнами були розвинені слабо і мали епізодичний характер. Для досяг­нення позитивного сальдо у зовнішній торгівлі ранні меркантилісти вва­жали необхідним, по-перше,встановлювати максимально високі ціни на товари, які експортуються; по-друге, в цілому обмежувати імпорт товарів; по-третє,не допускати вивезення із країни золота і срібла (з якими ото­тожнювали грошове багатство держави).

Пізній меркантилізм тривав з другої половини XVI ст. до середини XVII ст., хоч окремі його елементи продовжували проявляти себе і в XVIII ст. На цьому етапі торговельні зв'язки між країнами стають розвине­
ними і регулярними. Цьому сприяло заохочення розвитку національної промисловості і державної торгівлі. Щоб досягти активного торговельного ба­лансу, меркантилісти вважали необхідним: по-перше,завоювати зовнішній
ринок, пропонуючи відносно дешеві товари (держава, на їх думку, мала
стимулювати виробництво товарів на експорт), а також перепродуючи
товари одних країн в інші; по-друге,дозволяти імпорт товарів, крім пред­метів розкоші, при збереженні в країні активного торговельного балансу;
по-третє, вивозити золото і срібло для здійснення вигідних торговель­них угод шляхом посередництва, тобто для збільшення їх маси у країні і
збереження активного торговельного балансу, який веде до активного пла­тіжного балансу, а отже - до припливу золота і срібла з-за кордону. Пізні
меркантилісти змінили акцент у теорії монетаризму, протиставляючи ідеї
"грошового балансу" ранніх меркантилістів ідею "торговельного балан­су", згідно з якою держава стає тим багатшою, чим більшою є різниця між
вартістю вивезених і ввезених товарів.

Значення ідей меркантилізму досить велике.

Меркантилісти намагалися знайти відповідь на цілу низку питань, які ставило життя: Чому "багатство" росте в одній країні інтенсивніше, ніж в іншій? Що можна і потрібно зробити в масштабах підприємства і, особ­ливо, держави, щоб багатство росло швидше? Меркантилісти шукали відповідь на ці питання в умовах економіки своєї епохи. Можна вважати, що вони першими поставили завдання "раціонального господарювання" як найважливішу проблему економічної науки. Більшість з їхніх емпірич­них висновків і рекомендацій були об'єктивно правильними і в цьому ро­зумінні - науковими.

Разом з тим, вони зробили перші кроки і в пізнанні законів руху і внутрішнього механізму ринкової економіки. Помилка їхня була в тому, що вони шукали розгадку секретів економіки у сфері обігу. А вироб­ництво розглядали лише як засіб для забезпечення припливу грошей у країну, точніше, в руки торгових капіталістів. Між тим, основою будь-якого суспільства є виробництво матеріальних благ, а обіг грошей - другорядним щодо нього.

Саме ж "багатство нації" меркантилісти, розглядали по суті через приз­му інтересів торгового капіталу. Тому вони не могли помітити такої важ­ливої економічної категорії, як обмінна вартість. Вона їх цікавила суто як теоретиків, тому що в чому ж яскравіше втілюється обмінна вартість, як не у грошах чи в золоті? Однак, навіть вихідна арістотелева ідея зрівнян­ня різних благ і різних видів праці в обміні була їм чужою. Вони вважали, що обмін за своєю природою є нерівним і нееквівалентним. Меркантилі­сти не розвивали теорії трудової вартості, зародки якої наявні ще у пра­цях Арістотеля та окремих середньовічних авторів.

Добавлену вартість меркантилісти розглядали як торговий прибуток. Приріст і нагромадження капіталу вони розуміли не як результат вироб­ничої діяльності, а як такий, що породжений обміном, особливо зовніш­ньою торгівлею.

І все ж, незважаючи на це, багато проблем меркантилісти бачили у правильному світлі. Так, важливим предметом їх турботи було фактичне залучення у капіталістичне виробництво якомога більшої частини населення. У поєднанні з гранично низькою заробітною платою це мало збільшити масу прибутку і прискорити нагромадження капіталу. Меркан­тилісти великого значення в економічному розвитку надавали еластичності грошової системи. Орієнтуючись у своїх економічних проектах на сильну державну владу, пізні меркантилісти разом з тим часто виступали проти надмірної і дріб'язкової регламентації господарства державою. Це особ­ливо характерне для англійців, які були виразниками інтересів сильної, самостійної і досвідченої буржуазії, яка мала потребу лише у загальному захисті її інтересів.

Разом з тим, меркантилісти не надавали значення залученню в націо­нальну економіку зарубіжних інвестицій. Для них неістотною була і про­блема безробіття; основною причиною "добровільного безробіття" вони вважали "лінощі" або "розбещеність", які породжують у людині небажан­ня працювати на фабриках і заводах заради власного блага.

Незважаючи на помилки, меркантилізм, як вважав Й.Шумпетер, слід характеризувати як "епоху зародження політичної економіки". На його думку, у той час ще не існувало загальних проблем економіки, і тому "ми не можемо шукати у тогочасній літературі глибоких узагальнень.

На зміну меркантилізму приходить класична політична економія. Засновники – У. Петті. Ф. Кене та А. Р. Ж. Тюрго. Найвищого досягнення набула в працях англійських економістів А. Сміта (1723 - 1790) та Д. Рікардо (1772 - 1823). Класична політична економія зосередила увагу на аналізі відносин у сфері виробництва, включивши до неї всі галузі матеріального виробництва, та на вивченні її об’єктивних закономірностей, започаткувала теорію трудової вартості, аналіз капіталу та процесу відтворення.

Уявлення про сучасний рівень знань в галузі політичної економії навряд чи можна осягнути, не ознайомившись з теоретичним світоглядом видатних економістів класичної політич­ної економії. Серед них Адам Сміт є, безперечно, центральною фігурою. І хоч економічна наука починається дійсно не з цієї особи, але саме він став тим, хто створив першу повноцінну працю, де викладені загальні основи цієї науки - теорія виробництва і розподілу. Він показав дію цих абстрак­тних принципів на історичному матеріалі і навів ряд прикладів їх застосу­вання в економічній політиці, причому вся ця праця пронизана високою Ідеєю очевидної і простої системи природної свободи волі, до якої, як зда­валось Адаму Сміту, іде весь світ. Завдяки цьому він і тепер лишається живою фігурою економічної науки.

У своїй книзі "Дослідження про природу і причини багатства народів"він виділив центральну проблему - економічний розвиток суспіль­ства і підвищення його добробуту. Ця класична праця розглядає умови і шляхи, які ведуть людей до найбільшого добробуту.

Уже в перших рядках книги автор твердить: "Щорічна праця кожного народу являє собою первісний фонд, який надає йому всі необхідні для існуваиня і зручностей життя продукти..." Ці слова дозволяють зрозуміти, що економіка будь-якої країни, за Смітом, розвиваючись, множить багатства народу не тому, що ці багатства є грошима, а тому, що його слід вбачати в матеріальних (фізичних) ресурсах, що дає "щорічна праця кожного народу".

Автор "Багатства народів" вводить поняття "економічна люди­на" і "невидима рука", які стали популярними.

Сутність "економічної людини" всебічно розкрита вже у другій главі книги "Багатства народів", де особливо вражає положення про те, що розподіл праці є результатом певної схильності людської природи до торгівлі й обміну. Нагадавши спочатку читачеві, що собаки одна з одною свідомо кісткою не обмінюються, А.Сміт характеризує "еконо­мічну людину" словами: "вона скоріше досягне своєї цілі, якщо звер­неться до егоїзму своїх ближніх і зуміє показати їм, що в їх власних інтересах зробити для неї те, що вона вимагає від них. Кожний, хто про­понує іншому угоду будь-якого роду, пропонує зробити саме це. Дай мені те, що мені потрібно, і ти отримаєш те, що потрібно тобі",- така суть всякої подібної пропозиції. Кожна ок­рема людина намагається використати свій капітал так, щоб продукти його мали найбільшу вартість. Звичайно вона і не думає при цьому про суспільну користь і не усвідомлює, наскільки сприяє їй. Людина має на увазі лише власні інтереси, але в цьому випадку, як і в багатьох інших, вона невидимою рукою спрямовується до цілі, яка зовсім не входила в її наміри. Переслідуючи свої власні інтереси, людина часто більш дійовим чином служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідо­мо намагається робити це.

Без особливих коментарів А.Сміт викладає положення про "невидиму руку", при цьому не можна виключити, що цю ідею автор "Ба­гатства народів" запозичив із памфлетів меркантилістів XVII ст., де йшлося про те, що економічна поведінка передбачає передусім прибуток, а для цього державі слід захищати вільну конкуренцію в егоїстичних інтересах вітчизняних підприємців.

Ринковий механізм господарювання, а за Смітом - "очевидна і проста система звичайної свободи", завдяки "невидимій руці" завжди буде автоматично зрівноважуватися. Державі ж для досягнення правових й інституціональних гарантій і визначення границь свого невтручання зос­таються, як каже А.Сміт, "три надто важливі обов'язки". До них належать: витрати на суспільні роботи (щоб створити й утримувати суспільні спо­руди і суспільні заклади, забезпечувати винагороду викладачам, суддям, чиновникам, священикам та іншим, хто служить інтересам "державотворця і держави"); витрати на забезпечення військової безпеки; витрати на здійснення правосуддя, включаючи охорону прав власності. Таким чи­ном смітовський господарсько-суспільний устрій спирається на гру при­ватних інтересів у межах у під захистом права.

Відповідно до концепції природного порядку А.Сміта, для примножен­ня багатства країни, яке розглядається як відповідна величина фізичного обсягу виробництва, Рікардо вважає основною умовою вільну конкуренцію та інші принципи політики економічного лібералізму. Це зокрема випли­ває з його цілком неоднозначної заяви про те, що тільки "процвітаюча країна, особливо якщо вона дозволяє вільне ввезення харчових продуктів, може нагромаджувати значний капітал без істотного зменшення норм при­бутку або значного росту земельної ренти".

У Франції варіантом класичної школи були фізіократи (з грец. – влада природи). Вони вперше джерелом суспільного багатства назвали не сферу обігу, а сферу виробництва, природу. Земля, на їхню думку, була найвищою цінністю. Фізіократи проаналізували капітал як один із факторів виробництва і прибуток як форму доходу з капіталу.

Класична школа буржуазної політичної економії, її прогресивні ідеї набули розвитку в марксистській політичній економії.

К. Маркс довів до рівня наукової теорії ідеї класиків політичної економії про двоїстий характер праці, виокремлює те, що обмін є істотною умовою визначення вартості товару, його реалізації, перетворення продукту праці на товар, виділив поняття середньої вартості товару, навколо якої коливаються ціни, а сама ціна, крім того виражає коливання попиту і пропозиції.

Історична школа та маржиналізм. Економічні явища, на думку представників історичної школи, зумовлені історичними обставинами. Тому вони політекономію ототожнювали з поняттям “національна економіка”. У середині ХІХ ст. виникає новий напрям економічної науки – маржиналізм (від франц. - граничний). Основою маржиналізму є теорія граничнї корисності, згідно з якою ринкова ціна товару визначається не суспільно необхідними витратами, а ступенем насичення потреби у ньому, корисністю останньої одиниці запасу певного виду товарів, тобто граничною корисністю.

Основні напрямки сучасної економічної теорії:

1.Неокласична економічна теорія.

2.Інституціонально – соціальний напрямок, або інституціоналізм.

3.Кейнсіанство та неокейнсіанство.

Об’єктом дослідження неокласиків є поведінка ”Людини економічної”, яка як продавець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму свої витрати (чи зусилля).

Основною категорією аналізу прихильники неокласичної еко­номічної теорії вважають граничну корисність, протиставляючи її теорії трудової вартості.

Представники неокласичної економічної теорії також вису­нули теорію загальної економічної рівноваги, згідно з якою ме­ханізм вільної конкуренції (насамперед, ринкового ціноутворен­ня) забезпечує "справедливу винагороду кожного з факторів ви­робництва і повне використання економічних ресурсів". Це теорія А. Маршалла і А. Пігу.

Неокласичний напрям представлений трьома основними течі­ями, це монетаризм, неолібералізм і неоконсерватизм.

Інституціоналізм (з лат. – установа) – один із напрямів західної економічної думки, що виник наприкінці ХІХ ст. Він заперечував обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносинами, рушійною силою визнавав психологічні, соціально-правові фактори. Найпрогресивнішими ідеями його прихильників є необхідність участі трудящих в управлінні виробництвом, надання їм соціальних гарантій.

До інститутів його прихильники відносять конкуренцію, проф­спілки, податки, державу, монополії (в тому числі корпорації), сталий спосіб мислення, юридичні норми тощо, а економіку роз­глядають як систему відносин між суб'єктами господарювання, що формується під впливом економічних та неекономічних чин­ників (серед останніх важлива роль відводиться, насамперед,техніці).

Засновники інституціоналізму — американські науковці Т. Веблен, Д. Коммонс, У. Гамільтон, англійський економіст А. Гобсон та ін.

Кейнсіанство – один із провідних напрямів сучасної економічної теорії. Назву отримав від імені англійського економіста Дж. Кейнса. Він усвідомив, що без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм неспроможний надалі існувати.

Кейнс одним із перших у західній економічній науці обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи та­кими глобальними категоріями, як національний дохід, сукупні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромадження та ін. Ці ка­тегорії він розглядав у їхній взаємодії та функціональних зв'яз­ках, а також досліджував кількісні функціональні аспекти законо­мірностей розширеного відтворення, опираючись на окремі по­ложення теорії відтворення Маркса. Щоб наблизитися до рівно­ваги за Кейнсом, необхідно, насамперед, регулювати попит через підвищення ефективності інвестиційних процесів з боку підпри­ємств і держави (головну роль у цьому процесі він відводив дер­жаві — ефект мультиплікатора). Отже, в теорії Кейнса вирішальна роль належить інвестиціям. Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідне для боротьби зі зростанням безробіття, кризами, для раціонального використання трудових ресурсів. Збільшення приватних інвестицій держава має регулювати зде­шевленням кредиту. Від загальної суми інвестицій залежить обсяг національного доходу, зайнятість, урівноваження попиту і пропозиції. Тому Кейнс вважав доцільним збільшення держав­них витрат на громадські роботи і навіть на військові цілі.

Найважливішим засобом регулювання сукупного попиту, за Кейнсом, є бюджетне регулювання, оскільки під час кризи зни­ження відсоткової ставки незначним чином впливає на рівень інвестицій.

Посткейнсіаннство – один із напрямів розвитку західної економічної науки, що розглядає теорію Кейнса лише як один із елементів нової системи економічних поглядів. Значну роль посткейнсіанці відводять існуванню грошей та грошово-кредитних інститутів, грошового попиту та грошової пропозиції на процес відтворення, виступають за розробку довгострокової стратегії регулювання економіки, проведення глибоких структурних реформ, за впровадження системи національного планування економіки.

Суттєвий внесок в розвиток світової економічної науки внесли українські вчені: Десницький, М.А. Балудянський, І.В. Вернадський, Є.Є. Слуцький, М.В. Птаха.

Поиск по сайту: