Предмет, мета та завдання спеціальної методики початкового навчання української мови

Дошкільний вік - це найбільш сензитивний період актив­ного засвоєння дитиною розмовної мови, становлення і роз­витку всіх сторін мовлення: фонетичної, лексичної, грама­тичної.

Навчання рідної мови є одним із найважливіших завдань розумового, морального та естетичного виховання дітей. Але мовлення, як одна з головних, необхідних умов психічного і особистісного розвитку дитини, повноцінним засобом спіл­кування може бути лише тоді, коли збережені, а у випадках мовленнєвої патології скориговані усі його структурні ком­поненти. Успішна ж корекція відхилень у мовленнєвому розвитку дитини і лінгвістична підготовка її до школи по­в'язана з правильним визначенням змісту, методів і прийо­мів мовного навчання.

Спеціальна методика початкового навчання українсь­кої мови — це педагогічна наука, яка вивчає загальні зако­номірності онтогенезу мовлення дітей на різних вікових етапах в умовах його норми і патології, специфіку педагогіч­ної діяльності, спрямованої на формування правильного мовлення, розвиток навичок мовленнєвого спілкування дітей, форми, засоби, методи і прийоми спеціального навчання рідної мови.

Предметом її вивчення є процес оволодіння дітьми рід­ною мовою як засобом спілкування в умовах цілеспрямова­ного корекційно-розвивального навчання.

Об'єктом вивчення є мова.

У дошкільній педагогіці виділяють три основні взаємо­пов'язані між собою напрямки розробки психолого-педаго-гічних проблем розвитку мовлення дошкільників, удоско­налення змісту і методів навчання рідної мови: 1) структур­ний (оформлення різних рівнів системи мови: фонетичного, лексичного, граматичного); 2) функціональний (формування навичок оволодіння мовою в її комунікативній функції: роз­виток зв'язного мовлення, мовленнєвого спілкування); 3) ког-нітивний, пізнавальний (формування здібностей до елемен­тарного усвідомлення явищ мови і мовлення).

Кінцевою ж метою опанування рідною мовою у дошкіль­ному віці є засвоєння її літературних норм і культури мов­лення, культури спілкування.

Спеціальна методика початкового навчання української мови, як і інші методики, дає відповіді на питання:

1. Чого вчити (які мовленнєві вміння і мовні форми по­винні засвоїти діти в процесі навчання);

2. Як вчити (які умови, форми, засоби, методи і прийоми використовувати для розвитку мовлення);

3. Кого вчити (дитина, її анатомофізіологічні, психічні, вікові особливості в нормальному та патологічному онтоге­незі);

4. Чому саме так вчити, а не інакше (теоретико-методич-не обґрунтування спеціальної методики).

Спеціальна методика початкового навчання української мови почала складатися у самостійну педагогічну дисципліну порівняно недавно, у шістдесяті-сімдесяті роки XX сто­річчя, в зв'язку з виникненням нового розділу логопедії -дитячої логопедії, основи якого були закладені працями Р.Є.Лєвіної.

Увага дослідників почала спрямовуватися на розробку методів логопедичного впливу для роботи з колективом

дітей у відповідності із загальними проявами дефекту при різних формах патологічного розвитку мовлення (у групах дітей із фонетико-фонематичним недорозвиненням мовлення та загальним недорозвиненням мовлення).

Спеціальні методики вибудовуються на основі лінгвіс­тичних та психологічних критеріїв, серед яких враховують­ся структурні компоненти мовленнєвої системи (звукова сторона, граматична будова, словниковий запас), функціо­нальні аспекти мовлення, співвідношення видів мовленнє­вої діяльності.

У спеціальній методиці відмічають тісний взаємозв'я­зок методичної теорії і практики. Потреби практики є ру­шійною силою розвитку спеціальної методики як науки. З другого боку, методична теорія суттєво допомагає педаго­гічній практиці. Не знаючи методичних теоретичних основ, закономірностей розвитку мовлення, не можна бути впев­неним у правильності вибору змісту та методичних прийо­мів роботи з дітьми. Наукові дослідження впроваджуються у практику, збагачуючи її новим змістом, розробленими на науковій основі спеціальними методами і прийомами мов­леннєвого розвитку дітей. Практика ж допомагає теорії перевірити правильність зроблених висновків.

До основних теоретичних та практичних завдань спеціаль­ної методики початкового навчання рідної мови відносять:

- розробка на науково-педагогічній основі закономір­ностей мовленнєвого онтогенезу в нормі систем мовленнє­вого розвитку дітей при різних формах порушень мовленнєво­го розвитку (далі ПМР) від народження до семи років;

- розробка корекційних методик формування та розвит­ку мовлення дітей із ПМР;

- розробка найефективніших спеціальних засобів, мето­дів і прийомів розвитку мови і мовлення цих дітей;

- встановлення зв'язку теорії із практикою та збагачення практики новими науковими відкриттями;

-узагальнення та поширення передового досвіду роботи з формування та розвитку рідної мови у спеціальних дошкільних закладах України.

Основною метою роботи з початкового навчання рідної мови є формування усного та передумов писемного мовлення і навичок мовленнєвого спілкування з оточенням на основі оволодіння літературною мовою свого народу.

Отже, формування і розвиток мови та мовлення розгля­дається не лише у лінгвістичній сфері (як оволодіння дити­ною навичками фонетичними, лексичними, граматичними), але й у сфері формування спілкування дітей один з одним і з дорослими (як оволодіння комунікативними уміннями), що важливо не тільки для формування культури мовлення, але й культури спілкування.

§2. Наукові основи спеціальної методики початкового навчання української мови та її зв'язок з іншими науками

Мовлення як найвища форма комунікації є однією з най­складніших психічних функцій людини. Це обумовлює різ­нобічний підхід до вивчення таких явищ, як мова, мовлення, мовленнєва діяльність, який включає в себе соціопсихоло-гічні, соціолінгвістичні, нейролінгвістичні, психолінгвістичні, нейропсихологічні, педагогічні, культурологічні аспекти.

Дані досліджень суміжних наук дозволяють визначити та обґрунтувати місце і значення, принципи і завдання, зміст і спеціальну методику навчання мови та мовлення дітей із ПМР.

Спеціальна методика початкового навчання мови, як і вся педагогічна наука, належить до суспільних наук.

Методологічною основою спеціальної методики є, насам­перед, положення матеріалістичної філософії про мову як про продукт суспільно-історичного розвитку, як найваж­ливіший засіб спілкування, про зв'язок мовлення та мис­лення.

Мова є специфічно людським засобом спілкування. Вона відрізняється від засобів спілкування тварин, якими е уроджені моведінкові реакції, тим, що дозволяє передавати уявлення Про те, ЧОГО у наявній ситуації немає: освічувати події

минулого, планувати майбутнє., використовуючи по тільки влас­ний досвід, але й досвід інших людей.

Але головне, що ставить людське мовлення вище за всі засоби спілкування, за твердженням Годфруа, — це здатність дитини в ранньому віці розуміти та конструювати з декіль­кох десятків звуків рідної мови необмежену кількість мов­леннєвих сигналів, які у більшості випадків дитина раніше не вимовляла і не чула, і які будуть мати для неї і для ото­чення вирішальне значення. Необхідною умовою такої лінг­вістичної компетентності є неявне знання закономірностей мови, що і сьогодні є предметом вивчення вчених психологів і психолінгвістів.

Мова є продуктом суспільно-історичного розвитку, в якому відображена історія народу, його традиції, система соціальних відносин, культура в широкому смислі.

Існує багато теорій, які пояснюють виникнення та роз­виток мовлення. Розбіжності між ними виникають під час розгляду питань: коли виникли мова та мовлення; чи є мов­лення чисто людським надбанням і якщо так, то чи мож­ливо вважати його структури універсальними та успадкова­ними, або це набуті структури, різні в різних культурах; чи залежить розвиток мовлення від розвитку мислення, або навпаки, мовлення є основою для розвитку пізнавальних функцій.

Виникнення мови пов'язане з виникненням самої лю­дини. Будова головного мозку, яка відновлена за зліпками порожнин дуже давніх черепів, дозволяє передбачити, що область, яка керує мовленням, розвилась на відносно ран­ній стадії еволюції людини. Відомо також, що людина - єдиний примат, який завдяки низькому положенню гортані здібний до розвитку членороздільного мовлення. Передбачають, що воно з'явилось 1,5 мільйонів років тому.

Мова, мовлення виникли в процесі діяльності і є однією з умов існування людини та здійснення її діяльності. У мові, як у продукті цієї діяльності, відображені її умови, зміст, результат.

мовлення і мислення полягає у значенні слова, яке являє собою узагальнення, або поняття. Слово позбавлене значення не є слово, а звук пустий, значення є необхідною ознакою самого слова. Воно є мовлення і мислення в один і той же час, тому що воно є одиницею мовленнєвого мислення. Думка здійснюється у слові¹.

Але водночас ця єдність не є тотожність.

Мова - це засіб спілкування, обміну думками між людьми.

Мовлення - це оволодіння і застосування особистістю певної мови в процесі її спілкування з іншими людьми, в процесі мовленнєвої діяльності.

Мовлення, відзначає С. Л.Рубінштейн - це діяльність спіл­кування (висловлювання, діяння, повідомлення) за допомо­гою мови, мовлення - це мова в дії. Мовлення - це форма іс­нування свідомості (думок, почуттів, переживань) для іншого, яка слугує засобом спілкування з ним, і форма узагальненого відображення дійсності, або форма існування мислення².

Мислення - це процес опосередкованого і узагальненого відображення в мозку людини предметів і явищ зовнішнього світу в їхніх істотних властивостях, зв'язках та відносинах. Мислення здійснюється в узагальненнях і веде до узагальнень все вищого порядку.

Мислення відображає закони природи і суспільства, а мовлення виражає думки про ці закони, реалізує ці думки і робить доступними для інших людей.

Розвиток мовлення є невід'ємною частиною від розвитку мислення. Мова спирається на мислення.

Спеціальна методика початкового навчання рідної мови спрямована на формування у дітей мовних узагальнень, еле­ментарного усвідомлення явищ мови і мовлення.

Природничою основою мови є вчення І.П.Павлова про взаємозв'язок першої і другої сигнальної систем, про фор­мування умовно-рефлекторних зв'язків, вчення П.К.Анохіна про функціональні системи.

Згідно зі вченням І.П.Павлова, мова є складною психо­фізичною функцією головного мозку, другою сигнальною системою дійсності, є сигналом сигналів. Перша і друга сиг­нальні системи в людини перебувають у нерозривному зв'язку, вони не можуть існувати одна без одної. Перша сигнальна система є носієм образного, друга - логічного, понятійного мислення. Друга сигнальна система утворюється на основі першої.

Вивчення вищої нервової діяльності дитини (І.П.Павлов, М.М.Кольцова) показали, що тільки у перший рік життя можна спостерігати виявлення першої сигнальної системи в „чистому вигляді" - коли дитина ще не розуміє слів і не говорить сама. У цей період її поведінка визначається тим, що доступно слуху, зору, нюху, смаку тощо. Але від момен­ту, коли починає розвиватися друга сигнальна система, вона впливає на всі безпосередні відчуття, які отримує дитина¹.

Отже, на ранніх сходинках розвитку превалююче зна­чення мають безпосередні сигнали дійсності. З віком роль словесних сигналів у регуляції поведінки зростає. Слово відразу дає загальне уявлення про предмет та відсуває на другий план безпосередні враження» Це обумовлює принцип наочності, співвідношення наочності і слова в корекційній роботі з дітьми з ПМР„

Спираючись на теорію умовних рефлексів І.П.Павлова, П.К.Анохін визначив принципово новий напрям у фізіології - теорію функціональних систем організму. Згідно цієї теорії, всі фізіологічні функції, включаючи поведінку доводяться до корисного для організму пристосувального результату. Відмінною властивістю функціональних систем різного рів­ня організації є їх самоорганізація, яка здійснюється на ос­нові універсального принципу саморегуляції. Це означає, що відхилення результату діяльності будь-якої функціональ­ної системи від рівня, який забезпечує нормальну життєдіяль­ність організму, зразу ж мобілізує всі компоненти функціопальної системи, які повертають результат до оптимального рівня.

В основі складної мовленнєвої функціональної системи лежить використання знакової системи мови в процесі спіл­кування.

Мовленнєва функціональна система включає взаємодію цілої низки аналізаторних систем, спирається не на одну вузьку ділянку мозку, а на спільну роботу низки його морфо­логічних утворень, які також тісно взаємодіють між собою.

Для правильного протікання мовленнєвого акту необ­хідне дуже точне узгодження роботи всіх мовленнєвих зон. Це передбачає необхідність спиратися в корекційній роботі з розвитку мовлення на принцип системності.

Психологічну основу спеціальної методики складає теорія мови, мовлення і мовленнєвої діяльності, розроблена у вченнях дослідників різних спеціальностей - психолінгвістів, психологів, лінгвістів, нейропсихологів - Л.С.Виготського, О.О.Леонтьева, О.М.Леонтьева, М.І.Жинкіна, О.Р.Лурія, Л.А.Чистович, Т.М.Ушакової та інших.

Психологічна природа мовлення полягає в тому, що:

- мовлення займає центральне місце в процесі психіч­ного розвитку, розвиток мовлення внутрішньо пов'язаний із розвитком мислення і розвитком свідомості в цілому;

- мовлення має поліфункціональний характер: йому при­таманні комунікативна функція (слово — засіб спілкування), індикативна (слово — засіб вказівки на предмет), інтелектуаль­на, сігніфікативна функція (слово - носій узагальнення, поняття); всі ці функції внутрішньо пов'язані між собою;

-мовлення є поліморфною діяльністю, яка виступає то як голосна комунікативна, то як голосна, але така, що не має прямої комунікативної функції, то як мовлення внутрішнє. Ці форми можуть переходити одна в одну;

- у мовленні потрібно розрізняти його фізичну, зовніш­ню сторону, форму і його семантичну (смислову) сторону;

"Слово має предметну віднесеність і значення, тобто є носієм узагальнення;

- процес розвитку мовлення не є процесом КІЛЬКІСНИХ ЗМІН, який виражається у збільшенні словника і асоціативних зв'яз­ків слова, а є процесом якісних змін, тобто процесом дійсно­го розвитку, пов'язаним із розвитком мислення і свідомості¹.

Психолінгвістика, наука, що розвивається на стику пси­хології і мовознавства, визначає мовлення як діяльність, яка включена в загальну систему людської діяльності.

Мовленнєва діяльність має психофізіологічну природу. Це робота людського організму і насамперед мозку, спря­мована на використання засвоєної мови з метою комунікації.

Мовлення ж є продуктом цієї діяльності.

Мовленнєва діяльність проявляється у здібностях до мовлення, в уміннях мовлення. Формується, розвивається здібність до мовлення під впливом мовного спілкування, мовної комунікації. Людина передбачає, свідомо планує свою діяльність шляхом використання знаків мови. Мовленнєва діяльність має складну структуру. Вона включає в себе су­купність складних дій, операцій, умінь, навичок, які фор­муються поступово і забезпечують засвоєння мови та її ви­користання з метою спілкування.

Виділяють два рівні оволодіння дитиною мовною дійс­ністю (Л.С.Виготський, О.О.Леонтьев, О.Р.Лурія): рівень практичного оволодіння мовленням і усвідомленого став­лення до мовленнєвої дійсності. На практичному рівні мов лення виступає для дитини як засіб спілкування в її комуні­кативній функції. Дитина оволодіває мовленням без чіткого усвідомлення загальних закономірностей, яким підкоряється ця діяльність, і своїх операцій з ним.

Рівень усвідомленого ставлення до мовленнєвої діяль­ності характеризується тим, що мовлення, його формальна сторона стає предметом усвідомлених довільних дій. У ре­зультаті цих дій усвідомлюється символічне відношення між мовним знаком і значенням та формується функціональне використання цих знаків. Л.С.Виготський зазначав, що лише в процесі спеціального навчання мовлення стає для дитини предметом усвідомленого і довільного відношення.

На сучасному етапі в поняття знання мови входить не лише утримання в пам'яті одиниць мови, які вивчаються (слів, їх значущих частин, форм слів, синтаксичних струк­тур), але й усвідомлення норм використання їх, тобто уміння користуватися одиницями мови під час сприйняття мовлен­ня і під час його породження.

Сприйняття мовлення, його породження - різні види мовленнєвої діяльності. Для сприйняття мовлення (слухан­ня, читання) необхідно володіти тими знаннями, що допо­магають пізнати мовні форми і співвідносити їх з мовною діяльністю. А для породження мовлення (говоріння, писання) необхідно володіти тими знаннями, що допомагають відби­рати потрібні одиниці мови і використовувати їх з ураху­ванням змісту мовлення, ситуації спілкування.

Засвоєння мови дитиною - процес творчий. Дитина на основі готових форм, що запозичила з мовлення дорослих, пошуку зв'язків, відношень між елементами мови, правил будує власні висловлювання.

У психології (Л.СВиготський, О.О.Леонтьєв) відобра­ження системи мови у свідомості того, хто говорить, розгля­дають як мовні здібності.

Мовна здібність - це сукупність мовленнєвих навичок і умінь, сформованих на основі вроджених передумов.

Мовленнєва навичка - це мовленнєва дія, яка досягла ступеня досконалості, здібність здійснювати оптимальним чином певну операцію. Мовленнєві навички - навички оформлення мовних явищ - включають: зовнішнє оформ­лення - вимову, поділ фраз, інтонування та внутрішнє - вибір відмінку, роду, числа.

Мовленнєве уміння - це особлива здібність людини, яка стає можливою в результаті розвитку мовленнєвих нави­чок. Навички мають стійкість і здібність до переносу в нові умови, на нові мовні одиниці і їх поєднання, а це означає, що мовленнєві уміння включають комбінування мовних одиниць, використання їх у будь-яких ситуаціях спілкування і мають творчий, продуктивний характер.

- і І ПСІ II А.IIІ >І ІА МЕТОДИКА ПОЧАТКОВОГО НАВЧАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Отже, розвивати мовну здібність дитини - це означає роз­вивати у неї комунікативно-мовленнєві уміння і навички.

Розрізняють чотири види мовленнєвих умінь: 1) уміння говорити, тобто викладати свої думки в усному мовленні; 2) умін­ня розуміти мовлення в його звуковому оформленні; 3) уміння викладати свої думки в писемному мовленні; 4) уміти читати, тобто розуміти мовлення в його графічному зображенні.

Спеціальна методика початкового навчання української мови навчає навичкам та умінням усного мовлення і створює передумови розвитку писемного мовлення.

Патологію мовлення О.О.Леонтьєв визначає як пору­шення мовленнєвої діяльності, обумовлену несформованіс-тю, або розладом психофізичних механізмів, „які забезпечу­ють засвоєння, вироблення і відтворення мовних знаків чле­ном мовленнєвого колективу".

Таким чином, те, що досить широко визначається як патологія мовлення, у психолінгвістиці конкретизовано і позначено як порушення (патологія) мовної здібності.

Це підтверджено багаточисленними дослідженнями таких вчених, як Є.М.Вінарська, О.Є.Грібова, Л.М.Єфімєнкова, Н.В.Мікляєва, Є.Ф.Соботович, Л.Г.Соловйова, С.М.Шаховська, М.К.Шеремет, які у якості основного дефекту у дітей із ЗНМ почали називати дефіцитарність мовної здібності. У цих дітей порушеними виявляються самі задатки до розвитку мовної здібності.

Б.МТріншпун зазначав, що у дітей із порушенням мов­лення система мови не формується, „тому алаліки в процесі свого розвитку переходять з одного рівня недорозвинення мовлення на інший, залишаючись немовленнєвими (або тими, хто погано говорить) дітьми".

На сучасному етапі важливу роль відіграє впровадження в практичну педагогіку і психологію досягнень такого роз­ділу психології комунікації, як логопсихологія.

Логопсихологія ~ це галузь психології, що вивчає психі­ку людей, які мають первинний мовленнєвий дефект і прин­ципи психокорекційної роботи з ними з урахуванням суміжних наук. При порушеннях мовлення відмічають різноманітні особливості психічних процесів, станів і властивостей осо­бистості, які необхідно враховувати у корекційній навчально-виховній роботі. Логопсихологія інтегрує сучасні досягнення логопедії і психології порушеного мовленнєвого розвитку.

Отже, спеціальна методика спирається на загальні та спеціальні психологічні дослідження, які дозволяють зро­зуміти, як розвиваються у дитини в нормальному онтогенезі і у дитини з порушенням мовлення різні психічні процеси, як відбувається сприйняття і породження мовленнєвого висловлювання, які є особливості оволодіння різними сто­ронами мовлення. Вони допомагають визначити ступінь доступності і доцільності змісту, методів і прийомів спеці­ального навчання.

Лінгвістичну основу спеціальної методики складає вчення про мову як знакову систему, яка кодує навколишню дійс­ність. Мовознавство розглядає мову як систему у єдності всіх її рівнів: фонетичного, лексичного, словотворчого, морфологічного, синтаксичного. Робота з формування і роз­витку мовлення є також складною системою, яка відобра­жує у своєму змісті і методиці системний характер мовних зв'язків. Найважливішим принципом спеціального почат­кового навчання рідної мови є комплексність, тобто вирішен­ня всіх завдань розвитку мовлення у взаємозв'язку і взаємо-обумовленості, при провідній ролі зв'язного мовлення.

Знаками мови є морфеми, слова, словосполучення, ре­чення. Мовний знак сам по собі не має значення, але спря­мований на нього, тому виступає членом другої сигнальної системи.

Крім знаку в мові є незнакові елементи - фонеми (звуки мови), просодеми (одиниця сили, тону, подовженості), які

(■іікіил.ііміл МКТОДИКЛ ІІОЧЛТІСОІІОГОІІЛВЧЛІІШІ УКРАЇНСЬКОЇ мови

називають у лінгвістиці фігурами. Поза мовою вони нічого не означають і використовуються для конструювання мов­них знаків. Щоб оволодіти мовою, навчитися говорити, дитина повинна пам'ятати всі фігури (фонеми, просодеми), ви і знавати і розрізняти їх на слух, навчитися артикулювати. Крім того, дитина повинна зрозуміти знаки мови - навчити­ся співвідносити слово з конкретним явищем навколишньої дійсності.

Смисл мовного знаку може бути предметним (означати предмети, явища, їхні дії, ознаки). Такі мовні значення на­зивають лексичними.

Знаки мови, які мають логічний смисл (означають ло­гічні відношення - мету, причину, місце), називають грама­тичними значеннями.

Оволодіваючи мовою, дитина оволодіває лексичними, граматичними значеннями.

Як мовна система мова являє собою сукупність мовних одиниць (фонеми, морфеми, слова, словосполучення, речен­ня) і відношень між ними.

Дитина з раннього віку практично засвоює всі одиниці мови. Одиницями мовлення є висловлювання, діалогічна єдність, надфразова єдність (текст), синтагма.

Діалогічна єдність - це мінімум дві репліки. Початкова репліка може бути запитанням, повідомленням, або спону­канням,

Надфразова єдність (текст) - це два, або більше речень, що пов'язані між собою за змістом, об'єднані однією темою і граматично (ланцюжковим чи паралельним зв'язком).

Синтагма - це досить складна одиниця мовлення: вона може бути частиною речення, або цілим реченням; у складі синтагми, як правило, кілька слів, але в її складі може бути і лише одне слово. Найменшою одиницею комунікації є ти­пове речення, зразок мовлення.

Формування мовленнєвого висловлювання в дитячому віці проходить декілька етапів від появи ізольованих слів, а потім ізольованих самостійних фраз до складного розгор­нутого висловлювання. Мовлення будується на основі використання мовного матеріалу і за характерними для мови законами, правилами. Мовлення підпорядковується законам мови, але не є її тотожністю. У мовленні одиниці мови одер­жують додаткові можливості, а саме: вибір, повторення, розміщення, комбінування, трансформацію. З багатьох мовних одиниць вибирається одна, яка потрібна тому, хто говорить, або пише.

Правила вживання лексичних і граматичних значень у лінгвістиці називають нормою мови. В кожній мові є свої традиційні норми, які не можна змінювати. Щоб володіти правилами рідної мови, слід запам'ятати традицію вживання мовних знаків: їх звукове і графічне оформлення, їх взає-мозаміну, поєднання.

Практичне вирішення питань розвитку мовлення багато в чому залежить від розуміння співвідношення мови і мов­лення. Дана проблема є предметом розглядання багатьох психологів і лінгвістів. Характеристика мовлення зазвичай дається через його протиставлення мові. «Мова - це сукуп­ність довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об'єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх ком­бінування у процесі вираження думок»¹.

«Мовлення - це спілкування людей між собою, мовна діяльність»¹.

Мовлення - це психофізіологічний процес, це реалізація мови, яка тільки через мовлення виконує своє комунікативне призначення.

Мовлення — це практичне користування мовою в конк­ретних ситуаціях і з наперед визначеною метою; це діяль­ність за допомогою мови, особлива психічна діяльність.

Мовлення - це: 1) спосіб існування і вияву мови, «мова в дії», мовний процес у багатьох його видах і формах (го­воріння, писання, слухання, читання), мовчазна розмова з самим собою, обдумування майбутнього свого чи сприйня­того від інших повідомлення; 2) вияв процесу формування (а не втілення);

3) вияв одиниць мови усіх рівнів і правил їх поєднання; 4) засіб конкретизації спілкування (мовного спілкування)¹.

Отже, мова - це засіб спілкування, а мовлення - сам про­цес спілкування.

Спеціальна методика початкового навчання української мови спирається на лінгводидактику (науку про навчання мови), яка в свою чергу спирається на розвиток сучасної лінг­вістики.

Різні науки лінгвістичного циклу (лексикологія з фра­зеологією, фонетика, граматика) дозволяють визначити ос­новні напрямки роботи, склад мовленнєвих навичок та прийоми їх формування.

Спеціальна методика дуже тісно пов'язана із загальною дошкільною дидактикою та логодидактикою, які мають спіль­ний предмет вивчення, а саме: дослідження закономірностей розвитку і навчання особистості.

Спеціальна методика використовує основні поняття і терміни дошкільної дидактики (мету, завдання, методи і прийоми навчання, їх класифікація, дидактичний матеріал тощо), а також її положення, що стосуються загальних за­кономірностей, принципів, засобів, методів.

Логодидактика теоретично обґрунтовує особливості процесу навчання дітей із ПМР.

Крім того, спеціальна методика використовує досягнення спеціальної педагогіки і, зокрема, логопедії, яка розглядає розлади мовлення з позицій попередження і подолання засобами спеціально організованого навчання і виховання. Логопедія вивчає онтогенез мовленнєвої діяльності при різних формах мовленнєвих порушень, визначає етіологію, механізми, структуру і симптоматику мовленнєвих розла­дів, розробляє спеціальні принципи, диференційовані методи і засоби подолання клінічних форм мовленнєвих порушень.

Отже, спеціальна методика початкового навчання укра­їнської мови є інтегрованою дисципліною, яка спирається на лінгвістичні, психофізіологічні, психолінгвістичні, ди­дактичні основи розвитку мовлення дітей дошкільного віку в його нормальному та патологічному онтогенезі.

Поиск по сайту: