ДОГОВІР ЗБЕРІГАННЯ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

Спеціальність 12.00.03 – цивільне право; сімейне право;
цивільний процес; міжнародне приватне право

Автореферат

Зобов’язання зі зберігання майна можуть виникати як з підстав, передбачених ЦК (ст. 11), так і з підстав, встановлених нормами інших галузей законодавства. Однак, на погляд дисертанта, правова природа такого обов’язку має цивілістичне походження та зміст.
Зобов’язання зі зберігання майна можуть виникати з договору зберігання та з інших договорів (купівлі-продажу, підряду, перевезення та ін.), з адміністративних актів, судових рішень тощо. Між тим ця обставина в новому ЦК України в главі 66 “Зберігання” не врахована, що засвідчує невідповідність між назвою глави “Зберігання” та змістом вміщених до неї статей, які регулюють лише ті відносини зберігання, які виникають безпосередньо з договору зберігання майна.
Автором обґрунтовується доцільність визнання зберігання комплексним (змішаним) правовим інститутом, що має переважно цивільно-правову природу. Відповідно інститут зберігання майна визначається як сукупність правових норм ЦК України, інших актів законодавства, що регулюють відносини в яких одна особа приймає на себе як основний обов’язок на підставі договору, адміністративного акту чи іншої правової підстави забезпечити схоронність майна інших осіб від втрати, пошкодження, псування, тобто забезпечити фізичну і певну юридичну схоронність такого майна.
Таке визначення певною мірою обмежує коло правових норм, що мають входити до інституту зберігання майна, оскільки до їх числа не повинні включатися норми, які прямо чи опосередковано регулюють зберігальні обов’язки, які є супутніми, допоміжними по відношенню до інших, основних.
У другому підрозділі “Правові підстави виникнення зберігальних зобов’язань” розкриваються види правових підстав, що призводять до виникнення зберігальних обов’язків.
Аналіз насамперед відповідних положень нового ЦК України дає можливості визначити наступні основні підстави виникнення зобов’язань зберігання. Так, поширеними в ЦК є випадки виникнення обов’язку зберігання майна в силу прямої вказівки закону:
Насамперед до першої групи підстав виникнення обов’язку зберігання в силу закону необхідно віднести підстави, пов’язані з особливим правовим статусом окремих суб’єктів цивільного права, наприклад опікунів. Відповідно до статті 72 ЦК опікун зобов’язаний дбати про збереження та використання майна підопічного в його інтересах. На жаль, у цьому випадку не розкриваються права і обов’язки опікуна в сфері зберігання майна підопічного. Тому тут можна лише зауважити, що опікун може особисто зберігати майно підопічного або передавати його на збереження іншим особам за договором зберігання.
Друга група підстав виникнення у особи обов’язку зберігати чуже майно пов’язана з його випадковим правомірним фактичним заволодінням (наприклад, безхазяйним майном, знахідкою, бездоглядною домашньою твариною, скарбом). В цих випадках законодавець, як правило, не визначає умов та порядку зберігання майна, лише встановлює певні правові наслідки незбереження майна. Однак у разі необхідності вирішити спір щодо зберігання майна, що виникло з правомірних односторонніх дій особи, суд не позбавлений можливості застосовувати аналогію закону чи аналогію права відповідно до ст. 8 ЦК України. У зазначених випадках правовою підставою зберігання є факт позадоговірного правомірного заволодіння чужим майном та припис закону.
В силу законодавчого припису виникають зберігальні зобов’язання щодо спадкового майна, які реалізуються в двох основних формах.
По-перше, заходи охорони можуть вживатися з метою збереження спадкового майна до прийняття спадщини спадкоємцями нотаріусом за місцем відкриття спадщини, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, - відповідними органами місцевого самоврядування з власної ініціативи або за заявою спадкоємців (ст. 1283). При цьому якщо у складі спадщини є майно, яке потребує утримання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані, нотаріус (відповідний орган місцевого самоврядування), у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту укладає договір на управління спадщиною з іншою особою (ст. 1285). Такий договір, на погляд дисертанта, може мати змішаний (комплексний) характер, а відтак також містити ознаки договору зберігання.
По-друге, охоронні заходи можуть вживатися виконавцем заповіту (ст. ст. 1286, 1287, 1288). При цьому статтею 1290 ЦК визначаються повноваження виконавця заповіту, серед яких зокрема, передбачається його обов’язок вжити заходів щодо охорони спадкового майна, управляти спадщиною. Цілком очевидно, що серед заходів охорони та управління спадщиною можуть бути також обов’язки щодо збереження майна. Тут можна припустити, що виконавець заповіту може або безпосередньо здійснювати зазначені повноваження, або укладати окремі договори з іншими особами на охорону, у тому числі зберігання спадкового майна, на які мають розповсюджуватися відповідні норми ЦК України, які регулюють договір зберігання.
Однак центральне місце серед підстав виникнення зобов’язань по зберіганню майна займає безперечно власне договір зберігання, врегульований ст. ст. 936-953, 956-975, 977 ЦК України, який належить до категорії договорів про надання послуг, оскільки послуга зберігача зі зберігання є такою, що споживається в процесі її здійснення і не призводить до певного матеріалізованого новоствореного об’єкту.
Зберігальне зобов’язання може виникати на підставі інших договорів, в яких зберігання є лише додатковим (супутнім) обов’язком. Це договори купівлі-продажу, майнового найму, перевозки, застави.
Ця обставина досить чітко враховувалася в ст. 424 ЦК УРСР, яка прямо передбачала можливість застосування норм ЦК УРСР про договір зберігання до випадків, коли схов (зберігання) здійснюється на підставі інших договорів або в силу вказівок закону. Однак в новому ЦК таке питання вирішене менш вдало, оскільки в ст. 954 ЦК передбачається застосування норм глави 66 лише до зберігання, яке здійснюється на підставі закону. Крім того, в ній не визначені, як і в ЦК УРСР, перелік цих підстав. Тому запропоновано у ст. 954 ЦК внести зміни і викласти її відповідно у наступній редакції:
“1. Зобов’язання зі зберігання майна можуть виникати, крім договору зберігання, за правилами цієї глави, також за іншими договорами цього Кодексу (купівлі-продажу, поставки, майнового найму, перевезень, доручення, комісії тощо) та на підставі вказівок інших законів, адміністративних актів, актів судових, слідчих органів, актів нотаріусів тощо.
2. Правила цієї глави про договір зберігання розповсюджуються на зазначені випадки зберігання, якщо інше не передбачено договором або законом”.
Проаналізована правова природа зберігання, що здійснюється за окремими законами України (“Про виконавче провадження, Митний кодекс України та ін.). Так, в Законі “Про виконавче провадження” не розкривається сутність правовідносин, що виникають між Державною виконавчою службою і зберігачем арештованого майна. Однак комплексний аналіз цих норм, а також факт застосування в них терміну “зберігач” дає нам підстави розглядати ці правовідносини як договірні, які виникають в силу складних юридичних підстав, а саме – прямий припис закону та адміністративний акт Державної виконавчої служби.
Таким чином, правовідносини, що виникають щодо зберігання спірного майна, на яке звертається стягнення, чи яке має бути піддане можливій конфіскації є значно складнішими, ніж це випливає із змісту ст. 976 ЦК України, яка не враховує багатьох ситуацій щодо майна, що є предметом спору, а відтак вона вимагає певного доповнення. Це, наприклад, можна було б зробити шляхом внесення ч. 3 і ч. 4 наступного змісту: “Майно, описане органами слідства з метою забезпечення цивільного позову у кримінальній справі чи забезпечення можливої конфіскації майна за вироком суду може бути передане на зберігання представникам підприємств, установ, організацій або членам родини обвинувачуваного чи іншим особам. Така передача оформляється шляхом внесення відповідного запису до протоколу опису (арешту) та підпису його зберігачем.”
У МК України безпосередньо не зазначається правова підстава виникнення зобов’язання зі зберігання у режимі митного складу. Тому тут можна лише припустити, що підставою виникнення зберігальних правовідносин у режимі митного складу можуть бути або договір зберігання (наприклад, у випадках зберігання товарів, що пропускаються через митну територію за зовнішньоекономічними контрактами) або адміністративний акт (наприклад, у випадках прийняття на зберігання речей, які були предметом митного правопорушення).
Другий розділ “Цивільно-правова характеристика договору зберігання” складається з трьох підрозділів.
У першому підрозділі “Правова природа договору зберігання майна” аналізуються поняття та юридичні ознаки договору зберігання майна, визначається його місце в системі договірних зобов’язань.
Відповідно до ст. 413 ЦК УРСР за договором схову одна сторона (охоронець) зобов’язується зберігати майно, передане їй другою стороною і повернути це майно в цілості. За ст. 936 нового ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов’язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем) і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Отже, в основі обох визначень лежить обов’язок однієї особи зберігати майно іншої особи і повернути останній це майно в схоронності (цілісності), який є одним із елементів договірного зобов’язального правовідношення.
Норми про зберігання розташовані в главі 66 ЦК України, якій передують глави 65 “Транспортне експедирування”, 64 “Перевезення”, 63 “Послуги”. Шляхом логічного аналізу норм перерахованих глав можна дійти опосередкованого висновку про те, що врегульовані в главах 63-65 та в деяких наступних главах договірні відносини є відносинами щодо надання послуг. Власне такою була ідея розробників нового ЦК, яка підтверджується також аналітиками-коментаторами нового ЦК. Однак, якщо давати правову оцінку визначення поняття договору про надання послуг, то однозначної відповіді на питання про перелік договорів, які можуть до нього входити, не можна одержати.
На жаль, за завершальному етапі прийняття нового ЦК була проігнорована позиція його розробників, оскільки в проекті ЦК були закладені певною мірою правильні положення. Зокрема, в ст. 958 Проекту зазначалося, що правила глави 61 застосовуються до всіх договорів про надання послуг, у тому числі й договорів, передбачених главами 62-64 (тобто до договорів перевезень, експедирування, зберігання, доручення) цього Кодексу, якщо це не суперечить суті цих зобов’язань. Розпливчатість, правова невизначеність положень ст. 901 ЦК України очевидні, а тому наявність таких їх конструктивних вад безумовно буде негативно відображатися на формуванні судової практики. У зв’язку з цим автор вважає за доцільне передбачити в ст. 901 ЦК України перелік договорів, на які мають поширюватися правила ЦК про послуги.
У другому підрозділі ”Зміст договору зберігання” розкриваються права та обов’язки сторін договору зберігання.
Оцінюючи співвідношення умов та прав і обов’язків в договорі, дисертант вважає, що умови договору характеризують його статику, а права і обов’язки – його динаміку. Тобто лише за допомогою наявності у сторін відповідних прав та обов’язків можлива реалізація умов договору.
В загальних положеннях ЦК України, як і в ЦК УРСР, не визначаються порядок прийняття, огляду, оцінки майна, що передається на зберігання. Цей правовий вакуум певною мірою заповнюється положенням ЦК України щодо окремих видів зберігання та спеціальних актів законодавства. Наприклад, згідно ст. 959 ЦК України товарний склад зобов’язаний за свій рахунок оглянути товар при його прийнятті на зберігання для визначення його кількості та зовнішнього стану. Тому цілком доречно було б в загальних положеннях ЦК України про зберігання визначити загальні засади прийняття майна на зберігання. Така необхідність посилюється з огляду на те, що вартість поклажі може впливати на форму договору зберігання. Зокрема, ст. 937 ЦК України можна було б доповнити ч. 4 про те, що зберігач приймаючи річ на зберігання повинен за свій рахунок оглянути майно (товар), визначити його кількість, якість та вартість, якщо інше не передбачено договором або законом.
Зберігач зобов’язаний утримуватися від користування поклажею та від передання її у користування інших осіб. Однак це він може зробити за згодою поклажодавцю (ст. 944 ЦК України). В ЦК України прямо не передбачається обов’язок зберігача не розпоряджатися поклажею. В той же час новий ЦК (ст. 958) вводить новелу щодо зберігання товару на товарному складі, яка полягає у тому, що можливе зберігання на товарному складі речей, визначених родовими ознаками, з правом розпорядження ними. У такому разі до відносин сторін мають застосовуватися положення про договір позики, а час та місце повернення товарів визначаються загальними положеннями про зберігання. Оскільки ж ЦК для таких випадків не містить положень про відповідальність, дисертант пропонує доповнити ст. 958 ЦК України ч. 2 наступного змісту: “У разі неповернення чи несвоєчасного повернення речей, визначених родовими ознаками, зберігач несе відповідальність відповідно до загальних положень зобов’язального права”.
У разі укладення консенсуального договору зберігання відповідно до ч. 2 ст. 936 ЦК України у зберігача виникає обов’язок прийняти майно на зберігання. Водночас зберігач має право відмовитися від прийняття майна на зберігання, якщо у зв’язку з обставинами, які мають істотне значення він не може забезпечити її схоронності (ст. 940 ЦК України). Законодавець, на жаль, в ст. 940 ЦК України не розкриває зміст обставин, які мають “істотне значення” для відмови у прийнятті майна на зберігання. На думку дисертанта, якщо така відмова зберігача виявиться безпідставною, то поклажодавець не може бути позбавлений права вимагати у судовому порядку прийняття зберігачем на зберігання майна та відшкодування збитків, заподіяних безпідставною відмовою від виконання консенсуального договору. Такий висновок можна зробити на підставі лише загальних положень зобов’язального права шляхом їх логічного тлумачення. Однак норма ч. 2 ст. 940 ЦК України набула б необхідної однозначності та ефективності за умови викладення її у наступній редакції: “Якщо річ мала бути передана на зберігання в майбутньому зберігач звільняється від обов’язку прийняти річ на зберігання, у зв’язку з обставинами, які мають істотне значення, наприклад, настання аварії на складах зберігача, заміна поклажодавцем майна, передаваного на зберігання, наявність небезпечних властивостей у майна, передаваного на зберігання”.
Помилковим є положення ч. 1 ст. 946 ЦК України в тій його частині, в якій стверджується, що плата за зберігання та строки її внесення встановлюються лише договором зберігання. Насправді ж це не завжди так.
Тому з огляду на сказане, ч. 1 ст. 946 ЦК України мала б бути доповнена відповідним застереженням про те, що плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання або тарифами, ставками тощо, затвердженими нормативно-правовими актами.
Не досить вдало редакційно сформульована ч. 2 ст. 946 ЦК України, в тексті якої відсутні достатні критерії для визначення розміру плати при достроковому припинення договору зберігання, який, на наш погляд, має обчислюватися пропорційно фактичній тривалості терміну договору зберігання, а тому ч. 2 ст. 946 ЦК доцільно було б викласти у наступній редакції: “Якщо зберігання припинилося через обставини, за які зберігач не відповідає, він має право на частину плати в розмірі, пропорційному фактичній тривалості договору зберігання”.
Поклажодавець зобов’язаний відшкодувати зберігачеві здійснені ним витрати на зберігання також при безоплатному зберіганні, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 3 ст. 947). На жаль, в усіх трьох частинах ст. 947 ЦК не розкривається зміст відшкодовуваних витрат. Автор вважає, що ці витрати мають бути необхідними і не надмірними.
В ст. 948 ЦК України закріплено обов’язок поклажодавця забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання. Однак на думку дисертанта, в законі має бути закріплено право поклажодавця вимагати повернення речі у будь-який момент до обумовленого договором строку і водночас обов’язок забрати річ в момент сплину терміну зберігання.
У третьому підрозділі “Порядок укладення договору зберігання” досліджені загальні та спеціальні правила укладення договору зберігання, умови набрання ним чинності, форма договору.
Договір зберігання, як і будь-який договір має підпорядковуватися загальним положенням про правочини та зобов’язального права щодо порядку їх укладення. Водночас укладення цього договору має низку особливостей.
Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. На погляд дисертанта, в новому ЦК збереглася загальна конструкція системи істотних умов, закладена ще в ЦК УРСР, але за наявності дуже важливої новели, яка полягає у встановленні єдиної для усіх без винятків договорів істотної умови про предмет. Така законодавча норма допускає вважати укладеними і такі оплатні договори, як купівлю-продаж, поставку, підряд, оренду, зберігання, у разі узгодження лише предмету договорів та відсутності узгодження вартості цих договорів.
В дисертації обґрунтовується висновок про те, що договір зберігання, як правило, не належить до категорії тих договорів, функціонування яких неможливе без визначення ціни, за певними винятками. Наприклад, сумнівно, що можуть вважатися укладеними оплатні договори складського зберігання на товарному складі, оскільки в ст. 957 ЦК України прямо записано, що за договором складського зберігання товарний склад зобов’язується за плату зберігати товар. Фактично неможливе без визначення ціни укладення договорів зберігання майна в автоматичних камерах схову на транспортних станціях, вокзалах тощо.
Відповідно до ч. 2 ст. 938 ЦК, якщо строк зберігання в договорі не встановлений і не може бути встановлений, зберігач зобов’язаний зберігати річ до пред’явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Таким чином, невизначеність в договорі строку зберігання не призводить до визнання договору неукладеним.
В ЦК виділяються професійні зберігачі. Так, відповідно до ст. 936 ЦК професійним зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності. Крім того, в ч. 3 цієї ж статті виділяється категорія публічного договору, якщо зберігання здійснюється суб’єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування. Наведені положення в правовому розумінні сформульовані не найкращим чином. Так, в обох випадках зберігачами є суб’єкти підприємницької діяльності. У першому випадку професійними зберігачами мають вважатися усі суб’єкти підприємницької діяльності, з чим не можна погодитись, оскільки укладати договори зберігання мають право усі суб’єкти підприємництва. Вводячи категорію професійних зберігачів складачі нового ЦК очевидно мали на увазі не усіх суб’єктів підприємництва, а лише тих, для яких зберігання є основною статутною діяльністю, як це передбачалося навіть у ЦК УРСР 1963 р. в ст. 418. Ч. 2 ст. 936 ЦК України потребує певних змін. Її, зокрема, можна було б викласти у такій редакції, щоб професійним зберігачем визнавалася особа – суб’єкт підприємництва, для якої зберігання є її основною статутною (професійною) діяльністю.
Зміст норми ч. 3 ст. 936 про публічний характер договору зберігання речей на складах загального користування дає підстави вважати, що інші договори зберігання можуть не мати публічного характеру, що не відповідає дійсності, і суперечить іншим нормам ЦК України. Тому запропоновано вилучити ч. 3 зі ст. 936 ЦК України як таку, що обмежує коло можливих договорів зберігання публічного характеру.
Відповідно до ч. 1 ст. 937 ЦК договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених ст. 208 цього Кодексу. У ч. 1 ст. 937 ЦК міститься спеціальне застереження про те, що договори зберігання, в яких зберігач зобов’язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, що має бути передана на зберігання. Даною нормою не визначається суб’єктний склад таких зберігачів. Тому її очевидно необхідно тлумачити в контексті змісту ч. 2 ст. 936 ЦК, якою право укладати консенсуальні договори зберігання надається лише професійним зберігачам. Конструкція ч. 1 ст. 937 ЦК може дати підстави і для розширеного тлумачення кола зберігачів. Щоб уникнути такої двозначності було б доцільно ввести застереження в ч. 1 ст. 937 про те, що правило про обов’язковість письмової форми договору зберігання з обов’язком прийняти річ на зберігання у майбутньому стосується лише професійних зберігачів, передбачених ч. 2 ст. 936 ЦК.
Ст. 937 ЦК України не вимагає в усіх випадках, коли обов’язковою є письмова форма, укладати договори зберігання у вигляді єдиного письмового документу, який підписується сторонами, оскільки вона вважатиметься дотриманою також тоді, коли прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Тут необхідно відзначити, що її зміст не узгоджується з ст. 207 ЦК, оскільки в ст. 937 перераховуються прирівнювані до письмової форми договору односторонньо видані зберігачем документи, але не згадуються прирівнювані до договору у вигляді єдиного письмового документа, підписаного сторонами, інші форми взаємного волевиявлення сторін, що може створити враження, що ст. 207 не розповсюджується на договір зберігання. Щоб уникнути таких сумнівів, бажано було б третій абзац ч. 1 ст. 937 ЦК викласти у наступній редакції: “Письмова форма договору вважається дотриманою у разі його вчинення відповідно до вимог ст. 207 Кодексу, а також, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем”.
Не потребує спеціального оформлення зберігання речей (крім грошей, цінних паперів, коштовностей) у готелях, гуртожитках, мотелях, будинках відпочинку, пансіонатах, санаторіях та інших організаціях, у приміщеннях яких особа тимчасово проживає. Відповідно до ч. 1 ст. 975 ЦК готель відповідає за схоронність речей, внесених до готелю особою, яка проживає у ньому. Таке законодавче правило надійно охороняє майнові права у разі втрати в цих приміщеннях майна особи, що в них поселяється. Однак воно не виключає можливих спорів щодо вартості втрачених речей, їх тотожності та ін. Щоб уникнути труднощів у підтвердженні цих фактів, на погляд дисертанта, ч. 1 ст. 975 ЦК можна було б доповнити нормою наступного змісту: “Мешканець готелю має право оголосити вартість внесених до готелю речей у відповідній декларації”.
Розділ третій “Правові наслідки порушення зберігальних зобов’язань” складається з двох підрозділів.
У першому підрозділі “Поняття та види правових наслідків порушення договору зберігання” висвітлюються цивільно-правові наслідки, які настають для сторони договору, яка порушила умови договору, на вимогу другої сторони.
На думку дисертанта, правові наслідки – це результат реалізації уповноваженою особою, як правило, у судовому порядку способів захисту, які в юридичній науці іменуються також санкціями. Цілком очевидно, що застосування будь-якого передбаченого законом способу захисту породжує для порушника негативні наслідки, які у разі порушення договору можуть проявитися у: 1) застосуванні судом мір (санкцій) цивільно-правової відповідальності (у вигляді стягнення збитків, неустойки тощо); 2) примусовому виконанні договірного обов’язку (виконанню обов’язку в натурі); 3) застосуванні стороною на власний розсуд до другої сторони (порушника) оперативних санкцій (відмова від договору, від вчинення власних дій на його виконання та ін.).
Норми ЦК України про відповідальність за порушення зобов’язань, а також про окремі види договорів передбачають різний обсяг відповідальності, який в юридичній літературі поділяють на три види: повний, обмежений і підвищений. В зберігальних зобов’язаннях застосовується переважно обмежена відповідальність, хоча можлива інколи повна та підвищена.
Питання цивільно-правової відповідальності є одним з найскладніших і найбільш дискусійних в цивілістичній науці. В юридичній науці домінуючою стала концепція складу цивільного правопорушення як юридичної підстави цивільної відповідальності.
Концепція складу цивільного правопорушення як підстави договірної чи позадоговірної відповідальності останнім часом стала піддаватися активній критиці, оскільки на думку В.В. Вітрянського, вона є результатом штучного привнесення в цивілістику категорій кримінального права. Тому, на його думку, підставою цивільно-правової відповідальності (єдиною і загальною) є порушення суб’єктивних цивільних прав.
На погляд дисертанта, концепція факту порушення суб’єктивного права як підстава цивільно-правової відповідальності є прийнятною переважно тоді, коли в законодавстві встановлюються особливі випадки відповідальності. Проте не можна нехтувати законодавчою загальною конструкцією цивільно-правової відповідальності, яка знаходить своє закріплення в цивільному законодавстві, існування якої змушений визнати і її критик В.В.Вітрянський. Така конструкція має на меті забезпечувати правомірне застосування мір цивільно-правової відповідальності.
У другому підрозділі “Відповідальність зберігача та поклажодавця за порушення договору зберігання” висвітлюються питання підстав та умов відповідальності зберігача та поклажодавця.
В новому ЦК України не знайшла свого чіткого законодавчого оформлення конструкція цілісного складу цивільного правопорушення. Складачі нового ЦК сприйняли усі чотири умови цивільно-правової відповідальності, закладені в ЦК УРСР, розташувавши їх в кількох окремих статтях. Так, порушення зобов’язання як умова такої відповідальності передбачена в ст. 610 ЦК України, наявність збитків та причинного зв’язку – в ст. 623; наявність вини порушника зобов’язання – у ст. 614. Отже, саме перераховані елементи очевидно має на увазі законодавець в ч. 1 ст. 950 ЦК України, в якій передбачається, що за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах.
В ч. 1 ст. 950 ЦК закріплено принцип відповідальності зберігача на загальних підставах. Між тим, з огляду на те, що договір зберігання належить до категорії договорів про надання послуг, ЦК України (наприклад, ст. 614), як і ЦК УРСР, передбачає винятки із загального правила про необхідність усіх чотирьох елементів (умов, підстав) для застосування до порушника мір цивільної відповідальності. Сказане повною мірою стосується і договору зберігання. Так, ч. 2 ст. 950 ЦК України встановлюється відповідальність професійного зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо він не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця. Введення такого правила не є абсолютною новелою, адже і в ст. 418 ЦК УРСР було передбачено, що організація, що здійснює схов в силу своєї діяльності, звільняється від відповідальності за втрату, нестачу і пошкодження майна, викликаних непереборною силою. Розбіжності у врегулюванні цих відносин полягають лише у визначенні суб’єктного складу зберігачів та у тому, що новий ЦК покладає на професійного зберігача обов’язок доводити наявність непереборної сили.
Законодавець дещо звужує відповідальність непрофесійного зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання, покладаючи на нього таку відповідальність лише за наявності його умислу або грубої необережності, тобто проста необережність тут не приймається до уваги.
Не є обов’язковим повний склад цивільного правопорушення в договірному зобов’язанні у тому разі, коли відповідальність спрямована не на відшкодування збитків, яких може і не бути, а на стягнення передбаченої договором неустойки. Для стягнення неустойки достатньо встановити лише факт винного порушення договору зберігачем. З невідомих причин законодавець не встановив відповідальності зберігача за прострочення передачі речі поклажодавцеві, за самовільне користування майном тощо. Між тим такі порушення можуть мати місце на практиці. Тому є підстави розширити сферу застосування мір відповідальності до зберігача, передбачивши в ст. 950 ЦК норму про те, що зберігач несе відповідальність також за невиконання (неналежне виконання) інших обов’язків.
В ст. 951 ЦК України визначається розмір відповідальності зберігача за незбереження майна. Так, збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем: у разі втрати речі – у розмірі її вартості; у разі пошкодження речі – у розмірі суми, на які знизилася її вартість. Якщо ж внаслідок пошкодження речі її якість змінилася настільки, що вона не може бути використана за первісним призначенням, поклажодавець має право відмовитися від цієї речі і вимагати від зберігача відшкодування її вартості. Викладені положення ст. 951 ЦК України майже повністю відтворюють положення ст. 419 ЦК УРСР. Незважаючи на певні розбіжності, обидві статті ЦК України і ЦК УРСР фактично встановлюють обмежену відповідальність зберігача за незбереження майна, оскільки вони передбачають відшкодування лише певної частини прямих збитків поклажодавцеві і не передбачають відшкодування йому втрат, понесених у зв’язку з незбереженням речі та неодержаних доходів (упущеної вигоди).
Норми про відповідальність зберігача дають певні підстави вважати про наявність у розробників ЦК та у законодавців наміру обмежити розмір відповідальності зберігача фактичними втратами, пошкодженням речі у зв’язку з особливостями зберігального правовідношення. Тому, дисертант вважає за доцільне покласти на професійних зберігачів відповідальність за незбереження майна у повному обсязі за наявності в їх діях вини. Така пропозиція не встановлює для них надмірних вимог щодо їх розміру відповідальності, адже за загальним правилом боржник, який порушив зобов’язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки (ст. 632 ЦК України). Тобто тут маються на увазі усі види збитків, в тому числі і упущена вигода. Отже ст. 951 ЦК України необхідно було б доповнити ч. 3 наступного змісту: “Професійний зберігач відшкодовує поклажодавцеві завдані втратою (нестачею), пошкодженням речі збитки у повному обсязі”.
В ЦК України (як і в ЦК УРСР) не вирішене питання про відповідальність гаражних кооперативів за незбереження транспортних засобів, належних їх членам. В судовій практиці така відповідальність визнавалася лише тоді, коли це прямо передбачалося статутними положеннями кооперативу. Така позиція була сформульована також в постанові Пленуму Верховного Суду України від 28.06.1991 р. “Про практику розгляду судами цивільних справ, пов’язаних з діяльністю гаражно-будівельних кооперативів”. Дисертант вважає, що відповідальність кооперативів за незбереження автотранспортних засобів має наступати також у разі прийняття їх на зберігання за договором, оформленим письмово або підтвердженим іншим документом (номером, жетоном, тощо). Запропоновано відповідне доповнення до ст. 977 ЦК України.
Норми нового ЦК, так як і ЦК УРСР досить лаконічно визначають основні обов’язки поклажодавця (забрати в обумовлений термін майно, сплатити винагороду за зберігання, інформувати зберігача про властивості поклажі), але лише інколи встановлюють за їх невиконання деякі правові наслідки, які не є мірами цивільної відповідальності. Так, в ст. 968 ЦК зберігачу надається право продажу ломбардом речі, невитребуваної поклажодавцем. На думку дисертанта, такі правові наслідки мають бути закріплені як загальне правило в ст. 948 ЦК. Дисертантом обгрунтовано висновок про можливість покладення також на поклажодавця обов’язку відшкодування збитків за загальними підставами у разі порушення ним умов договору зберігання.
У висновках підведені підсумки дисертаційного дослідження, сформульовані науково-теоретичні висновки, запропоновані пропозиції щодо вдосконалення законодавства про зберігальні відносини та практика його застосування.
Так, в роботі здійснено порівняльний аналіз норм про зберігання ЦК УРСР радянського періоду та ЦК України 2003 р., виявлено новели нового ЦК, їх позитивні та негативні аспекти.
Визнано юридичну доцільність трансформації інституту схову в інститут зберігання. Визнано цивільно-правову природу норм інституту зберігання, незважаючи на їх різногалузеве походження.
Запропоновано класифікацію зберігальних зобов’язань залежно від підстав їх виникнення (на підставі договору, закону, рішення суду тощо).
Обґрунтовано висновок, що положення глави 66 ЦК України можуть розповсюджуватися також на позадоговірні зберігальні зобов’язання, якщо вони не врегульовані спеціальними нормами.
Обґрунтовано доцільність встановлення в ЦК України презумпції оплатності договору зберігання. В ЦК не встановлено достатніх критеріїв для визначення розміру плати при достроковому припиненні договору зберігання, а відтак, на думку дисертанта він має визначатися пропорційно фактичній тривалості терміну зберігання.
Професійним зберігачем має вважатися не кожний суб’єкт підприємництва, який здійснює зберігання, як це випливає із змісту ст. 936 ЦК, а лише той, для якого зберігальна діяльність є основною статутною діяльністю. При цьому договір зберігання має вважатися публічним не лише тоді, коли зберігання здійснюється на складах загального користування, як це передбачено ст. 936 ЦК України, але і тоді, коли зберігачами будуть ломбарди, камери схову на вокзалах, банківські установи тощо.
Зміст договору визначається не його абстрактними умовами, як нині це передбачено ЦК, а конкретними умовами про предмет та права і обов’язки його сторін.
Щодо відповідальності за порушення договору зберігання зроблено висновки про: а) недоцільність розповсюдження положень щодо надання послуг на відносини зберігання в частині відповідальності зберігача; б) доцільність застосування мір відповідальності до зберігача з використанням конструкції складу “цивільного правопорушення”, крім випадків, прямо встановлених договором або законом; в) необхідність розширення сфери відповідальності зберігача; г) необхідність покладення на професійних зберігачів обов’язку відшкодовувати крім прямих збитків упущену вигоду, якщо незбереження майна стало наслідком їх винних дій.
На основі цих та інших висновків дисертант сформулював конкретні пропозиції про внесення змін до ЦК.

Зберігальні зобов'язання можуть виникати на підставі:

1) договору зберігання або іншого договору, в якому зберігання є супутнім обов'язком;

2) особливого статусу особи, зокрема опікуна;

3) дії осіб, які завдяки правомірним вчинкам заволоділи чужим майном, наприклад, безхазяйним майном, знахідкою, скар­бом, бездоглядною домашньою твариною;

4) ініціативи у надзвичайних ситуаціях;

5) прямого припису закону, наприклад, про зберігання спадкового майна;

6) рішень суду, актів слідчих органів та державної виконавчої служби, адміністративного акту.

Центральне місце серед підстав виникнення зобов'язань по збері­ганню майна займає договір зберігання, врегульований гл. 66 ЦК України. За своєю юридичною природою цей договір відноситься до групи договорів про надання послуг.

Договір зберігання є одним із найдревніших договорів. Ще рим­ському приватному праву був відомий договір за яким одна сторона (депонент) передавала іншій стороні (депозитарію) річ на схов, зберігання.

У своєму розвитку на терені України договірні зберігальні відно­сини на різних етапах оформлювалися договором поклажі (доре­волюційне законодавство) і договором схову (ЦК України УРСР 1963 р.). За ЦК України 2003 р. ці відносини опосередковуються договором зберігання.

За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем) і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ч. 1 ст. 936 ЦК Укра­їни).

Договір зберігання є двостороннім (обов'язки виникають як у зберігача, так і у поклажодавця), може бути реальним або консенсуальним, відплатним або безвідплатним.

За загальним правилом договір зберігання є реальним (укладе­ним з моменту передачі на зберігання). Однак відповідно до ч. 2 ст. 936 ЦК України, якщо зберігачем є особа, яка здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), дого­вором зберігання може бути встановлений обов'язок зберігача збері­гати річ, що буде передана йому в майбутньому. Отже, в такому випадку договір зберігання є консесуальним (укладеним з моменту досягнення згоди між його сторонами).

Якщо плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання (ч. 1 ст. 946 ЦК України), він є відплатним. Необхідно відзначити, що в ЦК України встановлена презумпція відплатності договору зберігання, що випливає із положень ч. 4 ст. 632, частин 1, 4 ст. 946 ЦК України. Відплатні договори зберігання найбільш поширені в господарській (підприємницькій) діяльності. Відповідно до ч. 4 ст. 946 ЦК України установчим документом юридичної особи або договором може бути передбачено безоплатне зберігання речі. Безвідплатні, реальні договори зберігання, зазви­чай, мають місце в побутовій сфері.

Договір зберігання може бути публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності на складах. у каме­рах, приміщеннях загального користування (ч. З ст. 936 ЦК України). Також договір зберігання є фідуціарним, оскільки ґрунтується на довірі однієї сторони до іншої. Виходячи з фідуціарного характеру цього договору, законом встановлена необхідність особистого вико­нання обов'язків зберігача (ст. 943 України).

Проаналізувавши гл. 66 ЦК України, можна дійти висновку, що договірні зобов'язання зі зберігання за наявністю спільних і відмінних у них рис можна поділити на загальні та спеціальні. Загальне збе­рігання є генеральною конструкцією будь-якого зобов'язання зі збері­гання, за яким у зберігача виникає обов'язок забезпечити схоронність речі. Спеціальні види зберігання характеризуються певними особли­востями, що виділяють їх серед інших видів зберігання. До спеціаль­них видів зберігання § 3 гл. 66 ЦК України відносить: зберігання речі у ломбарді (ст. 967), зберігання цінностей у банку (ст. 969), зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту (ст. 972), зберігання речей у гардеробі організації (ст. 973), зберігання речей паса­жира під час його перевезення (ст. 974), зберігання речей у готелі (ст. 975), зберігання речей, що є предметом спору (секвестр) (ст. 976), збе­рігання автотранспортних засобів (ст. 977). Також до спеціальних ви­дів зберігання слід віднести зберігання на товарному складі (§ 2 гл. 66 ЦК України) та інші особливі види зберігання, передбачені чинним за­конодавством.

Сторонами будь-якого договору зберігання є зберігач і поклажодавець. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи.

Зберігачем є особа, яка за договором прийняла на збереження певне чуже майно та (або) зобов'язалася його зберігати. Зберігач може бути професійним або непрофесійним.

Виділяючи категорію професійного зберігача ЦК України вка­зує, що ним є особа, яка здійснює зберігання на засадах підприєм­ницької діяльності. Проте на думку деяких вчених, професійним зберігачем має вважатися не кожний суб'єкт підприємництва, що здійснює зберігання, як це випливає із змісту ст. 936 ЦК України, а лише той, для якого зберігальна діяльність є основним або одним із основних видів статутної підприємницької діяльності.

Поклажодавцем може бути власник речі або особа, уповнова­жена ним на передачу речі на зберігання.

У спеціальних видах зберігання законом можуть ставитися пев­ні вимоги до особи зберігача і поклажодавця. Наприклад, при збері­ганні речей пасажира під час його перевезення зберігачем виступає перевізник, а поклажодавцем пасажир.

Предметом договору зберігання є послуга із зберігання. Ця пос­луга не є однорідною діяльністю і включає в себе дії щодо прийняття, забезпечення схоронності та видачі поклажодавцеві йо­го майна.

Предмет договору зберігання слід відрізняти від об'єкту збері­гання, яким є рухомі речі. їх ще можна назвати предметом збері­гання. Об'єкт договору зберігання часто називають "поклажею". Ним можуть бути як індивідуально-визначені речі, так і речі, визна­чені родовими ознаками (ст. 184 ЦК України). Зберігання індивіду­ально-визначених речей називається регулярним, а зберігання ре­чей визначених родовими ознаками, - іррегулярним.

Коли на зберігання передається майно, визначене родовими озна­ками, для поклажодавця зазвичай не є суттєвим повернення саме свого майна. Наприклад, йому не має сенсу вимагати від зберігача повернення того ж зерна, яке було передано на зберігання, якщо під час зберігання воно було змішане із зерном інших поклажодавців. У такому разі для поклажодавця достатньо, щоб після закінчення договору зберігання йому було передано зерно того ж сорту і в тій же кількості, що були ним передні на зберігання. Тому у ст. 941 ЦК України закріплено положення про те, що поклажодавець може на­дати згоду на змішання зберігачем його речей з іншими речами од­ного роду та однієї якості.

Строк зберігання — це час, протягом якого зберігач зобов'я­заний зберігати передану йому річ. Він, зазвичай, встановлюється за домовленістю сторін у договорі зберігання. Сторони можуть обу­мовити в договорі конкретний строк (певний проміжок часу), або термін (точну календарну дату), до якого повинно здійснюватися зберігання, або ж встановити, що зберігання триває до пред'явлен­ня поклажодавцем вимоги про повернення речі.

Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк (ч. З ст. 938 ЦК України). "Розумність" строку визначається на підставі конкретних обставин справи з урахуванням положень ст. 530 ЦК України,

Відповідно до ч. 2 ст. 938 ЦК України, якщо строк зберігання в договорі не встановлений і не може бути встановлений, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.

Таким чином, у договорі зберігання може бути визначений строк (тоді договір буде строковим) або він може не визначатися (договір буде безстроковим).

У консенсуальних договорах зберігання слід розрізняти строк договору і строк зберігання, оскільки укладання договору передує передачі речі.

Плата за зберігання (ціна договору) та строки її внесення встановлюються договором зберігання (ч. 1 ст. 946 ЦК України) або актами законодавства (затвердженими в установленому порядку таксами, тарифами, ставками тощо, хоча ЦК України прямо це не передбачає). У тому разі, коли розмір плати визначений законо­давцем (нормативно), сторони не вправі її змінювати. Нормативні акти також можуть затверджувати регульовану плату за зберігання. Так, відповідно до ст. 28 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні" Кабінет Міністрів України встановлює граничний рівень плати (тариф) за зберігання зерна, що придбане за кошти держав­ного бюджету.

Якщо певний порядок внесення плати за зберігання не встанов­лений актами цивільного законодавства, сторони можуть визна­чити, що вона вноситься:

- у повному обсязі наперед;

- після закінчення зберігання;

- певними періодичними платежами.

Певні особливості має визначення розміру плати при достроко­вому припиненні договору зберігання. Відповідно до ч. 2 ст. 946 ЦК України у разі, коли зберігання припинилося достроково через об­ставини, за які зберігач не відповідає, він має право на пропорційну частину плати. Конкретний розмір такої плати визначається у про­порції до фактичної тривалості зберігання.

Якщо ж поклажодавець після закінчення строку договору збері­гання не забрав річ, він зобов'язаний внести плату за весь фактич­ний час її зберігання. Однак такий обов'язок покладається на поклажодавця лише у випадку, коли він не забрав річ за відсутності перешкод з боку зберігача.

Слід мати на увазі, до плати за зберігання можуть бути включені витрати на зберігання речі. Якщо ж сторони у відплатному дого­ворі не передбачать обов'язок поклажодавця відшкодувати витрати на зберігання, зберігач не вправі їх вимагати. Проте, витрати, які сторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання (надзвичайні витрати), відшкодовуються поклажодавцем понад плату, яка належить зберігачу.

При безвідплатному договорі зберігання поклажодавець зобов'я­заний відшкодувати зберігачу здійснені ним витрати на зберігання, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 947 ЦК Укра­їни). Такі витрати повинні бути необхідними та не надмірними¹.

Відповідно до ч. 1 ст. 937 ЦК України договір зберігання укла­дається у письмовій формі у випадках, встановлених ст. 208 цього Кодексу. При цьому договір зберігання, за яким зберігач зобов'я­зується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укла­дений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, що має бути передана на зберігання. Враховуючи те, що консенсуальний договір може укладатися лише професійним зберігачем (ч. 2 ст. 936 ЦК Ук­раїни), вищевказане застереження стосується лише договорів про зберігання за його участю і розширеному тлумаченню не підлягає.

ЦК України не вимагає укладати письмові договори зберігання у вигляді єдиного письмового документу, який підписується сторо­нами. Письмова форма цього договору вважається дотриманою та­кож тоді, коли прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Проте це положення дещо не узгоджується зі ст. 207 ЦК України, оскільки перераховані вище документи підписуються в односторонньому порядку зберігачем. Тому положення ст. 937 ЦК України потрібно розуміти як доповнення до ст. 207 ЦК України, а не як виключення із загального правила.

У ч. 2 ст. 937 ЦК України встановлено спеціальне правило, яке стосується форми договору зберігання при надзвичайних обста­винах (так званого надзвичайного зберігання). При пожежі, повені, раптовому захворюванні або за інших надзвичайних обставин прийняття речі на зберігання може підтверджуватися свідченням свідків. Ця норма встановлює виключення із загального правила щодо неможливості посилатися на свідчення свідків при недотри­манні обов'язкової письмової форми правочину (ст. 218 ЦК Укра­їни).

Укладення усного договору зберігання може підтверджуватися видачею поклажодавцеві номерного жетона, іншого знака, що по­свідчує прийняття речі на зберігання, якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства або є звичним для цього виду зберігання. Наприклад, прийняття на зберігання речі в гарде­робі зазвичай посвідчується видачею номерного жетона.

Окремі спеціальні види зберігання не потребують спеціального оформлення факту зберігання речей (крім грошей, цінних паперів, коштовностей). Це стосується, зокрема, зберігання речей у готелях, будинках відпочинку, пансіонатах, санаторіях та інших приміщен­нях, в яких особа проживає тимчасово.

Права та обов'язки сторін визначаються особливостями кож­ного конкретного договору зберігання, тому зупинимося на тих з них, які є найбільш характерними для всіх видів зберігання.

Обов'язки зберігача:

1) прийняти річ на зберігання за консенсуальним та (або) публіч­ним договором. Слід мати на увазі, що зберігач звільняється від обов'язку прийняти річ на зберігання, якщо у зв'язку з обста­винами, які мають істотне значення, він не може забезпечити її схоронності (ст. 940 ЦК України). ЦК України не розкриває зміст обставин, які мають "істотне значення" для відмови у прийнятті майна на зберігання, тому це поняття є оціночним;

2) оглянути майно (річ), визначити його кількість, якість та вартість, якщо інше не передбачено договором або законом.

Цей обов'язок прямо передбачено законом лише для деяких спеціальних видів зберігання (наприклад, у ст. 959 ЦК Укра­їни для зберігання на товарному складі), проте в більшості випадків зберігачем здійснюється огляд об'єкту зберігання (поклажі) з метою визначення його вартості, що впливає на форму договору та особливості зберігання;

3) вживати всіх заходів, установлених договором, законом, ін­шими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі (ч. 1 ст. 942 ЦК України), у тому числі до­тримуватися нормативних вимог щодо режиму збереження речей (температурного, санітарного, екологічного тощо). За безвідплатним договором зберігання вказаний обов'язок зберігача трансформується у зобов'язання піклуватися про річ як про свою власну (ч. 2 ст. 942 ЦК України);

4) виконувати свої обов'язки за договором зберігання особисто (ч. 1 ст. 943 ЦК України), тобто за загальним правилом не дозволяється на розсуд зберігача передавати речі на зберігання іншій особі. Проте згідно ч. 2 ст. 943 ЦК України зберігач має право передати річ на зберігання іншій особі у разі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду. При цьому первісний збері­гач зобов'язаний своєчасно повідомити поклажодавця про пе-редання речі на зберігання іншій особі. Він залишається відповідальним за збереження поклажі, тобто несе відпові­дальність за дії особи, якій він передав річ на зберігання. Та­ким чином, передача іншій особі майна на зберігання не озна­чає припинення первісного договору зберігання;

5) не користуватися річчю, переданою йому на зберігання, а та­кож не передавати її в користування іншій особі без згоди по­клажодавця (ст. 944 ЦК України). Ця заборона встановлена у зв'язку з тим, що користування річчю (вилучення її корис­них властивостей), зазвичай, передбачає зменшення цінності речі, а отже використання речі суперечить меті договору збері­гання, оскільки поклажодавець сподівається зберегти повну цінність свого майна, передаючи його на зберігання (за винят­ком природних втрат);

6) негайно повідомляти поклажодавця про необхідність зміни умов зберігання речі і отримати його відповідь (ч. 1 ст. 945 ЦК України). Цей обов'язок означає, що усі зміни за даним дого­вором мають бути обов'язково погоджені та схвалені збері­гачем. Проте законом передбачена можливість зберігача в ок­ремих випадках змінити умови договору без узгодження їх з поклажодавцем. Зокрема на зберігача покладається обов'язок змінити спосіб, місце та інші умови зберігання речі, не чека­ючи відповіді поклажодавця, коли існує реальна небезпека її втрати, нестачі або пошкодження (ч. 1 ст. 945 ЦК України). Якщо ж річ пошкоджена або виникла реальна загроза її по­шкодження чи інші обставити, що не дають змоги забезпе­чити її схоронність, а вжиття заходів з боку поклажодавця очікувати неможливо, зберігач має право продати річ або її частину. При цьому, якщо ці обставини виникли з причин, за які зберігач не відповідає, він має право відшкодувати свої витрати з суми виторгу, одержаної від продажу речі. У випад­ку виникнення спору між сторонами договору зберігання, обов'язок доказування наявності зазначених обставин покла­дається на зберігача (ч. 2 ст. 945 ЦК України);

7) повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на збері­гання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості (ч. 1 ст. 949 ЦК України). Річ має бути по­вернена поклажодавцю в такому стані, в якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей. Так, кількість речей визначених родовими оз­наками, при поверненні може виявитися меншою, ніж пере­давалася, внаслідок усушки, утруски, випаровування та ін­ших природних процесів. Слід мати на увазі, що природні втрати можуть мати місце лише в межах встановлених зако­нодавством нормативів (розмірів). Тотожність речі, яка була прийнята на зберігання, і речі, яка була повернута поклажо­давцю, може підтверджуватися свідченням свідків;

8) повернути плоди та доходи, які були ним одержані від речі (ч. 2 ст. 949 ЦК України) тощо.

Поклажодавець зобов'язаний:

1) у разі не передання речі на зберігання за консесуальним дого­вором, зобов'язаний відшкодувати зберігачеві збитки, зав­дані йому у зв'язку з тим, що зберігання не відбулося, якщо він у розумний строк не попередив зберігача про відмову від договору зберігання (ч. 2 ст. 939 ЦК України);

2) повністю оплатити послуги зі зберігання (для відплатного договору) у порядку і строки, встановлені договором (ч. 1 ст. 946 ЦК України);

3) оплатити витрати, пов'язані зі зберіганням, якщо інше не передбачено договором чи законом (ст. 947 ЦК України), а також відшкодувати надзвичайні витрати (ч. 2 ст. 947 ЦК України);

4) забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання (ст. 948 ЦК України) тощо.

Слід мати на увазі, що будь-який договір зберігання (навіть кон-сенсуальний) не передбачає обов'язку поклажодавця передати річ на зберігання, тому зберігач не має права цього вимагати (ст. 939 ЦК України).

Відповідальність сторін за договором зберігання. За невиконання сторонами обов'язків, передбачених законом або договором зберіган­ня, на них покладається цивільно-правова відповідальність.

Відповідальність зберігача за втрату (нестачу) або пошкоджен­ня речі, прийнятої на зберігання, настає на загальних підставах (ч. 1ст. 950 ЦК України).

Проте норми гл. 66 ЦК України передбачають певні особливості договірної відповідальності зберігача в окремих випадках.

Так, ч. 2 ст. 950 ЦК України встановлюється відповідальність професійного зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо він не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на збері­гання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необе­режності поклажодавця. Таким чином, відповідальність зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі може наступати і без ви­ни. Слід мати на увазі, що наявність обставин, які звільняють збе­рігача від відповідальності (непереборної сили, особливих власти­востей речі, умислу чи грубої необережності поклажодавця), має доводити сам зберігач.

Спеціальне правило щодо відповідальності за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання містить ч. З ст. 950 ЦК України. У такому разі зберігач несе відповідальність лише за наявності його умислу або грубої необережності.

Втратою або пошкодженням речі заподіюються збитки поклажодавцю, тому зберігач зобов'язаний їх відшкодувати:

1) у разі втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості;

2) у разі пошкодження речі - у розмірі суми, на яку знизилася її вартість.

Проте, якщо внаслідок пошкодження речі її якість змінилася настільки, що вона не може бути використана за первісним призна­ченням, поклажодавець має право відмовитися від цієї речі і вима­гати від зберігача відшкодування її вартості (ст. 951 ЦК України).

Договором зберігання може бути також встановлена відповідаль­ність зберігача за прострочення передачі речі поклажодавцеві, само­вільне користування майном чи передачу його у користуванні іншій особі тощо.

ЦК України передбачає лише одну спеціальну норму щодо відпо­відальності поклажодавця за невиконання своїх обов'язків. Так, у ст. 952 ЦК України вказується, що поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачеві збитки, завдані властивостями речі, пере­даної на зберігання, якщо зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати про ці властивості.

В інших випадках порушення зберігачем своїх обов'язків тягне або певні правові наслідки, які не є заходами цивільно-правової від­повідальності, наприклад, якщо річ не буде витребувана із ломбар­ду, вона підлягає продажу (ст. 968 ЦК України), або вона визна­чається на підставі загальних положень про відповідальність за невиконання зобов'язань.

Слід звернути увагу на те, що ЦК України не встановлює відпові­дальність зберігача та поклажодавця за збитки у вигляді неодер-жаних доходів.

Договір зберігання припиняється на загальних підставах, перед­бачених ЦК України для припинення зобов'язань (гл. 50 ЦК Укра­їни). Особливістю припинення цього договору є те, що зберігач зобо­в'язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився (ст. 953 ЦК України), тобто Допускається одностороннє розірвання договору на вимогу покла­жодавця.

Зберігання урегульоване у гл.66 ЦК.

Договір зберігання — це договір, за яким одна сторона (зберігач) зобов'язана зберігати річ, передану їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ч.І ст.936 ЦК).

За договором зберігання, у якому зберігачем виступає особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов'язок зберігана зберігати річ, яка буде передана зберігачеві у майбутньому.

Роль договору зберігання у сфері підприємництва в Україні зросла у зв'язку з переходом до ринкової економіки.

Характеристики договору — звичайно, він є реальним, оскільки вважається укладеним у момент передачі речі на зберігання. Але він може бути і консенсуальним — ЦК передбачає можливість укладення такого договору, якщо зберігач є суб'єктом підприємницької діяльності, тобто професійним зберігачем. Отже, цей договір реальний, якщо він набирає чинності з моменту передання речі, і консенсуальний, якщо права і обов'язки сторін виникають з досягненням угоди.

Договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування.

Згідно з ЦК договір зберігання вважається сплатним, якщо інше не встановлено договором або установчим документом юридичної особи. Безоплатним зазвичай є договір між громадянами. Коли ж зберігання становить зміст правоздатності зберігача, договір зберігання, як правило, має сплатний характер (наприклад, підприємства-холодильники, камери схову транспортних підприємств, ломбарди).

Предметом договору зберігання може бути річ, яка має як індивідуально-визначені, так і родові ознаки.

Сторонами договору є зберігач (особа, яка надає послуги щодо зберігання) і поклажодавець (особа, яка передає майно на зберігання з метою забезпечення збереження і наступного повернення їй майна).

Договір зберігання є однією з підстав виникнення зобов'язань зберігання. Ці зобов'язання можуть виникнути також з інших підстав (наприклад, з договору купівлі-продажу, перевезення тощо). Положення гл.66 ЦК застосовуються до зберігання, яке здійснюється на підставі закону, якщо інше не встановлено законом.

Форма договору. Згідно зі ст.937 ЦК договір зберігання укладається у письмовій формі між юридичними особами, між фізичною та юридичною особою, фізичними особами між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Договір зберігання, за яким зберігач зобов'язується прийняти річ на зберігання у майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, що передана на зберігання. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Прийняття речі на зберігання при пожежі, повені, раптовому захворюванні або за інших надзвичайних обставин може підтверджуватися свідченням свідків. Прийняття речі на зберігання може підтверджуватися видачею поклажодавцеві номерного жетона, іншого знака, що посвідчує її прийняття на зберігання, якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства або є звичним для цього виду зберігання.

Строк зберігання. Зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі. Якщо строк зберігання у договорі не встановлений і не може бути визначений, виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк (ст.938 ЦК).

Обов'язки зберігача:

1) забезпечувати схоронність речі — вживати усіх заходів, передбачених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі (ст.942 ЦК).

Ці заходи можуть бути встановлені договором сторін і спрямовані на запобігання втрати, псування, нестачі або пошкодження майна. При цьому мають бути взяті до уваги специфічні властивості майна (наприклад, схильність до псування харчових продуктів). Під час зберігання внаслідок природних властивостей річ може змінюватися, погіршуватися, що має враховуватися як знос речі, не пов'язаний з її пошкодженням, тому це не може вважатися порушенням зберігачем обов'язку щодо забезпечення схоронності речі.

Якщо зберігання здійснюється безоплатно, зберігач зобов'язаний піклуватися про річ. як про свою власну. Це означає, що до

зберігана не може бути пред'явлена вимога виявляти до предмета зберігання більшу дбайливість, ніж та, що він виявляє до власного майна;

2) виконувати свої обов'язки за договором зберігання особисто.

Зберігай має право передати річ на зберігання іншій особі у разі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду. Про передання речі на зберігання іншій особі зберігач зобов'язаний своєчасно повідомити поклажодавця. У разі передання зберігачем речі на зберігання іншій особі умови договору зберігання є чинними і первісний зберігач відповідає за дії особи, якій він передав річ на зберігання (ст.943 ЦК);

3) не користуватися річчю, переданою йому на зберігання, а також не передавати її у користування іншій особі без згоди поклажодавця (ст.944 ЦК);

4) негайно повідомити поклажодавця про необхідність зміни умов зберігання речі і отримати його відповідь. У разі небезпеки втрати, нестачі або пошкодження речі зберігач зобов'язаний змінити спосіб, місце та інші умови її зберігання, не чекаючи відповіді поклажодавця (ч.І ст.945 ЦК);

5) повернути поклажодавцеві річ, передану на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості. Річ має бути повернена поклажодавцю в такому стані, в якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей. Зберігач зобов'язаний передати плоди та доходи, одержані ним від речі. Тотожність речі, що була прийнята на зберігання, і речі, повернутої поклажодавцеві, може підтверджуватися свідченням свідків (ст.949 ЦК).

Обов'язки поклажодавця:

1) сплатити зберігачу плату за зберігання, якщо договір сплатний. Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання. Якщо зберігання припинилося достроково через обставини, за які зберігач не відповідає, він має право на пропорційну частину плати. Якщо поклажодавець після закінчення строку договору зберігання не забрав річ, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання. Установчим документом юридичної особи або договором може бути передбачено безоплатне зберігання речі (ст.946 ЦК);

2) відшкодувати зберігачу витрати на зберігання. Витрати, які сторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання (надзвичайні витрати), відшкодовуються понад плату, що належить зберігачеві. При безоплатному зберіганні поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачеві здійснені ним витрати на зберігання речі, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.947 ЦК):

3) прийняти річ від зберігача після закінчення строку зберігання. Відповідальність зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження

речі. За загальним правилом за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах (ч.І ст.950 ЦК).

Разом з тим ЦК установлює підвищену відповідальність професійного зберігана. Він відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі незалежно від його вини. Професійний зберігач звільняється від відповідальності лише якщо доведе, що втрата (нестача) або пошкодження речі сталися внаслідок непереборної сили, або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця.

Поиск по сайту: